Розділ IV Віленський мир між Москвою й Польщею. — Великий Сойм у Чигрині в Жовтні 1656 року. Зворот із під царської протекції. — Унезалежненя козацької держави та її участь в міжнародній європейській політиці.

Таку саму відповідь дістав і другий польський посол Лянцко- ронський, якого Гетьман прийняв уже дуже неохоче, заявивши йому при відправі: ”Хай Поляки всіх Русинів вільними проголосять, хай із ними як із приятелями й сусідами, а не як із підданими поступають; хай зрічуться всіх своїх претенсій до Руси, бо Поляк і спокій у Kyni^d на Руси перебувати не можуть.”²⁴

Історична фатальна необхідність для козацької України завершити розпочате діло визволеня цілого ’’руського народу” з під польської державности і така-ж фатальна історична ворожнеча Польщі до ідеї державної незалежности У країни, що мусіла потягнути за собою признання з польського боку рівновартости ’’руської нації” і значить відреченя від т. зв. ’’цивілізацийної місії” на сході, тоб-то від експансії Польщі на схід, це були непоборимі перешкоди для будь- якої польсько-української угоди. Неминучим наслідком такої угоди для України мусіло-б бути признання польської державности хоч у частині українських земель, а через те спараліжування всеї майбутньої боротьби з Москвою. Бо союз із Москвою був наслідком боротьби з Польщею і поки ця боротьба не була завершена, поки не знищено було на просторі всіх українських земель почуття рабської залежности, як політичної так і національної, від Польщі, найстрашніщі тепер для Гетьмана москвофільські настрої серед українських народніх мас робили-б усяку війну з ’’одновірною” Москвою неможливою. A ці москвофільські настрої, не зважаючи на всю небезпеку, що наближалась для України з Москви, під впливом польської політики зростали. Кріваве спустошеня цілої Брацлавщини польськими військами в 1654 році, чванлива задиркуватість у відно- шеню до України всіх Поляків, від керовників держави почавши і на посліднім польськім жовнірі скінчивши, а одночасно улесливе запобігання польських політиків царської та султанської ласки, аби тільки пошкодити Україні²⁵ — все це дратувало українську людність, виводило її з рівноваги, і зненависть до слабого, але докучливого ворога закривала від її очей небезпеку від ворога значно дужчого і багато більше небезпечного...

invicem sibi illata, toties recrudescet indignatio; et quamvis aUqua intercesserit re- conciliatio, ffla tamen levissima de causa iterum rumpetur. Nec uIlus unquam vel sa- pientissimus mortalium aliqua arte poterit hoc efficere, ut stabilis et firma Pax coalescat aUter, nisi ut Regnum Poloniae renunciando omni, quod praetendit ad totum Ducatum Russiae Juri suo, concedat Cosaccis dirigendam Russiam, usque ad Wlodi- miriam, Leopolim, Jaroslaviam, Praemisliam, acquiescendo super eo, ut illi continentes se in Russia tanquam in scrobibus, hostes Regni Poloniae antevertant: quod, quousque vel centum solummodo Nobiles in universo Regno permanserint, nunquam benevole concederunt. Cosacci vero dum arma tenebunt, nunquam ab ista conditione recenent. Itaque laterem lavas mi Domine Compater; ^d разом

He закінчивши, отже, боротьби з Річпосполитою і не вибивши остаточно ”всю Русь з неволі лядської”, не забезпечивши крім того хліборобську українську людність від набігів татарських, — про ліквідацію наслідків Переяславської У годи і здержаня грізного московського напору на Україну не могло бути й мови. Гетьман Хмельницький розумів це дуже добре і на цих основах побудовані були найбільше ґеніяльні політичні пляни посліднього року його, на нещастя для України, закороткого панування.

Головною метою цих плянів Гетьманських було: унезалежнити себе від аґресивної політики Москви; відобрати від Річпосполитої ті північно-західні українські землі, що в склад державної козацької України, визнаної і Переяславським трактатом, ще не війшли; зробити нешкідливим для України татарський Крим, і, врешті, здобути міжнародне признання для своїх династичних намірів, які полягали в тому, щоб скріпити військовий титул гетьманський суверенним титулом княжим і забезпечити наслідственність Верховної Влади в новій Українській Державі. Bce це разом означало забезпеченя й уґрунтованя державної незалежности України, і це було те завдання, якому Великий Гетьман віддав усю свою кипучу енерґію, всю свою фанатичну впертість і весь свій бога- тий досвід послідніх літ свого життя.

Новоповставша тоді на Сході Европи коаліція держав, в якій по великих трудах удалось гетьманській дипльоматії забезпечити собі один із перших рішаючих голосів, поставила зразу нову Державу Українську на становище держави не тільки абсолютно суверенної, але й ведучої свою окрему виразну політику. Европа побачила, що державний орґанізм, збудований залізною волею одної людини на далеких окраїнах Польщі й Московії, не тільки здатний до життя та розвитку, але вже виріс у силу, що на Сході має не менше від Москви й Польщі значіння і що супроти Москви та Польщі може відограти велику ролю в питаннях політичної рівноваги й паралізування заборчих тенденцій цих двох експансивних держав. Таким чином Україна за Гетьмана Богдана здобула собі наново в міжнародніх відносинах утрачене було нею право рівности супроти Москви та Польщі, — право, що від початку й до кінця існування української нації було, єсть і буде першою й необхідною предпо- силкою її вільного, незалежного життя.

У цю новоповставшу коаліцію держав уходила Швеція, Прусія, Україна, Семигород, Молдавія, Волощина й Литва. Звернена була ця коаліція безпосередньо проти Москви з одого боку і проти Польщі та Криму з другого (посередньо, через Крим, зачіпала вона також інтереси Туреччини). Виступити оружно супроти Польщі, а коли треба буде, то й супроти Криму; відтягнути момент рішучої оружної розправи з Москвою можливо до часу закінченя боротьби з

Польщею, і добитись невтралітету Туреччини, — таке було завдання української політики й дипльоматії в цій коаліції.

Коаліція вищеназваних держав фактично спиралась на міцних основах тогочасної спільности їхніх політичних інтересів, а формально була звязана рядом трактатів та умов. I одно й друге постараюсь вкоротці — поскільки того тема цієї студії вимагає — представити.²⁶

Швеція в своїх давніх намірах заволодіти польським побережжям Балтийського моря і у своїй старій династичній війні з Польщею, опинилась раптом — по Віленськім мирі — перед можли- востю скріпленя Польщі союзом з Москвою і перед перспективою вибору московського Царя на польський престол. Запобігти цій небезпеці і, випередивши Москву та в супереч її тенденціям, зайняти можливо найбільше польських земель — таке було завдання нового, енергійного й войовничого Короля шведського Карла Ґустава. I тут Україна — ворог Польщі та незадоволений царською протекцією вассал Москви — була для нього природнім і надзвичайно важним та потрібним союзником.

Фрідріх Вільгельм — прозваний пізніще Великим — Князь Пруський і Курфірст Бранденбурґський, основатель сили та мо- гутности Пруської Держави, завдяки козацькому повстанню під проводом Богдана Хмельницького, зміг визволитись з під впливу і влади Річпосполитої. Він — в пару місяців по вибуху польсько-української війни — одержав у Жовтні 1648 p. від Короля Яна Казіміра в Непоренті ’’асекурацію”, яка його — першого з Курфірстів — звільняла від обовязку складати особистий ”голд” польському Королеві і платити в знак залежности щорічну грошову данину. 3 дальшою емансипацією України й ослабленям Польщі — яке ця емансипація за собою вела — був очевидно звязаний дальший зріст і дальше унезалежненя Пруської Держави.³

Документальних слідів безосередніх зносин Курфірста Фрідріха Вільгельма з Гетьманом Хмельницьким для тих часів досі не знайдено. Але що вони мусіли бути, свідчать пізніщі (в 1668 році) переговори українських політиків з послом Курфірста Говербеком у Варшаві в справі протекторату Прусії над Україною. Свідчить також про попередні політичні й дипльоматичні зносини лист Гетьмана Дорошенка до того-ж Курфірста Фрідріха Вільгельма, висланий

"Це дещо сумнівне твердження, бо васальну присягу („голд”) складав Курфірст польському королеві тільки як правитель однієї зі своїх країн, т. зв. Королівських Прус, а не як Курфірст „як такий”, тобто як член Німецького Рейху. У цій своїй інтерпретації Липинський залежний від національної польської історіографії у 1671 p. з пропозицією дати Курфісту козацьку військовудопомогу для зайняття польського престолу.²⁷ Знаючи, що посли Гетьмана Хмельницького до Швеції — як наприклад монах отець Данило — часто через Прусію переїздили, можемо здогадуватись, що вони по дорозі з пруськими дипльоматами переговори вели. У всякому разі Прусія, звязана договором зі Швецією, разом із нею на підставі того договору приступила до антіпольської й антімосковської коаліції.

Територіяльним лучником між цею північною шведсько-пруською Групою коаліції та її Групою південною мала стати Литва.

По смерти найвидатніщого представника й голови литовського сепаратизму, князя Януша Радзівілла, провід сепаратистичного литовського руху опинився в руках його брата — князя Богуслава. Він у часі шведсько-польської війни перейшов зі своїми сторонниками на бік шведського Короля і прийняв шведську протекцію. Тепер приймав під свою протекцію князя Радзівілла і Гетьман Хмельницький, який зараз-же звернувся до Царя з проханням повернути сконфісковані Радзівіллівські маєтности, а князю Бо- гуславові обіцяв боронити його в разі потреби навіть збройною силою від Москви. Як Король шведський, так і Гетьман український забезпечували кн. Богуславові суверенне володіння Князівством Слуцьким і Воєводством Новоґродським із сумежними литовськими землями.

Південну Групу коаліції творили Україна, Семигород, Молдавія й Волощина. Ці три послідні держави, звязані тісними спільними інтересами і спільною вассальною залежностю від Порти, були так само тісно звязані і з Україною. Молдавію й Волощину лучили з Україною давні культурні, реліґійні й династичні взаємини (між ин- шим, після смерти свого сина Тимофія, Гетьман хотів видати свою дочку за небожа молдавського Воєводи Михайла²⁸). Єднало їх теж спільне сусідство та спільна боротьба з татарськими кочовниками.

Такі-ж давні політичні й військові зносини (багато Угрів було між козаками і цілі відділи козацькі ходили на угорську службу) існували між Україною й Семигородом. Окріпли вони особливо тепер, коли Князь семигородський Юрій II Ракочій завдався ціллю поширити свою державу коштом Польщі і коли для цього йому необхідною стала допомога українська, а так само молдавська й волоська. Цю послідню він міг дістати теж тільки тоді, коли-б Україна взяла на себе оборону цих земель від нежданних нападів татарських. Одночасно Ракочій стояв у найтісніщих зносинах з Королем шведським Карлом Ґуставом, а енерґійно посередничив у цих зносинах Кромвель, бо в інтересах Анґлії було тоді якнайшвидше союз некатолицьких держав Европи скласти.

Ця балтийсько-чорноморська — коли можна її так назвати — коаліція, що клином врізувалась між Москву та Польщу і паралізувала великодержавні тенденції цих двох експансивних націй, була звязана цілим рядом писаних умов і трактатів.

Після довгих переговорів між Семигородом і Україною, ведених при посередництві Швеції від початку 1656 року — з одного боку семигородськими послами в Чигрині: Стефаном Лютшем і Францом Себешим — а з другого українськими послами в Семи- городі: Іваном Креховецьким, Іваном Брюховецьким і иншими — був обома сторонами заприсягнутий 7 Вересня 1656 p. ’’трактат вічної приязні” між Гетьманом Хмельницьким і Князем Ракочієм. Підписали цей трактат від імени Гетьмана уповноважені посли — осавула ґенеральний Іван Ковалевський і писар Іван Груша, прийняті Князем з надзвичайними почестями. Згідно з тим трактатом, як Хмельницький і його наслідники, так Ракочій і його наслідники, взаємно зобовязувались боронити себе спільно від ворогів. Коли Ракочій розпічне війну з Польщею, Гетьман пришле йому військову допомогу, не оглядаючись на Царя. За те дістане Хмельницький всю Червону Русь; крім того Ракочій допоможе Гетьманові одержати частину Білої Руси з титулом Князя і піддержить намір гетьманський передати цей титул, як і всю власть верховну на Україні по наслідству синові Юрієві.

Ha підставі тієї-ж умови Господарі молдавський і волошський мали дати допомогу Ракочієму — перший три тисячі люда, другий дві тисячі — і за те Гетьман обіцював їм оборону від Татар і приязнь так довго, як довго вони будуть у союзі з Князем семигородсь ким.

Король шведський, довідавшись, що договір між Князем семи- городським і Гетьманом українським вже підписаний, поспішив сам підписати в Раднот 6 Грудня 1656 p. трактат ’’вічного союзу” з Ракочієм. Ha підставі того трактату, а також трактату між Королем шведським Карлом Ґуставом і Курфірстом бранденбуґрським Фрідріхом Вільгельмом, підписаного в Мальборку^а 26 Червня 1656 p. — Король шведський мав одержати Поморя, Прусію королівську, Курляндію, Ліфляндію, Семиґалію, воєводства Плоцьке й Мазовецьке, частину Литви й частину Білоруси до воєводств Полоцького та Вітебського. Решту Литви, як окреме князівство, має дістати князь Богуслав Радзівілл. Курфірст бран- денбурґський одержав цілу Великопольщу (воєводство Познанське, Калішське, Ленчицьке і т. д.) а Ракочій — Краків і Малопольщу. Справа ’’руських земель” Річпосполитої й південної Білоруси мала бути вирішена на підставі безпосередньої умови між Швецією й Україною. Таким чином ця майбутня шведсько-українська умова мала

‘ Марієнбурґ

всі попередні поодинокі трактати звязати та оформленя союзу всіх держав коаліції завершити.

Зносини Гетьмана Хмельницького зі Швецією почались ще за панування Королеви шведської Христини в 1652 p., при посередництві давнього козацького приятеля, підканцлєра коронного Гієроні- ма Радзієвського, що тоді, як еміґрант з Польщі, на дворі шведськім перебував. Пізніщий союз України з Москвою став трохи цим зносинам на перешкоді. Вже на початку 1653 p. Москва не хотіла пропустити в Швецію послів Гетьмана: Силуяна Мужиловського і Бурлая. He зважаючи, однак, на перешкоди з боку Москви, зносини ті все-ж продовжуються. По підписаню Переяславської Умови Гетьман посилав у Липні 1654 p. нове посольство до Королеви шведської, тим разом надзвичайно зручного й спритного українського дипльомата — афонського монаха отця Данила.

По вступленю на шведський престол войовничого Короля Карла Ґустава,⁸ в міру того, як відносини Гетьмана до Москви стають усе більше натягнуті, його взаємини з новим шведським Королем стають усе ближчі й живіщі. Вже у Вересні 1655 p., як тільки розпочалась шведсько-польська війна, Хмельницький пропонує Карлу Ґуставу союз і допомогу проти Польщі з тим, щоб усі ’’руські землі” Річпосполитої були віддані козацькій Україні і щоб Король шведський зі своїми військами ”за Вислу” не переходив. Через кілька місяців, у Падолисті того самого року, побачивши що в Порті сильно ростуть польські антіукраїнські впливи, Гетьман знов через отця Данила представляє амбітному шведському володареві широкий військовий плян коаліції Швеції, України, Москви, Анґлії, Венеції, Австрії і Персії — коаліції, що мала-б на меті завоювання та ліквідацію Туреччини й увільненя з мусульманської неволі всіх християн, а в першій мірі Греків.

Король шведський, що саме тоді був серед свого війська в поході проти Польщі, прийняв гетьманського посла незвичайно бучно, за обідом пив за здоровля Богдана Хмельницького, а до шведської Ради Державної, де було багато сторонників Польщі, написав, що для нього ”сила козацька більше варта від приязни польської”. Незабаром на весні 1656 p. він вислав на Україну свого посла Ґрондського, і з того часу дипльоматичні зносини між Королем та Гетьманом мають характер сталий та реґулярний. Україна в політиці шведській займає настільки важне місце, що в конґресі, який по ініціятиві Франції мав одбутися в кінці 1656 p. з метою помирити Швецію з Польщею, повинні були — на жадання Короля Карла Ґустава — взяти участь і представники Гетьмана Хмельницького.

“Карла Ґустава X

Одинокою точкою незгоди в шведсько-українських переговорах, що велися на протязі 1656 року, була справа ’’руських земель” Річпосполитої. До цієї етноґрафічно української, але ще не козацької території, мав претенсії Король шведський і по части — за його-ж намовою — Князь семигородський, а одночасно Гетьман цих земель нікому й у ніякім разі уступити не хотів. Справа ця розбила була вже зовсім налагоджене заключеня шведсько- українського договору в Січні 1657 року, коли посли шведські Веллінґ і Тернешельд привезли до Чигрина готовий проєкт союзу (projectum foederis). Хмельницький, довідавшись, що Король шведський забезпечує йому незалежну державу тільки на козацькій території, з послами сам не схотів навіть говорити. Переказавши через писаря Генерального Виговського, що він мусить мати ”всю Русь, де віра православна грецька була і де мова ще задержалась, тоб-то по Вислу” — зарядив Гетьман одночасно послам сказати, що коні для них в дорогу вже готові...

Але незабаром наспіла до Чигрина звістка, що Карл Ґустав дає згоду на всі територіяльні жадання Гетьмана і шле на Україну нового ’’великого” посла, уповноваженого заключити і за обопільною присягою підписати умову. Дійсно 10 Квітня виїхав від Короля в Україну відомий шведський дипльомат Ґустав Ліліенкрона й у Червні він прибув до Чигрина. Карл Ґустав жадав від Хмельницького заприсяженої ’’ассекурації” на ті польські краї, які він відповідно до умови з Курфірстом бранденбурґським хотів забезпечити для себе, і військової допомоги проти Москви та Польщі в числі 20-30 тисяч козаків, не рахуючи тих, що вже послані були на поміч Ракочієві. Взамін за це Гетьман мав дістати всі ’’руські землі” Річпосполитої і південну Білорусь по Смоленськ. Ця послідня умова, разом з попередніми, заключеними між поодинокими державами коаліції, означала повний розділ Польщі, ’’будто Коруна Польская и не бывала”, як доносив спішно Цареві московський посол на Україні — Бутурлін.

Щоб підкреслити офіціяльний характер нового союзу, Гетьман умисне задержав у Чигрині московське посольство, що збіралось уже відїздити, і в присутности царських представників — хоч сам хворий і в ліжку, але з надзвичайними почестями — прийняв Ліліен- крону на урочистій авдієнції 22 Червня 1657 року. B той-же самий день Гетьман сказав себе завезти до помешканя шведського посла й там ще раз, в присутности численно зібраної старшини, заявив, що хоч Царь і хоче відтягнути козаків від союзу зі Шведами й обіцює їм за це військову допомогу й значну суму грошей, але він — Гетьман — хоче бути приятелем приятелів і ворогом ворогів шведського Короля. Ці останні слова повторив Гетьман з притиском кілька разів, зазначивши, що те саме він вже написав — у відповідь на зроблені йому пропозіції — Цареві. Вкінці сказав, що військо має на поготові і може зараз рушити походом, як на Польщу й Татар, так і на Москву.

Розуміється, обидві загрожені тим новим сильним союзом сторони — Польща й Москва — готувались до енерґійної оборони. Зайняті війною зі Швецією і її союзницею Прусією — а Польща ще й війною з Ракочієм — оружно напасти на Україну вони зразу не могли. Отже, поки що на дипльоматичні заходи була звернена вся їхня увага й енерґія.

Вже в кінці 1655 року Король польський намагався прихилити на свій бік Туреччину. B Марті слідуючого року польський посол перестерігав Султана, що два єретицькі володарі — Кромвель і Король шведський — хочуть завоювати для себе весь Схід і Захід. Тому між иншим Король шведський хоче союз з Хмельницьким і тому в інтересі Султана — для якого той союз може стати небезпечним — лежить Гетьмана козацького від приязні зі шведами відтягнути й до давнього послуху та підданства Королеві польському привести. B той самий час посол польський у Криму дістав інструкцію переконати Хана, що ’’осібна держава, яку собі робить з України Хмельницький”, стане могутньою та небезпечною сусідкою Татар; отже для власного свого добра повинен Хан старатись, щоб козаки були в підданстві польського Короля, а вся Україна ”під владою панів” (маґнатів), як і давніще бувало...

B осени того-ж 1656 року польські дипльомати лякали Ракочія, на скільки небезпечним в будуччині для Семигороду може стати його союзник Хмельницький, який ’’маючи власть над усіми руськими краями, стане монархом, що стотисячною армією розпоряджати буде.” I навіть самого Гетьмана повинен був переконати хитрий ко- ролевський посол Бєнєвський, що ”той його процедер* ходженя від одної до другої протекції не забезпечить йому незалежности”.

Коли-ж показалось, що Богдан Хмельницький має в цій справі зовсім инші — відмінні від польських — погляди, і коли місія Бє- нєвського (що пізніще, за Виговського, дала такі блискучі для Польщі результати) тепер закінчилась повним фіаском, то до Австрії звернулась польська дипльоматія з пропозіцією взяти на себе посередництво в справі приверненя назад України до Польщі. Але головного союзника в поборюваню України бачили все-ж таки польські державні мужі в Москві. Стихійна їхня ворожнеча до ”Ру- си” і страх перед державним унезалежненям У країни лягли в основу польсько-московської угоди у Вільні. I пізніще, в початку 1657 p., запевняли польські дипльомати дипльоматів московських, що ’’Гетьман Хмельницький нас між собою хоче навмисне посварити

^а поведінка; поступування тому, щоб стати собі самому паном.” Навіть на повну державну злуку з Москвою годились польські політики, аби тільки не допустити до повстання незалежної української держави. ”По чім знати,” чи це не така вже доля, щоб ці два народи (польський та московський) одним народом стали” — так висловився з приводу польсько-московського союзу один з найвищих достойників Річпосполи- тої, канцлер коронний Корицінський...²⁹

Але самою дипльоматією трудно вже було перемогти Гетьмана Хмельницького. B Стамбулі його посол, а разом із тим близький приятель і господар гетьманського двора — Лаврин Капуста — спа- раліжував польські впливи здемаскованям пропозиції Річпосполитої підняти козаків на війну з Туреччиною. B Криму справи українські вів у тім часі уміло і зручно тамошній гетьманський посол і резидент, дуже освічений шляхтич український Михайло Махаринський. До Цісаря австрийського Гетьман 18 Квітня 1657 p. написав, що на посередництво Австрії між Україною й Польщею він годиться, але під умовою, щоб цілість його держави не була порушена (”si tamen securitati integritatis que status nostri nulla inferatur injuria”). A погрози царські, що стали тоді все частіще приходити з Москви, Гетьман міг уже тепер легковажити.

Царському послові Бутурлінові Гетьман на авдієнції 19 Червня заявив, що союз України зі Швецією давніщий, чим союз із Царем і що Гетьман Шведам вірить, бо ’’слово шведське певне”. Натомість Царь — казав далі Гетьман — хоче віддати Україну назад Полякам, і як-би він не заключив був союзу зі Шведами, Ракочієм і Господа- рями, то Україна, не діждавшись царської допомоги, мусіла-б із польських рук загинути. При тій нагоді зазначив Гетьман, що царського воєводу, згідно умові в Переяславі, він хотів мати тільки одного, у Київі, а дані платити Цареві не міг і не може, бо всі гроші йдуть на козацькі військові потреби і на оборону православної віри...

За життя Богдана Хмельницького не дали ніяких позитивних результатів і спроби здеморалізувати Україну підкупами та провокаціями, що як Польща, так і Москва вважали найкращим і найпев- ніщим засобом для знищеня української нації й держави. Вже тоді московські бояре почали були роздавати У країнцям ”за вірну службу” царські ’’соболі” й инші матеріяльні ознаки царської ласки. Ще за життя Гетьмана, бо в Маю 1656 p., був царськими воєводами зроблений ’’обыскъ въ Полку Нечаевомъ”, при чому підчас цього ’’обиску” найбільше голосно — так щоб це вся чернь козацька чула — розбіралось цими воєводами питання: яку віру ’’католицьку чи християнську” визнає полковник Іван Нечай.³⁰ Це була перша спро- ^ь Хто знає, чи це не призначення (“О co wiedziec, jesli to nie przeznaczenie”) ба вмовити в народні маси українські, що їхня старшина, їхні ”люде начальні”, що проти політики московської повстають і за свої права й вольности козацькі стоять, це-ж ”ляхи”, ’’католики”, вороги ’’черні й святої віри православно?’; — перша спроба тієї провокації, яка піз- ніще, за Виговського й Мазепи, московську державу на Україні скріпила і яка згодом, міняючи відповідно до історичної доби свою форму, стала підставою взагалі всякої ’’народньої” демаґоґічної політики на Україні...

Вже тоді Польща, обіцюючи своїм сторонникам поміж козаками ’’нобілітації і маєтки”, вишукувала серед них амбітних або продажних авантурників, яких можна було-б висунути проти Хмельницького і почати внутрішню колотнечу на Україні. Українські повстання проти гетьманської влади Польща намагалась організовувати не раз, або за посередництвом кримського Хана, або просто через своїх на Україні аґентів.³¹

Але все це , поки жив старий Гетьман, показалось нідочого. Соболі за московську службу хоч і брались, але з великим страхом і під секретом. Надання маєтків од чужих урядів закопувались у землю, щоб бува Гетьман про них не дізнався. B полку Івана Нечая все козацтво — від черні до старшини — одностайно присягнуло, що полковник їхній ”віри християнської православної”, а піддержувані Ханом і Польщею кандидати в голови народньої опозиції гинули швидше, чим імя їхнє ставало ширшим масам відоме. Великий Гетьман знав краще психольоґію свого народу, чим його вороги. I влада його була така, що жартувати з нею було небезпечно. Це не був дрібний кровожерний тиран типу тих ”покутніх^а гетьманчиків”, яких стільки породила пізніща ’’Руїна”, — а творець з розмахом дійсного оснувателя держави. ’’Встрѣчно Гетьману говорить мы не смѣли, а кто де и молвилъ тотъ и живъ не былъ”⁶ — так характеризували зі слів Українців у своїх ’’отпискахъ” московські воєводи спосіб правління Богдана Хмельницького, одинокого в нашій історії всіми любленого й усіми поважаного українського Гетьмана...

I його мрії, його ”думи шалені” про заснування своєї власної козацької держави прибрали вже зовсім реальні форми в посліднім — десятім — році його панування. ’’Україна, або земля козацька” — як читаємо на картах Сходу, роблених тодішніми європейськими ученими, стала на тім Сході новою європейською землею, привабливою своїми економічними богацтвами, сильною своєю великою, добре зорганізованою армією, славною талантом свого могутнього вождя. Чигрин, столиця цієї землі і резиденція ’’Гетьмана Великого Військ Запорожських” — як почав тоді підписуватись Хмельниць-

^а прихованих; потайних; ^ь Говорити Гетьманові наперекір ми не сміли, а якщо хто це вчинив, то не остав між живими кий в листах до шведського Короля — став осередком, де справи Сходу вирішалися, де стикалися дві цивілізації і де творча організуюча цивілізація європейська брала все більшу перевагу над примітивним хаосом і стихійностю азіятською. Здавалося, що під сильною рукою козацького Гетьмана воскресають повні слави часи ’’Князів руських” і що відродилась в Україні козацькій стара могутня Русь Київська — варяжська...

Посол австрійського Цісаря барон Парчевич,^с єпископ марті- янопольський, що першого Марта того памятного 1657 року прибув до Чигрина, щоб в імени Австрії посередничити в справі миру між Україною й Польщею і щоб, відповідно до умови з венецьким послом HaHi^d у Відні, склонити Україну до війни з Туреччиною — доносив свому урядові, що на прийомі у нього в Чигрині було двох послів шведських, двох послів Ракочія, посол турецький, посол татарський, трьох послів з Молдавії, трьох з Волощини, посол польського Короля й посол польської Королеви, що приїхав з дарунками для Гетьманової. Крім тих, був ще тоді при дворі гетьманськім представник кн. Богуслава Радзівілла, а незабаром прибули посли московські, не згадуючи вже полуофіціяльних і дрібніщих чужоземних аґентів, чи просто емігрантів, яких багато під видом купців, монахів, або пошукуючих щастя жовнірів, крутилось по всій Україні, дуже часто тут лишаючись і побільшуючи собою число нової козацької державної аристократії.

Справа, до якої старий Гетьман привязував тоді найбільшу вагу — справа признання і затвердженя наслідником його сина Юрія — мала нарешті дійти до бажаного кінця. Уґрунтування — в формі на- слідственної князівсько-гетьманської верховної влади — суверенітету й незалежности Української Держави мало стати доконаним фактом. Коли ”той, що царствує в Москві” був сином боярина, настановленого на царство служилим воїнством московським, то чому Самодержцем українським не міг стати син такого-ж представника такого-ж самого лицарського військового стану, наставленого на гетьманство таким-же самим служилим воїнством: козацтвом українським. Тодішні Українці ані рабами московськими, ані низчими чи менше вартними від Москалів себе не почували. Гетьман і його найблизче оточеня не могли помиритися з думкою, що діло державне, яке було можливе для ’’варварів московських”, не зможе бути виконане ними, нащадками славної, перводержавної київської Руси. I вони це велике діло державне виконали.

B Квітні 1657 року відбувся бучний зїзд усеї старшини козацької

^с Петро Парцевіч (+1674), болгарського походження, був послом німецького цісаря (австрійського тоді ще не було); ^d Giambattista Nani (1616-77), венецький посол у Франції і Німеччині в Чигрині, на який — як оповідає свідок того зїзду посол австрійський Парчевич — самих тільки полковників прибуло 26. Зїзд цей одноголосно затвердив наслідником шістьнадцятилітнього сина Гетьманського Юрія. Три дні з приводу цього великого свята був бенкет великий, музики й гарматня стрілянина. Для старого Гетьмана це були мабуть одинокі щасливі дні за цих десять літ страшної надлюдської боротьби. Його діло наближалось до кінця. I залізний організм старої людини наче тільки цим ділом і держався. Гетьман з того часу став чим раз дужче занедужувати. Але йому ще вистало сил добитись, щоб усі сусідні держави цей його державно-династичний акт офіціяльно визнали. Москва, Польща, Швеція, Туреччина, Крим, Семигород, Молдавія й Волощина признали молодого Юрія законним Наслідником Гетьманським. Одна тільки Москва поставила жадання присяги від Наслідника, але Гетьман тому жаданню рішуче спротивився. Той, кому він передавав сильну й міцну державу, не мав потреби повторювати актів, до яких подіями був примушений він — цієї держави в крові, в поті, серед небезпек катастрофічних — будівничий...

Одночасно велось далі основне військове діло. Ha поміч Ракочі- єві проти Польщі і для окупації західних ’’руських земель” послав був Гетьман ще в кінці 1656 року полковника Антона Ждановича, придавши йому в допомогу одного з найбільш поважаних на Україні людей, судцю генерального Івана Креховецького, значного шляхтича землі Галицької, якого завданням було приєднати тамошню шляхту для державних плянів гетьманських і заразом далі заступати українські інтереси при дворі Ракочія. Жданович дістав наказ поводитись зі Львовом і з іншими тамошніми городами так, ”щоб жаден з піших ані їздних не важився на них набігати, але щоб з людьми тими поступати, як з власними нашими”.³ До магістрату города Львова вислав Гетьман листа, де запевняв львівських міщан про свою доброзичливість і прихильність...

Тепер в Червні місяці на підмогу Ждановичу і щоб добути собі славу воєнну, пішов по батьковому наказу молодий Наслідник Гетьманич. B разі, коли-б Москва оружно проти такої політики гетьманської запротестувала і коли-б Царь вмішався в війну, станувши по стороні Польщі проти Швеції, Семигороду й України — мусіло між Україною й Москвою прийти до оружної розправи. Гетьман, зміцняючи козацькі залоги на Білоруси, був до цієї війни готовий — хоч дипльоматія українська далі твердо вела супроти Москви свою невтрально-пацифістичну лінію. Але полковнику

‘ ”Аби ся жаден так з п’єших яко єздних не важил набєгати, любо проездем, якимколвєг способом..., але овшем, аби ся з людьми міста Львова як з власнеми нашеми обходили...”

Ждановичу був посланий наказ уважати за ворогів ті відціли московські, які-би він зустрів поміж польськими військами...

I власне в тій хвилині, коли важилась доля У країни, коли її державне унезалежненя ступило — здавалося — на певний шлях, прибула до Гетьмана депутація від шляхти Пинського повіту зложити від імени цієї шляхти присягу вірности й вічний союз з Гетьманом і Військом Запорожським заключити. Присяга ця була прийнята Гетьманом 20 Червня, на другий день по прощальній авдієнції, даній московському послу Бутурліну, і на два дні перед урочистим прийомом шведського посла Лілієнкрони.

3 радістю великою вітав Гетьман цю шляхецьку депутацію. Bo- на-ж бо приходила з тих ’’руських земель”, що мали бути тепер до пня матернього, до осередка Держави Української — до козацької України — прилучені. При тім як раз із того їх північного клина, що, відповідно до намірів гетьманських, продовжений незалежною Литвою, мав врізатись між Москву та Польщу, цих двох смертельних ворогів України розлучаючи. Приходила вона з тих земель, де цементу козацької Держави Української — Війська Запорожського — не було і де верства шляхецька, тепер ’’вічним союзом” з Військом Запорожським звязана, мала бути покликана ролю того українського державного цементу відограти...

I щоб цей акт великої історичної ваги зрозуміти, мусимо зясу- вати собі не тільки процес державного унезалежненя України, нашу тодішню військову й дипльоматичну боротьбу з сусідами, але і нашу політику й боротьбу внутрішню — процес тодішнього формування, консолідації й дозрівання Української Нації.