Історіографія проблеми

П. Рум’янцев є знаковою постаттю як російської, так і української історії. Але його роль у цих двох країнах неоднакова: в Росії П. Рум’янцева більше знають як талановитого військового діяча і його військовим здобуткам присвячено чимало робіт російських істориків, тоді як в Україні він, у першу чергу, сприймається як генерал-губернатор.

Наукові дослідження щодо діяльності П. Рум’янцева на посаді генерал- губернатора Малоросії можна поділити на три етапи: дорадянський (кін. XVIII - поч. ХХ ст.), радянський (друга половина 20 -х рр. - кінець 80-х рр. ХХ ст.) і власне сучасний, який розпочався з проголошенням державної незалежності України. Сучасні дослідження розділено на три групи за географічним принципом: дослідження українських істориків, зарубіжних (в більшій мірі - російських) та українських істориків з діаспори. Кожен з цих періодів відрізняється методами та підходами до вивчення історичних процесів на території Гетьманщини.

У кінці XVIII - на початку XIX ст. дослідники в основному обмежувалися констатацією історичних фактів і не зосереджували свою увагу на більш глибинних суспільно-політичних процесах. Значна частина істориків цього періоду обмежувалася написанням памфлетів на честь правителів та вихвалянням їхньої діяльності.

Першим історичним твором, у якому відображалась діяльність П. Рум’янцева на посаді генерал-губернатора Малоросії, була праця В. Рубана (1777 р.) “Короткий літопис Малої Росії” [288]. Праця була видана в Санкт-Петербурзі під егідою О. Безбородька. Її автор стояв на засадах концепції єдності князівського і козацько-державного періодів української історії й обмежився лише констатацією фактів існування інституту гетьманства, призначення в Україну генерал-губернатора та заснування Другої Малоросійської колегії.

Невідомий автор праці “Історія Русів”, яка завершується описом подій 1769 року, не приділив уваги діяльності самого П. Рум’янцева, а лише констатував факт відставки К. Розумовського, заснування Другої Малоросійської колегії та власне призначення П. Рум’янцева генерал-губернатором. Він зазначив, що “ця колегія вступила в правління, як роса на пажить і як іній на руно, тобто, з повною тишею, що відрізняло її від попередньої Малоросійської колегії, яка мала бурхливий характер” [137 с. 255].

Власне відсутність аналізу подій, пов’язаних з ліквідацією Гетьманщини, має об’єктивні причини, оскільки вони вступали в суперечку із національно- державницькими позиціями того часу. Тому досліджувати окреслене питання було подекуди й небезпечно для істориків.

До перших робіт, у яких відображається діяльність П. Рум’янцева, належить праця В. Ломиковського “Словник Малоросійської старовини”. У статті про діяльність П. Рум’янцева науковець наголошував на рівноправності українських адміністраторів з російським дворянством. Він визначив напрями діяльності та об’єкти управління колегії. Ломиковський пише, що вона була закрита у 1782 році через те, що російська влада прагнула встановити одноманітну губернську систему. Як зазначив у вступному слові до словника О. Лазаревський, при написанні праці Ломиковський використовував особисті свідчення людей, які були свідками цих історичних подій. У суспільно-політичному плані автор вказав на наступне значення Малоросійської колегії: “Колегія перебувала у віданні Сенату і маючи в своєму підпорядкуванні всю Малоросію, являла собою верховне для нації місце” [249].

У зв’язку з початком процесу надання дворянських статусів представникам української старшини, значно пожвавилось вивчення родової історії, проте дослідників у першу чергу цікавили історично-правові докази, які б обґрунтовували їхнє право на отримання російського дворянства, і аж ніяк не цікавила історія козацької держави.

Так, у своїх історичних творах О. І. Рігельман та О. Ф.

Згодом, підхід до дослідження історії був дещо змінений і в історичній науці виділилися дві історичні школи - народників і державників. Перші досліджували історію народу та спиралися більше на національні особливості об’єкта дослідження, другі ж стверджували, що існує тільки історія держави, і базувалися на матеріалах діяльності владних структур, а також описували історичні події з державницької точки зору. Завдяки активній полеміці представників цих двох течій, була створена чимала база матеріалів для дослідження цієї теми. Народники в більшій мірі критикували діяльність П. Рум’янцева, оскільки той фактично знищив національні особливості українців та бажав стерти пам'ять про козацьке минуле, тоді як державники розглядали генерал-губернатора через призму проведених ним реформ і більшість з них оцінювали позитивно.

Історики народницького спрямування, які бачили козацьку еру як період боротьби населення тогочасної України за соціальну справедливість і свободу та проти експлуатації українського населення. Зокрема О. Лазаревський, який є автором більше ніж 400 праць з питань функціонування гетьманського суспільства, досліджував ліквідацію автономії Гетьманщини. Саме він відкрив “Опис Малоросії”, зроблений П. Рум’янцевим, а також, спираючись на матеріали з архівів, доводив факти фальсифікації історії України дворянством Російської імперії. О. Лазаревський в основному зосереджувався на соціальних аспектах життя людей того періоду. Його найвідомішою працею є “Опис старой Малоросии” [244]. Для дослідження намісництва П. Рум’янцева на території України цінними є наступні праці О. Лазаревського: “Исторические очерки полтавской лубенщины XVII - XVIII вв.” [243, с. 34], “По поводу ста лет от смерти гр.

До представників цього напрямку належить і М. Стороженко [300, с. 27], який, описуючи історичну долю козацтва, вважав 1764 рік переломним між епохою зовнішнього політичного з’єднання Гетьманщини з російською державою і епохою повного внутрішнього об’єднання Гетьманщини з Російською імперією. Він вказував, що після ліквідації гетьманської влади 1764 року та призначення генерал-губернатором П. Рум’янцева-Задунайського, процес асиміляції Лівобережної України з іншими частинами Російської імперії пішов “швидкими кроками”.

Д. Міллер, досліджуючи процес перетворення козацької старшини на російське дворянство, Малоросійську колегію називав “вищим краєвим правлінням”, а Рум’янцева - “головним представником центрального правління в краї, виразником об’єднавчої політики Катерини ІІ” [260, с. 118]. В. М’якотин, вивчаючи проблеми закріпачення селянства, звертав увагу на соціальні реформи кінця XVIII ст. Історики народницького спрямування посідали провідні позиції в історіографії середини ХІХ - початку ХХ ст.

Яскравим представником народницької школи був В. Антонович, який завжди наголошував на соціальному походженні козацької верхівки Гетьманщини і говорив, що еліта формувалась з простого народу. Він різко критикував представників козацької старшини, які зреклися національного походження задля отримання дворянських титулів, і звинувачував їх у загибелі держави, називаючи антиподом українському народу, який все ж не забував про своє національне походження [187].

Історики державницького напрямку спрямовували свої пошуки на дослідження роботи державних органів в Україні та аналізували діяльність різних чиновників. Зокрема, А. Маркевич [253], розглядаючи аспекти українсько-російських відносин другої половини XVIII ст., говорить про припинення політичного життя українського населення і каже, що його було принесено в жертву задля ідеї російського державного єднання, оскільки сила була саме на боці Росії [253, с. 4]. У своїй роботі історик спирався на маніфест від 10 листопада 1764 р. і звертав увагу на те, що “гетьманську владу було скасовано, а управління, з метою, відповідно до маніфесту “піднести малоросійський народ на вищий ступінь щастя” знову передано було Малоросійській колегії, з переважаючою в ній роллю великоросів і під управлінням генерал-губернатора П. Рум’янцева, який згодом фактично замінив собою колегію” [253, с. 13]. Тобто він фактично констатував, що незважаючи на декларації російського уряду щодо рівного представництва росіян і українців у владі колегії, провідну роль у ній все ж відігравали саме росіяни. Також автор звертав увагу на використання Катериною ІІ ліберальних ідей як засіб лавірування та приховування реальних намірів імперської влади щодо українських земель, наслідком чого стало перетворення Лівобережної України у звичайну губернію Російської імперії.

Чи не єдиною працею цього періоду, яка стосувалася виключно діяльності П.

Малоросією” [252]. На його думку, Малоросійська колегія була особливою формою правління українськими землями, а саме Друга колегія була правонаступницею Першої Малоросійської колегії, яка існувала у 1734 - 1751 рр., і, по суті, вони мало чим відрізнялися одна від одної, хіба що в Другій колегії з подачі Катерини ІІ було збільшено кількість членів, українські чиновники зрівнювалися в правах з російськими і було змінено порядок проведення засідань. Він також писав, що П. Рум’янцев отримав чимало прав і повноважень, які за своїм обсягом фактично рівнозначні гетьманській владі. Крім того, Максимович зазначав, що генерал-губернатор був повністю незалежний від колегії і, по суті підпорядковувався тільки імператриці та

Сенату. Проте, це дослідження досить поверхневе і застаріле, а відтак, не розкриває повністю ролі П. Рум’янцева в історичних процесах на території Лівобережжя в другій половині XVIII ст.

Діяльність П. Рум’янцева відобразив в своїй “Истории России с древнейших времен” відомий російський історик - С. Соловйов. В своїй праці він досить детально показує взаємини П. Рум’янцева з Катериною ІІ через листування і особливо зосереджує увагу на тривожних листах генерал - губернатора щодо діяльності “Комісії для складання нового Положення” Соловйов називав Малоросійську колегію - іноземним органом, а також припускає, що настанови Катерини ІІ Рум’янцеву, були повністю написані Г. Тепловим [296, с. 234].

Досить точно охарактеризував події в Гетьманщині в другій половині ХѴІІІ ст. М. Грушевський. Стосовно Другої Малоросійської колегії він писав: “ціла одначе та колегія не багато значила, зроблено її тільки для форми, а властивим правителем був Рум’янцев і йому цариця доручила сповняти свою програму: вести Україну до повного скасування українських порядків і заміни їх законами і порядками російськими” [214, с.176].

М. Слабченко, досліджуючи державні установи України у XVII-XVIII ст., порівнював діяльність Першої та Другої Малоросійських колегій і говорив, що остання була запроваджена не як контролюючий, а як вищий орган місцевого управління України [292, с.184].

На початку ХХ ст. погляди істориків щодо Гетьманщини набувають нових форм. Вони відкинули ідеї народників і виробили нову “державницьку” школу. У працях дослідників цього періоду вже переважає переконання про Гетьманщину як незалежне державне утворення. Звичайно, основну увагу вони зосереджували на ранньому періоді історії Гетьманщини, певну увагу приділяли процесу ліквідації інституту гетьманства, проте в їхніх працях міститься зовсім мало інформації стосовно діяльності П. Рум’янцева та очолюваної ним Малоросійської колегії. У своїй основі вони досліджували приклади опору імперській політиці.

У 1905 році вийшла праця історика В. Павелка, в якій одним із вирішальних факторів руйнування української державності визначався надзвичайний зовнішній вплив та соціально-економічне становище українського народу. Відсутність протесту з боку українців проти знищення їх прав Павелко пояснював “торжеством соціально-економічного принципу над національно-автономістичними тенденціями”. Також він зазначав, що “погоня малоросійської старшини за привілейованим соціальним становищем - “благородним” російським дворянством - стала тією чечевичною юшкою, ціною якої в останню хвилину був проданий нею старий уклад українського життя. Жадоба збагачення, яка охопила старшину, ще дещо раніше роз’єднала її з народом і привела народні маси до злиднів, рабства і затурканості, внаслідок чого старшина, якщо б і захотіла, не могла б вже опертися на народ у боротьбі за свої національні права” [267, c. 344]. Цим самим історик відзначав роль самого П. Рум’янцева у процесі цієї асиміляції, оскільки саме генерал - губернатор робив усе можливе, аби привернути на свій бік старшину. Протилежну до народницької думку висував В. Липинський, який наполягав на аристократичності походження козацької старшини Г етьманщини.

Історією Гетьманщини другої половини XVIII ст. цікавилися і західноєвропейські дослідники. Зокрема, французький і німецький історик Жан-Бенуа Шерер досліджуючи історію козаків, досить детально описав процес інкорпорації українських земель Російською імперією в другій половині XVIII ст. Він відзначав особливу жорстокість, яку проявляв Рум’янцев до козаків, які виступали за відновлення автономних прав [316].

У радянський період дослідження теми ліквідації Гетьманщини та процесу інкорпорації автономних структур української державності були майже неможливі у зв’язку з великим ідеологічним тиском тоталітарної системи на вивчення історії. В цей час питання ліквідації автономії Гетьманщини фактично не висвітлювалось, оскільки, відповідно до задекларованого державного курсу, історики повинні були говорити про процеси, які поєднували український та російський народи, і аж ніяк не акцентувати увагу на подіях, які показували відмінний шлях історичного розвитку. В певні періоди вони змушені були повністю відійти від будь-яких тверджень про існування елементів української державності.

Дослідження цього періоду радянськими істориками обмежувалось питаннями соціального незадоволення, а також активно пропагувалася ідея спільності українського і російського народу. П. Рум’янцева, у свою чергу, розглядали переважно як російського полководця, мало звертаючи увагу на його адміністративну роботу. Все це було викликано бажанням піднесення військової могутності російської державності і Рум’янцев мав стати прикладом для майбутніх військових подвигів представників Радянського Союзу. Так, у 1944 році була видана праця Н. Коробкова “Фельдмаршал П.О. Рум’янцев- Задунайський” [239], 1951 року - праця Ю. Клокман “Фельдмаршал Рум’янцев в период русско-турецкой войны 1768 - 1774 гг.” [233], 1988 року - повість Ю. Лубенкова “Фельдмаршал службы российской” [250] та ще багато інших.

Можливості більш-менш об’єктивного дослідження цього періоду з’явилися з початком так званої “перебудови” та впровадження політики “гласності”. З цього часу історики почали переосмислювати процеси минулого та вказувати на історичні фальсифікації, які здійснювались під тиском царського, а згодом радянського режиму.

В умовах лібералізації комуністичного режиму в Україні до дослідження діяльності Другої Малоросійської колегії та генерал-губернатора П. Рум’янцева звернувся відомий дослідник історії О. Путро. У своїй дослідницькій роботі “Лівобережна Україна в складі Російської держави в другій половині XVIII ст.” він звернув увагу на кроки імперської влади щодо переведення козацтва на регулярну військову службу та уніфікації порядків Г етьманщини з всеросійськими в плані виконання населенням військового обов’язку [279, с.123]. Також він показав процес перетворення козацької старшини в дворянство та закріпачення селян і козаків. О. Путро розкрив сутність старшинської панівної верхівки, а також простежив юридичне оформлення кріпосних відносин того періоду.

Зі здобуттям Україною незалежності зникли будь -які ідеологічні обмеження щодо роботи істориків, і на сучасному етапі чимало дослідників почали займатись виявленням фактів фальсифікації історії попередніх років, а також досліджувати теми, на які в умовах тоталітаризму було накладено табу. Не маючи на собі ідеологічного тягаря, українські історики отримали можливість об’єктивно і комплексно підійти до вивчення історії України XVIII ст. Проте основна увага істориків сучасності зосереджена на дослідженні періодів правління гетьманів, коли Гетьманщина користувалась автономією, або ж позицій української еліти XVIII ст.

Вагомий внесок у дослідження козацької еліти зробили В. Степанков, В. Смолій та О. Гуржій. У своїх роботах О. Гуржій стверджував, що не варто розмежовувати козацьку старшину та шляхту, оскільки, на його думку, між ними не було суттєвої різниці. Хоча варто зазначити, що шляхта отримувала підтвердження своїх прав від гетьмана, і надавалися вони, в першу чергу через лояльне ставлення до влади, а козацька старшина, в основному, отримувала привілеї через активну участь у суспільно-політичних процесах: вони фактично отримували спершу значно вищий статус, але їхні права не були надійно захищені, а із ліквідацією автономії вони взагалі перебували в підвішеному становищі і єдиним виходом збереження своїх прав вбачали в нобілітації. В. Смолій та В. Степанков прийшли до висновку, що козацька еліта, керуючись власними егоїстичними амбіціями і виступаючи з позицій конформізму, не чинила належного опору російському наступу на українську автономію. У своїй праці “Українська державна ідея XVII - XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації” автори вказують, що з призначенням П. Рум’янцева “козацька держава фактично втрачає політичну автономію, а наступні десятиліття (до середини 80 -х рр.) були “часом агонії її рештків” [294, с. 293].

У сучасній українській історіографії відсутні праці, які стосуються генерал-губернаторської діяльності П. Рум’янцева. Це питання згадується лише опосередковано в більш загальних дослідженнях, як-от у працях Н. Яковенко, яка у своїй роботі з історії України велику увагу приділяє процесу інкорпорації Лівобережної України в систему Російської імперії [318]. Вона детально аналізує причини усунення від влади К. Розумовського та призначення П. Рум’янцева генерал-губернатором Лівобережної України.

Ще одним дослідником Другої Малоросійської колегії є О. Струкевич [302]. У своїх працях він розглядає причини створення, визначення завдань і напрямків політичної та адміністративної діяльності Другої Малоросійської колегії. На його думку, шляхом нобілітації козацька старшина Гетьманщини прагнула зберегти за собою право на володіння маєтностями. Тут звертається увага й на те, що козацька еліта не спиралася на своє право існувати в окремій державі, яке було закріплено початковими договорами з російськими правителями, а віддавала перевагу служінню монарху, відтак з відставкою гетьмана К. Розумовського вони вбачали єдиним своїм правителем Катерину ІІ і в більшості випадків корилися наказам, які йшли з Петербурга. На думку О. Струкевича, само ідентифікація української еліти цього періоду перебувала в перехідній стадії - від династично- конфесійної до національної. Так само як і В. Смолій та В. Степанков, він показав еволюцію поглядів козацької старшини, починаючи від політичної автономії до суверенітету, а в період правління П. Рум’янцева - відхід від суверенітету та повернення до пост суверенної автономії.

В. Горобець, О. Струкевич, Н. Яковенко, М. Слабченко та інші у своїх дослідженнях історії України XVIII ст. схиляються до думки, що внутрішньополітична боротьба за владу і багатство в державі, а також складне геополітичне розташування стали аспектами, якими вдало скористався П. Рум’янцев-Задунайський, щоб виконати настанови імператриці, і що в кінцевому результаті призвело до втрати української державності та втрати козацькою верхівкою статусу національної еліти. Дослідженням цього періоду також займалися: В. Антонович, М. Бармак, Д. Демиденко, В. Заруба, В. Кононенко, В. Кривошея, Т. Литвинова, В. Панашенко, О. Репан, Л. Фицик, А. Філінюк, В. Яценко та інші.

В окрему групу можна виділити історичні дослідження українських істориків з діаспори. Не будучи обтяженими гнітом тоталітарної системи, вони могли об’єктивно оцінювати процеси української історії, але разом з тим мали обмежений доступ до джерел, більшість яких були зосереджені на території, яка контролювалася радянським режимом.

Проблема інтеграції Гетьманщини в імперські структури Росії цікавила діаспорних істориків - Д. Дорошенка, А. Яковліва, О. Оглоблина, З. Когута та ін. У своєму “Нарисі Історії України” Д. Дорошенко називає відставку Розумовського передумовою до знищення самобутності української державності: власного управління, власного війська, власного судочинства, власних фінансів та інших проявів державності. Він також звертає увагу на те, що з 1764 року фактично вся влада була зосереджена в руках генерал - губернатора П. Рум’янцева-Задунайського, і саме його Дорошенко називав домінуючим суб’єктом політичного життя в Україні. Історик також вдало закцентував увагу на намірі російської сторони зіграти на класових антагонізмах задля введення в дію програми з ліквідації української автономії і “виступаючи в ролі оборонця народних мас проти пануючої верхівки в особі старшини, підкопувати політичну автономію краю”.

Андрій Яковлев у праці “Українсько-московські договори XVII - XVIII ст.” досліджував процес знищення української державності через призму міжнародних договорів між Гетьманщиною та Російською імперією. Він констатував, що після зруйнування Січі та поширення на Гетьманщину російського закону “про утворення губерній”, Малоросійську колегію було скасовано, а Гетьманщину поділено на три губернії. Разом з цим відбулось закріпачення селян, козацькі полки перетворились на карабінерні, церковні землі були секуляризовані, а на українську старшину поширилась дія “жалуваної грамоти” 1785 року, що призвело до асиміляції козацької еліти та поступового поглинання української державності. При цьому автор наголошував на невідповідності всіх цих дій укладеним договорам між Гетьманщиною та Російською імперією [318].

З діаспорних істориків вагомий внесок у дослідження історії Лівобережної України другої половини XVIII ст. був зроблений О. Оглоблиним, який у своєму дослідженні “Люди старої України” довів, що, незважаючи на велику кількість тогочасної української еліти, яка готова була вірно служити Російській імперії, була й еліта, налаштована до імперської влади опозиційно, а то й вороже, в тому числі й до діяльності імперського ставленика на території України П. Рум’янцева-Задунайського [266, с.76]. Він описує людей, “що не пили крові свого народу, а навпаки, власну кров, власну працю, власну думку віддавали для його добробуту, його освіти та культури, його національної волі та державної незалежності”. Ним описана діяльність людей, які, незважаючи на сильні утиски з боку царату, продовжували відстоювати позицію автономії Гетьманщини і стояли на захисті національних ідей України. О. Оглоблин у своїх дослідженнях прийшов до висновку, що саме еліта відіграла роль хранителя українських національних традицій, і саме еліта сприяла процесу державотворення в Україні. Часто він засуджував погляди народників, хоча погоджувався, що нерідко у зовнішній та внутрішній політиці козацька верхівка, завдяки вдалим маніпуляціям П. Рум’янцева, перетворювалась у соціальну верству, що заради власних політичних дивідендів зраджувала національні інтереси свого ж народу.

Та найбільшої уваги серед істориків діаспори заслуговує праця З. Когута “Російський централізм і українська автономія: ліквідація Гетьманщини 1760 - 1830” [236]. В цій праці детально проаналізовано, як відбувалася інкорпорація українських владних та соціальних структур у загальну всеімперську систему адміністрації. Автором цієї роботи були проаналізовані економічні, соціальні та політичні зміни, які відбувались під жорстким контролем імператриці Катерини ІІ руками її намісника П. Рум’янцева-Задунайського на території підвладних Російській імперії українських землях, проте історик упускає у своєму дослідженні аспект культурної асиміляції та “русифікації”. У передмові сам автор вказує на те, що недоліком його роботи є відсутність можливості працювати в архівах Росії та України, де власне й зосереджений основний масив документів, які стосуються цього періоду історії України. Тож дослідник обмежився використанням уже опублікованих матеріалів.

Зенон Когут у своїй роботі показав, яким чином формувався політичний курс Російської імперії в посиленні прагнення до централізму і створення уніфікованої системи управління на всіх підконтрольних імперії землях. Важливим моментом дослідження історика був аспект сприйняття українським суспільством великодержавницьких планів, які вели до знищення української держави. З. Когут показує як процес опору з боку українців імперським зазіханням, так і готовність пристосування до нових обставин, задля отримання привілейованих статусів та збереження і накопичення багатств, при цьому поступившись національними інтересами. Автор також звертає увагу на те, що процес соціальної інтеграції виявився не таким уже й простим, через несхожість соціальних структур Гетьманщини і Російської імперії та сильні автономістські погляди з боку козацької старшини. В кінці він робить висновок, що інтеграція Г етьманщини до складу Російської імперії призвела до русифікації українських міст і перетворила українців у націю селян. Разом з тим інкорпорація Гетьманщини зміцнила позиції Російської імперії, навіть незважаючи на виклик, який був кинутий автономними інституціями земель, захоплених згодом на заході. Діяльності намісника імператриці П. Рум’янцева- Задунайського автор виділив окремий розділ, у якому описав основні його кроки на посту генерал-губернатора Малоросії.

Праця Зенона Когута має велику цінність для історії України. Їй притаманна глибока аргументація, ясний виклад та ретельність у науковому дослідженні. У ній зосереджена увага на темі формування Російської імперії, джерелах її національних проблем, а також показано конфлікт між абсолютизмом царської влади і правами автономних регіонів.

Та незважаючи на те, що діаспорні історики не були обтяжені ідеологічними обмеженнями та широко досліджували історію Гетьманщини, ніхто з них не зупинявся окремо на ролі П. Рум’янцева в процесі інкорпорації українських земель Російською імперією, - навіть З. Когут, який комплексно підійшов до вивчення цього питання, основну увагу зосереджує на постаті Катерини ІІ, а не генерал-губернатора.

У сучасній російській історіографії існує мало праць, присвячених діяльності П. Рум’янцева-Задунайського, і то, в основному, його постать не є окремим об’єктом дослідження, а розглядається в сукупності з іншими відомими людьми. До таких дослідників належать В. Буганов та А. Буганов, які у своїй праці “Полководці XVIII ст.” [197] окремо виділили військові заслуги П. Рум’янцева. Ще одна праця такого характеру - збірник “Георгіївські кавалери” [203], упорядником якого є А. Шишов. Тобто навіть наявна література в російській історіографії стосується в основному військової кар’єри П. Рум’янцева-Задунайського і фактично упускається дослідження його діяльності на посаді генерал-губернатора Малоросії. Дещо вирізняється з таких робіт дослідження А. Бекасової, яка захистила дисертацію на тему “Сім’я, родинні зв’язки та заступництво в Росії: “домове підданство” графа П. О. Рум’янцева”. У цій праці більшою мірою розглядається система комунікації всередині родини Рум’янцева та особливості його сімейних зв’язків [193].

Як бачимо, в історіографії відображено чимало праць, присвячених знищенню інституту гетьманства та окремого військового формування Гетьманщини, Запорозької Січі, проте мало хто з дослідників зосереджував свою увагу на процесі внутрішнього знищення останніх владних інститутів української автономії та поступової асиміляції еліти Гетьманщини з її подальшою інкорпорацією до складу дворянства Російської імперії. Мало дослідженою є й роль, яку відіграв П. Рум’янцев у цих процесах. Будучи військовим командиром, саме йому Катерина ІІ відвела роль адміністратора українських земель. Незважаючи на те, що він був генерал-губернатором Малоросії чималий період свого життя, його постать в історіографії відображена в першу чергу в плані військової діяльності і вже на другий план відходила його адміністративна робота.

Відсутність комплексного вивчення цього питання пояснюється тривалою відсутністю незалежної Української держави. Залежність від інших держав не дозволяла українським історикам досліджувати всі аспекти діяльності П. Рум’янцева. Як писав М. Грушевський: “Політичне життя Гетьманщини не розроблялось і це було безпосередньо пов’язано з загальними умовами українського життя в колишній Росії, що відбивалось і на характері й напрямках української наукової праці. Всі заходи адміністрації були звернені на те, щоб задавити цю творчу, конструкційну роботу над оживленням української традиції, над відтворенням того, що могло би піднести активність українського життя, його тонус. До таких оживлених, тонічних моментів належала історія ліквідації політичного українського життя російським урядом і боротьба українського громадянства з цією ліквідаційною політикою. Це був один із заборонених, або рішуче несприятливих для занять моментів української історії” [214, с. 360].

Тож стан наукової розробки розглядуваної теми не можна вважати задовільним. Навіть враховуючи те, що українська історіографія накопичила велику кількість історичних досліджень, які тією чи іншою мірою стосуються процесу інкорпорації Гетьманщини до складу Російської імперії, на даний час не існує жодного історичного дослідження, присвяченого вивченню ролі П. Рум’янцева-Задунайського в історичному розвитку України, займаючи посаду генерал-губернатора Малоросії. На сьогодні постала необхідність вивчення функціональної ролі П. Рум’янцева-Задунайського в тогочасній політико-адміністративній організації земель колишньої Гетьманщини зокрема та Російської імперії загалом, його ролі в тогочасних історичних процесах, а також дослідження різних аспектів його діяльності.

1.2.