2. Соціальне становище класів-станів селян, козаків і міщан

У ході визвольної війни сталися істотні зміни в становищі класів-станів селян, козаків і міщан, які винесли на своїх плечах основний тягар боротьби проти польсько-шляхетського панування.

Разом з тим уже в ході воєнних дій намітилася тенденція до поступового відновлення замкнутості феодальних класів-станів. Навіть у перший період визвольної війни, коли особливо важливим і необхідним було для повстанців свіже поповнення, гетьманська адміністрація не дозволяла монастирським селянам записуватися в козаки. 2 липня 1648 p.

Б. Хмельницький заборонив старшині зараховувати в полки иідданих Густинського монастиря. Наприкінці того ж року Києво-Печерський дівочий монастир одержав гетьманський універсал подібного змісту ³⁹. Козацька старшина підтримувала і реставрувала в монастирських маєтках старі порядки, проти яких рішуче виступали народні маси. Це був один із проявів класової політики гетьманської адміністрації, спрямований на відновлення соціального гніту в інтересах феодальної верхівки.

У рабському і «феодальному суспільстві,— зазначав В. I. Ленін,— відмінність класів фіксувалась і в становому поділі населення, супроводилася встановленням окремого юридичного місця в державі для кожного класу» ⁴⁰. Після визвольної війни гетьманська адміністрація взяла курс на дальшу ізоляцію класів-станів феодального суспільства.

Намагання властей посилити залежність селян від феодалів викликало загострення станових суперечностей всередині суспільства Лівобережної України. Досить різко воно проявлялося у небажанні трудящих коритися властям і у самовільному покозаченні. Доводячи свою участь у визвольній війні 1648—1654 pp. або боротьбі проти загарбників у наступні десятиріччя селяни оголошували себе козаками, відмовлялися платити податки і виконувати феодальні повинності. У ряді випадків властям вдавалося тимчасово припиняти стихійне покозачення, але зробити це в масштабах усієї Лівобережної України вони були не в силі.

У 1667 p. київський воєвода повідомляв у Малоросійський нриказ, що багато посполитих Лубенського полку не захотіло платити податків у казну і записалося в козаки. Тільки в ближніх від Лубен містечках і селах «пошло в казаки человек c 500 и больше» ^4Z. Te саме зробило чимало селян і міщан Прилуцького та Миргородського полків. Проявляючи незадоволення збиранням податків у казну, переяславський і полтавський полковники дозволили багатьом селянам записатися в козаки⁴³. Трудящі вбачали у нокозаченні можливість уникнути сплати податків і самовільно оголошували себе козаками. Такі факти мали місце в Ніжині та навколишніх селах, а також у Глухові, Ічні, Карабутовому, Красному, Кролевці, Новгороді-Сіверському, Срібному, Староду- бі тощо. B 1669 p. уряд констатував, що йому «ведомо,.. учинилось, что всякое междоусобіе..., от своевольных людей, которые...

Помітно активізувалося нокозачення посполитих також при відсічі турецької агресії в 70-х pp. і під час Кримських походів, коли уряд і гетьманське управління зверталися до них з проханням взяти участь у боротьбі з загарбниками. Ha цей заклик відгукнулися тисячі селян, багато з них загинуло під стінами Чигирина або на шляху до Криму, а ті, що залишилися живими, вважали участь у походах і воєнних діях підставою для переходу в козацький стан. Проте старшинська адміністрація розглядала перебування селян у козацькому війську як тимчасове явище, що не давало права на одержання козацтва, і після походу змушувала його учасників коритися феодалам. У відповідь на скаргу ігумена Макошинського монастиря про небажання учасників військових походів відбувати послушенство чернігівський полковпик у 1687 p. видав універсал, в якому наказував місцевій старшині змусити селян працювати на духовного феодала. Незважаючи на подібні заходи, покозачення селян не припинялося. У тому ж році монахині київського Фро- лівського монастиря писали в Малоросійський приказ, що всі монастирські піддані «пішли в козаки», і просили дозволу зігнати їх з земель для осадження там переселенців з Правобережжя ⁴⁵.

Багато селян Переяслава у 1690 p., всупереч розпорядженням місцевого полковника, самовільно користувалося козацькими правами, але не хотіло відбувати військову службу і платити податок на утримання війська ⁴⁶. 3 посиленням феодального гніту все більше жителів c.

Протягом 90-х pp. зменшувалася кількість тяглих людей і в c. Бистрику, що належало чернігівському Кафедральному монастирю. Ha 1704 p. їх залишилося лише п’ять, а решта (120) або записалася в козацький реєстр, або переселилася в інші села. У 1707 p. багатий землевласник з Чернігівського полку Ф. Рашенко скаржився в гетьманську канцелярію на своїх підданих П. Душина, 3. Ярушенського та інших, які кілька років тому оголосили себе козаками і відмовилися відбувати повинності. Спираючись на царський указ про заборону «посполитым в казацкий реєстр важитися», адміністрація зобов’язала полковника Ю. Лизогуба і генерального бунчужного I. Скоропадського захистити власницькі права феодала ⁴⁸.

Селянство Лівобережної України поділялося на кілька розрядів з різним рівнем феодальної залежності. Найбільшу групу сільського населення становили жителі «вільних» військових сіл, де у 1666 p. нараховувалося 24 604 двори. Офіційно вонн перебували у віданні Військового скарбу — вищого фінансового органу старшинської адміністрації. Скарб управляв цими селами через міські ратуші, що дало населенню підставу називати їх ратушними. 3 цього приводу в «Генеральних слідствах про маєтності» 1729 p. писалося, що «по изгнании ляхов з Украины, которіе села от гетманов владельцам не раздани, тіе толко до далшой воле гетманской же осталис при сотенном городовом ведомстве, а прямо оніе пе сут ратушніе, хочай просторично простий народ оніе ратушними називает, но суть оніе войсковіе и подлежат всегда полной власти гетманской...» ^4Э.

Внаслідок розвитку товарно-грошових відносин і посилення експлуатації поглиблювалися майнова нерівність і соціальна диференціація селян «вільних» військових сіл. Певним показником цього e забезпеченість селянських

господарств робочою худобою. B 1666 p. у Стародубському полку нараховувався 1971 селянський двір, у тому числі з однією головою робочої худоби — 1560 дворів, з двома — 365, трьома 39, з чотирма — 7. Тобто 79 % дворів мали по одній, 18 — по дві і 3 % — понад три голови робочої худоби. Інше співвідношення тяглової сили було в селянських господарствах решти північних полків — Ніжинського, Чернігівського і частково Київського. 3 5470 зафіксованих тут переписувачами дворів 3 % не мали худоби, 40 — мали по одній, 25,3 — дві, 8,8 — три і 6 % — чотири і більше голів. Незначна кількість коней і волів припадала на двори боби- лів і підсусідків.

Дещо інша забезпеченість робочою худобою спостерігалася в південних полках. Тут з 5905 селянських дворів 11,4 % не мали ні волів, ні коней, 6,5 — володіли однією, 56,8 — двома, 3,7 — трьома, 21,4 % — чотирма і більше головами робочої худоби. При цьому потрібно враховувати, що обробіток південних, часто перелогових, а то й цілинних земель вимагав і більшої кількості робочої худоби. Звертае на себе увагу майже повна відсутність тут, на відміну від північних полків, коней як тяглової сили ⁵¹.

^ Групу залежних селян становили піддані монастирів, старшини і шляхти, кількість яких невпинно збільшувалася за рахунок розданих феодалам жителів «вільних» військових сіл.

Гетьмансько-старшинська адміністрація надавала лівобережному духовенству широкі можливості для збагачення і одночасно стримувала кількісне зростання монастирських підданих. Подібні суперечності всередині класу українських феодалів не позначалися на єдності їх класових дій, спрямованих на дальше посилення влади над народними масами. У 1669 p. гетьманське управління звільнило підданих архієпископських, єпископських і монастирських маетностей від сплати податку на утримання війська і одночасно вирішило «с сего времени в архіепискупли, и в монастырскія вотчины вновь никого не принимать, быть старым, и учинить им книги, сколько за архіепископом и за монастырем в вотчинах их мужиков» ⁵³. Тобто гетьмансько-стар- шинська адміністрація, подібно до уряду Росії⁵⁴, всіляко намагалася загальмувати процес розширення церковних володінь.

Козацька старшина, шляхта і монастирі поступово зміцнювали своє феодальне право на землю й визиск залежних селян. Зокрема, місцеві власті у 1670 p. змусили підданих новгород-сіверського монастиря з c. Спаського Стародубсько- го полку підписати зобов’язання такого змісту: «...Никто па- хаючих и хотячих пахати над готовіе тіе поля спасские нових розробливати поль и продавати без ведома и воли его милости о. архимандрита не повинен под утратою всего своего засеву; за позволеньем теж продавати никому на сторону иншую, тилько тим же села Спасского поданным, так з вой- скових и посполитих людей мают, также под утратою всего засева...» ⁵⁵.

У наступних роках землевласники з допомогою адміністрації могли застосовувати до порушників їх феодальних прав все суворіших покарань — відбирати у них не тільки урожай, а й земельні наділи, а самих виганяти за межі своїх маєтностей. Так, у 1680 p. багатий «військовий товариш» з ГІочепської сотні Стародубського полку T. Ходкевич скаржився в полкову канцелярію на те, іцо отримані иим у спадщину селяни сіл Волохи, Кобелі та Рудня після закінчення пільгових років відмовилися коритися йому й відбувати повинності. Полковник у своєму універсалі підтвердив право землевласника не тільки на зайняту землю, а й на селян, осаджених на ній. Ha випадок їх відмови коритися полковник дозволив T. Ходкевичу зігнати колишніх слобожан з його земель, щоб вони «опять отколь пришли, на те свои шли грунта» ^5б. Таким чином, селяни трьох сіл були поставлені перед дилемою — визнати владу феодала з усіма її наслідками або переселитися в інші місця і там завести нове господарство. Повторне переселення було рівнозначне розоренню, тому посполиті вирішили за краще підкоритися землевласнику. До подібних насильницьких методів прикріплення селян до землі й обмеження їх особистої свободи вдавалися й інші старшини, що вказує на те, що феодальна державність проводила у життя иолітикувідродженнякріпосної залежності сільського населення краю.

Крім прикріплення до землі і заборони продавати свої наділи при переходах, з’явилися й інші форми обмеження особистої свободи залежних селян. У 1679 p. лівобережний гетьман дозволив колишньому полковнику Корсунського полку Ф. Кандибі прийняти кількох переселенців з Правобережної України, які погодилися осісти в його маєтностях. 3 подібним проханням звернувся в 1687 p. до гетьмана «знатний товариш» Стародубського полку П. Зенченко. У гетьманському універсалі з цього приводу зазначалося, що землевласник писав гетьману «жебы ему привернены были в послушенство те люди, якие на грунта его мешканем поселилися; зачим принявши тую ми его нросьбу, а поглядаючи на давние у войску Запорожском услуги, заховуєм при нем тех людей до ласки нашой, належитое от них послушенство отбирати позволяем»⁵⁷. У Чернігівському полку сотник I. Уласович у 1699 p. одержав від гетьманського управління 27 жителів c. Голубичів, а через рік полковий хорунжий — трьох чоловік з c. Даничів без землі⁵⁸. Полтавський полковник у 1690 p. помилував засудженого до страти вбивцю T. Гонтара на тій підставі, що останній разом з дружиною «поручил себя в доживотною дому его панскому службу» ⁵⁹.

Володіючи феодально залежними селянами, старшина, шляхта і монастирі поступово почали використовувати й своє право розпоряджатися ними — продавати, дарувати, передавати у спадок тощо. Уже на початку 90-х pp. відомі випадки відчуження підданих з землями і без них — типового явища кріпосної залежності безпосередніх виробників матеріальних благ періоду феодалізму. B 1694 p. шлях^' тил M. Якимович купив у Стародубському полку хутір разом з чотирма селянськими дворами. Гетьманське управління визнало цю купівлю правомірною і затвердило право шляхтича володіти придбаними селянами⁶⁰. Чернігівський полковник Я. Лизогуб у 1699 p. подарував А. Жлобі дев’ятьох утікачів з c. Шабринівки. Оформивши дарування юридично, полковник наказав їм «послушенство вшелякое под- луг звычаю и слушности, так где и повинно без противности отдавати» новому власникові⁶¹. Крім того, в окремих випадках землевласники закладали маєтки разом з селянами за борги. У 1666 p. старшина з Чернігівського полку I. Данилович за позичку в П. Коровки значної суми грошей, віддав у заставу не тільки землі, луки, будинки, боброві гони, ріки, а й село з шістьома селянами у Любецькій сотні⁶². Одержаних селян старшина передавала і у спадок так, як це зробив у 1699 p. лубенський полковник Л. Свічка. Подібних фактів ще мало, але вони вказують на те, що феодальна залежність монастирських і старшинських селян еволюціонувала до кріпацтва. Цей процес викликав загострення класових протиріч і в результаті сильної протидії народних мас розтягнувся на багато років. Юридично закріпачення лівобережних селян завершено указом 1783 p., який закріплював ті відносини, що складалися на території Лівобережної України після визвольної війни 1648—1654 pp.

Другий за чисельністю клас-стан феодального суспільства представляли козаки, привілейоване становище яких було узаконено ще в роки визвольної війни 1648—1654 pp. Козаки звільнялися від багатьох «загальнонародних» повинностей і поборів, за ними затверджувалися право власності на землі, окремий суд, надавалися пільги в економіці та торгівлі.

Кількість козаків після возз’єднання України з Росією визначалася в 60 тис. чоловік. Але в умовах порушення міжстанових перегородок гетьманська адміністрація так і не наважилася скласти реєстр, який би юридично відділив козаків від інших груп населення. 14 липня 1654 p. посланці російського уряду I. Амиров і П. Протасьєв привезли у штаб-квартиру Б. Хмельницького до Фастова жалування козакам. У зв’язку з цим гетьман на другий день зібрав раду з генеральної старшини й полковників для вирішення питання про козацький реєстр і розподіл привезених грошей. Але рада вирішила, що такого реєстру скласти неможливо, оскільки в похід проти польсько-шляхетських військ висту-

пили не тільки козаки, а й селяни та міщани. I всі вони

вважали себе козаками. Загальна ж кількість таких людей, зазначала старшина, становила не менш як 100 тис. чоловік (за іншими даними — 300 тис.) ⁶³ Незважаючи на всі спроби властей відновити замкнутість станів, ряди козаків і в наступні роки поповнювалися селянами ⁶⁴. I це при тому, що офіційно дозволялося записувати в козацькі списки лише міщан і переселенців з інших українських земель ⁶⁵.

Хоч у всіх універсалах на села землевласникам наказувалося козаків, які там жили, не чіпати ⁶⁶, на практиці мало хто з них дотримувався цієї вказівки. Старшина, монастирі та шляхта перетворювали козаків у залежних селян, змушували їх виконувати різні повинності. Частина козаків, не маючи змоги відбувати військову службу, мусила переходити в розряд селян «вільних» військових сіл. Після визвольної війни 1648—1654 pp. населення Буд, Дроздівки, Жуківки і Куликівки Ніжинського полку тривалий час складалося виключно з козаків. У 1679—1685 pp. дівицький сот- них M. Шендюх почав використовувати їх на дворових роботах, а потім і перетворив на своїх підданих. Тільки в 1708 p. останні змогли довести своє козацьке походження і переписатися в козаки. У 1654 p. у c. Шабалинові жили тільки козаки. Але вже в 1668 p. окремі з них почали відбувати селянські повинності. Особливо активізувався процес перетворення козацького населення на залежних селян у 70-х pp., коли село перейшло спочатку до рук уманського полковника Г. Білогруда, а потім військового канцеляриста 3. Шийкеви- ча. Користуючись своєю владою, вони насильно записували козаків у число своїх підданих. За описом 1654 p. у c. Попів- ці Ніжинського полку нараховувалося 150 козаків і 153 вільних селян. Наприкінці 60 — на початку 70-х pp. вільні посполиті попали в особисту залежність до козацької старшини. A в другій половині 80-х pp. гетьман узяв кількох козаків в «личную прислугу», зобов’язавши їх доглядати обоз, коней, виконувати інші роботи. Село Ревутинці того ж полку після визвольної війни тривалий час мало змішане населення. Одержавши це село у приватне володіння, сотник В. Забіла почав змушувати козаків працювати на своєму дворі, а після другого Кримського походу 1689 p. записав їх своїми селянами ⁶⁷.

Переводили козаків на становище селян і монастирі. Заволодівши у 1665 p. c. Дейманівкою в Прилуцькому полку, Густинський монастир почав збільшувати кількість своїх підданих за рахунок місцевих козаків. У своєму універсалі від 1680 p. прилуцький полковник Л. Горленко писав: «Ед- нак мы запобегаючи того, же нашого сколко у том селе знайдуется товариства козаков, Войску служачих, и абы оным якая не деялася кривда, из отцем игуменом розговорили, а которые з доброй воле своей за Третьякова полковництва откинувшися з реестра нашего, сами доброволне м — реви оповидалися служити, тих теды мы юж оставивши oT своего послушенства и из реестру витерши, под монастырское начало подали, що юж теперь жаден таковый болше не чинячи себе козаком, належного пилнует послушанія»^β8. Звичайно, козаки не добровільно «відкинулися з реєстру», а за домовленістю з монастирем були насильно виключені з нього старшиною. Чернігівський Єлецький монастир у 80-х pp. перестав визнавати козацькі права за населенням сіл Копачів, Надинівка, Серединка і Сіножацьке. У відповідь на скаргу козаків полковник у 1688 p. писав архімандриту Ф. Углицькому, щоб той не примушував останніх працювати на себе, оскільки, якщо не вони, то їх близькі родичі раніше відбували військову службу. Далі полковник зазначав, що не має права виписувати таких козаків з реєстру і віддавати їх у приватну власність ⁶⁹.

Насильницьке переведення козаків на становшце залежних селян супроводжувалося загостренням класової боротьби на селі. Рядове козацтво протестувало проти таких дій старшини і монастирів, відмовлялося визнавати над собою їх владу й виконувати феодальні повинності. Тільки запроваджуючи насильницькі методи, феодали могли долати опір рядового козацтва. У 1722 p. жителі сіл Дунаєць і Локня Ніжинського полку скаржилися в Малоросійську колегію на те, що у 80-х pp. XVII ст. князь Ю. Четвертинський насильно «поверстав» їх батьків-козаків у селян, нещадно б’ючи їх киями, забираючи худобу, землю та збіжжя. Подібним же шляхом збільшував кількість своїх підданих і полковник Я. Лизогуб. Скривджені козаки c. Хижки на Чернігівщині тривалий час навіть не наважувалися скаржитися на нього, оскільки у того «все родичи урядниками были». He відставав від них у своїх намаганнях одержати якомога більше робочої сили з числа козацького населення сіл Bop- гол і Зазірки того ж полку і полковник M. Миклагаевський, не зупиняючись при цьому перед насильством і зловживан- нями⁷⁰. Так же діяли і духовні феодали. У 1723 p. отамани сіл Вовча, Глазове, Жихове, Олтарі й ГІигарівка Стародуб- ського полку розповідали в Малоросійській колегії про те, що в 70-х pp. XVII ст. за наказом архімандрита новгород-сі- верського Спаського монастиря озброєні монахи закували в кайдани багатьох козаків і відвезли їх у монастирську в’язницю⁷¹. Там козаків змуШували визнати себе селянами і відбувати феодальні повинності.

Переведення козаків на становище залежних селян набуло масового характеру в 90-х pp., коли влада старшини значно зміцніла. 3 приводу цього гетьманська канцелярія у 1691 p. писала, що власники маетностей масово змушували козаків визнавати свою залежність, «а если который... по своей старинности, держится реестра войскового и пилънует козацкое службы, то такоего розными способами крпвдят, чинячи такую налогу, жебы албо з козацтва в мужицтво, силомоцью его притягнути, альбо цале з життя в маетности тое прочь витиснути, через що многие козаки над право вольности войсковой необычные утерпели тяглости» ⁷². При цьому висловлювалося занепокоєння зменшенням кількості козаків, що вело до послаблення сил козацьких полків.

У результаті наступу феодалів на права козаків їх кількість постійно зменшувалася. Завдані втрати не компенсувалися навіть покозаченням посполитих, а також поповненням козацтва вихідцями з Правобережжя та інших українських земель. Якщо в Глухівських статтях 1669 p. козацький реєстр встановлювався в 30 тис. чоловік, або в 2 рази менше, ніж у 1654 p., то в Переяславських статтях 1674 p.— в 20 тис. Причому в реєстр мали бути вписані лише ті козаки, що служили у війську багато років. Тобто за 20 років козацький реєстр скоротився в 3 рази.

Одні з козаків потрапили в залежність до старшини і монастирів, інші, хоч і зберігали за собою козацькі права, але внаслідок зубожіння вже не могли регулярно відбувати військову службу. Поглиблення майнової нерівності всередині козацької маси вело і до її соціальної диференціації. У 1676 p. лівобережний гетьман звелів полковникам Старо- дубського, Чернігівського, Ніжинського, Київського, Переяславського і Полтавського полків створити з виборних козаків загоїш кінноти і вивести їх у населені пункти вздовж лівого берега Дніпра, щоб не дати татарським загонам переправитися на Лівобережну Україну⁷³. Гетьманська канцелярія в 1698 p. наказала всім полковникам, щоб «казаки, которые никогда не несут военной службы, были бы помощниками тяглым в кормлении компанейцев и пехотного товарищества»⁷⁴. Крім того, гетьман доручив полковнику компанійського полку I. Новицькому провести ревізію охотниць- ких полків з метою виявлення ступеня забезпеченості компанійців і сердюків кіньми та зброєю. Осіб, що не мали їх, наказувалося виключити з охотницького війська⁷⁵. Таким чином, гетьманська адміністрація поділила козацтво на дві соціальні групи. Заможні козаки відносилися до так званих виборних, а бідні — до підпомічників. Саме останні ста-

новили першочерговий об’єкт експлуатації і резерв поповнення рядів залежних селян. ^

3 маси козацтва виділилася і група людей, що обслуговувала старшину та її господарства. «Палубничі», наприклад, доглядали гетьманські «палуби» (великі підводи.— Aer.), «конюшені»—коней, «курінчики» несли службу B покоях і виконували різні доручення старшини. Поступово такі козаки попадали в залежність від господарів і, як і селяни, мали відбувати феодальні повинності.

У результаті визвольної війни змінилося становище і класу-стану українських міщан. Соціально-правовий статус міського населення Лівобережної України у другій половині XVII ст. визначався Березневими статтями 1654 p., царськими грамотами, а також нормами магдебурзького права. Міщани магістратських міст одержували податковий і судовий імунітети, ремісничі та торгові пільги⁷⁶. Фактично, тільки міський патриціат в особі багатих купців, власників ремісничих майстерень, земель і сіл міг повною мірою користуватися цими правами і привілеями. A більшість міщан зазнавала від феодалів усіляких утисків. Так, почепський ремісник А. Родивич у 1659 p. писав у Малоросійський приказ, що наказний стародубсышй полковник самовільно захопив його майно і багато солоду, приготовленого для перегонки на горілку, загальною вартістю в 400 золотих, і просив грамоту на повернення йому забраного ⁷⁷. B той час як представники верхівки ніжинських міщан бурмистр Є. Іванов, райці H. Васютинський, Кочановський, А. Никифоров, T. Тимашов, В. Тормяшов, P. Філонов у 1660 p. клопоталися перед урядом про земельні поягалувания, міські низи просили царя звільнити їх двори від постоїв військ і захистити від зловживань місцевої старшини ⁷⁸. Міщани Переяслава у 1663 p. скаржилися в Малоросійський приказ на те, що воєвода загарбав їх землі, примушував ремісників задарма ремонтувати зброю, шити одяг для солдатів переяславського гарнізону, втручався в міське судочинство тощо. Виклавши свої претензії, міщани просили приказ заборонити воєводі порушувати їх економічні та політичні при-

• ·· 7Q

В1ЛѲ1 .

У другій половині XVII ст. лівобережним міщанам до^ велося постійно відстоювати від наступу старшини своє право на самоуправління. Зокрема, I. Брюховецький наполегливо намагався підпорядкувати міщан владі старшинської адміністрації, заборонити міським жителям звертатися з скаргами безпосередньо до царського уряду, планував провести перепис міського населення для додаткового його оподаткування. Проти цих намірів козацької старшини рішуче виступили міщани багатьох міст і насамперед Києва. B 1665 p. вони відмовилися виконати розпорядження про перепис населення і звернулися за допомогою до київського воєводи. B листі до царя з цього приводу I. Брюховецький просив наказати воєводі не «потакати» міщанам і підтримати його плани. Щоб дискредитувати киян в очах царя, він, всупереч правді, писав, що «в Кіеве розных купцов из Польщи, изо Лвова, из Белой Церкви и из иных непріятель- ских городов, пріезжих, в Кіеве принимают... а полку (рат- них людей.— Авт.) принимати... не хотели» ⁸⁰. Незважаючи на сильну протидію гетьмана, міщани зберегли за собою право на самоуправління. Наприкінці 1665 p. у складі українського посольства в Москву вперше приїхали представники верхівки лівобережного міщанства — депутати від Києва, Козельця, Ніжина, Остра, Погара, Почепа, Стародуба і Чернігова. Важливими результатами цієї поїздки стали підтвердження політичних прав і економічних привілеїв міщан, передача права на збирання податків казні, що не відповідало ні політичним, ні економічним інтересам козацької старшини.

I в наступні роки вона продовжувала наступ на права міщан, що викликало їх масові скарги на адресу гетьманів і царя. По кілька разів зверталися до властей за підтвердженням магдебурзького права Київ, Ніжин, Переяслав тощо. Наприкінці XVII ст. гетьман видав універсал Чернігову, в якому, зокрема, писалося: «...Права их и суды магдебурз- ские подтверждаем и яко селом Петрушичами на Ратуш владети, так и перевоз на реце Деспе, и млинов одного на реке Белоус прозываемого погорелым, другого на реце Стри- жне заживати позволяемо мети, теды хочем и приказуєм абы яко пан полковник черниговский и жаден з старшого и меншого товариства, так и нехто инший в том магдебурз- ском праве и владению помененного села, перевоза, млинов... пану войтови, бурмистрови, райцам, мещанам и всем найменшой не чинил перешкоды» ⁸¹. Подібного змісту універсали одержували й інші міста.

3 розвитком товарно-грошових відносин і посиленням експлуатації поглиблювалося соціальне розшарування лівобережного міщанства. B другій половині XVII ст. воно поділялося на три соціальні групи: міська верхівка (багаті купці й власники ремісничих майстерень); середні верстви (дрібні ремісники і торговці); міські низи (найбідніші ремісники і торгові люди). Переписувачі населення в 1666 p. називали їх відповідно «люди лучшие», «середние люди» і «мо- лодшие люди». Між трьома групами міщан не існувало чітко встановленої межі. Окремі представники нижчих груп

проникали у вищу, і, навпаки, розорені представники вищої групи переходили до нижчої. Поділ міщанства на три групи зберігався до кінця століття і проявлявся в різних розмірах оподаткування ⁸².

Соціальне розшарування в середовищі селян, міщан і козаків проявлялося у виділенні прошарків підсусідків, бо- билів і городників. Підсусідками вважалися господарі, які не мали власних хат і жили в дворах багатіїв. Після визвольної війни на такому становищі перебувало багато переселенців з різних місць України. У 1666 p. серед підсусідків у селах під Меною, в Сосниці та Змітневі були вихідці з правого берега Дніпра, південних районів Білорусії, Сед- нева, Чернігова, «игуменщины» (напевне, з маєтку місцевого ігумена). Таких людей місцеві жителі, а за ними і російські переписувачі називали «захожі». Вони мешкали у дворах багатпх ремісників, селян і козаків, маючи, як правило, не більше однієї голови худоби. У Батургші це — кравці В. Павлов і T. Федорів, шевці А. Філонов та Іван (прізвище невідоме), Козельці — швець Ф. Кудря. B Сосниці бо- билями і підсусідками записано 18 кравців і шевців. У Києві цього року А. Винник мав одного підсусідка, в Мені в підсусідках перебував один пивовар, у Сосниці — п’ять винокурів, чотири різники, два олійники і ситник ⁸³. Така кількість залежних майстрів у Сосниці пояснюється, можливо, тим, що до підсусідків тут віднесені й бобилі. Якщо вони жили в будинках цехових майстрів, то безперечно, і допомагали їм у їх ремеслі. B цьому випадку використання залежної, якоюсь мірою, робочої сили, тобто феодальний спосіб експлуатації вів до нагромадження багатств у руках майстрів, збільшення обсягу продукції та її товаризації.

Під впливом товарно-грошових відносин і соціального розшарування населення підсусідками ставало все більше і корінних жителів. У основі цього явища лежало прагнення трудящих хоч частково уникнути посилення феодальної експлуатації. Попадаючи в залежність від своїх господарів, вони відбували на їх користь більш легкі повинності й платили менші податки. Гетьманська адміністрація передавала підсусідків духовним і світським феодалам. У 1688 p. ді- вицький сотник дозволив чернігівському Єлецькому монастиреві володіти підсусідками козаків з Надинівки та Серединки Ніжинського полку. Це викликало сильне незадоволення як козаків, так і самих підсусідків. Перші з них не хотіли втрачати вигідну робочу силу, а другі знали, що їх чекає посилення визиску. Тривалий час вони відмовлялися виконати розпорядження властей і визнати над собою владу монастиря. Спроби монахів підкорити підсусідків за- /

кінчилися крахом. Останні побили монастирських слуг і продовжували жити в дворах місцевих козаків. He допоміг назвіть наказ полковника K. Солонини сільським отаманам зд- боронити козакам використовувати підсусідків на різних роботах і забезпечити передачу їх монастиреві. Хвилювання тривало майже цілий рік і пішло на спад тільки в грудні 1689 p., після призначення гетьманською канцелярією спеціальної комісії для розслідування справи ⁸⁴. Результати її невідомі.

У більшості ж випадків старшинська адміністрація силою примушувала підсусідків коритися її розпорядженням. Так, у 1695 p. вона передала підсусідків у Мрині та Мри- нищі чернігівському Кафедральному монастиреві⁸⁵. Так одержав селян у Івангородській сотні й київський Братський монастир. Інколи адміністрація на вимогу духовенства забороняла брати в підсусідки монастирських підданих, як це трапилося в 1699 p. у c. Омбиші⁸⁶. Але такі накази часто ігнорувалися на місцях.

Захопивши в руки адміністративну владу, козацька старшина активно використовувала її для збільшення у маєтках робочої сили, у тому числі й за рахунок посполитих, експлуатація яких давала значні прибутки. Коропський сотник T. Довгеля разом із своїм братом Степаном у 90-х pp. взяли під «протекцію» кількох зубожілих селян і козаків, звільнивши їх від несення сторожової служби на полях і «посполитих подачок». За це феодали змушували їх обробляти свої землі в c. Берестовці. Пообіцявши звільнення від «загальнонародних» повинностей, полковий писар Ніжинського полку Пироцький у 90-х pp. «умовив» селян Краси- лівки назвати себе його підсусідками. Ііаприкінці 90-х pp. XVII — на початку XVIII ст. духовні та світські феодали мали у Конотопі кількох підсусідків: Г. Костенецький — 6, А. Лизогуб — 24 селян і, крім того, 3 козаків і 3 посполитих «протекціантів»; А. Кандиба — 20 селян і 12 козаків «про- текціантів»; генеральний писар C. Савич — 10 козаків і 2 «протекціантів» селян; протопоп Мигалевський — 3 селян Перераховані люди ділилися на дві групи: жителі, що продали свої домівки старшині та духовенству і жили на правах підсусідків; жителі, взяті феодалами під протекцію з обіцянкою допомогти їм уникнути «загальнонародних» повинностей і податків, що в майбутньому мало привести до переходу їх на становище підсусідків ⁸⁷.

Представники іншого прошарку залежного населення — бобилі — не мали власних наділів і вели господарство на орендованій землі. Безпосередньо після визвольної війни вони згадуються у маетностях ніжинського Кербутовського мо-

настиря і П. Забіли. У 1666 p. царські переписувачі зафіксували в c. Верьовці Ніжинського полку трьох бобилів, які користувалися орендованими землями. Більшість бобилів проживала на території північних лівобережних полків, де залишалося мало вільних земель. Тільки в Батуринській, Бахмацькій і Конотопській сотнях їх нараховувалося 325 чоловік. 3 них 290 не мали робочої худоби, 16 — володіли одним волом, 18 — одним конем і тільки 1 — волом і конем. Тобто абсолютна більшість бобилів не мала тяглової сили для ведення землеробства, а займалася ремеслами і торгівлею. Всього у північних полках в 1666 p. проживало 705 бобилів ⁸⁸. Ha півдні Лівобережжя бобилі згадуються в Переяславському і Полтавському полках. B останньому з них міщанські і бобильські двори підраховувалися разом. У Диканьці, наприклад, їх налічувалося 135, Мачухах — 136 і Стасях — 7 5 ⁸⁹. Як і представники інших груп населення, бобилі потрапляли в залежність до феодалів. Зокрема, чернігівському воєводі належало 65 селянських і бобильських дворів у селах Анисів, Неповоротка і Халявин, полковнику стрілецького полку — 25 у селах Велике й Красне, поручику — 27 у c. Янів Чернігівського полку ⁹⁰. У 1688 p. обозний Стародубського полку дістав дозвіл на володіння боби- лями в c. Гарцовому.

Близьким до підсусідків і бобилів був прошарок городників, які не мали власної орної землі, а лише городи. Городники наймалися обробляти чужі поля або брали їх в оренду за половину одержаної з них продукції. Даних про цих селян у другій половині XVII ст. надзвичайно мало.

У другій половині XVII ст. соціальне становище селян, козаків і міщан значно погіршилося. Намагаючись відновити порушену в роки війни замкнутість класів-станів феодального суспільства, адміністрація всіляко обмежувала переходи селян у розряд козаків, поглиблювала їх станову нерівноправність. Bce більша кількість селян «вільних» військових сіл ставала підданими козацької старшини, шляхти і монастирів. Незважаючи на економічні та політичні привілеї, всередині класу-стану козаків поглиблювалася майнова нерівність, яка привела до утворення двох соціальних груп козаків — виборних і підпомічпиків. Частину зубожілого козацтва старшина і монастирі перетворювали у своїх підданих. Поглиблювалося соціальне розшарування і класу-стану міщан.

У другій половині XVII ст. класово-становий устрій JIif вобережної України зазнав значних змій. Прийшовши на зміну польським магнатам і шляхті, українські феодали консолідувалися в панівний клас феодального суспільства, посилювали владу над народними масами і наступ на соціально-економічні наслідки визвольної війни 1648—1654 pp. Козацька старшина, шляхта, міська верхівка і монастирі поступово зміцнювали станові та внутрісганові перегородки між станами, категоріями й розрядами населення, перетворювали селян «вільних» військових сіл у своїх підданих, внаслідок чого збільшувалася кількість залежних селян. Феодали обмежили особисту свободу своїх підданих, переходи їх від одного землевласника до іншого, а також позбавляли права на відчуження наділів. Феодальна залежність селян поступово переростала в залежність кріпосницького характеру, яка завершилася введенням у 1783 p. кріпосного права.

3 поглибленням товарно-грошових відносин класи-стани феодального суспільства козаків і міщан все глибше поділялися за своєю майновою спроможністю на заможних, середніх і бідних. Соціальне розшарування населення супроводжувалося загостренням класової боротьби між експлуататорами й експлуатованими. Сильний опір пригноблених мас не дозволив правлячим колам відновити замкнутість класів- станів на Лівобережній Україні в другій половині XVII ст. Але переміщення населення з однієї соціальної групи до іншої не змінювало характеру станового устрою феодального суспільства краю. ^[2]