Зміцнення основних форм феодальної земельної власності
У ході визвольної війни 1648—1654 pp. трудящі маси України ліквідували земельну власність польських магнатів і шляхти, а також ополячених українських феодалів. У той же час православні монастирі не тільки зберегли, а й розширили свої маєтності, головними джерелами збільшення яких стали гетьманські та полковницькі надання, а також масове скуповування ними угідь селян, козаків і міщан.
Намагаючись заручитися підтримкою церкви як ідеологічної опори політичної влади експлуататорів, старшинська адміністрація підтверджувала монастирям право на володіння їх колишніми землями і надавала нові. B середині XVII ст. на Лівобережній Україні збереглося понад 30 православних монастирів, які володіли значною кількістю різних угідь. За далеко неповними даними, тільки 17 з них у роки війни і безпосередньо після неї було підтверджено право на володіння 34 і надано 48 нових сіл разом з селянами 118.Крім монастирів залишилися й інші землевласники, яким, незважаючи на гостроту визвольної боротьби, вдалося зберегти свої позиції. До них відносилися ті шляхтичі та старшини, що приєдналися до повсталого народу. B той час як селяни, козаки і міщани із зброєю в руках виступали проти експлуататорів, незалежно від їхньої національності, гетьманська адміністрація намагалася залучити на свій бік шляхту і старшину, підтверджуючи їх привілеї. За приблизними підрахунками, в Стародубському полку у приватній власності залишилося понад 30, у Чернігівському — 50 маєт- ностей, власники яких взяли участь у визвольній війні 1648—1654 pp. проти польсько-шляхетського панування '19. Залишки феодальних володінь були також, правда в мен- них розмірах, у Ніжинському, Переяславському, Полтавському та інших полках Лівобережної України. Але в умовах сильних антифеодальних настроїв селянства, рядового козацтва і міських низів й одночасно відносної слабкості молодої феодальної державності, ще не здатної силою зброї захистити їх власницькі права, українські феодали не могли користуватися своїми землями, змушувати селян відбувати феодальні повинності у розмірах і формах, що існували до війни.
Після визвольної війни козацька старшина одержала широкі можливості для розширення маєтностей за рахунок відновлення прав на володіння своїми колишніми землями, а також одержання нових угідь. Головною умовою феодальної власності на землю було зміцнення політичних позицій старшини і шляхти. «...Найвища влада у військовій справі і в суді,— підкреслював K. Маркс,— була атрибутом земельної власності» 12°. Адміністративно-військовий апарат підтримував владу землевласника над селянином, змушував його віддавати майже задарма частину своєї праці або виробленої продукції.
Феодальна земельна власність старшини юридично існувала в двох основних формах: ранговій (тимчасовій) і приватній (спадковій). Рангова—складалася з царських ігеть- манських пожалувань «на ранг», «на уряд» як винагорода за службу на старшинських посадах у козацькому війську. Перші рангові маєтності з’явилися на Лівобережній Україні в роки визвольної війни. Юридичне оформлення вони дістали в Березневих статтях 1654 p. Згідно з пунктами статей, тільки гетьман Б. Хмельницький одержував «на ранг» Чигиринське староство, а також м. Гадяч «со всеми к нему принадлежностями» 121. Решта козацької старшини дістала водяні млини, одні з найприбутковіших тогочасних підприємств. Але в найближчі роки старшина домоглася значних надань «на ранг» і земель. Приватновласницькі землі не залежали від службового становища і формувалися з пожалувань «до ласки войсковой», «на вспартя дому», «на подпору дому» або на «зупольное» володіння. Із зміцненням феодальних відносин поглиблювалася тенденція до перетворення тимчасових надань у спадкові.
Право розпоряджатися землею належало козацькій старшині і царському урядові. Вони роздавали земельні угіддя, давали дозвіл на будівництво різних підприємств і пільги при користуванні ними, дозволяли засновувати слободи, селитп переселенців і експлуатувати їх. Головним розпорядником усіх земель вважався гетьман. Він міг скасувати розпорядження полковників чи сотників про пожалування «військових добр», відібрати їх і передати іншому власнику.
Тому старшина, як правило, зверталася до гетьмана з проханням про затвердження за нею земельних угідь, одержаних від полковників або сотників. Верховним власником і розпорядником земель виступав царський уряд. Затверджені або надані ним землі не могли бути відібрані місцевою адміністрацією.Українська шляхта поступово займає старшинські посади у Війську запорізькому і зливається з козацькою старшиною. Частина її переходить у розряд багатих козаків, які своєю заможністю мало чим поступалися перед старшиною. Між шляхетською і старшинською земельною власністю не існувало істотної відмінності ні у формі, ні у шляхах розвитку. Тому далі ми будемо розглядати їх під загальною назвою «старшинська земельна власність».
У перші роки після визвольної війни гетьманське управління і царський уряд мусили зважати на сильні антифеодальні настрої селянства і тому проводили обачливу політику в земельному питанні. Ta й сама козацька старшина боялася афішувати свої загарбницькі намірп. Показовим у цьому плані є посольство П. Тетері до царського уряду в 1657 p. Це посольство привезло царю «чолобитні», в яких родина Виговських просила собі великі маєтності в Білорусії. Ha зауваження бояр, що Виговським уже дано великі міста і маєтності, з яких їм «мочно жить без нужды», П. Тетеря відповів, що тільки вони ними не володіють, боючись розправи з боку селян, міщан і козаків 122. Той же П. Тетеря благав зберігати у таємниці ці пожалування, тому що як «только де в войске про то сведають, что он писарь c това- рыщи упросил себе у царского величества такіе великіе ма- єтности, и их де всех тотчас побьют...» 123. 3 свого боку П. Тетеря просив дати йому нову «жаловану» грамоту на м. Смілу, а козакам про це не повідомляти. Одержуючи подібні документи на міста і села, жителі яких і не підозрювали про це, старшина поки що не наважувалася користуватися ними.
Обстановка різко змінилася після смерті Б. Хмельницького, коли до влади прийшла група козацької старшини на чолі з I.
Виговським, яка виступала за негайне відновлення феодально-кріпосницьких порядків, що існували до війни. Користуючись своїм панівним становищем, старшина почала масово загарбувати населені пункти, орні землі, різні угіддя, промисли. Процес формування старшинської земельної власності в різних місцевостях Лівобережжя мав свої особливості, зокрема, швидше проходив у його північних районах, більш віддалених від головного театру воєнних дій і заселених густіше, ніж південні.Швидко зростала земельна власність старшини в Чернігівському полку. Зокрема, в 1657 p. I. Войцехович дістав від полковника дозвіл на заснування слободи з прийшлих селян і козаків. Через деякий час гетьман Д. Многогрішний підтвердив право його сина Богдана на c. Дібрівку «по отцу зашлим, слушным правом, яко синове, належачое» 124. Подібні дозволи одержували й інші старшини. Ha території полку найбільшим світським феодалом став місцевий полковник, який, крім рангових земель, мав багато інших маєт- ностей. Зокрема, Я. Лизогуб наприкінці XVII ст. володів дев’ятьма селами, великою кількістю земель, лісних угідь, а також млинами. Більшість з них була насильно скуплена у селян і козаків, а частина надана гетьманом. Кількість сіл, які переходили у власність феодалів, збільшувалася з кожним роком. За приблизними підрахунками, в Чернігівському полку протягом 1657 —1672 pp. у феодальну залежність потрапили 62, 1673—1708 pp.- 153 населених пункти з великою кількістю посполитих 125.
Невпинно зміцнювалася земельна власність старшини і в Стародубському полку. До 1672 p. близько 80 «вільних» військових сіл стали власністю представників групи населення, яка захопила владу на Лівобережжі126. Зосередження земельних багатств у руках козацької старшини продовжувалося і в наступні роки, коли Стародубіцина перетворилася в центр гетьманських володінь. Тільки в I. Самойловича перебувало у «диспозиции гетманской» 12 «вільних» військових сіл. Він же відібрав у інших старшин, багатьох селян та козаків величезні угіддя.
I. Самойлович в 1680 p. передав на «вспартя і подпоможеніє» своєму синові Семену села Борщів, Грем’яч, ІІерегін, а також млини па p. Bopi 127. Після арешту I. Самойловича його маєтності перейшли до I. Мазепи, який активно скуповував земельні угіддя і різні підприємства— гути, рудні, млини тощо. Ha початку XVIII ст. йому належали сотні сіл і міст в різних полках Лівобережної України (в тому числі й на Стародубщині), а також у сусідніх районах Росії майже з 120 тис. залежних селян.Поряд з гетьманськими розширювалися маєтності старо- дубських полковників. Зокрема, П. Рославець почував себе господарем всього Стародубського полку — відбирав у старшини і шляхти села, забирав безкоштовно або скуповував за безцінь у селян і козаків різні угіддя, самовільно організовував випалювання поташу і добування селітри. Пізніше його маєтності захопив I. Самойлович '28. За 15 років перебування на старшинських посадах M. Миклашевський нажив багатства, залишками яких володіли його спадкоємці і в XIX ст. Дещо менші володіння мала інша полкова старшина, їй, як правило, належали одне-троє сіл, орна земля, угіддя тощо '29. За період з 1673 по 1709 p. феодали Стародубсько- го полку отримали 43 села разом з селянськими землями. Зменшення кількості розданих за цей час сіл свідчить про те, що більша частина населених пунктів цього полку вже перейшла у власність старшини. Тобто феодальне землеволодіння тут сформувалося швидше, ніж у Чернігівському полку.
Такі ж явища мали місце і на ІІіжинщині. B 1660 p. ніжинський полковник В. Золотаренко звернувся до царя з проханням «дати вновь Леонтию Буту» села Адамівка і Ки- селівка, a P. Ракушці-Романовському — Грем’яч у Новгород- Сіверській сотні. У березні того ж року ніжинський сотник В. Хвай з двома синами клопотався перед царем про надання їм сіл Новосілки, Обруб, Творки і Хвоєвське, млина на p. Молотечій, лісу з бортними деревами. Кролевецькому сотнику I. Маковському було надано c. ІІодолове «с людми посполитыми (кроме козаков), и со всеми к тому селу на- лежащими угодиями» 13°.
Царський уряд і гетьманська адміністрація роздали у Ніжинському полку з 1657 по 1672 p. 51 населений пункт і з 1673 по 1709 p.~ 35 '31. Землі старшини збільшувалися і за рахунок відкритих загарбань нею угідь селян і козаків. Одержавши c. Плиску Ніжинського полку в 1685 p., генеральний хорунжий C. Забіла наказав місцевому отаманові забрати у селян і козаків лани, що межували з панськими землями, а їм дати малопридатні для землеробства «пустоші» та й ті були у них пізніше відібрані132. Подібним чином діяв C. Забіла і в інших селах, які йому належали. Крім того, козацька старшина активно скуповувала землі у дрібних виробників.Дещо повільніше складалася старшинська земельна власність у південній частині Лівобережної України, яка зазнавала спустошливих нападів орд кримських феодалів і була рідше заселена. У Прилуцькому полку феодальна земельна власність почала швидко зростати тільки після 1672 p., коли його територію стали активно заселяти вихідці з Правобережжя. У 1674 p. прилуцький полковник Л. Горленко отримав царську грамоту на c. Ольшане, а потім і на c. Ka- люжинці. За гетьманства I. Самойловича полковому обозному Себастьяновичу віддано села Гурбинці та Ігнатовці, на які останній пізніше виклопотав у царя підтверджувальну грамоту.
Роздача земель старшині особливо почастішала наприкінці 80-х pp. Користуючись підтримкою гетьмана, полковник Д. Горленко одержавусвоє володіннясела БілошапкщКов- туни, Мала Дівиця, Мамаївка, Сергіївка, Хаєнки, Яблунівка. За неповними даними, він, у свою чергу, роздав полковій старшині до 30 сіл і слобід ш. Використовуючи своє службове становище, Д. Горленко загарбував селянські та козацькі землі, не зупиняючись при цьому і перед прямим насильством. «Не мордовали так паны лядскіе своих подданных и не забивали до смерти кіями, как полковник Дмитрій мучил мужиков и козаков»,— згадував очевидець тих екзекуцій 134. За короткий час Д. Горленко став одним з найбагатших поміщиків Лівобережної України. Ha території Прилуцького полку знаходились також значні володіння Лизогубів, Сто- роженків, Галаганів та інших представників генеральної старшини.
Активно скуповувала землі полкова та сотенна старшина. Багатий землевласник T. Радич до кінця XVII ст. купив у селян, міщан і козаків «волок сто» землі. Якщо врахувати, що волока того часу дорівнювала приблизно 20 га, то загальна кількість придбаних земель становитиме 2000 га. Землевласник скуповував землю навіть у своїх підданих, звичайно, за ціну, значно нижчу від її справжньої вартості. B 1684 p. війт c. Гирявки Прилуцького полку Ф. Петренко в присутності односельців записав: «...Иж ставши очевисте израна трезвый, не подпилий, на имя Назар, сестренец не- божчика Микиты Палчика, оповидался нам, иж продал хату c плецем и c полем небожчика Микиты Палчика, ему при- суженую пред судом войск. енеральним, за суму певную коп 10, а особливе лес и сеножать Палчиковскую за 40 золотих и за кляч з лошам... Тимофею Радичу, державци Ги- рявскому...» '35.
У Переяславському иолку феодальпа земельна власність також розширювалася. B 1689 p. гетьман пожалував басан- ському сотнику K. Ясковичу два села — Озеряни і Щаснів- ку '36. Якщо до 1672 p. у власності феодалів перебувало, за приблизними підрахунками, 25 населених пунктів, то лише в останній чверті XVII ст. було роздано ще 69 сіл, причому більшість з них (56) одержали місцеві сотники.
Ha території полку збільшувалися маєтності й генеральної старшини та полковників. Після визвольної війни 1648— 1654 pp. частина земель Березанської і Яготинської сотень, а також Чеховська волость стали ранговими маєтностями лівобережних гетьманів. Поступово генеральна старшина захоплювала все більшу кількість населених пунктів, скуповувала або віднімала у селян і козаків поля, луки, сіножаті.
Таким же шляхом розширювали свої володіння й місцеві полковники. Тільки одному Д. Райчі у Переяславському полку належали містечко Березань, села Войтове, Круполье, Лехнівка, Лисняки, Лукаші, Лук’янівка, Недра, Паришків, Семенівка, Ярешки. Загалом Д. Райча володів до 40 тис. десятин землі, багатьма ділянками лісів, річками та озерами 137. Про зростання феодальної земельної власності на території полку свідчить і той факт, що на 1729 p. тут залишилося тільки 50 «вільних» військових сіл, а решта перебувала в руках козацької старшини.
3 70-х pp. XVII ст. швидкими темпами почала зростати земельна власність старшини в Лубенському полку. До кінця століття кількість сіл, розданих старшині, збільшилася з 10 до 70 І38. У 1095 p. чигириндубровський сотник Є. Ілля- шенко одержав від гетьмана «до ласки войсковой» c. Гусине з дозволом експлуатувати його жителів. Глинський сотник M. Прокоф’єв випросив у царя підтверджувальну грамоту на c. Волошипе і млин під Глинськом на p. Сулі. B 1697 p. землевласнику M. Ілляшенку гетьман передав c. Коровинці та навколишні угіддя, млини на річках Ромні й Сулі, а також броварні і солодовні. Гетьманським універсалом 1698 p. за «знатним військовим товаришем» I. Лисипею, який раніше займав різні старшинські посади, закріплено c. Рогинці з усіма посполитими, а також c. Пахарі в Краснянській сотні Прилуцького полку. Крім того, йому передавалися усі до цих сіл «принадлежащие угодия» та млини в селі Локотьків.
Великі маєтності в Лубенському полку мав компанійський полковник I. Новицький. У 1685 p. від гетьмана він одержав села Грибище, Ісачка, Литвяки, Окіп, Снітип, Xo- рошки, Шеки, в 1689 p.- Нехаївка, в 1692 p.— Кліщинці. I. Новицький придбав у місцевих жителів грунти, став, озеро, млин на сім кіл, «поля пахатніе, лани болшіє і разніє нивя во всех трох руках, около Снєтина лежачіє», одну сіножать у долині Римівка, другу — під пазвою Вовча, третю — Підстепна, четверту — Помірки Накупою, ліс, сад під c. Ломанка Селецької сотні, греблю на p. Сулі з двома мли- нами-вишняками, орні землі кліщинських селян, млин на 14 поставів, Березотоцький і Торський ліси, поля в «трох руках» і ліс під Нехаївкою. Загальна кількість залежних селян у I. Новпцького досягла приблизно 500 чоловік 139.
Багато різних угідь загарбав у Лубенському полку полковий осавул, а пізніше полковник Л. Свічка. Про розміри і шляхи формування його володінь свідчить заповіт, складений ним у 1699 p. Своїм рідним Л. Свічка заповідав «греблю Воробювскую, власним коштом нашим занятую на реце
Удаи, и млини власніє, нашим коштом на той гребли по- строенние, и все пожитки з млинов тоя гребле належніе, од монаршой и рейментарской ласки надании... До той же греб- ле лес, купленній у отца игумена лубенского... лес от козака Карпиловского из садом... купленный», а також Ще вісім ділянок лісу і гаїв. Його спадкоємцям залишалися також хутір Городище «со всеми лесами, гаями... и лозами... Люди в Kop- неевце и Городищи, з наших грунтов и лесов през нас ново- осаженных, особливе село Антоновка...» Разом з млинами на Новій Греблі вони одержали ділянки лісів і сади, куплені у 0. Сепченка, Кислого, Ю. Ткача з c. Харківців, а також у жителів Губського, Давидівки, Єнківців, Малютинців. Спадкоємцям заповідався також заселений ним хутір між селами Дейманівка і Короваї. Всього в заповіті нараховувалося понад 100 ділянок лісів, грунтів, гаїв, сіножатей, які, в більшості випадків, були куплені ним у селян і козаків. Користуючись владою, Л. Свічка силоміць обмінював свої гірші землі та ліси на кращі селянські й козацькі. Bce це робилося під виглядом зведення до купи панських угідь. Крім того, звільняючи від феодальних повинностей своїх підданих, він за це забирав собі їх ниви, гаї, сіножаті І40. Подібний спосіб збагачення застосовували й інші феодали.
3 інтенсивним заселенням території Миргородського полку тут також зростала земельна власність старшини. Козацька старшина загарбувала і скуповувала землі, перетворювала селян у своїх підданих. Полковник Д. Апостол мав маєтності в Бакумівці, Кибинцях, Попівці, Сорочітцях, Фе- дорівці, Хомутці та інших селах, які були закріплені за ним царською грамотою в 1710 p. Крім того, йому належали села в інших полках, а також велика кількість млинів і різних угідь. Te ж саме відбувалося в Полтавському та Гадяць- кому полках. Старшина, монастирі, багаті козаки і міщани активно скуповували земельні угіддя, не гребуючи при цьому і насильницькими діями. За рахунок пожалувань, скуповувань і загарбань швидко збільшувалися маєтності Ф. Жу- ченка, П. Герцика, В. Кочубея, іншої полкової та сотенної старшини. Остання загарбала земельні багатства не тільки на території своїх полків, а й у сусідніх російських повітах. Так, гадяцький полковник M. Васильєвич захопив у Лебе- динському повіті великі землі, заселив українськими селянами і козаками c. Михайлівку. B селі нараховувалося до 800 козаків, які не відбували військової служби, а тільки працювали на полковника И1.
Земельна власність старшини мала умовний характер. Гетьманське упрайління або царський уряд могли відібрати пожалувані землі в одного землевласника й передати їх іншому. Тому легко нажиті маєтності з такою ж легкістю втрачалися в ході політичної боротьби. Прихід до влади нового старшинського угруповання супроводжувався конфіскацією майна не тільки у гетьмана, а й у його найближчих прибічників, яким, як правило, належало найбільше земель. Так трапилося після скинення з посади гетьманів I. Вигов- ського, Ю. Хмельницького, Я. Сомка, I. Брюховецького, Д. Многогрішного, I. Самойловича. Відібрані землі роздавалися старшині, що прийшла їм на заміну і вже мала свої маєтності.
Стабільнішою була земельна власність монастирів. Вбачаючи в церкві свою політичну та ідеологічну опору, гетьманська адміністрація пильно охороняла її інтереси. Монастирі мали землі в усіх полках Лівобережної України. B Київському полку значні маєтності захопили київські православні монастирі. Безпосередньо після визвольної війни представники київського духовенства звернулися до царського уряду з проханням иідтвердити права київських монастирів на володіння старими маєтностями і пожалувати нові землі. Зокрема, монахи київського Братського монастиря просили царя дати їм м. Ржищів, яке раніше належало шляхтичу Вороничу. Наприкінці XVII ст. цей монастир крім маєтностей у Ніжинському та інших лівобережних полках володів селом Позняки, луками між озером Плоске і p. Дарниця, орними землями, що примикали до Хрещатої долини і Оринінського провалу в Києві, c. Борщагівкою й урочищем Овлукове. Йому ж належали чотири озера: Василівське, Вузьке, Довге і Три тоні, 15 будинків на Подолі, в тому числі поблизу Житнього торгу, Добромикільської богадільні, церкви Бориса і Гліба, богадільні й школи Соборної церкви та ін. Київський Пустинно-Микільський монастир клопотався перед царем про підтвердження його прав на володіння землями, що перебували у віданні Військового скарбу. Причому в проханнях замовчувався той факт, що на цих землях осіли нові селяни і козаки, які не вважали себе підданими монастиря. Царський уряд підтвердив монастирям гіраво на володіння їх колишніми маєтностями і подарував нові. B 1687 p. монахи Межигірського монастиря просили царський уряд затвердити за ними Вишгород і Петрівці під Києвом 142.
Подібні прохання зустрічаються в документах часто. Ha кінець XVII ст. київські монастирі тримали в своїх руках уже 88 сіл у Київському полку 143. Як правило, села надавалися феодалам разом з землями, сіножатями, лісами, озерами, ріками, млинами, руднями, будами, гутами, що стояли на них. Усі ці маєтності давали монастирям величезні прпбут- ки, які йшли не лише на споживання, а й на купівлю нових земель.
Крім того, київські монастирі дістали значні володіння і в інших лівобережних полках, зокрема у Стародубському й Переяславському. Тільки в першому з них один Києво-Печерський монастир володів трьома волостями, до складу яких входили 4 села і 11 слобід, заселених вихідцями з Правобережної України 144. B околицях ІІочепа монастир купив у 1678 p. «лан Орловський», 1682 p.— «ниву Брахловску», 1683 p. — «гай Гребешковский», 1686 p.— «ниви ІІІерететов- ские» й гай «Аталовщина», 1687 p.— «лес Дахновский», 1694 p.- «грунт Перетарковтцина», 1697 p.— другу частину «грунту Перетарковщігаа» і «гай Ритковский», 1698 p.— «грунт Силинщина»,«гай СалойдовскийиКоробчинский» та ін.145 «В местечку Кропивной, в селах Панском, Денгах, Чер- нобаях, в Богушковой слободе Печерского монастиря законники,— згадується в тогочасному документі,— населили немалое число людей на войсковой земле и владеют оными людьми» '46. Протягом тривалого часу монастир намагався загарбати сіножаті і рибні місця, якими користувалися селяни c. Катича Переяславського полку. Тільки рішучість і наполегливість селян допомогли їм відстояти громадські угіддя. B тому ж полку київський Пустинно-Микільський монастир у 1683 p. одержав від царя села Бортничі, Дівичі, Ковалин, Кучаків, Сальне, Тростянка.
Володіння київських монастирів були також і в Чернігівському полку. Гетьман у 1665 p. передав Києво-Печерському монастирю «вотчини і маєтності» вдови шляхтича Соломії — Вишеньки, Іванків, Мезин, Радичів з людьми, землями, озерами, ріками, млинами й руднями. Йому передавалися не тільки землі, а й посполиті, зобов’язані відбувати феодальні повинності. Посилаючись на попередні гетьманські універсали й власні грамоти, царський уряд у 1694 p. підтвердив монастирю право на всі його землі і заборонив старшині та міським магістратам претендувати на нші П^ Великими ма- єтностями володіли київські монастирі і на Правобережжі до його загарбання Річчю Посполитою |48.
B Ніжинському полку одним з найбагатших феодалів став батуринський Крупицький монастир, який, як й інші, користувався протекцією і захистом властей. У 1658 p. гетьманським універсалом суворо заборонялися самовільні порубки в монастирських пущах: «Не тилко дуба зрубати, але і прута вирубати не позволяєм под зарукою тысячи коп, а хто бы был в том спречним бунти своєволніи подіймати, на церкву Божію... похвалки на забойство, такового приказуєм горлом карати, иначей не чинячи» 149. Монастир володів селом Обмачів і хутором на річці Сейм, лісами біля озера Усороч та між селами Сміле і Хмелів. Крім того, він мав багато ділянок орних земель, бортні дерева, сіножаті, кілька озер і млпяів, побудованих на річках і озерах, а також рудню на p. Уші 150. Зрозуміло, що для ведення господарства на цих землях потрібно було чимало робочої сили. Тому монастирські служителі всіляко намагалися заселити їх прийшлими людьми, тимчасово звільняючи переселенців від виконання окремих феодальних повинностей.
Значні маєтності мав і ніжинський монастир Різдва Богородиці. Він не тільки зберіг за собою надані Б. Хмельницьким містечко Салтикова Дівиця, села Блистова, Волосківці, Степанівка і Стольне, а й дістав гетьманську грамоту на містечко Мрин з волостю, яким раніше володіли домініканські монахи 151. Разом з селами йому належали землі, оброблювані селянами, «пустоші», луки, ліси, озера, рибні місця тощо. Глухівський Петропавлівський монастир, розбагатівши на експлуатації залежних селян, розпродував придбані маєтності козацькій старшині і багатим міщанам. Так, гетьману I. Самойловичу продано «греблю на p. Івоть і будню co всем построенную там... стоячую нижей Буд... У Будах теж дворец, і к тоту дворцу... млинов 3... на реци Будах», загальною вартістю «тистчу золотих» 152. Серед документів зустрічаються акти продажу й інших монастирських «добр».
У другій половині XVII ст. зросла земельна власність монастирів і в Чернігівському полку. Тільки Максаківський монастир відразу ж після визвольної війни відновив права на села Адамівка, Високе, Красний став, Прачі, Сидорівка, Ховми і Ядутп 153. B наступні роки він значно збільшив свої володіння за рахунок пожалуваних гетьманом кількох сіл, скуповування у селян і козаків різних угідь. У 1661 p. монахи чернігівського Іллінського монастиря одержали під- тверджувальну царську грамоту на володіння озером Криви- лів, перевозом на Десні, селами Білоус, Киїнка, луками, «пу- стовыми полями», островом Кидчичі, слобідкою Кучинівка, млином на p. Білоусі154. П’ятницький монастир, крім скуповувань угідь, відбирав землі у селян Мохнатіша, на що останні безрезультатно скаржилися гетьману. Одним з най- багатших духовних феодалів на Чернігівщині став чернігівський єпископ Л. Баранович. За короткий час він загарбав або отримав від гетьманів і царського уряду Воловицю, Івот, Кладьківку, Ушню, Чернецьке, Шатрище та інші села і слободи. Йому належали також кілька млинів-вишняків і винокурень, які давали великі прибутки155. Монастирську власність у Чернігівському полку становили і села Березівка, Богородівка, Кишеньки, Козел, Колчев, Рижики, Старий
Білоус, Юр’ївка тощо. Загалом у 70-х pp. монастирям належало до 40 сіл і слобідок на території полку. Монастирська земельна власність тут продовжувала зростати і в наступні десятиріччя, в основному, за рахунок загарбання і скуповування селянських і козацьких наділів, а також земель, що належали містам.
ВНрилуцькому нолку протягомдругої половиниХѴІІст. на найбільшого землевласника перетворився Густинський монастир. У різні роки він дістав гетьманські універсали на Боршну, Валки, Васьківці, Дейманівку, Дідівці, Левки, Полову, Сокиринці, Харитонівку та інші села, а також «вели- кіе грунти», які раніше вважалися вільними або належали міським ратушам '56. Поступово монастир скупив у селян майже всі землі навколо c. Перевід. Вже на 1700 p. йому належали «земли купленой пахатной и сенокосной c владеемою и подданными того села... в длину... на 6 верст и 275 саже- ней, а в ширину... на 1 версту и 460 саженей. Роща при самом хуторе дубовая к строению хоромному годная» і величезні луки для випасу худоби та заготівлі сіна 157. Ha початку XVIII ст. значну частину земель, на які претендував монастир, привласнила козацька старшина. Але, незважаючи на це, монастир продовжував володіти значними маст- ностями.
Ha території Переяславського полку знаходилися, в основному, маєтності київських монастирів, які постійно зростали за рахунок новозахоплених земель і різноманітних угідь. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. місцеві монастирі активізують захоплення «пустошів» разом з селами 158. Активну допомогу духовним феодалам у розширенні маєтностей, посиленні їх влади над залежними селянами подавала козацька старшина.
Зміцнювалася земельна власність лівобережних монастирів і в Лубенському полку. Ще Б. Хмельницький підтвердив право Мгарського монастиря на володіння маєтностями і передав йому землі лубенського католицького Бернардинського монастиря. Цікаво прослідкувати динаміку зростання його маєтностей по роках. У 1655 p. він одержав від гетьманів c. Ольшане, в 1656 p.— Луку і Хитці, в 1658 p.— В’язівку, до 1687 p.— Мгар, Піски і Терни з 460 залежними селянами, а також з навколишніми землями. Кількість монастирських «добр», а відповідно і залежних селян збільшувалася і в наступні роки 159. B 1689 p. монастир дістав царську під- тверджувальну грамоту на свої придбання. У володінні інших монастирів перебували м. Сміла, села Лялинці, Хрулі та інші населені пункти.
Монастирська земельна власність існувала також у Миргородському, Гадяцькому і Полтавському полках |6°. Відродившись ще у ході визвольної війни, вона, проте, не набрала таких розмірів, як у північних полках Лівобережної України. Це пояснюється близькістю Слобожанщини та Запоріжжя, що давало лівобережним селянам змогу тікати на їх територію. Стримуючу роль у формуванні феодальної земельної власності відігравало і рядове запорізьке козацтво, більшість якого зимувала в лівобережних містах і селах й підтримувала антифеодальні настрої народних мас Лівобережної України. Зокрема, в 1667 p. монахи полтавського Воздвиженського монастиря просили в царського уряду грамоту на «деревню Диканьку, да деревню Стасовцы, да деревню Мачехи, да Решетиловку с мельницами и сенными покосами, а чтоб к тому (монастирю.— Авт.) местечко Петровцы и мельницы» !61. Але, одержавши через 10 років лише Петрівці, монахи тривалий час не могли змусити місцевих селян коритися їм і неодноразово зверталися за допомогою до старшинської адміністрації '62.
Поряд з старшинською та монастирською зростала земельна власність міського патриціату. Зокрема, ніжинський війт О. Цурковський після визвольної війни дістав царську грамоту на свої колишні села Колесникове, Кукшин, Мельники, а член ніжинського магістрату Г. Романовськин — на c. Курилівку 1б3. B 1660 p. писар того ж магістрату II. Васю- тинський заявив старшинській адміністрації, що він ще до визвольної війни володів селами Красилівка і Хибалівка й нині одержав на них від царя підтверджувальну грамоту Іб4. Менші маєтності мали представники патриціату інших лівобережних міст, Переяславський війт Андреєв, наприклад, володів лише хутором Липиця, який був закріплений за ним царською грамотою 1687 p.: «И волно ему владеть тем хутором Липицею по прежним правам... и доходы c того хутора наперед сего имати» 165. Звичайно, земельна власність міського патриціату не могла конкурувати з земельною власністю козацької старшинп і монастирів. Враховуючи складність експлуатації залежних селян в умовах сильних антифеодальних настроїв народних мас, міський патриціат обрав інший шлях збагачення, а саме — торгівлю.
Отже, внаслідок гетьманських і царських пожалувань, захоплень і скуповувань угідь дрібних виробників маєтності козацької старшини, шляхти, монастирів і частково міського патриціату в другій половині XVII ст. значно розширилися. Феодальна земельна власність становила економічну основу дальшого відособлення феодалів від залежних класів-ста- нів феодального суспільства та зміцнення їх влади над народними масами. Захопивши в свої руки земельні багатства й адміністративний апарат, козацька старшина, шляхта, духовенство і міський патриціат неминуче мали посилити експлуатацію селянства.
4.