1. Розвиток внутрішньої торгівлі

Визначаючи роль торгівлі в становленні нових виробничих відносин, K. Маркс писав: «...Торгівля скрізь справляв більш-менш розкладаючий вплив на ті організації виробництва, які вона застав і які...

^^"Поглиблення суспільного поділу праці, розвиток сільського господарства, ремесел, промислів, дальша товаризація землеробства і промисловості зумовили пожвавлення обміну продукцією різних галузей господарства. 3 цього приводу В. I. Ленін зазначав, що відокремлення різних видів обробки продуктів створювало спеціалізовані райони землеробства, викликало обмін не тільки між продуктами землеробства і промисловості, але і між різними продуктами сільського господарства ³. Зрушення у виробництві, тривалий процес перетворення товарного господарства в капіталістичне, як справедливо вважають В. I. Буганов, О. О. Преображенський, Ю. О. Тихонов, надали стійкості й поширеності торговельним зв’язкам у Росії періоду пізнього феодалізму ⁴.

У другій половині XVII ст. торгівля на Лівобережній Україні розвивалася під впливом тих змін, що сталися в суспільстві в результаті переможного завершення визвольної війни 1648—1654 pp.

Повоєнні універсали Б. Хмельницького також спрямовувалися на поліпшення умов торгівлі місцевого населення. Зіідно з введеною гетьманом у 1654 p. новою системою оподаткування товарів мито збиралося у розмірі двох злотих з кожних 250 злотих, або в 2,5 раза менше, ніж за тарифом 1643 p., що діяв на Україні до визвольної війни. Гетьманські універсали заохочували імпортну торгівлю, обмежували вивіз коштовностей, інших важливих товарів і серед них селітри, коней тощо. B 1654 p. Б. Хмельницький видав дозорцю О. Стаматаєику універсал на збирання мита з іноземних говарів: «...од єдвабов, коберцов, килимов, завоєв, поясов, мусулбесов, киндяков і інших дробних і розних товаров — од ста таляров полевкових два битих, од кождой кипи габи uo леву», а також від сорока соболів — шість, сорока «пупків» соболиних — два, сороку куниць — два, «бунта» лисиць — два, від 100 талярів битих — п’ять золотих.

Завдяки цим заходам, а також важливим зрушенням в економічному житті на Лівобережній Україні після визвольної війни створилися сприятливі умови для дальшої консолідації місцевого ринку. 3 поглибленням товарності ( виробництва все більша кількість лишків продукції надходила на ринок, збільшилася чисельність «торгових людей» — дрібних виробників, які робили і самі ж продавали : свої вироби на місцевому ринку. Подібний характер збуту типовий, наголошував В. I. Ленін, для нижчої стадії розвитку товарного виробництва, що ледве відокремилося від pe- месла⁷. «...Докапіталістичне село,— писав В. I. Ленін,— являло собою (з економічного боку) сітку дрібних місцевих ринків, які зв’язували маленькі групи дрібних виробників, роздроблених і своїм відособленим хазяйнуванням, і безліччю середньовічних перегородок між ними, і залишками середньовічної залежності» ⁸. Центрами таких ринків ставали міста і містечка, де продавало лишки продукції своїх господарств населення найближчої округи. Активну торгівлю в Києві, наприклад, вели жителі Баришівки, Білогород- ки, Білої Церкви, Борщагівки, Броварів, Вишгорода, Bo- ронькова, Дарниці, Лісників, Мотовилівки, Фастова, Ходо- сівки. До Полтави найчастіше привозили на продаж сільськогосподарську продукцію і ремісничі вироби селяни, міщани і козаки Гадяча, Говтви, Диканьки, Жуків, Зінькова, Келеберди, Рибців, Стасів, Супрунівки. Для продажу одних і купівлі інших товарів жителі сіл Курінь і Чорнухи систематично відвідували Лубни, Білоцерківку, Кашшнці, c. Oc- тапівка — Прилуки. *Населення Пирятина, в свою чергу, їздило торгувати в Мгар, Лубни, Ромни тощо ⁹. Такими ж центрами місцевих ринків виступали Миргород, Ніжин, Чернігів та інші міста Лівобережної України.

X Під впливом дальшого поглиблення суспільного поділу праці й росту товарного виробництва дрібні місцеві ринки ¹ переростали в більші.

В. I. Ленін, дрібний «роздроблений збут (що цілком відповідав дрібному, роздробленому виробництву) стає неможливим. Ha великому ринку збут повинен бути великим, масовим. I ось дрібний характер виробництва, виявляється, стоїть у непримиренній суперечності з необхідністю великого, оптового збуту. При ... ізольованості дрібних виробників і розкладі їх, ця суперечність не могла розв’язатися інакше, як тим, що представники заможної меншості забрали збут у свої руки, концентрували його» ¹⁰. Останні мали можливість відвідувати і більш віддалені населені пункти з метою продажу й купівлі товарів. Зокрема, в Полтаві торгували купці з Лубен, Миргорода, Чернігова, Переяслава, Ромнів,

у Стародубі — з Батурина, Глухова, Любеча, Мглина, Нов- города-Сіверського, Почепа, Ромнів, Солунівки, Чернігова тощо. Широкі торговельні зв’язки підтримували Прилуки. До міста приїжджали торгові люди з Варви, Коропа, Ли- повця, Лютеньки, Ніжина, Нових Млинів, Носівки, Полтави. Разом з тим купці з Прилук і Стародуба відвідували інші міста, зокрема, ті, де проводилися спеціалізовані ярмарки. Так, на території Полтавського полку в Зінькові й Опішні більше, ніж в інших містах, продавалося гончарних виробів, Погарі Стародубського полку — прядива, Ніжині — виробів з дерева, Стародубі — хутра ведмедів, вовків, лисиць, рисів, горностаїв, кіз, бобрів, видр, а також велика кількість прядива ^п. Запаси цієї сировини були такими значними, що для її перевезення купці запрошували фурманів не лише місцевих, а й з Мозирського повіту. Останні доставляли прядиво, переважно, на Свенський ярмарок, де його перекуповували російські купці й вивозили в глиб країни та за кордон ¹². У 1686 p. у Лохвиці побували купці й торгові люди з Жабського, Золотоноші, Києва, Краснопілля, Лубен, Лютеньки, а також Путивля ¹³.

Важливе місце у зміцненні зв’язків між місцевими рин- ) ками Лівобережної України належало ярмаркам. Дані переписних книг 1666 p. показують, що в 12 лівобережних містах у середині 60-х pp.

Правила ярмаркової торгівлі регламентувалися звичаєвими нормами. Про умови продажу товарів на українських ярмарках лівобережні купці в 1685 p. розповідали в Сибірському приказі так: «...Как де у них бывает торг и кто у кого сторгуєт какой товар и по рукам ударит и тот товар запечатает и держит тот товар за своей печатью многи дни, а после того не возьмет, и тот товар велено отдать тому, кто тот товар, сторговав, запечатает, неволей» ^u. За дотриман-'^:

ням цих правил слідкували ярмаркові судді, а де їх не було, то козацька старшина. B окремих випадках для розгляду спірних торгових справ скликалася рада купців, як наприклад у Борзні в 1685 p. Продавці товарів мали платити торгове мито: іноземні купці — по 30, українські й російські — по 10, а торгові люди — по 6 або 4 копи грошей від возу товарів. За привезені на продаж вино, рибу, сіль, ганус сплачували по 6 коп. з возу, з коліс і «протчей мелкости» — по 2 коп. Торгові люди міст і сіл, де проходили ярмарки, звільнялися від сплати мита за траву, сіно, обручі, к^дранку, ободи тощо.

У містах функціонували щонедільні торги, на які селяни навколишніх сіл та містечок привозили продукцію землеробства, тваринництва, ремесел і промислів: свиней, овець, домашню птицю, мед, віск, пиво, горілку, рибу, хутра, шкури, зерно, полотно й інші тканини домашнього виробництва, одяг, взуття, посуд, дьоготь, живицю, поташ, селітру тощо.

Великим торговим центром українських земель у складі Росії став Київ, який мав широкі зв’язки з рядом дрібних ринків. Щоденні продаж і купівля товарів відбувалися в усіх частинах міста, але найбільш жваво — на Подолі. Торгівля в Нижньому місті стала монополією киян, і право на неї неодноразово підтверджувалося властями. B царській грамоті 1700 p. приїжджим на Поділ торговим людям прямо вказувалось: «У лавках не сидіти і ніяких товарів на лікті, фунти й золотники не продавати» ¹⁵. Ha Подолі їм дозволялось торгувати тільки з лотків, а торгові ряди мати лише у Верхньому місті. Інтенсивною була торгівля й на площі під стінами Печерського монастиря. Про зростання ролі Печерська в торговому житті міста свідчить царська грамота 1680 p., яка дозволяла іноземним купцям «в тому містечку Печерському торгувати й товари складати...» ¹⁶.

У Києві продавалася велика кількість хліба, доставле- тшго сюди з багатьох сіл лівобережних полків. У 1673 p. воєводська канцелярія Києва закупила тут кілька тисяч четвертей зерна для солдат київського та інших гарнізонів українських міст. Ha травень 1674 p. у хлібних амбарах залишалися 1116 четвертей жита і до 223 — вівса. Після жнив канцелярія придбала ще 1459 четвертей жита по 26 алтин 4 денги і 167 четвертей вівса по 13 алтин і 2 денги за четверть. Восени того ж року в амбарах зберігалося близько 1627 четвертей жита і 397 четвертей вівса. Для їх закупки уряд прислав червоні золоті, які йшли за курсом карбованець 6 алтин 4 денги за золотий ^І7.

При зменшенні запасів зерна в Києві Малоросійський приказ вимагав від гетьмана зобов’язувати жителів лівобережних сіл і міст везти туди хліб на продаж. Зокрема, розпорядження такого характеру гетьман одержував у 1675 і 1676 pp. Навесні 1677 p. київський воєвода купив у приїжджих людей 1800 осьмачок висушеного жита вартістю по 16 алтин 4 денги і сирого — по 12 алтин за осьмачку, протягом 16 червня — 3 липня — 246 і з 4 липня по серпень — ще 156 осьмачок хліба ¹⁸. Торгівля зерном у Києві не припинялася і в наступні роки. Тільки в 1685 p. казна знову закупила тут жита на 1799 крб. 8 алтин ¹⁹.

Важливим товаром внутрішньої торгівлі була горілка. Забороняючи дрібним виробникам продавати горілчані напої вроздріб, старшина для їх збуту заводила корчми, давала дозвіл на їх відкриття монастирям і міським управлінням. У Києві всі місцеві монастирі, а також магістрат, що мали корчми, здавали їх в оренду багатим міщанам і козакам. Скуповуючи горілку в козаків і міщан, орендері продавали її вроздріб за значно вищими від покупної вартості цінами. До того ж самі монастирі та старшина мали власні винокурні в різних полках Лівобережної України, продукція яких надходила на ринок.

Ha території Лівобережжя торгівлею займалися і царські воєводи. За наказом властей російські ратні люди збудували в ряді лівобережних міст кухлеві двори, куди мали спродувати спиртні напої козаки, міщани або представники класу феодалів. Приймаючи від населення горілку за повну ціну, целовальники (службовці кухлевих дворів.— Авт.) продавали її вроздріб вже значно дорожче, що давало великі прибутки. Зокрема, тільки від кухлевого двору в Києві казна у 1667 p. одержала 3072 крб.²⁰

Активну торгівлю вели представники царського уряду в Переяславі. У 1677 p. переяславський воєвода закупив у місцевих жителів 506 осьмачок жита, яке призначалося для потреб гарнізону Чигирина і для перегонки в горілку²¹. Частину закупленого зерна воєводи таємно продавали перекупникам, а виручені від його продажу кошти привласнювали. Зокрема, так поступили В. Кікін та його наступнпк, у якого багаті міщани Переяслава в 1692 p. купили 1500 четвертей «слеглого жита»²². У зв’язку із зловживаннями воєвод і целовальників кухлевого двору Малоросійський приказ у 1692 p. направив у Переяслав своїх представників

C. Толочанова і Ф. Єфімова, для того щоб вони «над головою и над целовальником смотря ... денежную казну па

кружечном дворе питейную прибыль збирали и питье продавали с великим радением» ²³. Вони ж мали слідкувати i за тим, щоб горілкою не торгували місцеві жителі. Виявлені порушники державної монополії арештовувалися і відправлялися у приказ Великої казни, який визначав міру покарання ²⁴.

Кухлевий двір у Чернігові з вересня 1672 p. по вересень 1673 p. скупив 294 відра горілки по 7 алтин 2 денги за відро. Крім того, пивовар з кухлевого двору зварив 1105 відер пива по 9,5 денги за відро. Загальна вартість продукції становила 116 крб. 24 алтина 4 денги. Одержані напої продавалися дорожче їх покупної вартості: відро горілки — по 12 алтин 2 денги, пива — 2 алтина і 2 денги. Виручена від збуту напоїв сума становила 186 крб. 27 алтин і 4 денги, а чистий прибуток — 70 крб. 3 алтина. Частина його використовувалася для придбання посуду, будівництва нових приміщень, решта йшла в казну²⁵. Крім того, на ринковій площі міста стояли «резницкие коморы, шевский, калачни- цкий и соляный ряды» для продажу продукції промислів та ремісничих виробів. Головними постачальниками цього ринку виступали як міщани, так і селяни навколишніх сіл²⁶. У чернігівських, переяславських, ніжинських жителів казна планувала в 1669 p. закупити 600 відер горілки ²⁷.

У сфері впливу лівобережного ринку перебували і запорізькі землі, чому значною мірою сприяли підпорядкування Запоріжжя адміністративній владі гетьмана, перебування і Лівобережжя і Запоріжжя в складі Росії, територіальна близькість між областями, зростаючий товарний обіг і посилення обміну між ними, зрештою і суспільний поділ праці. Якщо на Лівобережжі основним заняттям населення залишалося землеробство, то на Запоріжжі — промисли. Разом з тим гальмуючий вплив на становлення економічної спільності між цими українськими землями справляли багаторічна боротьба урядів Речі Посполитої, Кримського ханства і Туреччини за відрив Запоріжжя від Росії, різна система митних кордонів й відсутність єдиного державного управління. Незважаючи на ці стримуючі фактори, економічні зв’язки між Лівобережною Україною і Запоріжжям у другій половині XVII ст. значно зміцніли. Селяни, козаки і міщани південних лівобережних полків займалися на ближніх запорізьких землях мисливством і бджільництвом, випасали худобу, косили траву і заготовляли сіно, займалися рибальством, що сприяло дальшій економічній консо- j лідації цих земель ²⁸.

^ При виробленні умов Бахчисарайського мирного договору між Росібю, Туреччиною і Кримським ханством запорізькі козаки пропонували російському уряду врахувати економічні потреби і жителів Лівобережної України. їх пропозиції зводилися до того, щоб запорожцям, а також лівобережному населенню дозволялося вільно ловити рибу не тільки в Дніпрі, а і в «полевых речках аж до самой пристани Черного моря», ходити за сіллю в гирло Дніпра. Крім того, ставилося питання про те, щоб лівобережні козаки, міщани і селяни та запорожці мали можливість ставити пасіки, косити сіно, займатися іншими видами господарської діяльності на землях південніше Запоріжжя. Фактично мова йшла про поширення господарської діяльності українського населення і на Північне Причорномор’я без плати всяких мит ²⁹. Але вже у 1694 p. запорожці скаржилися російському урядові на те, що кримські феодали забороняли їм рубати дерева на берегах Дніпра і займатися бджільництвом, а в Кизикермені брали високе мито — десяту частину вартості усіх товарів, які вони вивозили з Північного Причорномор’я ³⁰.

Одним з видів економічних зв’язків між Лівобережною Україною і Запоріжжям залишалося постачання запорожцям продовольства, одягу і боєприпасів. У 1685 p. лівобережна адміністрація направила на Запоріжжя 500 діжок борошна, 5 — горілки і 2 тис. злотих³¹. Харчові припаси надходили сюди і в наступні роки, зокрема, в 1689 p. тисяча четвертей житнього борошна і 380 четвертей жита. Крім того, для ремонту Новобогородицької фортеці відправлено з Києва 3 тис. колод і 4 тис. «московских драниц» ³².

Для зміцнення економічних зв’язків Лівобережної України і Запоріжжя важливе значення мала торгівля. Активно займалися нею насамперед торгові люди з Гадяцького, Лубенського, Миргородського та Полтавського полків, розташованих у безпосередній близькості від запорізьких земель. Звідси обози з товарами направлялися на Запоріжжя через ІІереволочну, де царські митники збирали з них мито, а за переправу через Дніпро — «перевозове». Щоб уникнути цих зборів, «из городов малороссийских украинных дерзновенные и на наказанье несмотрящие люди,— писав у Малоросійський приказ митник у 1689 p.,- своевольно для своего пожитку тайным способом как рекою Дніпром лодками, так i полем тайными стежками хлеб им (запорожцям.— Авт.) проваживали» ³³. Взимку торговці з Лівобережжя таємно перевозили хліб через Дніпро в зручних місцях і доставляли його на Запоріжжя. Щоб спрямувати торговців чер.ез митниці, лівобережна адміністрація виставляла на лівому березі Дніпра пости, які не дозволяли їм переправлятися на запорізькі землі у невідведедих для цього місцях.

Незважаючи на ці заходи, селяни, міщани і козаки продовжували таємно ввозити на Запоріжжя для продажу продукти землеробства і ремісничі вироби.

У 1692 p. на Січі перебувало багато торговців з лівобе- режних міст. Продавши товари, вони закупили тут інші й з дозволу кошового отамана відправилися торгувати ними в Північне Причорномор’я. Через два роки кошовий Запорізької Січі писав лівобережному гетьману, що багато українців «ходять» на пониззя Дніпра для «торгового свого промислу» ³⁴. Через Запоріжжя велася транзитна торгівля Лівобережжя і з Кримом. Гетьманська канцелярія у 1690 p. повідомляла в Москву про її пожвавлення, зацікавленість татарських купців у встановленні регулярних торгових зв’язків між кримськими і українськими землями³⁵. У 1694 p. на Запоріяіжі перебували татарські та турецькі купці, які скуповували місцеве хутро, а також товари, доставлені сюди з Лівобережної України ³⁶.

У 3 запорізьких земель на Лівобережжя вивозилися риба, мед, віск, кожі, хутра, худоба тощо. Основний потік запорізьких товарів йшов на лівобережні землі через Переволоч- ну, Черкаси, Канів, Ржищів. Важливу роль відігравало Запоріжжя у задоволенні потреб лівобережного населення у кримській солі. Запорізькі козаки у великій кількості добували її у причорноморських лиманах, а потім доставляли на лівобережні землі або Запоріжжя, де вона скуповувалась чумаками³⁷. Чумацьким торгово-візницьким промислом займалися на Лівобережжі багаті селяни, козаки, міщани, а також старшина. Жваву торгівлю кримською сіллю в 50— ^^70-x pp. вели полтавські міщани I. Сорочинський, П. Черкаський і якийсь Павло, козаки Сокілківської сотні Полтавського полку, багатий селянин з Переяславського полку В. Оленюк і полтавський полковник Г. Витязенко ³⁸. Останній використовував у цій торгівлі своїх наймитів.

Незважаючи на майже безперервні воєнні дії, не припинялися торговельні зв’язки лівобережних земель з правобережними і західноукраїнськими. У 1657 p. Б. Хмельницький наказав козацьким старшинам, щоб вони «з людьмп міста Львова, як з власними нашими, поводилися і в усякій торгівлі купецтву не робили перешкоди» ³⁹. Ha початку 60-х pp. жителі Козельця_ѵ Остра й інших лівобережних міст закуповували великі партії зерна в Глухові, а потім збували його на Правобережній Україні.

Головним центром торгівлі Лівобережжя з Правобережжям залишався Київ. Кияни Г. Козловський й I. Матвєєв у 1669 p. їздили для збуту та купівлі товарів у Білу Церкву, a I. Булиненко, Ф. Толстой, Г, Федоров — у Васильків.

A Київ з торговими цілями відвідали у 1672 p. торгові люди з Білогородки, Білої Церкви, Лисянки, Любара, Паволочі, Підгайців тощо. Того ж року київський воєвода Ю. Tpy- бецький писав у Москву, що правобережні козаки і міщани приїжджають у Київ і купують «всякіе запасы и соль и живность» ⁴⁰. Інший київський воєвода О. Голіцин повідомляв у 1676 p. Малоросійський приказ про те, що «в розных месяцах и числах приезжают в Киев из Паволочи, из Димера, из Черногородки, из Коростышева... (люди.— Авт.) для покупки хлебных запасов» ^4І. У відповідь на це приказ дозволив воєводі продати їм частину зерна з гарнізонних запасів, а також наказав не забороняти купівлю його і в місцевих жителів.

Зерно продавалося в Києві і в наступні роки. У 1685 p. купці вивезли з нього таку кількість жита, що власті, бою- чись нехватки його для російського гарнізону, мусили вжити екстренних заходів для обмеження продажу зерна в майбутньому. Воєвода поставив на дорогах поблизу Межи- гірського і Кирилівського монастирів сторожу, яка не пропускала валок з хлібом, що йшли в глиб Правобережжя. Наказ такого ж змісту одержав і київський козацький полковник. Звичайно, подібні заходи вживалися тільки у виняткових випадках і серйозно не впливали на торгівлю Києва з правобережними містами. Продавали хліб і жителі навколишніх від Києва сіл, які під захистом російського гарнізону міста мали кращі умови для землеробства, ніж селяни глибинних районів Правобережжя. Зокрема, козаки з Фастова, Білої Церкви, інших правобережних міст їздили за хлібом у Білогородку ⁴².

Жваву торгівлю в правобережних містах вів багатий київський купець M. Тарнавіот. Він навіть мав грамоту польського короля на безмитну торгівлю на всій території Речі Посполитої. Продаючи на Правобережжі привезені з Лівобережної України товари, купець закупав нові з наступною перепродажею їх як у лівобережних містах, так і в Москві та Брянську ⁴³. Ha сталі торгові зв’язки між лівобережними і правобережними купцями, незважаючи на спроби уряду Речі Постолитої ізолювати Правобережжя, вказують і факти надання позичок. Так, лівобережний купець П. Греченін у 1688 p. позичив у якогось Балабана 1872 єфімки. ІТісля продажу партії товарів купець повернув 800 єфімків, але незабаром помер. Після цього Балабан звернувся до лівобережного гетьмана з проханням віддати йому майно померлого купця в рахунок боргу⁴⁴.

3 західноукраїнських земель на Лівобережжя надходила переважно сіль. Існувала категорія торговців (коломий-

ців.— Авт.), яка спеціалізувалася на її доставці з району Коломиї. B 60-х pp. у Козельці та Нових Млинах царські переписувачі виявили по шість і в Ніжині — 18 дворів ко- ломийців. Згадуються вони в переписних книгах 1666 p. та інших джерелах у Переяславському, Лубенському і Миргородському полках.

Торгівля з правобережними і західноукраїнськими землями відбувалася в несприятливих умовах. Після захоплення Правобережжя в 1660 p. уряд Речі Посполитої та її ставленики всіляко намагалися ізолювати правобережні землі від лівобережних і російських, перешкоджали проникненню туди російських товарів. Ha це був спрямований, зокрема, універсал правобережного гетьмана П. Тетері 1664 p., який увів велике мито на російське хутро ^4Б.

^'Консолідації лівобережного та правобережного ринків перешкоджали постійна міжусобна боротьба польських магнатів і шляхти, часті воєнні дії, невпорядкованість монетної системи,, великі державні податки (акциза, торгове, фурманка, чопове, шеляжне), різнобій феодальної системи мір і ваги, децентралізація влади, свавілля і зловживання j феодалів. Київський купець О. Скородка в 1672 p. продав у Польщі хутро і, закупивши місцеві товари, повертався в Київ. У м. Колках на купецький караван напав прикажчик магната C. Лещинського з озброєними слугами і забрав товари на 27 686 золотих, а самого купця і його челядь кинув до чарторийської, а потім — луцької в’язниці. Тільки щасливий збіг обставин дозволив в’язням повідомити адміністрацію Лівобережної України про події. Після втручання гетьмана польські власті звільнили О. Скородку і його слуг, але пограбованого товару не повернули, а видали як компенсацію 30 тис. кварт простого вина, що не користувалося попитом на Лівобережжі. Після цього О. Скородка поїхав до Києва, «пріймаючи всякіє в дороге насильства и , от грабежу откупаясь». У 1672 p. шляхта пограбувала київ- ■ ського купця Г. Минцевича, забравши товарів на 20 тис. золотих. У тому ж році під Яссами турки відібрали в українських коломийців 900 підвід і використали їх для перевезення військових вантажів⁴⁶. Поміщик c. Дорогиничі (Львівщина) затримав стряпчого з Стародуба Ф. Гуленка і привласнив усі його товари ⁴⁷. Між лівобережним гетьманом і коронним гетьманом Речі Посполитої у 1694 p. велося листування про відшкодування збитків, завданих київському купцю (прізвище невідоме.— Авт.) на Правобережній Україні шляхтичами⁴⁸. B наступному році шляхта забрала в Полонному 150 волів і гроші в торгового чоловіка з Києва Г. Попка — гуртоправа, який скуповував худобу на

Лівобережжі та Запоріжжі, а потім перепродував її на Правобережжі ⁴⁹.

Продовжувалася торгівля лівобережного населення з білоруським, в якій важливе місце належало Києву. 3 цього приводу київський полковник ГІ. Яненко в 1655 p. зазначав, що торгові люди з Білорусії та Лівобережжя вільно торгували між собою різними товарами в Києві та інших містах. У серпні того ж року В. Бутурлін виявив у Ніжині 37 купців з Мозиря, Петрикова та Слуцька. Зважаючи на воєнні дії, Б. Хмельницький наказав затримати «польських і литовських людей» і заборонив їм торгувати в лівобережних містах, а українському населенню — в білоруських ⁵⁰. Подібні заборони носили тимчасовий характер і не могли перешкодити українсько-білоруським економічним зв’язкам.

Вже навесні 1656 p. київські воєводи повідомляли в Москву про те, що жителі Києва, Переяслава водним і сухопутним шляхами возили в білоруські землі хліб, м’ясо, рибу. B червні того ж року київські міщани спорядили караван з 50 суден, навантажених зерном, у Давидів і Петриков, де його скуповували торговці із Слуцька. Продовжував поступати на продаж хліб з України в Білорусію і в наступні роки. «Из литовских городов,— писали київські воєводи в 1657 p.,— полские и литовские всякие люди в Киев ... для покупки приезжают и закупают в те городы, кто откудово приехал»⁵. У березні 1657 p. у Києві почав працювати річковий порт, який мав важливе значення у зміцненні українсько-білоруської хлібної торгівлі. Спеціальним універсалом Б. Хмельницький дозволив київським купцям і торговим людям вести торгівлю з Старим Биховом по Дніпру і суходолу, звільнивши їх від сплати торгових мит і різних «подачок». Ha білоруські землі, крім названих товарів, поступали прядиво, віск, вовна, аніс, сало, олія, тютюн, боброве хутро, щетина, горілка, поташ тощо.

Українські купці відвідували Борисів, Вітебськ, Гомель, Могилів, ІІесвіж, Новогрудок, Пінськ, Полоцьк, Рєчицю, Толочино та інші міста, а також села Білорусії. B свою чергу, білоруські купці їздили продавати і купувати товари в Борзну, Київ, Лубни, Мену, Ніжин, Погар, Почеп, Старо- ] дуб і більш віддалені лівобережні міста⁵². B 1690 p. на ярмарку в Полтаві торгували купці з Глуська C. Вовчко- вич та I. Дещенко. Напевне, вони мали значну кількість товарів, оскільки їх супроводжували челядники.

Незважаючи на державні кордони, Лівобережна Україна підтримувала торговельні відносини і з зарубіжними країнами. Важливу роль у цій торгівлі відігравали куп- ці-іноземці, які жили в лівобережних містах. Зокрема, їх

нолонії існували в Києві, Ціжині та Переяславі. Іноземці проживали і в іншихмістах.'З метоюзаохочення дозаняття торгівлею гетьманська адміністрація давала іноземним купцям досить істотні пільги. Б. Хмельницький звільнив ніжинських купців-греків від підпорядкування старшинській адміністрації й дозволив їм безмитно торгувати на всій території України. За гетьманування I. Брюховецького грецькі купці зобов’язувалися вже платити мито, але тільки військовому екзактору (збирачу мита.— Авт.). їх двори звільнялися від підводної повинності та постоїв військ, за що вони віддавали місцевому полковнику грошову «належп- тость».

Головну статтю торгівлі Лівобережжя з країнами Західної Європи становила продукція зернового господарства і промислів. Крім того, у Західну Європу поступала худоба, відгодована в господарствах старшини, багатих селян, міщан і козаків. Заможна полтавська міщапка П. Видричка, наприклад, відгодовувала великі гурти волів, а потім збувала їх у Гданську ⁵³. Торгівля худобою давала перекупниці значні прибутки, і вона в 70-х pp. купила млин, винокурню, випаси для худоби за 1200 золотих. Скуповуванням, відгодівлею і перепродажем волів не гребувала і старшина, яка в цьому випадку виступала як підприємець. Прикладом цього може бути діяльність конотопського сотника А. Кан- диби. Скуповуючи на Лівобережній Україні худобу, він перепродував її за кордоном, накопичував капітал і знову пускав його в торговий обіг. Перепродаж худоби старшиною став звичайним явищем і становив важливу статтю прибутковості старшинських господарств. За кордон вивозилися також прядиво, зерно, мед та інші товари.

У Стамбулі в 1662 p. торгували купці з Лівобережжя Ю. Григор’єв, I. Іванов,Р.Костянтинів, P. Манойлов,Г.Ми- хайлов, Ю. Нікітін, Д. Павлов, Д. Родіонов. Збувши привезені товари, вони придбали турецькі і через Ясси повезли їх спочатку в Київ і Переяслав, а потім у Москву ⁵⁴. Купці P. Манойлов, M. Микула та M. Юр’єв у 1665 p. везли з Туреччини чимало тканин, прянощів і прикрас ⁵⁵. Греки з Ніжина P. Микулаєв, P. Костянтинів, C., K. і Ю. Юр’єви у 1669 p. відвідали Туреччину, Молдавію, а також українські міста Білу Церкву, Кальник, Ладижин. Крім вдало проведених торговельних операцій, вони викупили з турецького полону 26 росіян. Ніжинський бурмистр Я. Косяненко, його зять і міщанин M. Степанець у 1671 p. їздпли з товарами у Молдавію. B наступному році житель Печерського містечка з Києва C. Петров протягом 15 тижнів вів жваву торгівлю в Константинополі та Яссах. Тривалий час у Константинополі торгував P. Іванов з Ніжина, який у 1672 p привіз на Лівобережжя не тільки дорогі тканини, коштовну зброю, а й викуплених з полону російських ратних людей. Досить часто продавали товари в Яссах київські купці В. Земенко, Г. Минцевич і В. Рудний, а також ніжинські В. Кальницькип та K. Христофоров ⁵⁶. 3 Молдавії на Лівобережну Україну вони вивозили сіль, вино, горіхи, саджанці плодових дерев, тютюн, сап’ян, попони тощо⁵⁷. Звичайно, це тільки окремі факти, але і вони свідчать про торговельні зв’язки Лівобережної України з Молдавією і Туреччиною.

Такі ж зв’язки існували між Лівобережжям і західноєвропейськими країнами. Протягом 80-90-x pp. активну торгівлю у різних країнах вів купець з Нових Млинів I. Гри- гор’єв. Разом з найнятими челядниками він возив продавати харчі й горілку учасникам Кримських походів. Через правобережні міста купець їздив з товарами у Гданськ, де торгував і придбав німецьке сукно й коси. Після цього з купцями з Бережан, Козельця і Полтави I. Григор’єв повернувся на Україну. B Києві він дізнався, що його товари найдорожче коштують у Причорномор’ї і повіз їх туди через Запоріжжя ⁵⁸. B Кизикермені купці взяли грамоту на торгівлю в підвладних Туреччині містах і незабаром дісталися Очакова, а потім Бєлєва (сучасний Білгород-Дністров- ський.— Авт.). Тут I. Григор’єв залишив своїх супутників, а сам відправився суходолом у м. Києнь на Дунаї, де продав сукно і коси, накупив кумачів, інших дорогих тканин й повернувся на Запоріжжя. Звідти з караваном грецьких купців I. Григор’єв через Кам’яний Затон і Переволочну добрався до Зінькова. Випросивши у лівобережного гетьмана дозвіл на торгівлю в правобережних містах, I. Григор’єв поїхав спочатку на ярмарки у Переяславі та Києві. Пізніше купець займався торгівлею на Правобережжі — Володимирі, Дубно, Кременці, Луцьку, Львові, Межиріччі, Неродичах і в Польщі — Замості, Любліні, Холмі тощо. Закуповуючи там різні товари, купець возив продавати їх у Пирятии, Лубни, Миргород, Полтаву. B останньому місті купець купив коней, а також 65 пудів анісу по 26 алтин за пуд і повіз його в російські міста. Одну підводу з товаром затримав у Брянську митний голова, а решту I. Григор’єв продав у Москві ⁵⁹.

Як видно з наведеного опису, купець торгував на величезній території — від Гданська на заході, Москви нй сході й Чорного моря на півдні. Подібні човникові рейси купців і торгових людей посилювали економічні зв’язки українських земель, сприяли їх дальшій консолідації.

Ha Лівобережжя з Близького Сходу купці привозили маслинову олію, мигдаль, сливи, рис, ізюм, смокви, тютюн, шафран, прянощі, червоний сап’ян, різні тканини, розкішно оздоблену вогнепальну й холодну зброю, килими, коней східних порід. Дещо інший асортимент товарів ноступав на Україну з західноєвропейських країн. Київський купець M. Суслов у 1684 p. привіз звідти 27 штук білого полотна, 60 — шовку, 75 пар окулярів, перли з Риму, 5 географічних карт, 77 картин європейських художників, дорогі лати, 2 німецькі фузії, 2 пістолі, турецький килим тощо. P. Яки- мович доставив з Вроцлава у Київ коси, сікачі, серпи, інші сільськогосподарські знаряддя на 35 тис. крб.⁶⁰

^Активізація торгівлі на лівобережних землях позначалася і на мережі торгових шляхів, які зв’язували невеликі місцеві ринки в один — лівобережний, а його з ринками інших українських земель, Росії та зарубіжних країн. Торговельні шляхи формувалися стихійно, залежно від потреб населення у збуті та купівлі товарів. Роль державних органів зводилася лише до будівництва митниць для збору податків, заїжджих дворів і корчем для одержання додаткових прибутків. У зв’язку з включенням Лівобережжя у формування всеросійського ринку пожвавився рух купецьких кара- _ ванів на шляхах, що вели в російські землі. Якщо, за даними I. П. Крип’якевича, з Києва на Лівобережжя і в Росію в 1648—1657 pp. існували лише дві дороги⁶¹, то в наступних роках — принаймні п’ять: Київ — Козелець — Чернігів — Новгород-Сіверський — Севськ; Київ — Басань — Ho- сівка — Ніжин — Борзна — Конотоп — Путивль; Київ — Басань — Прилуки — Красне — Путивль; Київ — Переяслав — Пирятин — Лохвиця — Ромни — ГІутивль ⁶²; Київ — Батурин — Кролевець — Глухів — Новгород-Сіверський — Севськ ⁶³.

He припинявся рух на дорогах Ржищів — Переяслав — Прилуки — Путивль; Черкаси — Пирятин — Прилуки — Путивль; Чигирин — Лубни — Лохвиця — Путивль. Товари транспортувалися і шляхами, якими на Лівобережжя нападали кримці, зокрема Муравським. Одна його гілка йшла від Перекопу через запорізькі землі, Переволочну, Кобеляки, Полтаву, Опішню, Зіньків, Гадяч, Карабутове, Батурин і далі на північ. Друга — через запорізькі землі, Валки, Ольшане, Богодухів, Вільне, Суми ⁶⁴.

Ha перехресті важливих торгових шляхів стояло м. Прилуки. Від нього відходило кілька доріг до великих лівобережних міст: Прилуки — Ольшане — Іваниця — Красний Колядин — Гайворон — Глухів; Прилуки — Обмачів — Mo- настирище — Ніжин; Прилуки — Маціївка — Київ; Прилу- ки — Дубовий Гай — Яблунівка — Гречана Гребля-Пере- яслав; ІІрилуки — Пирятин — Махнівка — Лубни; Прилуки — Журавка — урочище Cyxa Лохвиця — Гадяч; Прилуки — Переволочна — Охоньки — Срібне — Березівка — Ромни. 3 перенесенням резиденції українських гетьманів у Батурин активізувалася торгівля і по дорогах, що зв’язували його з іншими містами: Батурин — Тиниця — Голінка — Коропецьке — Грищинці — Талалаївка — Срібне — Ромни; Батурин — Гадяч — Хмелів — Карабутове — Пирятин — Богдани — Варва — Дегтярі — Срібне — Глухів ⁶⁵.

Інтенсивніше почали використовувати дороги в басейнах рік Сула, Псьол і Ворскла. Так, понад Пслом лежав так званий Говтвянський шлях, що зв’язував запорізькі, лівобережні українські та російські землі^6S. B 80-х pp. згадано Ромоданівський шлях, який проходив через c. Михайлівку Сумського полку⁶⁷, Ромни, Лохвицю, Лубни, Кременчук.

3 активізацією переселенського руху з Правобережжя і посиленим розвитком Слобожанщини важливого значення набувають дороги, що вели в слобідські та південно-західні російські землі: Переволочна — Полтава — Зіньків — Бєлгород; Чигирин — Говтва — Полтава — Бєлгород; Черкаси — Лубни — Миргород — Гадяч — Охтирка. Через лівобережні міста в ці райони пролягав шлях і з Києва.

Густа мережа шляхів зв’язувала Стародуб і Чернігів з центральними лівобережними, а також російськими і білоруськими містами: Стародуб — Старий Бихів — Борисів — Вержболово — далі на Кенігсберг; Чернігів — Лоїв — Рєчи- ця — Слуцьк — Несвіж — Гродно і також до Кенігсберга. Торговельні шляхи в білоруські і російські міста вели й з Києва. Зокрема, сухопутний шлях з Києва до Смоленська йшов через Димер, Чорнобиль, Мозир, Бобруйськ, Могилів, ПІклов, Оршу, а річковий — Любеч, Лоїв, Речицю, Рогачів, Старий Бихів, Могилів, Оршу⁶⁸. Ще один шлях з Києва пролягав через Овруч, Полонне, Дубно, Берестечко, Жовк- ву, інший — через Коростишів, Полонне ⁶⁹. Через Київ сухопутними і річковими шляхами північні і центральні лівобережні міста торгували з Запоріжжям і Північним Причорномор’ям.

Через Київ йшла транзитна торгівля з країнами Захід²< ної Європи і Близького Сходу. Звідси шлях до Константинополя пролягав через Фастів, ГІаволоч, Брацлав, Бендери, Ізмаїл, Баби, Гаджали, Базарчик, Карабунар, Селіврія, Бі- юк-Чекмечі, Кучюк-Чекмечі. Другий шлях вів через Фастів, Паволоч, Немирів, Брацлав, Сороки, Ясси, Галац, Базарчик і далі по вказаному маршруту. Третій шлях йшов по Дніпру і Чорному морю. Дніпровські пороги судна проходили під час весняної повені. Купці користувалися також шляхом з Константинополя через Ізмаїл, Чечельник, Бершадь, Умань, Трахтемирів, Переяслав, Прилуки, Путивль⁷⁰. Як видно з наведеного матеріалу, Київ стояв на перехресті торговельних шляхів, які зв’язували слобідські, лівобережні, правобережні, західноукраїнські та закарпатські, а також північні й південні українські землі. Вигідне географічне розташування сприяло перетворенню Києва в один із найбільших торгових центрів України. Ha Лівобережжі більшість доріг сходилася в Прилуках, що також свідчило про важливе значення цього міста в економічних зв’язках Лівобережної України.

Від Москви до Калуги торговці добиралися восени при сприятливій погоді за 5, з Калуги до Севська — за 10, з Сев- ська до Путивля — за 4, з Путивля до Карабутового — за

2 дні, з Карабутового до Красного, з Красного до Прилук, а Прилук до ІІирятина, з Пирятина до Прохорівки, з ГІрохо- рівки до Жовнина, з Жовнина до Бужина, з Бужина до Чигирина, з Чигирина до Білоозера, з Білоозера до Млієва,

3 Млієва до Корсуня, з Корсуня до Стеблева, з Стеблева до Лисянки, з Лисянки до Бук, з Буків до Маньківки, з Мань- ківки до Цімерманівки, з Цімерманівки до Умані, з Умані до Вобанів, з Вобанів до Торчина, з Каменки до Шавулихи, з Шавулихи до Ольховця, з Ольховця до Звенигородки, з Звенигородки до Тарасівки, з Тарасівки до Ольшанівки — за один день ^7!.

У грудні 1654 p. російські посланці долали в день по 15—20 верст «для того, что,— писали вони в Посольський приказ,— в литовской версте московских верст но три и по четыре». 3 Чигирина до Лисянки через Ольшану подорожні добиралися за 3—5, Умані за 6—8, Рашкова — за 13, Ясс — за 18, Константинополя — за 38, Білої Церкви — за 5, За- слава — за 10, Луцька — 13, Любліна — 19, Варшави — 24, Києва через Корсунь і Германівку — за 7, а через Переяслав — приблизно за 6, Путивля — 7—8, Москви — до 30 днів. Ha переїзд від Веприка до Бєлгорода (понад 200 км) купці витрачали до 4 днів ⁷². Від стану шляхів пев- ною мірою, залежали інтенсивність торговельних поїздок купців, а відповідно і оборотність товарів, що позначалося і на розвитку торгівлі.

Поглиблення товарності сільського господарства і промисловості викликало істотні зрушення в товарообміні Лівобережної України другої половини XVII ст. Ha місцеві ринки надходила все більша кількість товарів, розширювався їх асортимент. Ha базі зміцнення торговельних зв’язків між місцевими і регіональними ринками відбувалася дальша економічна консолідація лівобережних земель, що було важливою передумовою переростання в майбутньому української народності в буржуазну націю. B сферу впливу лівобережного ринку втягувалися і українські землі, які загарбали Річ Посполита і Туреччина. Захопивши головні позиції в економіці, козацька старшина та монастирі і в найбільш прибуткових галузях торгівлі відтіснили дрібних товаровиробників.