1. Консолідація класу експлуататорів — старшини, шляхти, міських багатіїв і духовенства

Розглядаючи соціальну структуру антагоністичних суспільно-економічних формацій, В. I. Ленін відзначав існування в феодальному суспільстві поділу населення на класи і стани. Навпаки, «в капіталістичному, буржуазному суспільстві юридично всі громадяни рівноправні, станові поділи знищені (принаймні в принципі), і тому класи перестали бути станами.

B умовах феодалізму окремі класи складалися з кількох станів і проміжних соціальних груп. Наприклад, клас українських феодалів включав у себе стани шляхти і духовенства, а також соціальні групи козацької старшини й феодалізованої міської верхівки. Ці стани і соціальні групи входили до одного класу на підставі найголовніших спільних для них, як експлуататорів, рис; виключне право власності на землю і визиск селян; економічні пільги; фактична монополія на політичну владу; юридична відособленість від решти населення. Разом з тим стани мали істотні відмінності в формах земельної власності, у визначенні місця і ролі в суспільстві,'які, проте, не порушували їх класової єдності. Саме в такому плані писав Ф. Енгельс про кла- си-стани князів, дворян, вищого духовенства чи рицарства, патриціату, бюргерства, юристів, плебсу, селянства середньовічної Німеччини з протилежністю їх класових інтересів і антагонізмом. Характерно, що на одних сторінках своєї праці про селянську війну в Німеччині Ф. Енгельс називав

ці соціальні групи класами, а на інших — станами ³. B свою чергу, стани складалися з класово неоднорідних груп населення, причому часто антагоністично настроєних.

Визвольна війна українського народу проти польсько- шляхетського панування 1648—1654 pp.

Накопичивши капітал від занять борошномельним промислом, козак Пирятинської сотні C. Вакуленко в 1696 p. одержав від лубенського полковника, звичайно, не безкоштовно, універсал на «уряд» пирятинського сотника і таким чином прилучився до старшини. B свою чергу, посада сотника відкрила перед ним нові джерела збагачення, важливої основи для дальшого просування по службі. Колишній реєстровий козак Л. Горленко з 1658 p. очолював Прилуцький полк з невеликими перервами до 1687 p. Нажиті різними шляхами Л. Горленком багатства допомогли його синові Данилові зайняти в 1692 p. посаду прилуцького полковника. Подібний шлях еволюції від козаків до старшптш пройшли представники родин Грабяпок, Гречаних, Громик, Гудовичів, Гу- лаків, Дараганів, Шураховських, Кованьок тощо.

Ряди старшини поповнювали також заможні міщани, які намагалися використати адміністративно-військові посади для дальшого збагачення. Син багатого міщанина I. Голуба Костянтин дослужився до чина генерального бунчужного і,

Користуючись владою, активно скуповував землі в Глухів- ській та інших сотнях Чернігівського полку. Його брат Захар також належав до старшини і вважався «військовим товаришем» ⁵. П. Забіла до визвольйої війни був наглядачем королівського маєтку в Батурині і в цей час нажив значні багатства. B 1649 p. він записався до козацького реєстру і з 1654 по 1666 p. очолював Борзнянську сотню, вів жваву торгівлю горілкою та худобою. Пізніше він був генеральним суддею і генеральним обозним. Його сини Степан, Василь й Іван писалися в документах «славетне урожоними панами» і також служили в козацькому війську: перший — борзен- ським сотником, а потім ніжинськимполковником;другий — борзенським сотником; третій — носив почесне старшинське звання «знатного військового товариша». Вихідець з міщан M. Ілляшенко в 1669—1673 pp. командував Роменською сотнею, а в 1676—1687 pp.— Лубенським полком⁶.

Показовий шлях переходу до групи старшини багатого міщанина Д. Куткевського, якого гетьманським універсалом 1699 p. записано в списки козаків: «...Пана Данила Герасимовича видячи быти способного и згодного до войсковых услуг, до которых и сам он мысль свою охочо забирает, прилучаєм в компут войсковый, уволняючи его цале от всех посполитьіх повинностей и от судов, полкового и мєс- кого глуховского, що чиним маючи взгляд на значніе и пра- цовитіе п. Сави Прокоповича, судіи войскового енерально- го... и для зичливой бывшой его ж родича, небожчика Герасима Тимофеевича (глухівського війта в 1691 p.— Авт.) к нам прислуги. Ведаючи о таковой виразной нашей воле, абы як сам п. полковник нежинский, так и нихто інший, а барзей п. сотник глуховский з тамошним урядом, не ва- жился жадными способами его п. Данила, обтяжати и до судов своих потягати... A хто — бы в яких колвек случаях мел до оного претензии, то повинен нигде индей, только до нас, гетмана, и до суду нашего войскового енерального, удаватися» ⁷.

Лівобережна старшина формувалася також із вихідців інших українських земель, а також сусідніх країн. Син реєстрового козака Потоцької сотні Чигиринського полку П. Буцький після переселення на Лівобережжя неодноразово був суддею Полтавського полку, а в 1693 p. одержав почесне звання «військового товариша» ⁸. Син реєстрового козака, а потім полковника Черкаського полку Г. Гамалія в 1663 p.

став пирятинсьКим сотником, а потім — лубенським полковником, у 1665 p. дістав звання дворянина, але це не завадило йому перейти на бік П. Дорошенка і в складі право- бережного війська обіймати старшинські посади. Після поразки правобережного гетьмана Г. Гамалія повернувся на Лівобережну Україну і знову очолив Лубенський полк.

Переселившись у 1665 p. з Правобережжя на Лівобережжя, Д. Райча добився від лівобережного гетьмана призначення на посаду переяславського полковника. Протягом короткого часу Д. Райча перетворився в одного з найбагат- ших землевласників Лівобережної України, що дозволило його спадкоємцям займати у першій половині XVIII ст. вищі адміністративно-військові посади. Оселившись на Лівобережжі, колишній полковник Корсунського полку Ф. Кан- диба поступив на службу в лівобережне козацьке військо. B 1679 p. йому присвоєно почесне звання «військового товариша», призначено конотопським сотником, а з 1698 p.— обозним Ніжинського полку. Характерно, що посаду сотника він зберіг за своїм сином Андрієм, який поряд із службою в козацькому війську розгорнув жваву підприємницьку діяльність. Колишній чигиринський полковник Я. Кориць- кий займав посаду опішнянського сотника, а потім передав її своєму синові Роману ⁹.

Користуючись своєю близькістю до I. Самойловича, багатий купець з Переяслава I. Томара влаштував своїх двох синів на службу у гетьманську канцелярію, що відкрило перед ними шлях у ряди старшини.

Показати динаміку чисельності козацької старшини протягом другої половини XVII ст. не дозволяє відсутність узагальнюючих даних. Ми маємо опосередковані відомості про кількість старшини лише в окремі роки. Ha Лівобережній Україні в 1672 p. існували щонайменше 117 сотень. Якщо врахувати, що сотенне управління складалося з чотирьох, а полкове — з шести осіб, тоді загальна кількість сотенної старшини в цьому році становитиме 468 і полкової — 60 чоловік. До них можна додати ще до 12 генеральних старшин. Всього — 540 чоловік. У це число не ввійшли канцеляристи полкових і Генеральної канцелярій. До нижчої козацької

старшини належали й отамани, що очолювали козацьке населення міст і сіл. Ha початку XVIII ст. на Лівобережжі нараховувалося приблизно 2 тис. населених пунктів, де мало бути не менше 2 тис. отаманів. Розгалужений адміністративно-військовий апарат становив серйозну політичну силу, спрямовану на зміцнення позицій козацької старшини.

Консолідація старшини в панівний стан феодального суспільства відбувалася в галузі економіки, політики та ідеології. Процес цей відзначався суперечливістю, проходив повільно і одночасно незмінно прогресував. Якщо в Березневих статтях 1654 p. тільки гетьманові надавалося право володіти маєтностями, то в наступних гетьманських універсалах і царських грамотах таке право підтверджувалося і за старшиною. Тобто сама належність до адміністрації відкривала перед нею можливість і економічного виділення 3 маси козацтва, що вело й до зміцнення її політичної влади. Володіючи землями, старшина наполегливо добивалася звільнення своїх маєтностей від «загальнонародного» оподаткування.

Поступово посилювалася політична влада козацької старшини. Якщо при затвердженні Березневих статей 1654 p. вона ще не виділялася з маси козацтва, то в наступних роках постає вже як окрема група козацтва з законодавчими правами. Наприклад, Переяславські статті 1659 p. затверджувалися вже не тільки гетьманом і «Військом запорізьким», як це було в 1654 p., а н полковниками та «всією старшиною» (курсив наш.— Авт.). Відособлюючись від решти соціальних груп, козацька старшина намагалася зрівнятися в правах з російськими феодалами, що дозволило б їй передавати привілеї у спадок. У 1665 p. царський уряд надав

I. Брюховецькому звання боярина, генеральним обозному, писарю, осавулам, хорунжим, а також полковникам — дворян. Українські трудящі вороже зустріли цей акт, оскільки справедливо банили в ньому посягання панівної верхівки на свої права, завойовані в ході визвольної війни. B Глу- хівських статтях 1669 p. старшина домоглася затвердження пункту про надання у майбутньому дворянського звання й іншим старшинам. Проте, враховуючи складність політичного становища на Україні, уряд не наважувався на юридичне зрівняння старшини як стану в правах з російським дворянством, обмежуючи свої дії в цьому напрямі напівза- ходами.

У цих же статтях козацькій старшині, що одержала маєтності від царського уряду, надавалося право власного суду над залежними селянами. Із збільшенням царських по- жалувань «на ранг», «на уряд», «на подпору дому» тощо розширювалося і коло феодалів з власною юрисдикцією. B умовах сильних антифеодальних настроїв трудящих старшина не завжди могла скористатися цим правом, але воно становило юридичну підставу для зміцнення феодальних відносин, посилення феодального гніту. Одночасно сама старшина в судовому відношенні підлягала тільки Генеральному, полковим і сотенним судам, тобто в судочинстві також виділялася з маси населення.

Із середовища заможного козацтва в другій половині XVII ст. з’явилися групи осіб, які за своїм становищем наближалися до старшини: «бунчукові товариші»; «значкові товариші»; «знатні військові товариші». Почесне звання «бунчукових товаришів» давалося, як правило, багатим козакам або родичам генеральної старшини, які носили за гетьманом малі бунчуки чи виконували обов’язки його ад’ютантів. У адміністративному відношенні вони підпорядковувалися владі тільки гетьмана. «Значкові товариші» не займали якихось адміністративно-військових посад, а виконували одноразові доручення полковників і підлягали їх владі. «Знатні військові товариші» також, не займаючи старшинських посад, вилучалися з-під влади нижчої старшинської адміністрації. У 1681 p. «знатний військовий товариш» M. Камскін скаржився в полкову канцелярію на спроби по- чепського сотника примусити його відбувати службу. У відповідь на це полковник T. Олексієвич видав універсал, у якому писалося: «...Понеже он, пан Камскин, есть не под его пана сотника старшинством, но естем знаменитым войсковым товарищем, для тего казалисмо то ему,**Камскину, дать сіе наше письмо, жебы пан сотник до него пана Камскина, дела не имел» ¹². Той же полковник у 1688 p. звільнив «вій- ськового товариша» M. Смольченонка від підпорядкування сотенній старшині. Порушнику цього розпорядження загрожував штраф у 40 кіп грошей ¹³.

Незважаючи на розмах антифеодальної боротьби народних мас у роки визвольної війни, на Україні збереглася та частина української шляхти, яка виступила проти польсько- шляхетського панування. За даними російського посла Г. Бу- накова, у повстанському війську в 1649 p. нараховувалося 6 тис. шляхтичів, багато з яких перебувало на старшинських посадах¹⁴. 3 шляхтичів походили О. Гоголь, M. Гро- мика, Г. Гуляницький, В. Дворецький, А. Жданович, M. Зе- ленський, M. Кричевський, П. Тетеря, іиші полковники та ряд генеральних старшин. Уже в перших своїх охоронних універсалах Б. Хмельницький підтвердив за православною шляхтою, що в складі селяпсько-козацького війська воювала проти шляхетської Польщі, її політичні права та економічні привілеї. Таким чином, вже в ході визвольної війни залишки експлуататорського класу відновили своє панівне становище в суспільстві.

Серед приведеного до присяги Російській державі українського населення в 1654 p. згадуються 188 шляхтичів ¹⁵. Безумовно, це тільки найбільш заможні і впливові на території сотні чи полку особи, які мали значні володіння. Виключні політичні права й економічні привілеї шляхта наполегливо відстоювала і иід час вироблення умов возз’єднання України з Росією, визначення юридичного місця в соціальній структурі суспільства різних груп населення. За спиною гетьмана вона намагалася повернути втрачені позиції і закріпити свою монополію на панівне становище навіть серед такого привілейованого класу-стану, як козацтво. 12 січня 1654 p. її представники вели в Переяславі переговори з російським послом В. Бутурліним про те, щоб «шляхта была меж казаков знатна, и судилась бы по своим правам, и маетностям бы за ними быть по прежнему» і тільки з ЇЇ рядів призначати вищих урядовців. Діставши відмову иа свої домагання, шляхтичі просили не говорити Б. Хмельницькому про ці претензії, тому що їх вони висували без відома гетьмана.

У Березневих статтях, переданих гетьманською адміністрацією російському урядові, права і місце шляхти в соціальній ієрархії визначалися так: «Шляхта, которые в Россіи обретаются и веру, no непорочной заповеди христове, тобе великому государю нашему... учинили, чтоб при своих шля- хетцких волностях пребывали, и меж себя старших на уряды судовые обирали и добра и волности имели, как при ко- ролех полских бывало...» ¹⁶. Царський уряд затвердив цей пункт статей, і він став юридичною основою панівного становища шляхти в суспільстві. Таким чином, станова група старого класу феодалів зробила спробу і в нових історичних умовах зайняти особливе місце в політичному й економічному житті краю. Але на перепоні цих устремлінь стояла козацька старшина, яка захопила політичну владу на Україні і не збиралася ні з ким її ділити. Поступово шляхта розчинилася в масі старшини і багатого козацтва, поповнивши їх ряди.

Щоб перейти до привілейованого стану, багатії не зупинялися навіть перед фальсифікацією документів, які б підтверджували їх «шляхетне» походження. У 80-х pp., наприклад, багатий торговець C. Куницький, користуючись своїми колишніми зв’язками при дворі польського короля, добився шляхетства для себе і, як писалося в документах, всього свого «поганого роду». Крім того, з його ж допомогою до шляхетського стану було записано і переяславського полковника Д. Райчу ¹⁷. Звання шляхтича звільняло його власника від сплати податків за користування землею, за чим уважно слідкувала старшинська адміністрація. У 1689 p. стародубський полковник T. Олексіевич заборонив сотенній старшині свого полку прирівнювати шляхтичів I. Богда- новського, Ю. Надикту, А. Остаповського, Г. Пугачевського, Я. Рожновського, К. Рославця, I. Чаїцького та Ю. Іїїалі- говського до козаків і збирати з них козацьку «складку» —

2на утримання найманих полків ¹⁸.

[ривілейованим станом феодального суспільства висту- духовенство. «Усі і всякі гноблячі класи,— зазначав В. I. Ленін,— потребують для охорони свого панування двох соціальних функцій: функції ката і функції попа. Кат має придушувати протест і обурення пригноблених. Піп має утішати пригноблених, малювати їм перспективи (це особливо зручно робити без запоруки за «здійсненність» таких перспектив...) пом’якшення бідувань і жертв при збереженні класового панування, а тим самим примиряти їх з цим пануванням...» ¹⁹. Потребували ідеологічного обгрунтування свого панівного становища і українські феодали, особливо в умовах, коли внаслідок визвольної війни послабився вплив ідеології експлуататорів на трудящі маси. 3 цього приводу А. Радивиловський з жалем відзначав: «О нещасливая годино! O оплаканий часе! Прешлых веков на слова проповед- ничіє мертвые люде вставали и слухали, а тепер и живыи слова божого слухати не хочут...» ²⁰. Гетьманська адміністрація добре розуміла важливу роль духовенства у зміцненні феодальних відносин і всіляко підтримувала його. Спільність класових інтересів духовенства і козацької старшини, яка полягала в зміцненні влади феодалів над народними масами, стала основою для політичного зближення двох суспільних груп населення. Незважаючи на певні незгоди, союз світських і духовних феОдалів невпинно зміцнювався в ході спільного наступу на права трудящих, завойовані ними у визвольній війні.

Духовенство не становило монолітного соціального організму. Його верхівку складали церковні ієрархи — митрополит, єпископи, архієпископи, архімандрити та ігумени монастирів. Вони володіли значними маєтностями з залежним населенням, експлуатували своїх підданих так само нещадно, як і світські феодали. «Для того щоб вирвати у підданих останню копійку або збільшити частину спадщини, відписувану церкві,— зазначав Ф. Енгельс,— вживалися поряд з грубим насильством всі хитрощі релігії, поряд з страхіттями катування всі страхіття анафеми і відмови у відпущенні гріхів, всі інтриги сповідальні» ²¹. Ця оцінка методів наживи німецьких церковників прийнятна і для характеристики шляхів збагачення верхівки українського духовенства. Нижче духовенство (сільські та міські священики) не мало таких багатств, як церковні ієрархи, але також користувалося значними привілеями.

Чисельність лівобережного духовенства поступово зростала. Тільки в 12 діючих церквах Нижнього міста Києва в 1682 p. нараховувалося 48 священнослужителів (штат церкви складався з чотирьох осіб — священика, диякона, дяка і пономаря). B Києво-Печерському монастирі проживало не менш як 200, Братському чоловічому і Фролівському дівочому — кілька сот монахів і монашок. У ніжинському монастирі Богородиці мешкало 100 і в глухівському — 19 монахів ²². Загальну кількість духовенства, його динаміку в досліджуваний період визначити на сьогодні неможливо. Але на підставі наведених даних можна з певністю сказати, що вона була значною. Розширюючи своє землеволодіння, посилюючи експлуатацію залежних селяп, займаючись торгівлею та промислами, активно використовуючи інші форми збагачення, духовенство все більше відособлювалося від решти соціальних груп населення.

Важливі зміни відбувалися і в політичному становищі українського духовенства. Визнаючи зверхність політичної влади козацької старшини, церковники в окремих випадках зверталися до адміністрації з проханням про затвердження своїх ієрархів. У 1656 p. Б. Хмельницький дозволив обирати ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря. Подібна практика підпорядкування духовенства світським властям продовжувалася і в наступні роки. Але в цілому верхівка духовенства намагалася зберегти за собою прерогативи при вирішенні внутрістанових духовних справ.

B адміністративному відношенні київська митрополія здавна підпорядковувалася константинопольському патріарху, контроль якого фактично зводився тільки до висвячення митрополита без втручання у внутрішні справи місцевих церковників. Це відповідало класовим інтересам вищих духовних ієрархів, і вони намагалися зберегти таку ж незалежність і в складі Російської держави. 28 липня 1654 p. їх представники вручили царю статті, в яких просили: підтвердити