2. Феодальна залежність підданих старшинських і монастирських маетностей та форми феодальної ренти

Значну групу залежного селянства Лівобережної України складали піддані козацької старшини і монастирів. Своє монопольне право на землі феодали реалізовували у формі земельної ренти, запорукою чого була здатність землевласників застосовувати до селян позаекономічний гримус.

Первісною формою економічної залежності селянина від поміщика при докапіталістичних способах виробництва виступала відробіткова рента, потім рента продуктами і, нарешті, грошова рента. Економічну суть останньої, як різновиду феодальної ренти, В. I. Ленін визначав порівняно з капіталістичною рентою: грошова рента передбачає в землеробстві наявність залежних селян, а не капіталістів і найманих робітників. Грошова рента включає ціну всього додаткового продукту, тоді як капіталістична є частиною надвартості, що залишається після відрахування підприємницького продукту ⁴¹. Рівень виробничих відносин зумовлював характер співіснування всіх трьох видів ренти або перевагу однієї з них у маєтках старшини та монастирів.

Після визвольної війни українського народу 1648— 1654 pp. феодальна власність православних монастирів на землю почала реалізовуватися у різних формах земельної ренти на основі реставрації «звыклого», «старого» чи «обык- лого» послушенства. Згідно з описом прилуцького Густин- ського монастиря, складеним ще до визвольної війни, монастирські піддані зобов’язувалися один день на тиждень косити траву, сушити її, згрібати сіно і звозити на монастирське подвір’я, працювати по одному дню при збиранні озимого і ярого хліба, возити монастирю дрова, а кожні 10 кінних господарств мали виділяти по чотири підводи для ремонту доріг, гребель і будівництва господарських приміщень ⁴². Зрозуміло, що відновлення таких повинностей відбувалося поступово, паралельно із зміцненням позицій феодалів і адміністративного апарату, що гарантувало права монастирів на примусову працю залежних селян.

Зокрема, гетьманська канцелярія у 1669 p. видала універсал, яким зобов’язувала підданих Максаківського монастиря споруджувати навколо нього мури ⁴³. Крім того, селяни Бистрика, Високого, Максаків, Сидорівки і Холмів мусили гатити монастирські греблі, жати жито, заготовляти сіно і звозити їх на господарський двір монастиря ⁴⁴. Спираючись на місцеву владу, монахи прилуцького Густинського монастиря використовували на таких же роботах селян у Боршні, Васьківцях, Дейманівці, Дідівці, Ковжижі, Сокиринцях та Харитонівці⁴⁵.

Для посилення експлуатації підданих монастирі використовували й старий звичай виконувати великі за обсягом і складністю роботи усією сільською громадою — «толокою». Робота «толокою» тяжким тягарем лягала на плечі феодально залежних селян. Вони мали будувати господарські приміщення, рудні, насипати, а також ремонтувати монастирські греблі. Такі повинності виконували селяни сіл Батуринське, Макаричі, Палужі, що належали Києво-Печерському мона- стиреві⁴⁶. Протягом ряду років посполиті сіл Галка, -Kope- нецьке та Липове «толокою» гатили греблю батуринського Крупицького монастиря.

Відробітки переважали і в маєтностях інших монастирів. Ha прохання монахинь Макошинського монастиря гетьман у 1660 p. зобов’язав громади сіл Величківка і Киселівка

Чернігівського полку гатити монастирські греблі⁴⁹. Понад 20 років посполиті ухилялися від виконання робіт, які вимагали великих затрат матеріалів, часу і людських ресурсів. Сотенні власті та монахині не могли справитися з селянами своїми силами і в 1688 p. звернулися за допомогою до місцевого полковника Я. Лизогуба. Полковник задовольнив прохання і наказав на цей раз тільки селянам Величківки гатити обидві греблі, збільшивши таким чином їх повинності у 2 рази ⁵⁰. Крім того, монастирських підданих використову- вала козацька старшина на роботах у своїх господарствах. У тому ж році Я. Лизогуб заборонив старшині надалі порушувати права монастиря на володіння залежними селянами та землями⁵¹. Незважаючи на звільнення монастирських маєтків від плати податків па військо, старшина примушувала підданих монастиря у Макошині, Сосниці та Феськівці утримувати на постої козаків під час їх розквартирувань або переходів до нового місця служби, випасати козацьких коней на монастирських луках ⁵².

Різні вігди ренти співіснували в монастирських селах Стародубського полку. B 1670 p. посполиті c. Спаського підписали з архімандритом новгород-сіверського монастиря угоду про користування монастирськими землями, зобов’язавшись «десятину его милости звичайную давати, без жадных споров и вимовок даруючи...» ⁵³. Термін «десятину его милости звичайную давати» вказує на те, що цей вид ренти та її розмір вже склалися і стабілізувалися в маєтках монастиря.

Крім виконання повинностей, селяни Омбиша на Старо- дубщині до 1697 p. платили податки на утримання трубачів полкової артилерії і польових сторожів, давали інші «датки», ремонтували греблю, де стояв монастирський млин⁵⁵. У 1700 p. стародубський полковник M. Миклашевський пи- сав жителям сіл Івот і Шатрище: «...Яко всюди при арендах... от кадки горилки на якую учту за позволене дают чвертку овса, так вы конечне хто перегнал и якую каду горилки, дайте овса на четвертку и дегтевое з двору по шагу» чернігівському Кафедральному монастиреві⁵⁶. Це розпорядження також вказує на те, що в монастирських селах співіснували продуктова і грошова ренти.

У маєтностях київського Видубицького монастиря під Києвом селяни в 90-х pp. виконували панщину, розмір якої, правда, невідомий, а шість селян на Звіринці платили грошовий чинш по копі з «диму» ⁵⁷. Про еволюцію феодальної ренти на території Полтавського полку свідчить такий приклад. Потрапивши в 1078 p. у феодальну залежність від полтавського Воздвиженського монастиря, селяни Петрівців тривалий час платили грошовий чинш у розмірі 200 золотих щорічно. «А потом,— згадували очевидці,— для дров воження, для сена кошення для иных работизн от людей тяглых обык- ло, повсюды бываемых i уступил был...

Таким чином, у другій половині XVII ст. у маєтностях лівобережних монастирів співіснували всі види ренти — відробіткова, продуктова і грошова. Bce помітніше місце серед них посідала відробіткова рента. Число днів панщини у масштабах усієї Лівобережної України не було встановлено адміністрацією, а визначалося на місці залежно від монастирських потреб ⁵⁹. Це відкривало перед духовними феодалами широкі можливості для посилення експлуатації підданих. Проте у своїх експлуататорських устремліннях монастирі враховували й ступінь визиску в маєтностях козацької старшини. Інакше, доведений до відчаю, підданий міг скористатися своїм правом на вільне пересування і переселитися на інші землі або перейти в підданство до старшини, зацікавленої в збільшенні кількості робочої сили.

У старшинських маєтностях еволюція феодальної ренти відбувалася за тими ж законами, що і в монастирських.

Разом з селами старшина одержувала i право на примусову працю залежних селян. Надавши старшині M. Кимбаровичу в 1662 p. с. Березу в Ніжинському полку, полковник В. Зо- лотаренко зобов’язав його жителів відбувати послушенство «при звыклой повынности» ⁶⁰. Гетьманський універсал 1669 p. дозволяв старшині Л. Касперовичу «відбирати» з наданого йому c. Дурнів «вшелякие приходячие повинностюкУ 1680p.

Поряд з повинностями на користь власників сіл селяни старшинських маєтностей платили податки на утримання охотницьких полків і гетьмансько-старшинської адміністрації. Місцеві власті у 1678 p. збирали «стацію» продуктами і грішми з селян Лубенського і Миргородського полків. Вона була настільки обтяжливою, що останні засипали гетьманську канцелярію скаргами. Зважаючи на гостре невдоволення селян, гетьман наказав залишити на території цих полків лише одну сотню козаків компанійського полку I. Ho- вицького, а решту розквартирувати в інших полках ⁶⁴. «Ста- ція» збиралася з селян і в наступні роки, алевжетількигро- шима ⁶⁵. Селяни Пирятинської сотні того я? полку в 1698 p. давали на утримання одного козака протягом трьох місяців по шість кіп грошей, а в наступному році — протягом шести місяців — по шість талярів. У 1687 p. ніжинський полковник збирав з міщан і селян Салтикової Дівиці Ніжинського полку «стацію» у розмірі 20 крб. Крім неї, посполиті платили грошовий чинш і власникові містечка. Ha початку XVIII ст. з його жителів щорічно стягувалося по 20 крб., 100 кварт олії, 100 підвід дров, яловиці, кабану, два «камені» («камінь»— 50 фунтів) воску тощо⁶⁶. У 1676 p. лівобережний гетьман наказав старшині збирати щотижня з посполитих Стародубського полку по золотому на кожного козака компанійських полків. Це викликало обурення народних мас, які почали наполегливо вимагати зменшення цього податку. Гетьманська адміністрація мусила піти на деякі поступки ⁶⁷.

Утримували охотницьке військо за власний рахунок посполиті і в наступні роки.

Полковник T. Олексієвич у 1687 p. повідомив багатих землевласників Рубців про повернення з походу піхотного полку Яворського й розквартирування його сердюків на території Стародубського полку. Піддані Рубців мали тримати козаків на постої в своїх будинках всю зиму й годувати їх. У наступному році полковник наказав Рубцям зібрати з своїх селян борошно за три майбутні місяці й селянськими підводами доставити його сердюкам Яворського на p. Орелі, де вони стояли на чатах. Через деякий час місцевий полковник розпорядився замінити борошно грошима — з розрахунку одного таляра і шага на козака. Така заміна викликалася відсутністю борошна в багатьох селянських господарствах, обтяжливістю доставки провіанту на далеку відстань й небажаність відриву чоловіків від такої важливої сільськогосподарської роботи, як оранка⁶⁸. B 1690 p. Рубці одержали розпорядження гетьманської канцелярії знову стягти з своїх селян борошно і гроші для козаків того ж полку. У наступному році селяни мали давати на утримання кожного сердюка борошно і по п’ять золотих щомісяця, а ще через рік вони платили тільки гроші⁶⁹.

Крім сплати подібних податків, селяни c. Нехаївки Ніжинського полку працювали на власника села полковника I. Новицького й утримували польових сторожів⁷⁰. Землевласник у 1675 p. заборонив своїм підданим платити сторожам, на що останні поскаржилися у гетьманську канцелярію. У відповідь на цю скаргу гетьман писав полковникові, щоб його піддані «як з инших сел и уезду Новомлинского тяглие люди, кто поле пахает по чвертце овса и по шагу дают, давали» ⁷¹. Гетьман наказав селянам давати сторожам з «чвертки» (20 десятин.— Авт.) поля по «чвертці» вівса і шагу грошей. 3 цього документа видно, що стільки ж платили сторожам й інші селяни Новомлинської сотні, які перебували у володінні козацької старшини. Крім того, I. Нови- цький стягував з залежних селян ще й продуктову ренту. B 1686 p. землевласник звернувся до гетьманського управління з проханням дозволити йому замінити продуктову ренту на грошову. Даючи на це свій дозвіл, гетьман писав: «Однак если они посполитые люди, того не змогут выстатча- ти, то можно вашей милости (замінити.— Авт.) на четверку жита й на четверку овса меры Коропской или Глуховской, и приняти по ползолотого от вола грошей, а от коней... по шесть шагов. Если... около севбы и ухоження хлеба робят, то нельзя на них того накладати абы сена и дров вьтстатчали колко потреба... Постановляєм абы каждый тяглый человек

Ш

три возки (сіна,— Авт.) косил и упрастал, а дров тож три возы привозил в год... и сторожов двох роковых наймати» ⁷². B універсалі селянам наказувалося не відмовлятися від виконання й інших робіт, які від них вимагатиме полковник. Така приписка дозволяла I. ІІовицькому на власний розсуд посилювати експлуатацію підданих.

Bce ширше запровадження відробіткової ренти зумовлювалося зміцненням феодальної власності на землю, необхідністю забезпечення землевласників робочою силою, можливістю властей гарантувати право старшини на примусову працю підданих. Раніше розрізнені й епізодичні відробітки наппикінці XVII ст. складаються у регулярну панщину. У 1907 p. селяни Смоляжа Ніжинського полку скаржилися в гетьманську канцелярію на вертіївського сотника, який надміру обтяжував їх повинностями. Щоб не допустити антифеодального виступу трудящих, гетьманська адміністрація наказала останньому використовувати підданих на роботах не більш як два дні на тиждень. Це розпорядження стосувалося тільки одного села, але, безумовно, кількість панщинних днів визначалася на підставі середнього рівня феодального визиску, що склався на території Лівобережної України. Крім того, селяпн мали давати сотнику по осьмачці вівса з двору, птицю, свиней, овець ⁷³.

Посилювала експлуатацію своїх підданих і старшина Чернігівського полку. B 1691 p. місцевий полковник Я. Ли- зогуб, заволодівши селом Семаки, спочатку брав по шостаку з двору, потім по два, а далі і по гривні, а його син Юхим — по два золотих і нарешті по «полтині» ⁷⁴. За тодішнім курсом два золотих дорівнювали 60 грошам, відповідно грошовий чинш протягом 90-х pp. збільшився щонайменше в 10 разів. Ha початку XVIII ст. селянські двори c. Перелюба того ж полку, що мали робочу худобу, платили гетьманові по 32, а безкінні — по 10 коп.⁷⁵ Крім того, селяни відбували і панщину.

Протестуючи проти збільшення повинностей, жителі Сми- чина на Чернігівщині у 1699 p. відмовилися працювати на полкового писаря. Але через чотири роки власті змусили їх підписати таке зобов’язання: «Мы жители села Смнчина... чрез лет чтири противко ианови своему п. Петру Булавци, писаревп полку черниговского, поступовали, не огдаючи ему жадной повинности тяглой; то теперь от того своего самовол- ства и упорности отдалившися, обецуем статечне и верне в прежней посполитой тяглостп найдоватися, таким способом: Я Петро Кавур з братамп своцми повинен естем в год каждый выстатчати золотих сорок; я Даврин Сизик — 20 золотых; я Мартин Слипченко — 10 талярей; я Андрей Перело-

менко з братом — 10 талярей; я Андрей Волобека — 10 та- лярей; Я Павел Коваль — 10 талярей; ...державце своему вышреченному готовою сумою монети доброй»⁷⁶. Грошовий чинш замінив лише підводну повинність та незначні роботи на користь писаря і Співіснував з пашциною. Селяни мусили працювати по тижню під час сінокосу, жнив і оранки, а також перевозити за наказом писаря його товари. Піддані не звільнялися від «стації» і під загрозою втрати свого майна зобов’язувалися виконувати всі пункти кабальної угоди.

Подібні явища мали місце в маетностях і Стародубського полку. У 70-х pp. з селян Волохів, Кобелів і Рудні, що належали полковому писарю П. Ходкевичу, збиралося «со всякого двора денег по полтине, по осьмачке овса, с мельницы по сороку осьмачек, с пашень по пятидесяти осьмачек».

У 80-х pp. щорічний прибуток від цих маєтностей становив 20 крб., вівса — 20, жита — 120 осьмачок, а наприкінці 90-х pp.— відповідно — 15 крб., 30 осьмачок — вівса і 90 — жита⁷⁷. Тут перераховані лише грошові та продуктові податки, але, оскільки феодал володів землею, то його піддані мусили працювати й на панщині. Ha підставі середніх за розміром повинностей, що склалися на території Стародубського полку, генеральний хорунжий I. Сулима наказував селянам c. Перегін косити траву на сіно, жати пшеницю й жито, оратп по одному тижню на рік 10 сохами. Крім того, селяни мали виділяти щодня по 5 піших і 10 кінних чоловік, а також звозити снопи з поля на панський тік, давати щорічно «осінщини» — 20 талярів і 8 кіп грошей, «покабанщи- ни» — 3 копи, свинячих окороків і ковбас — по 20 штук, замість масла — «полчверта» золотого, а замість барана — иівталяра, на різдво — 20 гусей, вівса — 15, хмелю — 3 ось- мачки, олії — 30 кварт, наймати пастуха для випасу старшинської худоби, платити ратуші за користування перевозом і «повідеркове» з горілки ⁷⁸.

Різні види феодальної ренти одночасно існували в південних лівобережних полках. У 1675 p. гетьманський універсал зобов’язував селян сіл Крутьки і Сари Гадяцького полку виконувати повинності на користь місцевого землевласника. Таку ж вимогу ставила гетьманська адміністрація в 1687 p. Обурені збільшенням панщинних днів під час жнив, селяни Пирятина Лубенського полку в 90-х pp. платили старшині 1 Л. Кічкаровському річний «осип» вівсом, заготовляли сіно для його скоту, ремонтували греблю, де стояв млин. У Го- родиську того ж полку наприкінці XVII ст. переважала відробіткова рента на основних сільськогосподарських роботах. Обурені збільшенням панщинних днів під час жнив, селяни у 1701 p. вбили місцевого осавула ⁸⁰. Писар Переяславського

полку К. Мокієвський у 80—90-х pp. змушував посполитих Борисполя і Кучакового працювати на спорудженні житлових будинків і господарських приміщень. У гетьманському універсалі ці працівники названі «панщанами», тобто людьми, що відбували панщину⁸¹.

Експлуатація залежних селян настільки посилилася наприкінці XVII ст., що навіть гетьманська канцелярія мусила визнати це. У 1695 p. вона відзначила, що духовенство і козацька старшина нещадно визискували посполитих, змушуючи їх виконувати завищені повинності⁸². У дійсності ж експлуатація була результатом не зложивань феодалів — вона зумовлювалася всією структурою феодального суспільства, монопольним правом феодалів на землю й працю залежного селянства. Це дозволяло їм забирати у підданих вироблений ними додатковий продукт у вигляді різних видів ренти, не зупиняючись перед відкритим насильством і жорстокістю.

У дещо кращому становищі знаходилися посполиті рангових гетьманських маєтностей, яких полкова і сотенна старшина не наважувалася притягати до виконання робіт у власних господарствах. Селяни Городища, Конотопа, Красного, Куреня, Мельні, ГІопівки, Старого і Верьовкн утримували тільки гетьмана та його сім’ю ⁸³. У 80—90-х pp. вони відбували панщину, а на початку XVIII ст. платили гетьману від двору з тягловою силою по 20 кіп грошей, давали по 5 четвериків вівса. Посполиті Батуринської сотні, крім виконання різних повинностей, вносили в гетьманську скарбницю по 14 кіп грошей. Різні платежі й податки існували в інших селах гетьманських маєтностей. Посполите населення Ямпіль- ського староства у ті ж роки платило від двору з тягловою силою по два золотих, а з безкінного — по «гривні», по два таляри «показанщини», по золотому «затульщини», по три копи за солодовню. Загальний збір грошової ренти на користь гетьмана в окремі роки становив 15 тис. золотих. Поряд з грошовою побутувала і відробіткова рента, яка виявлялася у заготівлі сіна для гетьманської худоби, для чого під час сінокосу висилалося до 300 косарів. Піддані сіл Вересоч Ніжинської та Годуиівка Глухівської сотень гатили греблі, возили дрова, косили траву, давали річний «осип». У Старо- дубському полку грошова рента займає все помітніше місце, збільшується її розмір. Наприклад, селяни Пушкарів у 80-х pp. платили «на кухню гетьманську» по 25, а в 90-х — по 50 золотих ⁸⁴.

He уникли експлуатації і підсусідки. У 1666 p. ця категорія залежного населення в містах мала платити в казну податок у розмірі 6 алтин і 4 денги, а в селах — по пів- осьмачкп жита і вівса з двору ⁸⁵. Після скасування нодвірно- го оподаткування в 1668 p. на них посилили наступ козацька старшина і монастирі, зацікавлені у збільшенні чисельності податного населення. He маючи змоги припинити переходи у підсусідки, гетьманська адміністрація з 80-х pp. почала зобов’язувати їх виконувати феодальні повинності й платити податки. B 1689 p. гетьманська канцелярія одержала скаргу чернігівського єпископа на те, що в Мрині та навколишніх селах підсусідки протягом ряду років ухилялися від виконання робіт на користь монастиря і козацького війська. Підсусідки тут — це селяни з своїм господарством і землею, які, щоб уникнути «загальнонародних» обтяжливих податків, перейшли під захист «старших», платили їм дещо менші податки і відбували легші повинності. У відповідь на свою скаргу Л. Баранович одержав універсал, який зобов’язував підсусідків працювати на чернігівський Кафедральний монастир, відбувати повинності нарівні з тяглими людьми, брати участь в утриманні компанійців. Від сплати «стації» звільнялися лише ті з них, що жили в козацьких дворах і не мали своїх грунтів, а ходили на заробітки з власними плугами, косами і серпами.

Посилила експлуатацію підсусідків і старшина. Пере- / яславський полковник у 1691 p. наказав золотоніському сотнику зібрати «стацію» з усіх посполитих сотні та підсусідків, що мешкали в їх дворах ⁸⁶. Старшина Мринської сотні Ніжинського полку в 1696 p. дістала розпорядження гетьманської канцелярії примусити підсусідків, які мали грунти, ліси і сіножаті, платити податок на утримання компанійців.

У 1698 p. його розмір становив один шаг з кожного чоловіка ⁸⁷.

Жорстокої експлуатації зазнавали також селяни магістратських і ратушних сіл^кількість яких на початок XVIII ст. зменшилася приблизно до 100 ⁸⁸. Одержувані з цих сіл податки осідали в кишенях.міських багатіїв і, поряд з прибутками від ремесел, промислів й торгівлі, становили важливу статтю їх збагачення. У магістратських і ратушних селах не існувало якоїсь певної одиниці оподаткування — в одних з них податок збирався в залежності від кількості коней, у других — волів, у третіх — землі⁸⁹. У середині 60-х pp. посполиті з c. Злобинки Стародубського полку платили по- чепськіп ратуші 6 крб. і 25 алтин, давали 42 осьмачки хліба щорічно. B 80-х pp. ратуша перевела на грошовий чинш селян належних їй сіл Будища, Гвоздиківка, Гніздиличі, Зи- кієво, Коротке, Подузово, Рябець та ін. з розрахунку — таляр за «чвертку» землі. У селах мглинської ратуші переважали відробітки. Крім того, жителі цих сіл платили податок у Військовий скарб, утримували військову артилерію, давали

г

гроші на писаря та сторожа. Наприкінці XVII ст. старо- дубський магістрат почав збирати з своїх сіл «грошову складку» на утримання військової артилерії, ремонт міських укріплень тощо. Жителі Кулаг і Суботовичів щороку вносили в магістратську казну 75 золотих, давали 4 пуди меду з кожного бортного дерева, косили траву, заготовляли сіно, гатили і ремонтували міські греблі й, крім того, приносили місцевому полковнику на різдво «зверину и иншую дробину». Посилення експлуатації селян Кустичів і Сергіївського Стародубського полку привело до того, що багато з них залишили свої оселі й переселилися в інші села, на «слободи» ⁹⁰.

Селяни, що належали прилуцькій ратуші, у 1696 p. заготовляли в лісі дрова й возили їх для опалення її приміщення. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. жителі Алтинівки Ніжинського полку давали батуринській ратуші по гривні з двору з робочим волом або конем, а з двома волами — по четверику вівса, Митченків — по дві гривни і п’ять четвериків вівса «московської міри». B цей же час двори з робочим конем або двома волами c. Краснопілля платили ратуші по 25 коп., давали по кабану або карбованцю грошей, відбували різні роботи, зв’язані з забезпеченням ратуші дровами. Хоч в ратушних селах мали місце і відробітки, але панівними тут були платежі продуктами і грошима.

Посилення експлуатації лівобережного селянства стало можливим завдяки тому економічному потенціалу, який воно набуло в результаті перемоги у війні 1648—1654 pp. Тобто його становище було подібним до становища російського селянства, яке, за влучним виразом H. О. Горської, класовою боротьбою на початку XVII ст. завоювало собі приблизно півстоліття для нагромадження виробничих можливостей⁹¹. Але, зрештою, від їх реалізації найбільший ефект мала феодальна держава.

У другій половині XVII ст. шляхта, старшина, монастирі, магістрати та ратуші посилили експлуатацію залежного селянства, що проявлялося в зростанні різних видів феодальної ренти. У господарствах монастирів переважали продуктова і грошова ренти, а відробітки застосовувалися на допоміжних роботах. Сильніше визискувалися селяни старшинських маєтностей. Ведучи власно зернове господарство, старшина поступово посилювала відробітки і на початку XVIII ст. гетьманським універсалом узаконила дводенну панщину. Продуктова рента поступалася місцем грошовій. Проте це були тільки початки комутації ренти під впливом нових явищ у економіці краю. Дальший її розвиток гальмувався зміцненням феодальної власності на землю, а відповідно і феодальних відносин на селі.

* * *

Зі зміцненням економічного становища і політичної влади експлуататорів посилилося феодальне гноблення народних мас Лівобережної України. Розгалужений адміністративний апарат змушував селян і міщан відбувати «загальнонародні» повинності й платити такого ж характеру податки на утримання феодальної державної машини, призначеної придушувати опір експлуатованих класів. Посилилася експлуатація й рядового козацтва. Гетьманська адміністрація вводила нові, збільшувала розміри старих податків і повинностей та численних торговельних мит, що тяжким тягарем лягало на плечі трудящих. Крім того, козацька старшина змушувала навіть селян «вільних» військових сіл, міську бідноту і рядове козацтво працювати в своїх маєтках.

Найбільш жорстокого визиску зазнавали залежні селяни, яких експлуатували не тільки старшина, шляхта, монастирі та міська верхівка, а й феодальна державність. Феодальна рента незмінно еволюціонувала від продуктової до грошової та відробіткової. Розмір панщини в старшинських маєтностях, які становили більшість феодальних господарств, на початок XVIII ст. збільшився до двох днів на тиждень. Відбували панщину селяни і монастирських маєтностей. Введення регулярної панщини вело до зубожіння селянських господарств, дроблення їх земельних наділів, що поступово підривало економічну основу й господарств феодалів, гальмувало розвиток продуктивних сил краю. Посилення феодального гніту супроводжувалося загостренням класової боротьби на території Лівобережної України.