3. Франція

Результати другої світової війни для Франції. Період Тимчасового режиму. Відставка Шарля де Голля. 25 серпня 1944 року Париж був звільнений від німецької окупації, а наприкінці року - вся Франція.

Завершення другої світової війни стало підсумком одного з найскладн-іших та найважчих періодів в історії французької нації. Повного краху заз-нав режим Віші, очолюваний маршалом Петеном. Разом з тим були остаточно підірвані конституційні основи Третьої республіки. Людські втрати в роки війни склали 1 млн. 100 тис. осіб, матеріальні - 3000 млрд. франків, від руйнувань постраждало 80 департаментів, промислове виробництво скоротилося на 70 відсотків, не оброблялося 1400 тисяч гектарів землі, наполовину зменшилися закордонні інвестиції, були повністю паралізовані транспортна і фінансова системи, з 17 тис. локомотивів залишилося З тисячі, дефіцит бюджету 1945 року склав майже 200 млрд. франків, втрачений був весь військовий і торговельний флоти; зруйновано 2 млн. помешкань (20 відсотків від загальної кількості); через брак продовольства функціонувала карткова система.

Генералові Шарлю де Поллю ще на початку 1943 року вдалося об'єднати всі національно-патріотичні організації і політичні сили, усі загони французького руху Опору. В травні того ж року було створено Національну Раду Опору, до якої увійшло 16 провідних організацій, які боролися за визволення Франції від фашистських загарбників. У складі Ради були й комуністична та соціалістична партії. Всі визнавали верховенство де Голля.

Залишалося уладнати справи з французькими патріотами, які дислокувалися у Північній Африці під командуванням генерала Жіро, який також претендував на одноособове керівництво патріотичним рухом Опору французів. З червня 1943 року де Голль і Жіро підписали в Алжирі ордонанс про створення уряду в екзилі - Французького комітету національного визволення (ФКНВ) з двома співголовами - де Голлем та Жіро і його першу декларацію, яка передбачала повне цілковите очищення французьких територій від ворога, відновлення демократичних свобод та республіканського режиму.

За ініціативою де Голля 17 вересня 1943 року був підписаний ордонанс про створення в Алжирі репрезентативного органу (парламенту)-Тимчасової Консультативної Асамблеї з представників різних політичних сил руху

178

Опору. На початку 1944 року в рамках ФКНВ створено інститут регіональних комісарів республіки (замість вішістських префектів), в середині того ж року до емігрантського уряду ввійшли комуністи.

Таким чином, на час визволення Франції були фактично створені всі структури тимчасової державної влади. 9 вересня 1944 року Шарль де Голль переформував Тимчасовий уряд Французької республіки. До його складу ввійшли соратники де Голля і всі представники руху Опору: від правого до лівого табору, в тому числі комуністи.

12 вересня голова Тимчасового уряду виступив перед учасниками руху Опору, представниками партій, що відроджувались, профспілками, французькими демократичними колами з програмою дій, яка передбачала: відновлення незалежності Франції та її статусу великої держави, участь країни у всіх міжнародних конференціях; збереження колоніальних володінь; покарання зрадників, конфіскацію майна колабораціоністів; націоналізацію ряду галузей; відновлення господарства; підвищення в міру можливостей життєвого рівня народу.

У політичній сфері генерал задекларував обов'язковість проведення загальних виборів до Національних зборів, яким належить розв'язати проблему майбутнього політичного ладу Франції.

Вже у грудні 1944 року генерал де Голль видав ордонанс про націоналізацію вугільних шахт у департаментах Hop і Па-де-Кале, великих автомобільних і авіаційних підприємств, торговельного флоту, цивільної авіації, підприємств з переробки газу і нафти, Французького банку, потужних депозитних банків, страхових компаній.

Водночас за де Голля закладаються основи державного управління націоналізованими галузями та відповідного регулювання економікою і соціальними відносинами, так званого "дирижизму": було створено Верховний комісаріат "плану модернізації і оснащення", в 1945 році засновано Державну вищу школу адміністративних керівників; розширено підготовку ви-сокваліфікованнх адміністраторів.

Ефективною і розлогою виявилась деголлівська соціальна політика: були відновлені профспілкові свободи, на 40-50 відсотків збільшено зарплату, введено оплачувані відпустки, систему допомоги багатодітним сім'ям, страхування у зв'язку з захворюванням, ваптносію, пенсії за віком та інвалідносте. Допомогу виплачували спеціальні страхові каси, прибутки яких екла-

12*

179

далися з із внесків самих застрахованих та підприємців. Керівництво касами здійснювали представники профспілок і підприємців.

1945 року здійснено чистку державного апарату від вішістш: майже 4 тисяч осіб за вироком судів було ув'язнено, з них 2 тисячі - засуджено до смертної кари. Маршалу Петену смертну кару замінили довічним ув'язненням. П'єра Лаваля за вироком суду розстріляли.

Діяльність Тимчасового уряду, очолюваного Шарлем де Голлем, діста ла схвалення з боку французів та провідних політичних сил.

Проте у зовнішньополітичній сфері перед головою Тимчасового уряд Французької республіки постало ряд серйозних проблем: перша з них полягала у тому. щоб. незважаючи на складні стосунки між французьким генералом, У.Черчіллем та Ф.Д. Рузвельтом, домогтися активної участі Франції у післявоєнному врегулюванні Європи та світу.

Докладаючи зусиль, щоб відновити міжнародний авторитет і престиж своєї країни, рівновагу у відносинах із союзниками, посилити тиск на Німеччину, де Голль вирішив опертися на СРСР. Крім того, генерал виношував далекоглядні плани - перетворити Францію у свого роду арбітра у стосунках, які щоразу ускладнювалися між західними державами та СРСР. З цією метою він здійснив візит до Радянського Союзу. Цю поїздку де Голль планував ще 1942 року, коли СРСР визнав його організацію "Франція, що бореться". В грудні того ж року він відрядив до СРСР ескадрилью "Нормандія" (ЗО офіцерів та ЗО механіків). З огляду на "бурхливі" стосунки з англійським прем'єром генерал розглядав навіть можливість передислокації своєї штаб-квартири з Лондона до Москви.

Так само в контексті майбутнього франко-радянського зближення необхідно розглядати амністію де Г'оллем 6 листопада 1944 року керівника ФКП Моріса Тореза, який з 1939 року перебував у СРСР і якого він вважав відповідно до судового вироку дезертиром. Річ у тім, що ще у жовтні 1939 року М.Торез за вказівкою Комінтерну втік з військової частини, в якій проходив службу, а вже 7 листопада він об'явився у Москві. Французький суд заочно засудив його за дезертирство до шести років тюремного ув'язнення, а уря-довим декретом від 17 лютого 1940 року М.Тореза позбавили французького громадянства. Упродовж 1939-1944 років один з керівників французької компартії, живучи в СРСР, знаходився у "подвійному підпіллі". Керівництво ФКП оголосило, що їхній лідер залишив військову службу для того, щоб нелегально керувати антифашистською боротьбою на території Франції, тому

180

перебування М.Тореза на радянській території було строго засекречено.

Шарль де Голль прибув до СРСР 26 листопада 1944 року. Він здійснив переліт на своєму власному літаку через Північну Африку, Єгипет, Сирію, Іран до Баку, звідки вже добирався до Москви потягом. Переговори тривали з 2 по 9 грудня і закінчилися укладенням договору про союз та взаємодопомогу між Францією та СРСР терміном на 20 років. Головні пункти договору визначалися в статті 1, в якій обидві сторони обіцяли продовжувати війну до остаточної перемоги; в статті 2 обидві сторони зобов'язувалися вжити «всіх необхідних заходів, щоб ліквідувати будь-яку загрозу з боку Німеччини». Стаття 3 зазначала: в разі агресії з боку Німеччини, в результаті якої одна зі сторін буде змушена вступити у війну, друга сторона повинна негайно надати їй допомогу та підтримку, які будуть у її спромозі. Обидві сторони зобов'язувалися не вступати до жодної коаліції, спрямованої проти однієї з сторін цього договору (стаття 5) та надавати одна одній усіляку можливу економічну допомогу. Договір значною мірою посприяв поверненню Франції статусу великої держави. Водночас французький генерал залишився вірним собі. Незважаючи на наполягання радянської сторони, він відмовився визнати так званий Люблінський комітет - прорадянський уряд Польщі, обмежившись лише обіцянкою відрядити до Польщі свого представника.

Французькі збройні сили, реорганізовані Тимчасовим урядом, дбрали участь у завершальному етапі воєнних дій проти Німеччини та Японії. Представники Франції разом з представниками СРСР, США та Великобританії поставили свої підписи під актами капітуляції гітлерівської Німеччини та мілітаристської Японії, ці держави підписали угоду про створення спеціального Міжнародного трибуналу для суду над воєнними злочинцями.

За підтримкою Радянського Союзу Франція одержала окупаційну зону в Німеччині, їй було надано статус фундатора Організації Об'єднаних Націй і місце постійного члена Ради Безпеки ООН.

Плани де Голля щодо післявоєнного державотворення, суть яких зводилася до проголошення сильної президентської влади та регламентацію прав партій, наштовхнулися на серйозну протидію новостворених партій.

Правий політичний спектр репрезентував Народно-республіканський рух (МРП), який був створений наприкінці 1944 року з різних католицьких організацій (на зразок європейських християнсько-демократичних партій).

181

ки середніх верств. 20 відсотків склали робітники та службовці. Ідеологічні засади партії зводилися до проголошення політичної, економічної та соціальної демократії, верховенства праці над капіталом, державного регулювання економікою; вони заперечували деголлівську ідею "сильної держави". Ця організація, власне, замінила довоєнні праві партії.

На правому фланзі діяла також політичне Республіканська партія свободи (ПРЛ), яка взяла на озброєння програму традиційних французьких правих: свободу підприємництва, невтручання держави в економіку, відмову від націоналізації промисловості та соціального законодавства.

Сформувалася тут і "поміркована течія", до якої увійшли Республіканська партія свободи, Селянська партія соціальної дії та група "Незалежних республіканців". Соціальну базу "поміркованих" склали підприємницькі верстви і заможні землевласники. її ж ідеологічні засади зводилися до ідеї верховенства ліберальних принципів у політиці та економіці, до свободи ринку, атлантичної солідарності у зовнішній політиці.

Відновило свою діяльність одне з найстаріших політичних об'єднань -Республіканська партія радикалів і радикал-соціалістів, на чолі з її попереднім лідером Едуардом Ерріо. Ця партія дискредитувала себе причетністю до краху довоєнного республіканського ладу. Тепер вона виступила за відновлення Третьої республіки і тому була в опозиції до генерала де Голля.

На лівому фланзі знаходилися Французька компартія, на початку 1945 року нараховувала вона понад 500 тисяч членів, (очолювали її Моріс Торез та Жак Дюкло) і Соціалістична партія (СФЮ), у лавах якої було 350 тисяч осіб. З обранням у 1946 році на посаду генерального секретаря партії Гі Молле в СФЮ посилилися антикомуністичні настрої та орієнтація на співпрацю з правими республіканськими партіями. Ідеологи партії активно розробляли концепцію «демократичного соціалізму» чи «гуманного соціалізму», яка стала базою політичного курсу соціалістів. До лівого флангу належав також Демократичний і соціалістичний союз Опору (ЮДСР). створений у середині 1945 року Рене Плевеном і Франсуа Міттераном.

Особливе місце у партійному спектрі повоєнної Франції займали гол-лісти. які не були ще організовані в політичну партію. Сам генерал де Голль прагнув, як і в роки війни, залишатися єдиним лідером французької нації і не бажав ототожнювати своєї постаті з будь-якими політичними об'єднаннями. Необхідно підкреслити, що із закінченням війни завершився перший етап голлістського руху, так званого воєнного голлізму, упродовж якого вся діяльність генерала та його соратників була спрямована на досягнення єдиної мети — перемоги над ворогом. Новий етап цього руху - політичного голлізму почався з 1947 року, зі створення де Голлем партії- Об'єднання французького народу. 1945-1946 роки стали своєрідним містком між першим та другим етапами голлізму, під час яких де Голль абстрагувався від приналеж-

ності до партій, хоча активно співробітничав з ними.

Щоб реалізувати свій ідеал влади у повоєнній Франції, де Голль вирі шив з допомогою референдуму попередити відновлення Третьої республіки та скликати Установчі збори з обмеженими функціями - для підготовки і схвалення нової Конституції. У липні 1945 року Тимчасовий уряд призна чив на 21 жовтня вибори до Установчих зборів та референдум, на якому фран цузи мали відповісти на два запитання: 1. Чи хочуть вони, щоб обрані На ціональні збори функціонували як Установчі (якби відповідь була «ні», це означало б повернення до Третьої республіки); 2. Чи згодні вони, щоб кері вництво державою до прийняття Конституції здійснювалося за законом, про ект якого був вміщений на звороті бюлетеня (цей закон передбачав обме ження повноважень Установчих зборів сімома місяцями). Французи відпов іли "так" на обидва запитання (на перше - 96,4 відсотка учасників референ думу, на друге - 63, 6). '

Одночасно з референдумом відбулися за пропорційною системою вибори до парламенту, якому належало стати установчим. Найбільше голосів здобула ФКП - 26,2 відсотка, а, отже, 159 мандатів, СФЮ - 23,4 відсотка (146 мандатів), а далі відповідно ЮДСР - 4,6 та 42; МРП - 23,9 та 150, радикали - 5,7 і 29; 15,6 відсотка голосів було віддано правим угрупуван-ням, які отримали 53 мандати.

Переважна більшість партій нового парламенту тією чи іншою мірою заперечувала конституційні плани де Голля. Установчі збори ж виявили особливу повагу до генерала і одностайно надали йому право сформувати уряд. Тут же виник перший конфлікт з комуністами, які, завоювавши найбільше місць у парламенті, вимагали хоч би один із найважливіших міністерських портфелів: внутрішніх чи закордонних справ. Ш.де Голль погодився формувати уряд з представників усіх політичних партій, але виконувати вимоги комуністів відмовився. Досяіти компромісу вдалося лише в січні 1946 року після того, як був сформований уряд з 4 комуністів, 2 членів ЮДСР, 1 -радикал - соціаліста, 4 членів МРП та 5 деголлівців. ФКП отримала портфелі заступника прем'єра, міністра озброєння, промисловості та праці.

Найголовнішим для нового прем'єра було визначитися, як разом парламентом і партіями, які засідали у ньому, керувати країною. Адже саме довоєнний "режим партій" призвів, на думку де Голля, до національної катастрофи 1940 року, а тепер партії знову мали намір диктувати свої умови. Це швидко підтвердилося. Наприкінці грудня 1945 року деголлівський уряд надіслав до Установчих зборів для обговорення і затвердження бюджет на 1946 рік. Депутати-соціалісти запропонували на 20 відсотків скоротити військові витрати. їх підтримали комуністи. Генерал запротестував. 1 хоча дійшли компромісу, де Голль зрозумів, що керувати країною без тиску партії він не зможе і вирішив піти у відставку.

183

Після короткочасної відпустки він 20 січня 1946 року на засіданні уряду заявив про свою відставку, мотивуючи це рішення тим, що не мас змоги протидіяти обструкції з боку парламенту: "Повернувся монопольний режим партій. Я його не схвалюю, тому вирішив залишити свою посаду". Дослідники й.досі сперечаються, наскільки послідовним був у своїх діях генерал, чи насправді прагнув він спокою і відсторонення від політичної діяльності? Його соратники стверджують, шо де Голль розраховував не-вдовзі повернутися в політику, сподіваючись, що в країні розгорнеться ши-рокий рух за його повернення і тоді він зможе продиктувати Установчим зборам свої умови. Проте цього не сталося.

Наприкінці січня 1946 року соціаліст Фелікс Гуєн сформував новий кабінет з представників трьох партій: ФКП, СФЮ та МРП. Так у Франції розпочався період правління трипартійного блоку.

Навесні 1946 року Установчі збори завершили розробку проекту нової конституції і схвалили її ("за" проголосували 309, "проти" - 249 депутатів). Провідну роль у державно-політичному житті країни пропонований основний закон відводив однопалатним Національним зборам. Вони обирали президента, який фактично не мав реальної влади, контролювали діяльність уряду. Референдум, який проходив 5 травня, 51,6 відсотків голосів відхилив цей конституційний проект.

Після референдуму 2 червня 1946 року були проведені нові вибори до Установчих зборів, яким належало розробити новий проект основного закону країни. Голоси розподілилися: ФКП - одержала 153 мандати, СФЮ -128, МРП-166.

Де Голль, не втручаючись у попередній референдум та парламентську кампанію, тепер вирішив ознайомити французів зі своїм проектом нової конституції. Це сталося 16 червня 1946 року у нормандському містечку Байо. Його було обрано не випадково. Саме Байо стало першим французьким містом, з якого почалося визволення Франції від німецької окупації і куди прибув де Голль після тривалої лондонської еміграції. У червневі дні 1946 року населення Байо зустрічало його як національного героя - дзвонами, прапорами, квітами. Конституційна ідея, виголошена генералом перед жителями міста, ( її коментували по радіо та в пресі), зводилася до того, що виконавча і законодавча гілки влади мають бути розділені, глава виконавчої влади, тобто глава держави, повинен володіти найширшими повноваженнями. Він призначає прем'єра, міністрів, затверджує закони і видає декрети, виступає арбітром у різних конфліктних ситуаціях, є гарантом національної незалежності і договорів.

Проте Установчі збори залишилися байдужими до деголлівського конституційного проекту. Три провідні парламентські партії (ФКП, СФЮ, МРП) розробили свій компромісний проект, який передбачав обрання загальним.

1Й4

таємним і рівним голосуванням двопалатного парламенту - Національних зборів та Ради Республіки. Національні збори (нижня палата) зосереджува-ли в своїх руках усю владу, вони ухвалювали закони, контролювали діяльність уряду. Президента обирав парламент на 7 років, йому відводилися представницькі функції, президентські акти мав затверджувати уряд, розширювалися права місцевого самоврядування. Разом з тим нова Конституція продукувала досить децентралізовану державно-політичну структуру у Франції, оскільки пропорційна система виборів у маленьких округах дозволяла проходити до парламенту невеликим партіям. Це перешкоджало б створенню парламентської більшості і зумовлювало б перманентні урядові кризи у роки Четвертої республіки.

Референдум, який проходив 13 жовтня 1946 року, 52,5 відсотками голосів схвалив новий проект конституції Франції. 10 листопада вже за новою конституцією відбулися вибори до Національних зборів. Комуністи отримали 182, соціалісти - 102, Народно-республіканський рух- 173 мандати. Радикали і ЮДСР - відповідно 43 і 26 мандатів. За створений восени того ж року "Союз голлістів" французи віддали всього 3 відсотки голосів-.

Через міжпартійні суперечки було сформовано спочатку перехідний (на один місяць) однопартійний соціалістичний уряд, який очолив Леон Блюм, а в січні 1947 року - коаліційний трипартійний уряд на чолі з соціалістом Полем Рамад'є. Президентом Французької республіки було обрано одного із лідерів СФЮ - Венсана Оріоля. Почалася дванадцятирічна історія Четвертої республіки у Франції.

Четверта республіка (1946-1958 роки). Економічний розвиток Франції проходив украй нерівномірно. Лише в 1948 році обсяг промислового виробництва перевищив довоєнні показники. Наступного року було скасовано карткову систему, досягнуто рівня національного доходу, який Франція мала напередодні другої світової війни. 1950 року виробництво продукції сільського господарства зрівнялося з довоєнним рівнем. До 1948 р. країна не могла подолати дефіциту в державному бюджеті.

Прийняття Францією плану Маршалла і отримання триміліардної допомоги стимулювало темпи економічного розвитку (крім цього, близько 2 млрд. доларів вона одержала за попередніми франко-американськими угодами). Початок 50-х років ознаменувався стабілізацією франка та цін. Обсяг промислового виробництва з 1952 по 1955 рік зріс на 27 відсотків, а у 1957 році обсяг цієї продукції удвічі перевершив довоєнний рівень. Особливо швидко розвивались нові галузі: електроніка, нафтохімія, літакобудування, автомобілебудування.

Сільське господарство розвивалося повільніше, ніж' промисловість. Його продукція перевершила 1957 року довоєнний рівень лише на 15 відсотків. Відбувалася, хоч і повільними темпами, технічне переозброєння

185

сільськогосподарського виробництва (електрофікація, механізація, хімізація). Водночас тривала концентрація земельної власності. Франція стала значним експортером продовольства.

Вивіз капіталу за кордон скоротився і здійснювався у формі продуктивного, а не позичкового. Основна маса капіталовкладень тепер припадала на промисловість, сільське господарство й торгівлю в самій Франції. Французький капіталізм втрачав свій лихварський характер.

Важливою рисою французької економіки післявоєнного часу став швидкий розвиток державно-монополістичного капіталізму. Так, у державному секторі вироблялося 20 відсотків промислової продукції, націоналізовані банки зосереджували в своїх руках 35-40 відсотків капіталовкладень. Набуло поширення "державне програмування" економіки, що охоплювало як державний, так і приватний сектор. З 1946 року у Франції функціонує Генеральний секретаріат з планування, який розробляє плани економічного розвитку країни. Правда, французька система "програмування економіки" мас не обов'язковий, а рекомендаційний характер.

В 1947 році уряд приймає перший в історії Франції загальний план модернізації і реконструкції народного господарства, відомий під назвою "плану Монне" (за прізвищем його ініціатора). Після виконання "плану Мон-не" був розроблений "другий план" (1951-1957), над реалізацією якого країна працювала до кінця Четвертої республіки. Ці плани передбачали низку преференцій для новітніх галузей (кредити, контракти, забезпечення сприятливих податкових пільг тощо). В роки Четвертої республіки націоналізацію було припинено.

За переписом 1954 року понад 37 відсотків активного населення було зайнято в промисловості, понад 35-у сфері обслуговування, 28 - в сільському господарстві. Процес індустріалізації і урбанізації Франції прискорився, хоча його темпи відставали від аналогічних процесів у США, Японії, ФРН.

Наприкінці 1940-х років сталися важливі зміни у сфері трудових відносин: запроваджено 40-годинний робочий тиждень, оплачувані відпустки (до трьох тижнів), рівність в оплаті праці чоловіків та жінок, розширено мережу соціального страхування і допомоги безробітним. Проте у 1950-х роках ситуація змінилася. Правлячі партії зробили ставку на систему вільного підприємництва, лібералізацію ринкових відносин, тоді як структурна перебудова економіки, спричинена НТР. вимагала чіткого стратегічного планування, збільшення інвестицій, широкого залучення науково-технічних кадрів. Це спричинило відставання Франції за динамізмом розвитку від провідних світових держав, скорочення французького експорту на світовому ринку, загострення соціальної напруги в країні.

Розпад тристоронньої лівоцентристської коаліції. Діяльність урядів "третьої сили". Через рік після прийняття Конституції Четвертої

186

республіки урядова коаліція, яка склалася з СФЮ, МРП і ФК11 розпалася. 5 травня 1947 року прем'єр-міністр П.Рамадьє опублікував декрет про усу-нення з уряду міністрів-комуністів. яким інкримінували недотримання пра-вил "урядової солідарності". Національні збори більшістю голосів схвали-ли це рішення.

Слід нагадати, що у перші повоєнні роки ФКП, 75 тисяч членів якої полягло в боротьбі за визволення країни, залишалася найчисленнішою та найвпливовішою серед інших компартій Заходу. Правда, її стратегію і тактику визначала Москва, хоч вказівок щодо організації у найближчому майбутньому збройного повстання для захоплення влади в країні, чи створення комуністичного "контруряду" у московських директивах того часу не виявлено. Під час війни та у перші повоєнні роки французькі комуністи за вказівкою Москви співробітничали з голлістами і цим зміцнили свій політичний вплив як провідна національна сила. Вони виступали активними провідниками радянської зовнішньої політики, її знаряддям.

Перші конфлікти в трипартійній системі виникли з приводу зовнішньополітичного курсу уря;.у П.Рамадьє, який солідаризувався з Великобританією та США. підтримував "доктрину Трумена". Міністри-комуністи виступили проти цього курсу, так само як і проти урядових методів колоніальної політики. Та найгострішими виявилися розбіжності в царині соціально-економічних проблем.

У квітні 1947 року застрайкували робітники заводу "Рено", вони вимагали підвищення зарплати. Комуністи підтримали ці вимоги. їхні партнери по урядовій коаліції, СФЮ та МРП. виступили проти підвищення зарплати, мотивуючи свою позицію необхідністю боротьби із зростанням цін, які з 1946 по 1957 рік зросли в 25 разів, тоді як зарплата за цей час збільшилася лише в 21 раз. тобто існувало відставання зарплати від рівня цін.

Зміна внутрішньополітичного становища у Франції та послаблення позицій комуністів у травні 1947 року викликали занепокоєння і невдово-лення Кремля. З червня В.Молотов дав вказівку радянському посольству в Парижі запроси ти М.Тореза (лідера ФКП) та ознайомити його з листом секретаря ЦК ВК11(6) А.Жданова, в якому вказувалося, що французькі комуністи без погодження з Москвою припустилися помилки, проголосувавши в парламенті 4 травня 1947 року проти політики уряду П.Рамадьє в сфері заробітної плані. На думку дослідників, самовільна акція лідерів ФКП стала однією з причин відновлення Комінтерну, покликаного посилити координацію дій керівництва зарубіжних компартій з Кремлем.

Через рік після своєї відставки генерал де Голль кинув виклик Четвертій республіці і розпочав відкриту боротьбу за втілення в життя своїх ідей. Так почався другий етан голлістеького руху, названого "політичним гол-лізмом", або "опозиційним голлізмом". У квітні 1947 року екс - прем'єр,

187

будучи противником партій, виступив із заявою про створення під своїм керівництвом надкласової організації (асоціації) - Об'єднання французького народу (РГІФ), завдання якого полягало у боротьбі за реформу конституції в дусі ідей, виголошених в Байо. Вже наприкінці літа того ж 1947 року РПФ нараховувало 1 млн. осіб. Генерал поставився схвально до усунення комуністів з уряду, назвав їх "сепаратистами" і звинуватив у зраді національних інтересів країни. Таким чином, антикомунізм став невід'ємною частиною настанов РПФ.

Деголлівське об'єднання не мало програми у звичному розумінні цього слова, заміняли її ідеї генерала, які дістали назву голлізму.

Ще в роки війни де Голль зрозумів неможливість відновлення довоєнних порядків, а тому наполягав на необхідності серйозних змін у керівництві економікою і політикою. Суть його головних ідей відзеркалювали слова "нація", "сильна держава", «велика Франція", "соціальні реформи".

Висхідним пунктом деголлівської доктрини була ідея "нації". У відповідності з цією націоналістичною тенденцією де Голль вважав головною силою історичного процесу не класи, а нації. Класові інтереси, з його точки зору, мають приватний характер і тому їх слід підпорядковувати загальнона-ціональним, виразником яких є держава. Щоб держава могла успішно відстоювати загальнонаціональні інтереси, вона повинна бути "сильною", тобто мати широкі повноваження і якнайменше залежати від партій. Боротьба партій і класів, на думку де Голля, підриває стабільність і авторитет уряду, послаблює націю, а отже, є шкідливою. Лише сильна держава, що спирається на підтримку всієї нації, здатна спрямувати її до вищої мети - "величі". Важливим елементом політики, спрямованої на створення "сильної держави", "згуртування нації і досягнення величі", де Голль вважав соціальні реформи. До їх числа він відносив: відновлення всіх демократичних свобод, часткову націоналізацію, державний контроль над економікою, систему соціального страхування, покращення умов праці. Провідне зовнішньополітичне завдання голлізму зводилося до розв'язання проблеми національної незалежності.

Структура РПФ характеризувалася строгою централізацією та авторитаризмом, подібно до ФКГІ, все підпорядковувалося владі та ідеям його фундатора. В жовтні 1947 року РПФ взяла участь у муніципальних виборах і тріумфально перемогла, отримавши 40 відсотків голосів виборців. Проте головну ставку було зроблено на участь та перемогу на парламентських виборах, які припали на 1951 рік. Генерал домагався влади, але законним шляхом. Ще задовго до виборів він закликав до добровільно розпустити Національні збори. Несподіванкою для голлістів став новий виборчий закон, схваленні! Національними зборами напередодні виборів. Він передбачав заміну пропорційної системи виборів мажоритарною з правом апарантування, тоб-

188

іо можливістю партій укладати між собою угоди про об'єднання з метою отримати додаткові парламентсьіх мандати. Генерал де Голль, як відомо, був принциповим ирот ивником будь-яких угод з політичними партіями і наполягав на тактиці "принципової опозиції", "відмови від співпраці з правлячими партіями. Хоча РПФ виборола на парламентських виборах до Національних зборів 118 мандатів, тобто більше ніж будь-яка інша партія (ФКГІ -103; СФЮ - 104; МРП - 85). але не набрала абсолютної більшості, необхідної для формування уряду. До того ж у таборі голлістів зростало невдоволення авторитаризмом генерала, що спричинило кадрові перестановки в об'єднанні, падіння впливу РПФ та врешті-решт його розпуск 1955 року.

Для блокування впливу комуністів та деголлівців в урядових колах виникла ідея "третьої сили". Суть її полягала в тому, що так звані "справжні республіканці" повинні були відстоювати середню лінію між комуністами і деголлівцями, виступати як проти перших, так і проти других. До нової урядової коаліції увійшли центристські партії: СФЮ, МРП і радикали. 1951 року місце соціалістів в уряді зайняли "помірковані", або "незаможні" (права партія, яка виникла 1948 року). Соціалісти перейшли в опозицію через незгоду із законом про субсидії релігійним школам.

Правоцентристська коаліція залишалася при владі до 1955 року. Повернення до влади в другій половині 1950-х років соціалістів не змінило справи на краще: Четверта республіка переживала перманентні урядові кризи (з 1946 по 1958 рік змінилося 14 урядів), нестабільність урядового курсу, неспроможність розв'язати нагальні проблеми. Разом з тим уряди "третьої сили" припинили судові процеси проти вішістів. Ті з них, хто ще перебував у в'язницях, вийшли на волю. На 1951 рік було амністовано 24 тисячі вішістів із 40 тисяч засуджених,-

Наприкінці 1940-х - першій половині 1950-х років відбулося ряд страйків. Найбільшим був виступ шахтарів восени 1948 року, які вимагали введення рухомої шкали зарплати. В лютому 1950 року уряд прийняв закон про колективні договори, в яких визначався мінімум зарплати. Після три-тижневих страйків улітку 1953 року за участю 4 млн. осіб уряд змушений був підвищити страйкарям заробітну платню.

Міжнародне становище та зовнішня політика. Найдошкульнішими для урядів Четвертої республіки виявилися зовнішньополітичні проблеми, які врешті-решт привели до її падіння. В першій половині 1950-х років головними серед них стали дві: переозброєння Західної Німеччини та колоніальні війни.

У роки Четвертої республіки відбулася зміна зовнішньополітичної орієнтації Франції. Спершу, за Тимчасового режиму, вона намагалася бути сполучною ланкою між СРСР та США. Після відставки де Голля країна переходить до односторонньої орієнтації на англо-американський блок та захід-

189

носвропейську інтеграцію.

Так, у березні 1948 року Франція виступала одним із фундаторів Західного союзу (Брюссельський пакт)-договору про військову, економічну, культурну співпрацю; цього ж року вона започаткувала свою участь у плані Маршлла; навесні 1949 року в обмін на гарантію приєднаний» Саару погодилася на створення Три юнії, НАТО та Ради Європи. Доповідаючи в Національних зборах про заснування Організації Північноатлантичного договору (НАТО), міністр закордонних справ Робер Шуман запевнив, що НАТО буде знаряддям контролю над Німечиною, яка ніколи не матиме змоги переозброюватися. 1950 року Франція з метою контролю над відновленням промислового потенціалу Західної Німеччини ініціювала створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС); у 1954-1955 роках погодилася замість відхиленого у 1952 році Національними зборами проекту «Європейського оборонного товариства"' на ремілітаризацію ФРН та її прийняття до НАТО (у відповідь СРСР анулював радянсько-французький договір про союз і взаємну допомогу від 1944 року).

Проте у другій половині 1950-х років ініціативу у подальшому розвитку інтеграційних процесів перебирають ФРН та країни Бенілюксу, які відіграли провідну роль і організації 1957 року на основі ЄОВС Європейського економічного товариства ("Спільний ринок"). Франція втрачала свою роль, вплив та самостійність на міжнародній арені.

Колоніальні війни, які вели уряди Четвертої республіки, руйнували її структури і врешті-решт призвели до краху імперії. Франція була другою за значенням після Британії світовою колоніальною імперією. Якщо в метрополії після другої світової війни проживало 43 млн. осіб, то в колоніях - 52 млн.

Уряди періоду Четвертої республіки прагнули шляхом воєн та репресій попередити розпад імперії. В перші повоєнні роки Франція намагалася придушити національно-визвольний рух в Індокитаї - в Лаосі та Камбоджі. В 1946 році вона почала війну у В'єтнамі, яка завершилась 1954 року, але безрезультатно для метрополії. Щороку на цю війну витрачалося 100 млрд. франків. За сім років воєнних дій у В'єтнамі загинуло 320 тис. французьких солдатів та офіцерів.

За цих умов найбільш далекоглядні політики пропонували переглянути колоніальну політику Франції в дусі неоколоніалізму, закликали відмовитися від безнадійних спроб силою зброї придушити національно-визвольну боротьбу і перейти до дипломатичних переговорів, надання політичної незалежності колишнім колоніям і таким чином зберегти економічні позиції метрополії. Провісником цього курсу став радикал П'єр Мендес-Франс, який очолив уряд навесні 1954 року. Цього ж році він ініціював переговори з В'єтнамом, які завершилися визнанням його незалежності, як і Лаосу та

Л СІМ

Камбоджі, зобов'язанням вивести упродовж 1954- 1956 років французькі війська з регіону.

Міжпартійні суперечки, різні підходи в царині зовнішньої та колоніальної політики спричинили розкол у партії радикалів, поставили на грань розколу і партію французьких соціалістів. Саме ці обставини спричинили припинення повноважень Національних зборів та їхній розпуск у листопаді

1955 року, а, отже, й призначення дострокових парламентських виборів на січень 1956 року.

Участь у парламентських виборах 1956 року взяли дві провідні політичні сили: ФКГ1 та Республіканський фронт (блок соціалістів, радикалів, частини деголлівців) і Демократичний і соціалістичний союз Опору (ЮДСР) на чолі з Франсуа Миттераном. Жодне із угруповань не вибороло абсолютної підтримки з боку виборців (ФКП - одержала 150 мандатів; СФЮ - 95; радикали з ЮДСР -91, МРП - 73, "незалежні" - 95, деголлівці - 21 мандат). Відкинувши пропозицію французьких комуністів щодо створення трипарт-ійного уряду, лідери Республіканського фронту сформували уряд меншості, що зумовило хронічну нестабільність наступних урядів ( з 1 лютого 1956 року і до падіння Четвертої республіки - 28 травня 1958 року змінилося чотири прем'єри.) Для урядів, що формувалися після парламентських виборів,

1956 року, каменем спотикання виявилася саме колоніальна політика. На давши незалежність Тунісу та Марокко, вони спіткнулися на алжирській проблемі.

Слід нагадати, що Алжир був однією з найперших колоній Франції - з 1830 року. Тут проживало, окрім 9 млн. арабського населення. 1 млн. 200 тисяч осіб європейців, в основному французів, у володінні яких були кращі землі, промисловість, торгівля. Не дивно, що в метрополії Алжир розглядали як невід'ємну частину Франції (на зразок Ельзасу та Лотарінгії), він мав статус заморського департаменту. Коли 1954 року в Алжирі розпочався національно-визвольний рух за незалежність, усі французькі політичні партії, окрім ФКП. наполягали на його збройному придушенні. Проти алжирських повстанців діяла півмільйонна французька армія. Перший уряд, сформований після початку алжирських подій 1956 року, очолюваний соціалістом Гі Молле пообіцяв мирне розв'язання проблеми Алжиру, але натомість пішов на розширення воєнних операцій в регіоні. Окрім цього, уряд Гі Молле втягнувся ще в одну серйозну зовнішньополітичну авантюру - у війну разом з Англією та Ізраїлем проти Єгипту, лідер якого Гамаль Абдель Насер здійснив націоналізацію Суецького каналу, в результаті чого арабські держави бойкотували Францію, зменшившії на третину необхідні їй поставки нафти. Для Четвертої республіки зима 1957 року виявилася суворою: нестача бензину, застиглі шеренги автомобілів, зростання цін. До цьоіо додалися страйки, пік яких припав на той же 1957 рік.

191

8 лютого 1958 року стався новий інцидент. Французька авіація бомбар-дувала на кордоні з Алжиром туніське селище Сакієт-Сіді-Юсеф, в якому перебували алжирські повстанські з'єднання. Бомбардуванння, мало виправдане з погляду міжнародного права, призвело до жертв серед мирного населення і викликало обурення в усьому світі, а ткож з боку французької громадськості. США та Великобританія, ставлячись до Франції як до другорядної держави, запропонували створити спеціальну комісію для розгляду конфлікту, що було розцінено у французьких політичних колах як втручання у внутрішні справи держави.Одночасно з цим уряд Фелікса Гайяра, переживаючи суттєві економічні труднощі, запросив у США позику в 650 млн. доларів взамін на право дислокації на французькій території американських ракетних баз. 15 квітня 1958 року уряд Ф.Гайяра подав у відставку, започаткувавши травневу урядову кризу, яка закінчилася 13 травня обранням нового прем'єра, члена МРП П'єра Пфлімлена. Це був останній уряд Четвертої республіки, який впав 28 травня 1958 року. Почалася "операція воскресіння де Голля".

П'ята республіка (1958-1969 роки). Повернення Ш. де Голля до влади. В умовах повного розладу в державних структурах Четвертої республіки активізувалися прихильники де Голля, які перебували в тотальній опозиції до неї. Деголлівш прагнули ліквідувати Четверту республіку, скасувати Конституцію 1946 року, припинити'безкінечну чехарду кабінетів, вста-новити в країні тверду виконавчу владу на чолі з президентом. Ним мав стати Ш. де Голль. Єдиний шлях повернення до влади де Голля його прихильники вбачали в залученні на свій бік двох провідних сил: алжирських ультра-колоністів та армію, в руках якої знаходилася вся влада в Алжирі. Голлісти докладали всіх зусиль, щоб переконати французів та військове командування в Алжирі, що їхній лідер здатен вивести країну з кризи, очоливши уряд "громадського порятунку".

29 квітня голлісти організували в Алжирі демонстрацію за участю 30 тисяч осіб переважно європейського походження під гаслами: "Геть систему!", "Геть уряд!". 13 травня тут розпочався антиурядовий заколот військових, які вимагали створення Комітету громадського порятунку та зміни уряду у Парижі, погрожували десантуванням у метрополію. 29 травня генерал дав згоду за відповідних умов очолити новий уряд. 1 червня Національні збори 329 голосами "за" та 224 - "проти" схвалили інвеституру Ш.де Гол-ля. Упродовж двох наступних днів парламент схвалив, подані де Голлем, три закони: про спеціальні повноваження уряду в Алжирі, про новий порядок перегляду конституції, про надзвичайні повноваження уряду. Після цього обидві палати парламенту були розпущені. Четверта республіка стала історією.

Підготовка та прийняття Конституції П'ятої республіки. Основне

192

завдання де Голля за наданих йому парламентом надзвичайних повноважень полягало у прийнятті нової Конституції, яка б відзеркалювала його розуміння ролі держави, нації, соціального консенсусу. Проект нової Конституції підготовляв комітет експертів на чолі із соратником де Голля. тодішнім міністром юстиції М. Дебре. На початку вересня Рада міністрів схвалила остаточний текст проекту Основного закону. На 28 вересня було призначено референдум, на якому французи мали висловитися "за" чи "проти" нової Конституції.

Конституція П'ятої республіки складається з короткої преамбули та 15 розділів. Згідно зі статтею 5-ю, президент є гарантом національної неза-лежності, територіальної цілісності, дотримання міжнародних договорів та угод. Він стежить за дотриманням Конституції і забезпечує своїм арбітражем «нормальне функціонувння влади «. Прерогативи президента в урядовій сфері полягають в тому, що він призначає прем'єр-міністра і приймає його відставку, а за пропозицією останнього призначає і звільняє членів уряду. Президент Республіки головує на засіданнях Ради міністрів, підписує декрети та ордонанси . Як голові виконавчої влади, йому надавалися широкі повноваження в законодавчій сфері, визначалися його взаємини з парламентом.

Конституція давала право президентові після консультацій з прем'єр-міністром і головами обох палат парламенту розпускати Національні збори. Єдиним обмеженням стала заборона розпуску зборів протягом року після виборів. Це право давало президентові нову зброю проти тих депутатів, які наважились би протидіяти йому.

Президент Республіки є командувачем збройних сил країни, головує в радах і вищих комітетах національної оборони, призначає кадри на вищі цивільні та військові посади. Він мас право оголошувати в країні надзвичайний стан терміном на 6 місяців. У цьому випадку Національні збори розпускалися і країна управлялася на основі президенських ордонансів, тобто вся влада переходила до голови держави.

Традиційними прерогативами президента є представництво в стосунках з іншими державами і міжнародними організаціями, прийом послів, оголошення війни (з дозволу парламенту). Він ратифікує міжнародні договори. Нововведенням Конституції 11 'ятої Республіки стало те, що голова держави зобов'язаний був вести переговори про укладання міжнародних угод. Це різко збільшило його вагу в реалізації зовнішньої політики Франції, надавало йому в цих питаннях усю повноту влади.

Спеціальні права надавалися президентові у сфері судочинства. За Кон-с гитуцією, він «гарант незалежності судової влади». Вищу Раду магістратури очолює президент. Він, по суті, виносить остаточне рішення про призначення суддів і про помилування .

із"

193

Конституція 1958 року надавала президентові право приймати закони поза парламентом - шляхом референдуму. Де Голль виносив на референдуми тільки проблемні питання. Так, шляхом референдуму було доповнено Конституцію законом від 1962 року "Про зміни щодо виборів президента Республіки загальним голосуванням".

Шарль де Голль зробив усе, щоб обмежити роль партій у французькому суспільстві. Цим він захистив свій уряд і дав йому можливість нормально працювати. За Коституцією роль партій зводилась до такого: "Політичні партії і групи сприяють висловленню думок у ході виборів. Вони створюються і здійснюють свою діяльність вільно. Вони повинні дотримуватись принципів національного суверенітету та демократії."

21 грудня 1958 року генерала Ш. де Голля було обрано на семирічний термін президентом Французької республіки.

Шарль Андре Жозеф Марі де Голль - перший президент П'ятої республіки народився 22 листопада 1890 року у Парижі, у дворянській родині. Його батько викладав філософію та літературу у паризькому католицькому колежі і був симпатиком монархії. Мати - глибоко релігійна жінка. Свою п'ятірку дітей вони виховували у дусі католицизму та патріотизму. Нація і Вітчизна - ці два поняття були найсвятішими в родині. Де Голль отримав ґрунтовну й широку гуманітарну освіту. Батьки схвалили намір сина стати офіцером: вступив він до привілейованої військової школи Сен-Сір. Перед кожною молодою людиною, яка закінчувала цей навчальний заклад, відкривалася перспектива успішної кар'єри. Ш. де Голль закінчив школу Сен-Сір 1912 року.

Двадцятирічний юнак твердо вірив, що сенс його життя полягає в тому, "щоб здійснити в ім'я Франції видатний подвиг і що настане такий день. коли йому випаде така нагода."

Серед слухачів училища Шарль вирізнявся своїм богатирським зростом і не безпідставно придбав такі прізвиська, як Подвійний Метр, Великий Шарль, Довга Спаржа. Недруги, яких дратували його успіхи у навчанні і незалежна поведінка, називали його Півнем, або Павичем . Офіцерська служба посилила і поглибила риси його характеру. У французській армії панував дух корпоративізму, зневажливого ставлення до політиків та політики. Військові не мали виборчих прав і формально були поза політикою. Проте ці обставини тільки посилювали своєрідну опозицію офіцерів до урядових кіл. Такими симпатіями і антипатіями жив де Голль.

Молодший лейтенант Ш. де Голль, як один з кращих випускників училища, мав право вибору місця служби. Обрав він найменш престижний рід військ - багатостраждальну піхоту.

1914 рік застав де Голля в 33-му полку 5-ї французької армії. Вже в перші дні війни лейтенант, якСМу не минуло й 24 роки, пройшов бойове

194

хрещення: 15 серпня, захищаючи місі на річці Мез, був поранений. Після короткочасного перебування у шпиталі він знову у полку. 18 січня 1915 року його нагороджено Військовим хрестом, у вересні цього ж року прсвоєно звання капітана. Існує чимало свідчень хоробрості де Голля.

1916 року, будучи важко пораненим, потрапив до німецького полону, де пробув майже три роки. На батьківщині його вважали загиблим і нагоро-дили орденом Почесного легіону.

З першого ж дня полону Шарль де Голль планує втечу. Таких спроб він здійсниі п'ять. За риття підземного ходу його перевели до табору для невиправних. Дві останні спроби коштували йому 120 днів суворого режиму. 1 лише Комп'єнське перемир'я принесло йому волю. Повернувшись з полону, він наймається до армії Ю.Геллера. Незабаром ускладі польської армії взяв участь у бойових діях проти Червоної армії на Волині і під Варшавою, командував піхотно-танковим гарнізоном. В лютому 1919 року завершив свою кар'єру найманого вояка і повернувся до Франції з нагородою - Хрестом Святого Венцлава.

В жовтні 1919 року де.Голль знову у Сен-Сірі, але уже в ролі викладача воєнної історії, якою захоплювався. В листопаді 1922 року він вступає до дворічної Вищої військової школи (аналог академії генштабу). Правдолюбна вдача, непохитне прагнення жити відповідно до своїх переконань негативно позначилися на його військовій кар'єрі. Тож невипадково упродовж 12 років він перебував у званні капітана. З 1925 року Шарль де Голль -працівник військового міністерства, активно виступає за реформу французької армії. Свої думки з цього приводу виклав у книгах "Розлад у стані ворога", "За професійну армію", "Франція та її армія". Де Голль піддав критиці військову доктрину Франції, яка грунтувалася на оборонній стратегії, наводив численні аргументи на користь створення професійної, мотомеханізова-ної армії. На жаль, тоді ніхто не прислухався до його пропозиції. А тимча-сом доктриною французького генерала скористалися у нацистській Німеччині.

Зовнішня політика президента Ш.де Голля. Пріоритетною цариною Шарль де Голль вважав зовнішню політику. Він домагався піднесення Франції в усіх сферах суспільно-політичного, економічного і духовного життя, забезпечення їй статусу великої світової держави. Вся політична діяльність першого президента П'ятої республіки була підпорядкована цій меті. Особливо піклувався про зміцнення обороноздатності своєї батьківщини. Не раз говорив: "Потрібно, щоб оборона Франції і була французькою, якщо такій країні як Франція доведеться вести війну, треба, щоб це була її війна".

Діючи відповідно до своїх поглядів, він докладав зусиль, щоб змінити орієнтацію французької зовнішньї політики. Одне з головних завдань президента полягало в тому, щоб поступово звільнитися від дещо васальних форм із*

195

і метолів співробітництва Франції і США. Пізніше він згадував: "Мій план зводився до того, щоб звільнити Францію від Атлантичного союзу, від інтеграції, яку здійснює НАТО під американським керівництвом". Франція, на його думку, мас стати рівноправним партнером США. Як відомо, на той час на французькій землі перебувало 26 тисяч американських солдатів та офіцерів, 29 військових баз і склади атомної зброї США. Це викликало тривогу: на випадок війни, чи якогось серйозного непорозуміння, Франція може стати об'єктом нападу, її, як союзницю США, в будь-який момент можуть втягнути у збройний конфлікт. 24 вересня 1958 року де Голль направив Д. Ейзенхауеру і Г. Макміллану меморандум, у якому зажадав влаштувати низку тристоронніх консультацій між Францією, США та Великобританією з тим, щоб розробити нову політичну та військову стратегію союзницьких відносин.

Цю пропозицію американський президент і британський прем'єр відкинули. Тоді де Голль дав наказ вивести з-під командування Північноатлантичного союзу французький Середземноморський флот, заборонив утримувати на території Франції американську ядерну зброю та будувати установки для запуску ракет. Згодом було запроваджено систему контролю за польотами військових літаків над територією Франції.

Так було започатковано курс на вихід французької держави з військо-вої організації НАТО. Не зустрівши підтримки з боку США і Англії, де Голль, прагнучи підкреслити свою незалежність, почав діяти всупереч політиці Вашингтону. В березні 1966 року він повідомив президента США та уряди 14 країн - членів НАТО про рішення Франції припинити свою участь в інтегрованому військовому командуванні і про виведення своїх збройних сил з-під юрисдикції натівського командування. В меморандумі з приводу цього рішення де Голль навів такі аргументи: Європа перестала бути центром міжнародних конфліктів, а Сполучені Штати втратили монополію на атомну зброю. Генерал якось висловився, що операція з НАТО - "це остання битва у моєму житті".

Дії Шарля де Голля щодо НАТО дають підстави вважати, що .він був реально мислячим політиком і усвідомлював, що світ постійно змінюється і потребує адекватних рішень: якщо раніше президент схвалював підписання Атлантичного договору, то в 1960-ті роки стало очевидним, що блок, який заснований був на принципі інтеграції під керівництвом США, став неперспективним для Франції. Де Голль одним з перших визнав, що атомна війна - це війна на самознищення.

Справедливими є слова одного з американських кореспондентів про те, що в цей період де Голль "не пропускав жодної нагоди, щоб завдати удар по англосаксах". Одне із підтверджень цього - публічна критика де Голлем мілітаристських акцій США. Особливо засуджував він воєнні дії американців

196

у В'єтнамі. Так, виступаючи в Пномпені у вересні 1966 року, де Голль зажадав припинити бомбардування і вивести американські війська із В'єтнаму. Звичайно, що це не могло не призвести до загострення франко-американсь-ких відносин.

Слід звернути увагу на ту підтримку, яку Франція надавала Індокитаю під час його війни зі США. На знак протесту про втручання Сполучених Штатів у внутрішні справи цієї країни Париж відкликав своїх представників із СЕАТО. Такі дії Франції стали прикладом для інших держав. Так, уряд Пакистану також заявив, що не буде брати участі в військових маневрах СЕАТО.

Вже в 1958 році де Голль зумів критично оцінити досвід колоніальних воєн в Індокитаї і Алжирі і визнати неминучість деколоніалізації. Він цілком усвідомив усю матеріальну збитковість колоній для метрополій, її економічну і моральну нерентабельність. З цьго приводу писав: «Я розумію, що колоніалізм віджив свій вік. Тому я надав незалежність тринадцяти африканським країнам -колишнім колоніям Франції. Я надіюсь розв'язати алжирське питання на основі принципу самовизначення. Але тоді, в 1958 році, через виняткову гостроту цієї проблеми розв'язати її не вдалося. Пізніше де Голль зауважив: "Якби в червні 1958 року я заявив, що хочу надати Алжиру незалежність, я позбувся б своєї посади того ж дня. Але я завжди знав, чого я хотів."

Головною причиною останньої колоніальної війни Франції, що тривала до 1962 року була діяльність могутньої організації ультраколоніалістів, яку потрібно було нейтралізувати, а водночас виторгувати в алжирців такі умови незалежності, які були вигідні Франції. Тому де Голль діяв поступово, але цілеспрямовано. Спочатку запропонував план економічного і політичного реформування Алжиру. Потім, 16 вересня 1959 року, офіційно заявив, що Алжир є алжирською територією і має право на самовизначення. Згодом 1960 року виголосив в Алжирі промову, в якій визнав, що ця країна є державою з власним урядом, установами і законами. 1, нарешті, в березні 1962 року, були підписані Евіанські угоди про припинення вогню, про суве-ренітет, про подальші відносини між Францією і незалежним Алжиром.

Де Голль довів справу до кінця, припинивши семилітню війну і визнавши політичну незалежність Алжиру. Цим самим він звільнив Францію від непомірної для неї колоніальної відповідальності, відкрив перспективу прискореної модернізації французької економіки і можливість перейти до широкої зовнішньої політики, перш за все в Європі.

Головними напрямками європейської політики П'ятої республіки були: по-перше, курс на зміцнення двосторонніх відносин Франції з ФРН, що дістали назву "вісь Париж - Бонн", і, по-друге, співпраця з "Спільним ринком". Переконавшись у нереальності своїх планів щодо політичного союзу захід-

197

ноєвронейських країн, в якому б Франція не лише здійснювала власну незалежну політику, але й мала б вирішальний вплив на діяльність співтовариства, генерал звернув увагу на співробітництво з ФРН . У де Голля сформувалось власне бачення ролі цієї країни. Він розумів, що Німеччина - найближчий сусід Франції і вирішив зробити свого суперника - ФРН - союзником. Справедливою є думка одного із соратників генерала про те, що де Голль і Аденауер багато в чому не погоджувались між собою, але розуміли необхідність союзу. Конрад Аденауер, канцлер ФРН, прагнув зблизитися з Францією, щоб зміцнити свої позиції в Західній Європі та заручитися підтримкою Франції у своїх планах щодо німецького питання (об'єднання Німеччини). Таким чином, союз був вигідний обом державам . Щоправда, стосунки між де Голлем та К. Аденауером справляли враження своєрідної гри-змагання: хто кого перехитрить? Але разом з тим ця гра в січні 1963 року привела до підписання угоди про співдружність між ФРН та Францією. Вона передбачала регулярні консультації урядів двох держав з усіх питань військової стратегії й тактики, і по суті, офіційно проголошувала кінець давній ворожнечі двох країн. Ця угода викликала сенсацію: адже в Західній Німеччині ще пам'ятали наміри Шарля де Голля розчленувати Німеччину.

Відносини між ФРН і Францією були непростими. Де Голль і Аденауер допомагали один одному. Так, останній обіцяв підтримати президента Франції в питанні перебудови НАТО, в утворенні «Малої Європи», у визнанні інтересів сільського господарства Франції в «Спільному ринку», в нейтралізації спроб Англії вступити до ЄЕС. Аналогічними були дії де Голля при дислокації складів та навчальних баз бундестагу на території Франції. Де Голль підтримав канцлера ФРН з німецького питання .

Водночас де Голль завжди намагався підкреслити контроль Франції над ФРН. Так. він не підтримав Аденауера в його спробі одержати від США право самостійно розпоряджатися атомною зброєю. Постійно наголошував також на незмінності кордону по Одеру-Нейсе. "Ми не зацікавленні в зміні кордону Німеччини ні сьогодні, ні в майбутньому. Німеччина повинна примиритись із заслуженим покаранням за свою агресію."

Особлива сторінка в зовнішньополітичній діяльності де Голля належала його стосункам з Радянським Союзом. Не можна погодитися з твердженнями радянських істориків, що ніби причиною зближення Франції з СРСР було лише те, що де Голль вважав СРСР гарантом миру. Більш переконливим є те, що це зближення він розглядав як певний тиск на ФРН та США.

Деякі дослідники виділяють у франко-радянських відносинах два періоди: 1958- 1964 роки, зв'язаний з ім'ям М.С. Хрущова та 1965- 1969 роки - з ім'ям J1.1. Брежнєва . Шарль де Голль відводив Радянському Союзу значне місце в світовій політиці, враховуючи йоговнесок у розгром гітлерівської Німеччини та наявність в СРСР атомної бомби. Налагодженню контактів з

•шя

Москвою сприяло прагнення де Голля зупинити нагнітання "холодної війни", навести мости економічного, гуманітарного, політичного співробітництва між двома військовими блоками - НАТО і Варшавським договором. Але це упиралося насамперед у позицію СРСР. Зі спогадів де Голля видно, що надії на поліпшення стосунків між державами виникли в березні 1960 року під час відвідин М.С.Хрущовим Парижу. Саме в ході цього візиту уряди СРСР і Франції підписали угоду про мирне врегулювання всіх питань. Було домовлено про розвиток радянсько-французських торговельних і наукових звязків, про співробітництво в галузі використання атомної енергії в мирних цілях. Після від'їзду М.С.Хрущова де Голль писав: "На заключному етапі переговорів радянський прем'єр пообіцяв мені свою активну участь у нараді голів чотирьох урядів. Він вплинув на мене силою і енергією своєї особи і поро-див надії на те, що всупереч усьому, мир на землі набув шансу, Європа - своє майбутнє."

Дві авантюри М.С. Хрущова викликали осуд Шарля де Голля. Перша з них стосувалася « німецького питання», а саме ініціативи керівника радянської держави щодо зміни статусу західних держав в Західному Берліні. Тоді ж де Голль разом з лідерами США і Великобританії зайняв жорстку позицію проти перегляду статусу-кво. Відомо, що 1960. року, після дискусій і навіть провалу паризької зустрічі на вищому рівні, статус-кво в Західному Берліні було збережено. Авантюра М.С. Хрущова не привела ні до чого, окрім побудови "берлінської стіни" , яку де Голль засудив.

Непродумані зовнішньополітичні кроки СРСР прискорили підписання франко-західнонімецького договору 1963 року. Загострила франко-радянські відносини і відмова де Голля приєднатися до тристоронньої угоди про часткову заборону ядерних випробовувань. У Московському договорі (липень 1963 року) де Голль вбачав небезпеку ліквідації французьких ядерних сил.

Одним з атрибутів національної незалежності у повоєнні роки стало володіння ядерною зброєю. Відсутність у Франції цієї зброї, а також ядерна монополія США (до 1949 року) спричиняли, на переконання голлістів, залежність Парижа від Вашингтона. 1962 року Франція набула статус ядерної держави.

Внутрішньополітична діяльність. Головне завдання внутрішньої політики французького уряду полягало у зміцненні економічної незалежності Франції та її позицій у конкурентній боротьбі на світових ринках. Для цього було вжито низку заходів у фінансовій сфері. Щоб припинити потік капіталів з країни , в червні 1958 року випущено внутрішню позику на вигідних для власників золотих зоощаджень умовах. Протягом року їх звільняли від податків на спадщину. Держава гарантувала твердий золотий курс облігацій. Позика принесла державі 324 млрд. франків. Потім здійснено девальвацію франка. З'явився новий важкий франк, курс якого дорівнював

199

100 старим франкам. Запаси золота и валюта до серпня 1966 року досягли 6 млрд. долларів. Було переглянуто також податкову політику.

Роки президентства де Голля характеризуються значними успіхами в розвитку економіки Франції. За 10 років обсяг промислового виробництва збільшився на 60 з лишком відсотків. Темпи зростання промислової про-дукції складали 7-8 відсотків нарік( у 1959-1963 роках). В 1964-1968роках вони знизились до 3 - 4 відсотків . Відбулись різкі структурні зрушення в розвитку окремих галузей. Прискореними темпами розвивалися ті галузі, виробництво яких було тісно звязане з потребами зовнішнього ринку, - на-фтова, хімічна,автомобільна, електротехнічна.

У промисловості прискорився процес концентрації і централізації виробництва. Так, лише в 1958 році зафіксовано 541 випадок злиття підприємств. Монополії об'єднувались з банками і створювали великі фінансово-промислові комплекси. Держава посилювала свій вплив в економіці. Уряд систематично приймав плани економічного і соціального розвитку.

Зміни відбулися і в сільському господарстві. Законом 1958 року було скасовано індексацію цін. Селяни втратили податкові переваги на купівлю міндобрив. Було введено виплату оренди натурою, що призвело до того, що орендна плата фактично зросла на 50 відсотків. До того ж мінімум зарплати в селі був на 22 - 28 відсотків нижчий, ніж у місті. В липні 1960 року вийшов закон про "сільськогосподарську орієнтацію", який дозволяв ліквідацію дрібних господарств. Уряд позбавляв субсидій селян, які змінювали місце проживання і поселялися на земельній ділянці меншій, ніж встановлений державою мінімум. Ті, що не мали земельного мінімуму, втрачали можливість взяти кредити на будівництво чи ремонт приміщень. Люди похилого віку одержували дивіденди за умови передачі своєї ділянки акціонерному товариству.

1962 року почали створюватися сільськогосподарські економічні комісії, які визначали умови виробництва і збуту сільськогосподарської продукції. Наприклад, виноградарі змушені були за свій рахунок збувати надлишки продукції, до тої о ж їхні податки підвищилися удвічі.

Уряд докладав усіх зусиль, щоб прискорити інтенсифікацію та індуст-ріалізаціцю сільського господарства. Так, в 1965 році тракторний парк Франції збільшився у 30 з лишком разів. Упродовж 1959 - 1964 років значно зросла врожайність зернових: пшениці - з 22,8 центнера до 23,4 , ячменю-з 23,4 до 27,3, кукурудзи - з 26,1 до 28,8 центнера. За 10 років виробництво сільськогоиодарських продуктів збільшилося на 66 відсотків. Зростала продуктивність праці. Розвивалось тваринництво. Збільшилось поголів'я великої рогатої худоби, свиней, кіз, коней.

Політика уряду проводилась в інтересах великих ефективних госпо-

9ПГ!

дарств. які давали значні прибутки . В 1968 році 12 відсотків загальної кількості ферм виробляли 50 відстоків сільськогосподарської продукції. 60 відсотків дрібних господарств були нерентабельні, тому багато селян шукало роботу в містах. Щороку село покидало біля 150 тисяч чоловік .

"Червоний травень" 1968 року. Відставка Ш. де Голля. Чим же були зумовлені травневі події 1968 року? Комуністична і прокомуністична література трактує їх як соціально-політичну кризу, як піднесення революційного руху трудящих.,Насправді на початку 1968 року Франція пережила деяке соціально-економічне напруження: вартість франка впала, кількість безробітних досягла 500 тисяч. Проте оцінювати події травня 1968 року, як суто соціальну кризу, як вияв "класової боротьби" було б надто по-марксистськи. Адже основним компонентом травня 1968-го ставли ідеологія та рух молоді, зокрема студентів. Справа в тому, що у 1960-х роках у життя увійшла генерація людей, не пов'язаних з воєнним лихоліттям, його психологією, традиціями. Це була молодь з новим світобаченням. Цей процес мав глобальний характер. До того ж французьке студентство виявляло невдоволення старою бюрократичною структурою університетів. Лише 15 відсотків його одержувало невелику державну стипендію. Складна система екзаменів приводила до того, що 70 відсотків студентів, прийнятих на перший курс, не могли закінчити навчання. Не вистачало викладачів та бібліотек.

Вже другого травня після закриття факультету в Нантері студентські мітинги перемістились в центр Парижа, в Сорбонну. Тут сталися сутички з поліцією. Сорбонну оголосили закритою. На другий день студентські демонстрації відновилися. Сутички з поліцією тривали до 7 травня. Ситуація загострилася 10 травня. Студенти спорудили барикади, підривали газові гранати, підпалювали будинки та автомобілі.

Де Голль не зрозумів запитів молоді, яка вимагала демократії, самоврядування, свободи. Хоч президент твердив, що перед бунтівниками не відступають, та водночас визнав своє безсилля: "Я не знаю, як реагувати. Я не розумію, що треба робити не для того, щоб узяти в руки цей народ, щоб він сам узяв себе в руки. Я не знаю, що робити".

13 травня події досягли апогею. Виступи студентів підтримали робітники. В цей день постало питання про владу де Голля. Відбулася величезна демонстрація і загальний страйк. З'явилися лозунги: "Юроків-достатньо!", "Де Голля в архів!" Страйкувало 600 тисяч осіб. Вони вимагали підвищення зарплати, пенсій, скорочення робочого дня, пенсійого віку. Про це говорили гасла : "1000 франків!", "40 годин!", "60 років!"

Страйки і мітинги набрали величезного розмаху. В різних містах робітники припинили роботу і займали підприємства. Кількість страйкарів зросла до 10 мільйонів осіб. До них приєдналися навіть селяни, які 24 травня провели національний день боротьби проти сільськогосподарської політики уря-

201

ду. Вони вимагали зниження податків і підвищення закупівельних цін на сільськогосподарські продукти.

Уряд поступився. Прем'єр-міністр Ж.Помшду розпочав переговори з пофспілками і підприємцями. В результаті були підписані "Гренельські угоди", які значно підвищували заробітну платню, збільшили допомогу безробітнім та багатодітнім. Генерал де Голль виступив з промовою по радіо і телебаченню, в якій застеріг, що над Францією нависла загроза комуністич-рої диктатури і оголосив про розпуск Національних зборів. Того ж дня в Парижі відбулася демонстрація на знак солідарності з де Голлем. Прихильники уряду вийшли під гаслами: "Де Голль не один!" Страйковий рух поволі почав слабнути і до середини червня припинився.

ЗО червня відбулися вибори до Національних зборів. Прихильники де Голля досягай успіху. Голлістська партія, яка виступила під час травневих подій як партія порядку, отримала майже 300 депутатських мандатів і завоювала у парламенті більшість.

Проте травневі події не пройшли безслідно для де Голля. Він розцінив їх як "розрив контракту" з французьким народом. У пошуках порозуміння з співвітчизниками де Голль вирішив здійснити реформи. Першим його кроком у цьому напрямку став законопроект про нове районування Франції та оновлення сенату. Де Голль повідомив, що виносить проект на голосування, шляхом референдуму, і в разі його відхилення, піде в відставку. На референдумі 27 квітня 52 відсотки виборців відхилили деголлівський проект. З юридичної точки зору негативна відповідь на референдумі не передбачала відставки президента. Але де Голль дотримав свого слова і подав у відставку. А в листопаді 1970 року перестало битися його серце. Засновник П'ятої республіки відійшов у вічність.

Відставка генерала-президента започаткувала новий період в історії. П'ятої республіки, названий періодом "постголлізму."

Жорж Помпіду. Політика "спадковості та діалогу." Спадкоємцем де Голля на посаді президента та лідера голлістської партії став Жорж Помпіду (1911-1974). Він народився у вчительській родині, здобув вищу педагогічну освіту, викладав літературу і на все життя зберіг імідж інтелектуала-гумаш-тарія. При цьому Помпіду працював тривалий час генеральним директором банку Ротшільдів і таким чином завів у діловому світі серйозні зв'язки. До голлістського руху примкнув після війни, але швидко увійшов до найближчого оточення генерала. З 1962 по 1968 рік Ж.Помпіду очолював уряд. Щоправда, його стосунки з президентом були непрост ими. і під час референдуму 1969 року він відкрито заявив про свою незгоду з політикою де Голля.

В червні 1969 року відбулися позачергові президентські вибори. Як кандидат на посаду президента Ж.Помпіду висунув гасло "Спадковість та діалог", яким підкреслив намір продовжити голлістську політику, а водно-

202

час намір іти на зближення з тими угрупованнями, які опонували де Голлю. Ж.Помпіду переміг у другому турі виборів, за нього проголосувало 56 відсотків виборців. Новий президент Франції призначив прем'єр-міністром одного із найближчих соратників де Голля Жака Шабан-Дельмаса, увівши до уряду "незалежних республіканців", очолюваних Валері Жіскар д"Есте-ном, та представників правої опозиції. Головною опорою Ж.Помпіду стали не старі соратники де Голля ("барони", як їх називали у партії), а молодше покоління голлістів ("молоді вовки") на чолі з Жаком Шіраком.

У президентських перегонах 1969 року брали участь ліві партії, які не змогли дійти згоди щодо єдиного кандидата. СФЮ висунула своїм претендентом на найвищу в державі посаду Гастона Деффера, а комуністи -Жака Дюкло і програли президентські вибори.

У діяльності Ж.Помпіду - Ж.Шабан-Дельмаса чітко окреслилися контури постголлізму - голлізму без де Голля, тобто відповідному коректуванню були піддані як внутрішньополітичні, так і зовнішньополітичні настанови де Голля. На зміну пафосному гаслу "величі Франції" Ж.Помпіду запропонував ідею "нового суспільства" та "промислового імперативу", тобто стабільного промислового росту, випереджаючого розвитку індустрії, її модернізації і розв'язання усіх соціальних проблем. Система державного регулювання, створена де Голлем, зберегалася, але вона набрала більшої гнучкості. Замість деголлівської зідеолопзованої програми "асоціації праці та капіталу" Ж.Поміду висунув ідею "конкретної участі", тобто зміцнення матеріальної зацікавленості робітників у результатах своєї праці. Таким чином уряд прагнув попередити повторення соціального вибуху 1968 року. Він запровадив так звані "контракти прогресу", тобто своєрідні колективні договори, у відповідності з якими адміністрація націоналізованих підприємств зобов'язувалася щорічно забезпечувати підвищення зарплати в обмін на відмову профспілок від страйків. 1970 року набрали чинності закони: про запровадження "робітничих акцій" на заводах, які належали державі, та про професійну перепідготовку робітників із збереженням попередньої зарплатні. Було встановлено також новий порядок визначення мінімуму зарплати, який щорічно переглядався з урахуванням росту цін і національного доходу. З метою пом'якшення невдоволення крайнощами деголлівського "дирижизму" було розширено повноваження муніципалітетів, девальвовано франк, надано пільги приватному капіталу, заохочувалися експортні промислові галузі. Загалом політика "промислового імперативу" забезпечила зростання життєвого рівня французів.

Корекції зазнала в цей період і зовнішньополітична стратегія Франції. Пріоритетним напрямком залишався процес західноєвропейської інтеграції. 1969 року Ж.Помпіду виступив з ініціативою "завершення, поглиблення й розширення" інтеграційних процесів. Пропозиції французького президента

203

було покладено в основу програмного документу "Про обличчя Європи", прийнятого 1973 року державами-членами "Спільного ринку". Ж.Помпіду відмовився також під деголлівської політики блокування вступу Великобританії до ЄЕС і до 1973 року Великобританія, Данія та Ірландія стали членами Співтовариства.

Новий французький президент пішов на зближення з двома наддерж-вами - СРСР та США, відмовившись від деголлівської політики формування "третьої сили". Визнаючи політичне лідерство США в західному світі, Ж.Помпіду домагався відмови американського керівництва від політики диктату у стосунках з союзниками. Перемогою французької дипломатії стало укладення 1974 року нової Атлантичної хартії, яка зміцнювала принципи колегіальності у діяльності НАТО. Франція отримала можливость політичної співпраці з блоком. Так само нових імпульсів набрало франко-радянське співробітництво в економічній та культурній сферах. Упродовж 1970-1971 років Ж.Помпіду відвідав Москву, Л.І.Брежнєв - Париж з офіційними візи-тами.

Політику щодо країн "третього світу" новий президент П'ятої республіки провадив у відповідності з принципами де Голля. Франція підтримувала ці країни, Ж.Помпіду відвідав Китай, а Північну Африку оголосив "сферою життєвих інтересів" Франції.

Президентські вибори 1974 року. Валері Жіскар д'Естен - третій президент П'ятої республіки. 1974 року перед Францією постала проблема дострокових президентських виборів у зв'язку з раптовою смертю Ж.Помпіду. Внутрішні чвари роздирали голлістську партію (з 1971 року вона стала називатися "Союз демократів на захист республіки" - ЮДР). Группа "баронів" запропонувала в якості претендента на президентську посаду Ж.Ша-бан-Дельмаса - прихильника повернення до ортодоксального голлізму. Лідери "молодих вовків" на чолі з Ж.Шіраком сформували непримириму опозиції і розкололи фактично партію. Політичній гегемонії голлізму прийшов кінець. 1976 року голлістська партія реформувалася і стала називатися Об-'єднанням на підтримку республіки (ОПР).

У лівому таборі гору взяли доцентрові тенденції. їхні лідери врахували гіркий досвід президентських виборів 1969 та 1972 років. Комуністична та Соціалістична ( СФЮ було переіменовано 1970 року у Французьку соціалістичну партію ) партії виробили "Спільну програму лівих сил" (вперше з часу створення Народного фронту), яка передбачала націоналізацію, в тому числі банків та 13 монополістичних об'єднань, податкову реформу ( оподаткування великого капіталу), зміцнення позицій профспілок та парламентської влади, запровадження робочого тижня в 35-40 годин, розширення системи соціального страхування, зміну виборчої системи. Як і 1965 року, єдиним претендентом блоку лівих партій став Франсуа Міттеран.

204

Відновлений з середини 1970-х років французький центристський рух ("незалежні республіканці") висунули свого лідера Валері Жіскар д'Естена кандидатом на посаду президента, який запропонував політичну програму - доктрину "передового ліберального суспільства", проголошуючи традиційні гасла республіканців - пріоритет приватної власності і вільного ринку, ліберальні моральні цінності, демократію та політичний плюралізм.

В другому турі переміг з невеликою перевагою В.Жіскар д"Естен, за нього було віддано 50,6, а за його головного опонента Ф.Міттерана - 49,3 відсотка голосів виборців. Новий президент був одним з наймолодших лідерів європейських країн. 1974 року йому виповнилося 48 років. Син крупного промисловця, родич знаменитих Шнейдерів, В.Жіскар де'Естен закінчив два привілейовані вузи Франції: Політехнічну школу та Національну школу адміністрації. Учасник руху Опору. У 30-річному віці його було обрано депутатом парламенту, він мав репутацію висококваліфікованого фінансиста. З 1962 по 1974 рік В.Жіскар де'Естен міністр економіки та фінансів.

Уряд, сформований новим президентом, складався переважно з його однопартійців та деголлівщв ("молодих вовків") на чолі з Жаком Ш Іраком, якого було призначено прем'єр-міністром. Діяльність В.Жіскар д'Естена співпала з початком економічної та енергетичної кризи 1974 року. Вибираючи стратегію антикризової політики, він намагався поєднати принципи державного регулювання і економічної лібералізації: з одного боку, було надано додаткові субсидії нафтовим монополіям і виділено засоби для закупівлі нафти на світових ринках; з іншого, підвищено мінімум зарплатні, пенсій і допомогу сім 'ям, знижено віковий ценз на виборах з 20 до 18 років, зпрощено процедуру споживчого кредиту, виділено додаткові асигнування на будівництво житла, шкіл, дитячих установ. Проте поглиблення 'кризи супроводжувалося ростом безробіття, яке склало 1976 року 1 млн. осіб. Колосальні витрати на соціальні програми, які охопили до 90 відсотків населення, стали причиною.бюджетного дефіциту. Ця обставина заставила уряд перейти до жорсткої монетарної політики та згортання соціальних програм. Таким чином, результати політики "жіскардизму" були невтішними.

Третьому президенту П'ятої республіки не вдалося реалізувати повністю і свою зовнішньополітичну стратегію. Проголошуючи курс на атлантичну співпрацю та покращення стосунків з Сполученими Штатами, В.Жіскар д'Ехчен підкреслював водночас важливість продовження деголлі-вського курсу - політики порозуміння та політичного співробітництва з СРСР. Президент Франції побував двічі з візитами в СРСР. 1979 року було підписано сім угод у науково-економічній та гуманітарній сферах. З ініціативи французького президента здійснено фінансову реформу в рамках ЄЕС - запроваджено нову грошову одиницю - ЕКЮ та створено механізм кординації курсів національних валют, вироблено процедуру прямих виборів до Євро-

205

парламенту, започатковано регулярні зустрічі керівників "сімки" (провідних країн Західної Європи). Не повертаючись до військових структур НАТО, французькі збройні сили брали участь у натовських військових маневрах.

Передбачаючи гостру політичну боротьбу на наступних президенстсь-кмх виборах, В.Жіскар д'Естен запропонував тактику "виснаження крайніх блоків" та ініціював створення 1978 року нової партії "Союз за французьку демократію" (СФД). Цей блок виграв парламентські вибори 1978 року та вибори до Європарламенту 1979 року. Проте на час президентських виборів 1981 року СФД втратив свій політичний вплив.

Перемога лівої коаліції на президентських та парламентських виборах 1981 року. "Лівий експеримент" 1981-1984 років. Президентські вибори у Франції, як і в США, справедливо називають головним "нервом" політичного життя Франції. Річ у тім, що конституція П'ятої республіки надає президентові, якого обирають загальним прямим голосуванням на 7 років, широкі повноваження. Тому його посада є найвищою і ключовою в державній структурі Франції.

З 64 осіб, які заявили про своє бажання балотуватися 1981 року, до участі у виборах було допущено лише 10 як офіційних кандидатів. Вони подали до Конституційної ради не менше 500 рекомендацій виборних осіб щонайменше з 30 департаментів. Шести із них, що мали малі шанси, преса наклеїла етикетку "малих кандидатів".

Вирішальну роль у президентських перегонах відігравали 4 лідери: від лівих - Ф.Міттеран (ФСП) та Ж.Марше (ФКП)" від правих - Ж.Шірак (ОПР) та діючий президент В.Жіскар д'Естен (СФД). У другий тур пройшли тільки Ф.Міттеран та В. Жіскар д'Естен. Ф.Міттеран запропонував співвітчизни-кам програму уряду "ПО пропозицій", яка передбачала державне регулю-вання (у прогресивному варіанті), створення державного сектору (націоналізація низки банківських, страхових і промислових компаній, частково військової сфери) і нових робочих місць, нову систему соціальної допомоги, підвищення мінімуму зарплати, 35-годинний робочий тиждень, прогресивне оподаткування. Натомість В. Жіскар д'Естен пропонував статус-кво. 10 травня 1981 року відбувся другий тур виборів. За підтримки комуністів Ф.Міттеран зібрав 52,21 відсотка голосів і переміг. Президентом П'ятої республіки вперше став соціаліст. Більше, ніж 20-річне, правління правих партій завершилося.

Франсуа Морю Адрієн Марі Міттеран (1916-1996) народився в невеликому провінційному містечку Жарнак (на південному заході Франції). Рід Міттеранів бере свої початки з XV століття. Як правило, вони були служилими людьми. Ного батько обіймав перед війною посаду начальника великого і стратегічно важливого вокзалу в Ангулемі. Згодом став підприємцем. Дитячі роки майбутнього президента минали в дружній, багатодітній (8 дітей)

206

католицькій сім'ї. Хлопець мав схильність до гуманітарних наук, навчався у католицькому коледжі, багато читав, був комунікабельним. Проте вже у дитинстві відзначався гордим і незалежним характером. Любив футбол і регулярно грав у гольф до останніх днів життя.

В 1934 році вступив на юридичний факультет Сорбоннського університету, виділявся як один з найбільш ерудованих студентів, Співчутливе, добре серце юнака спонукало його до участі в різних благодійних організаціях. Потім свої моральні ідеали він переніс і в політику.

У студентські роки Ф.Міттеран не виявляв інтересу до соціалістичних ідей, хоча французька молодь ними захоплювалася.

У квітні 1938 року був призваний на військову службу (на цей час закінчив юридичний факультет Сорбонни і школу політичних наук). Брав участь у другій світовій війні; за мужність і високі моральні якості нагороджений "Військовим хрестом" і срібною Зіркою. Потрапив до німецького полону. Після третьої спроби йому вдалося втекти. З 1943 року - учасник руху Опору. Щоправда, в 1942 рот деякий час служив в адміністрації Віші, що потім активно використовували його противники. Із Ш.де Голлем стосунки у Ф. Міттерана не склалися. З початком 4-ї республіки обійняв посаду міністра в справах колишніх фронтовиків.

У 1947 році створив власну партію Демократичний і соціалістичний союз опору (ЮДСР). 1953 року став головою цієї партії. За час свого політичного життя (до обрання президентом) входив до складу 11 урядових кабінетів.

З 1959 року Ф. Міттеран - сенатор. Прихід до влади Ш. Де Голля 1958 року не підтримав, залишався послідовним противником фундатора П'ятої республіки. З 1971 року - голова Французької соціалістичної партії. В 1965, 1974, 1981 роках брав участь у президентських перегонах.

Після обрання президентом Республіки Ф. Міттеран залишив посаду першого секретаря ФСП, призупинив членство у соціалістичній партії і став безпартійним. Оскільки більшість у парламенті становили представники правих партій, четвертий президент П 'ятої республіки розпустив Національні збори і призначив нові вибори. Відбулися вони в червні 1981 року. Великого успіху на них домоглися соціалісти, їм віддали перевагу 37,7 відсотка виборців (9,3 млн. осіб). Вперше в історії соціалісти здобули в Національних зборах абсолютну більшість місць (284 з 491). За комуністів, які виступали в коаліції із соціалістами, проголосувало 16 відсотків виборців (4 млн. осіб), вони вибороли 44 парламентських мандати.

Французи, зазнавши наприкінці 1970-х років погіршення економічної кон'юктури, безробіття, зростання цін, з коаліцію лівих сил пов'язували свої сподівання на реформування суспільства та створення ефективної економіки. За них віддали голоси не лише прихильники соціалістів та комуністів, а

207

й чимало виборців, що належали до правих і центристських партій, значна частина інтелігенції та молоді.

Виконуючи передвиборні зобов'язання, Ф.Міттеран сформував коаліційний уряд лівих сил із соціалістів, комуністів та лівих радикалів. Його очолив соціаліст П'єр Моруа. Комуністи, які 34 роки перебували в опозиції, ввійшли до уряду і отримали 4 міністерські посади. Вони очолили міністерства транспорту, охорони здоров'я, професійної освіти, громадських служб та адміністративних реформ. Всі ж провідні міністерські портфелі дісталися соціалістам. Ліві радикали були представлені двома міністрами (охорони навколишнього середовища та туризму).

Соціалістично-комуністичний уряд розпочав серію реформ, названих "лівим експериментом", і які можна розділити на чотири напрямки.

По-перше,-заходи, спрямовані на розширення державного сектору. 1982 року було націоналізовано 39 найбільших приватних банків з капіталом в 4 млрд. франків кожен, дві провідні фінансові компанії та п'ять найбільших фінансово-промислових груп. Разом .з банками і підприємствами, що були націоналізовані упродовж 1944-1946 років, державний сектор охопив 95 відсотків кредиту і 32 відсотки промислової продукції. Під контроль держави перейшло 84 відсотки авіаційної та ракетної промисловості, 80 - чорної та 63 - кольорової металургії, 54 - хімічної продукції. Такого величезної о державного сектору не було у жодній капіталістичній країні. Соціалісти оголосили одержавлені сфери локомотивом економіки, який'дозволив позбутися кризових явищ.

По-друге, реформування сфери трудових відносин та зайнятості. Проблема безробіття загострилася на рубежі 1970-1980-х років, воно склало на той час 10 відсотків, або 2 млн. осіб. Соціалісти запропонували дворічний план ліквідації безробіття: йшлося про створення профучилищ для молоді, заиочаткування великих державних будівельних програм (будівництво стадіонів, транспортних артерій, тонелю під Ла-Маншем). Було запроваджено також систему соціального партнерства, а саме: залучення робітників до управління виробництвом; прийнято закони про колективні договори; про обмеження прав власників на звільнення робітників; про право заснування профспілок на дрібних та середніх підприємствах; про створення на підприємствах робітничих комітетів для контролю за фінансовою сферою, умовами праці. Водночас уряд виступив посередником у переговорах між профспілками та патронатом, внаслідок яких робочий тиждень скорочено до 39 годин, а оплачувані відпустки збільшено з 4 до 5 тижнів.

По-третє, заходи у сфері соціальних послугта податкової політики. Уряд лівих сил скасував податки з осіб, які отримували мінімальні зарплати і запровадив податок на велике майно (понад 3 млн. франків); мінімум зарплати підвищили на 10 відсотків, пенсії за віком - на 20, допомогу сім'ям - на 25;

208

пенсійний вік зменшено із 63 до 60 років; розміри пенсій доведено до 75 відсотків від зарплати; скасовано податки на лікарські препарати.

По-четверте, реформування політичної сфери, яке відповідно до закону про децентралізацію полягало у розширенні повноважень місцевих органів влади та обмеження прав префектів, призначуваних центром, у скасуванні смертної кари, запровадженні пропорційної системи виборів.

Всі ці реформи дістали назву "великої хвилі". Проте величезні державні витрати спричинили державний дефіцит (1983 року 92 млрд. франків) та дефіцит кас соціального страхування. Зменшилися прибутки бізнесу. До того ж патронат організував витік капіталів за кордон, зокрема, у США, де адмі-ністрація Р.Рейгана запровадила високі відсоткові ставки. 1982 року із Франції було вивезено близько 500 млрд. франків (10 відсотків національного багатства). Інфляція "підскочила" до 14 відсотків, а темпи промислового розвитку не перевищували 2 відсотки на рік.

Зіткнувшись із серйозними економічними труднощами та невдоволенням співвітчизників, президент Ф.Міттеран і соціалістична урядова більшість вирішили відмовитися від подальших реформ. Навесні 1983 року уряд, не-зважаючи на протидію комуністів, оголосив перехід до політики "суворої економії": заморозив зарплату, підвищив податки на товари широкого вжитку (алкоголь, тютюнові вироби, бензин), зменшив витрати на соціальне страхування, зрізав кредити і дотації державним підприємствам.

Профспілки запротестували. Патронат консолідував свої зусилля, демонстрацію сил великого капіталу підтримали інші соціальні верстви. Почалися страйки. Так, на вулиці столиці під гаслами: "Ні націоналізації!", "Геть диктатуру уряду!" вийшли 20 тисяч власників дрібних та середніх підприємств. їх підтримали 30 тисяч представників вільних професій.

Напруги додала поразка соціалістів на виборах до Європарламенту в червні 1984 року: вони втратили більше половини електорату 1981 року.

За цих умов президент вирішив оновити уряд і замінити прем'єр-міністра. Ним став діяч правого крила соціалістичної партії Лоран Фабіус, який пообіцяв модернізувати економіку, але нічого не сказав про соціальні реформи. Новий прем'єр-міністр відмовився прийняти розроблені комуністами заходи.боротьби з безробіттям, і вони вийшли з уряду. Коаліція лівих розпалася і в складі кабінету міністрів залишилися тільки соціалісти та ліві радикали.

У зовнішньополітичній сфері найвагомішим кроком стало підписання Єдиного європейського акту, відповідно до якого 12 країн "Спільного ринку" зобов'язувалися до 1993 року створити на своїх теренах "простір для внутрішніх кордонів", де буде забезпечено "вільне пересування товарів, капіталів, послуг і цивільних осіб". Чітко визначилася у цій сфері і така тенденція президента-соціаліста, як поворот у бік атлантичної співпраці: відбуло-

14ы

209

ся сім зустрічей Ф.Міттерана з президентом США Р.Рейганом.

Парламентські вибори 1986 року. Внутрішній курс уряду Ж.Шіра-ка: французький варіант неоконсервативно! політики. ФСП підійшла до нових парламентських виборів 1986 року із серйозним негативним багажем: найголовніше,-кількість безробітних зросла за час її правління до 2,5 млн. осіб (10 відсотків активного населення). Президент назвав його "головною невдачею соціалістів". Цим самим соціалістична партія підірвала віру французів у "ліву альтернативу". "Суспільний проект ФСП,- підкреслює російський політолог І.М.Бунін, - виявився погано пристосованим до реалій 1980-х років. Французькі соціалісти недооцінили глибину кризи традиційної моделі нагромадження, швидкого наближення розвитку масового виробництва і масового споживання до меж можливого. Вони не врахували такі фактори, як зростаюча залежність французької економіки від її місця у міжнародному поділі праці. По суті, теоретична модель французьких соціалістів і їхня практична діяльність на першому етапі "лівого експерименту" були спрямовані більшою мірою на відновлення післявоєнного механізму нагромадження, ніж на пошук нової моделі розвитку". Ліві партії брали участь у виборах 1986 року окремо.

Щоправда, соціалісти перебуваючи ще при владі, навесні 1985 року здійснили реформу виборчої системи. Суть її полягала у переході від мажоритарної системи до пропорційного представництва: кількість депутатів у Національних зборах було збільшено до 577 (замість 491) - по 2 депутати від кожного департаменту; запроваджено 5- процентний відбір; вибори вирішено проводити в один тур.

Цією реформою соціалісти поставили перед собою честолюбну мету -досягти перемоги на виборах і правити країною самостійно, без коаліції.

Для правих партій, зокрема, ОПР, перебування в опозиції стало періодом серйозних змін як в ідейному, так і в тактичному плані. Хоча організаційно партія є спадкоємницею голлізму, переважна більшість її членів вступила до ОПР вже після смерті фундатора руху. Лише незначна частина партії зберігає відданість ідеям Ш. де Голля - національної незалежності, "дири-жизму", "співучасті". Радикальний відхід ОПР від традиційних голлістсь-ких установ пов'язаний певною мірою зі значними змінами у соціальному складі партії. Основною соціальною базою ОПР стали фермери, половина членів ОПР - власники. У свдомості членів партії міцніло переконання в необхідності "консервативної революції", яка полягала б, на їхню думку, в реабілітації прибутків, конкуренції, підприємництві, ризику, відповідальності і порядку.

При розробці програмних настанов голлісти багато в чому виходили з досвіду республіканців США та консерваторів Великобританії. У цьому переконує зміст оприлюдненої в січні 1983 року політичної програми партії,

210

яка передбачала, що обмеження ролі держави в управлінні економікою відбудеться через денаціоналізацію промислових компаній, банків, фінансових груп, ліквідацію монополії держави в енергетичній та вугільній промисловості, на залізниці. ОПР планувала різко скоротити бюджетні асигнування на соціальні потреби, частково демонтувати і приватизувати деякі соціальні програми. Передбачалося також розширити права підприємців щодо наймання та звільнення робітників і службовців, скасувати запроваджені лівим урядом додаткові податки на велике майно, обмежити права трудящих і профспілок. Слід зазначити, що чимало настанов своєї програми ОПР просто-напросто запозичила в англо-саксонській моделі неоконсерватизму, не врахувавши національної специфіки своєї країни, її традицій та наслідків політики соціалістів. Так само спрощено трактували праві еволюцію суспільної думки, в якій відбилася реабілітація таких понять, як прибуток, конкуренція, підприємництво. Слід пам'ятати, однак, що французи, підтримавши на виборах 1986 року праві партії, жодним чином не схильні були жертвува-ти своїми соціальними завоюваннями та правами.

На цих виборах серйозної ваги набрала ультраправа партія "Національний фронт" (25 тисяч осіб), у програмі якої простежувався крайній націоналізм, расизм, ідея "народного капіталізму", денаціоналізація тощо.

Праві домоглися перемоги, зібравши 40,2 відсотка голосів і отримавши більшість місць у Національних зборах (276 з 574). За кількістю парламентських мандатів (35) Національний фронт порівнявся з комуністами, а за кількістю виборців випередив компартію, яка знову пропонувала побудувати "соціалізм по-французьки" шляхом націоналізації найбільших фінансо-во-иромислових груп. Соціалісти одержали 216 депутатських місць.

Відповідно до результатів виборів президент Ф.Міттеран призначив лідера ОПР Жака Шірака прем'єр-міністром і доручив йому сформувати уряд.

Так, з березня 1986 року розпочався безпрецедентний за всі роки П'ятої республіки період "співіснування" ("двовладдя") президента-соціаліста і уряду правої більшості, людей з протилежними ідейно-політичними поглядами (з часу де Голля і він сам, і Ж.Помпіду, і В. Жіскар д'Естен опиралися на парламентську більшість).

Ф. Міттеран був сповнений рішучості залишатися на своїй посаді до 1988 року. Конституція допускає таку ситуацію, яка склалася у вищому ешелоні державного керівництва у Франції. ( Не слід забувати, що президент має широкі повноваження: призначає прем'єра, командує збройними силами, може розпустити Національні збори (від одного розпуску до іншого має пройти 1 рік), має право звернутися до народу шляхом референдуму, підписує декрети й закони уряду та парламенту).

Стратегія правого уряду базувалася на чотирьох найважливіших елементах: денаціоналізації, обмеженні податків на підприємства і велике май-

14*

211

но, дерегламентащї трудових відносин, зміцненні авторитету адміністрації та правоохоронних органів. Уряд здійснював свою політику авторитарними методами, ігноруючи профспілки та небезпеку загострення соціального клімату в країні. Передовсім упродовж 1986-1987 років у приватну власність перейшли (були продані) 13 найбільших фінансово-промислових компаній, у тому числі націоналізованих ще у 1944-1946 роках; скасовано податок на велике майно і зменшено інші податки; ліквідовано державний контроль за ввозом і вивозом валюти; скасовано державну перевірку законності звільнення робітників і службовців, зменшено витрати на соціальне страхування тощо.

У результаті цих заходів інфляція знизилась до 3 відсотків на рік, але темпи економічного розвитку залишалися невисокими, а безробіття знову зросло до 2,6 млн. осіб. Серйозною проблемою став тероризм. Протягом 1980-х років екстремістські мусульманські організації влаштували низку вибухів у метро, кафе, магазинах. У відповідь уряд посилив поліцейський контроль, дозволив перевіряти документи у перехожих, було вжито ряд заходів, які ускладнювали в'їзд іноземців до Франції і отримання ними французького громадянства.

Спроба реформувати вищу школу - удосконалити систему відбору абітурієнтів, підвищити платню за навчання - наштовхнулася на опір студентства, яке вийшло на вулиці.

1988 року закінчився термін повноважень президента Ф.Міттерана і у Франції відбулися чергові вибори глави держави. Незважаючи на вік (72 роки) і важку хворобу (рак простати), яку ретельно приховували, Міттеран висунув свою кандидатуру на повторний термін. Цього разу він виступав не як лідер лівих, а як вождь нації, найважливіше гасло для якого -"Єдина Франція".

Головним суперником Ф.Міттерана став Ж. Шірак, який заради участі у виборах залишив посаду прем'єр-міністра. Окрім цього, у виборах взяли участь ще сім кандидатів, у тому числі кандидат СФД Раймон Бар, кандидат ФКП Андре Ляжуані, кандидат Національного фронту Жан-Марі Ле Пен і кандидат екологістів Антуан Вехтер.

У першому турі Ф. Міттеран зібрав 33,9 відсотка голосів, а Шірак -19,7. У другому турі комуністи підтримали Ф. Міттрана, і він був переобраний на посаду президента. За нього проголосували 53,8 відсотка виборців, які вбачали у ньому великого державного діяча, який прагнув об'єднати французів, досвідченого політика, здатного підтримати рівновагу між правими і лівими, не порушити стабільність у суспільстві, гарантувати громадянські свободи і соціальні завоювання.

Повернення соціалістів та їхня діяльність (1988-1993 роки). Для закріплення успіху лівих Ф. Міттеран, які 1981 року, розпустив Національні збори, в яких домінували праві, і призначив позачергові парламентські ви-

919

бори. Вони принесли успіх соціалістам, які отримали 37,5 відсотка голосів і 260 депутатських мандатів. Соціалістична партія разом з лівими радикалами та близькими до неї групами забезпечила собі більшість у парламенті, хоча і не абсолютну. Комуністи вибороли лише 27 депутатських мандатів.

Прем'єр-міністром було призначено одного з найпопулярніших керівників ФСП Мішеля Рокара, який шляхом компромісу з ФКП сформував уряд. Комуністи до нього не ввійшли; всі провідні міністерства зайняли соціалісти, кілька міністерських посад було віддано СФД та безпартійним.

Дотримуючись проголошеного Міттераном принципу: "Ні націоналізації, ні приватизації", уряд М.Рокара призупинив розпочатий кабінетом Шірака розпродаж націоналізованих підприємств, відновив податок на велике майно, а прибутки від нього спрямовував на соціальну допомогу особам, які не мали засобів до існування; переглянув законодавство на користь імігрантів; обмежив права підприємців на звільнення робітників. У подальшому уряд соціалістів утримався від значних реформ і продовжив політику "суворої економії". Загалом же економічна політика "соціалістичного" уряду не мала успіху, безробіття склало 3 млн. осіб; популярність ФСП падала і президент Ф. Міттеран у зв'язку з наближенням парламентських виборів оновив склад уряду, призначивши у травні 1991 року вперше в історії Франції прем'єр-міністром жінку Едіт Крессон, колишнього міністра з європейських справ, відому діячку ФСП. Новий прем'єр-міністр, людина енергійна й рішуча, розпочала часткову приватизацію державного сектору через нерентабельність націоналізованих підприємств та через прагнення позбутися дефіциту в бюджеті. Так соціалісти почали відхід від однієї з традиційних своїх догм - ставки на державний сектор, хоч він залишився ще досить потужним (25 відсотків промисловості, 2/3 банків, 1/3 страхових компаній). Через рік у Е.Крессон склалися конфліктні стосунки з багатьма міністрами. До цього додалася невдача ФСП на кантональних та муніципальних виборах у березні 1992 року. Е.Крессон подала у відставку. Вона поступилася місцем іншому лідерові соціалістів, сину емігранта Берегового, вихідця з України, колишньому робітникові, а тепер економісту і політику без вищої освіти П'єру Береговуа, який урядував аж до чергових парламентських ви- ¦ борів. Новий прем'єр, як пріоритетні в діяльності свого кабінету, визначив боротьбу з безробіттям і корупцією, забезпечення соціальної справедливості, захист громадян і довкілля, ратифікацію Маастріхтських угод. Але Береговуа мав у запасі лише один рік, до нових парламентських виборів.

На роки правління соціалістів припали видатні події міжнародного життя: завершення "холодної війни", об'єднання Німеччини, розпад СРСР та Югославії, новий етап інтеграції країн Західної Європи. Франція підтримала політику "перебудови " в СРСР, у жовтні 1990 року під час перебування М. Горбачова у Парижі було підписано "Договір про злагоду та співпрацю".

213

Після розвалу СРСР та Варшавського договору франко-російські контакти продовжилися на основі нового договору. 1996 року Франція виділила Росії значні кредити, а Росія зобов'язалася виплатити компенсацію в 400. млн. доларів французьким власникам позик царської Росії, анульованих більшовицьким урядом 1918 року.

8 січні 1991 року французький уряд погодився на участь своїх військо вих підрозділів в операції "Буря в пустелі", яку країни НАТО із санкції Ради Безпеки ООН організували проти Іраку з метою вигнання його збройних сил з Кувейту. Франція тісно співробітничає з іншими країнами НАТО, але го ловну увагу приділяє інтеграційним процесам у Європі.

1990 року в Люксембурзі, в містечку Шенген, Франція разом з іншими учасниками "Спільного ринку" підписала' угоду про вільне переміщення людей і товарів, яка мала набрати чинності 1995 року. За Шенгенською угодою, громадяни країн, які її підписали, не потребували віз та митного конт-ролю.

9 грудня 1991 року у голландському містечку Маастріхт 12 країн "Спільного ринку" за ініціативою Японії та ФРН уклали договір про ство рення Європейського Союзу. Його учасники зобов'язалися провадити по годжену політику в галузі економіки, міжнародних відносин, безпеки, пра восуддя, освіти, боротьби із злочинністю, охорони довкілля. Взято було та кож зобов'язання усунути всі перешкоди на шляху вільного пересування людей, товарів, послуг і капіталів на території Європейського Союзу, запро вадити для своїх громадян поряд з національним єдине європейське грома дянство та єдину грошову одиницю - "євро" (з 1 січня 1999 року). Кожна країна зберігала свій уряд, але одночасно діяли наднаціональні загальноєв ропейські установи: Європейський парламент. Європейська Рада міністрів, Європейський суд і Європейський банк. Фактично замість "Загальноєвро пейського дому" виникла конфедерація країн Західної Європи.

Оскільки Маастріхтські угоди обмежували суверенітет Франції (як і інших країн-підписантів), вони викликали хвилю протестів. Комуністи, На-ціональний фронт, частина голлістів та СФД пропонували відкинути Маас-тріхтський договір, а соціалісти, радикали, більшість членів ОПР і СФД -підтримати його. У вересні 1992 року у Франції відбувся референдум, в ході якого 51 відсоток виборців, які взяли в ньому участь, схвалили Маастріхтсь-кий договір. Після цього він був ратифікований Національними зборами і набрав чинності. 1994 року до Європейського Союзу приєдналося ще чотири держави: Австрія, Норвегія, Фінляндія, Швеція; кількість його членів досягла 16.

Тим часом більше ніж десятирічне урядування соціалістів (за винятком 1986-1988 років) не принесло тих результатів, на які сподівалися їхні прихильники. 1993 року обсяг промислового виробництва і валового внутр-

214

ішнього продукту дещо скоротився (на 1,5 відсотка). Дефіцит бюджету збільшувався, інфляція була невелика (близько 2 відсотки), проте безробіття вперше в історії Франції перевалило за 3 млн. осіб (понад 10 відсотків самодіяльного населення).

До того ж всередині ФСП наростали суперечності й чвари. Опонуюча преса вишукувала матеріали, які компрометують соціалістів. Виявилося, що на їхні виборчі кампанії надходили нелегальні кошти, деякі міністри-соціалісти були причетні до фінансових махінацій з акціями. Великий політичний скандал розгорівся довкола "справи про заражену кров". 1985 року Національний центр з переливання крові, знаючи, що частина крові заражена вірусом ВІЛ, все-таки видавав її. Цю кров було перелито 1 300 хворим гемофілією, 300 з яких згодом померли. Винуватцем цієї трагедії вважали екс-прем'єр-міністра Л.Фобіуса, але пляма лягла на всю ФСП. 1993 року черга дійшла до П.Береговуа, якому інкримінували недобросовісність при поверненні боргу. Ця історія надламала душевні сили прем'єр-міністра, який ще не оговтався після нищівної поразки соціалістів на виборах, і він наклав на себе руки.

Поразка лівих і нове "співіснування" (1993-1995 роки). Соціалістична партія втрачала свій вплив і внутрішню єдність. За п'ять років у ній змінилося п'ять перших секретарів. Ця обставина, а також невдачі у соціально-¦ економічній діяльності стали причиною поразки партії за мажоритарною системою на парламентських виборах 1993 року. Соціалісти втратили половину голосів своїх виборців, зібрали лише 14 відсотків голосів і отримали всього 52 місця у Національних зборах (замість 260 - в 1988 році). Комуністи вибороли 23 місця в парламенті. Натомість ОПР та СФД здобули разом 39,5 відсотка голосів і 484 парламентських мандати з 577. Національний фронт не отримав жодного мандату, але за нього проголосувало 12 відсотків виборців.

Знову почався період "співіснування" лівого президента і правого уряду. Очолив уряд Едуард Балладюр, соратник Ж.Шірака, противник "дирижизму", один з головних ідеологів та практиків економічного лібералізму. Ж.Шірак не захотів зв'язувати себе обов'язками прем'єра, оскільки готувався до президентських виборів 1995 року.

Новий уряд відновив приватизацію, розпочату Ж.Шіраком 1986-1987 років, і продав основну частину фінансових і промислових компаній, які перебували ще у державному секторі. У приватні руки перейшло 20 великих банків, авіаційних, автомобільних та нафтопереробних заводів, в тому числі такі широко відомі, як фірма "Рено", банк Ліонський кредит, хімічний концерн Рон-Пуленк та інші. У державному секторі залишалися залізниці, метро, електростанції, пошта, одна з програм телебачення, декілька вугільних шахт.

215

Важливим компонентом внутрішньої політики уряду Балладюра стали заходи, спрямовані на обмеження іміграції та посилення поліцейського контролю за нею; запроваджено депортацію з країни імігрантів-нелегалів (1993-1994 року депортовано 20 тисяч осіб).

Соціально-економічна ситуація в країні почала нормалізуватися, прискорилися темпи промислового виробництва, зменшилася інфляція, загальмувалося-зростання безробіття. Заходи щодо імігрантів підтримала громадськість. Е.Балладюр став у Франції дуже популярним політиком і міг цілком виграти президентські вибори 1995 року, тим паче, що важкохворий Ф. Міттеран переніс дві хірургічні операції і відмовився від участі в них.

Головною подією стали президентські вибори. Кандидатом від соціал-істичної партії був висунутий Ліонел Жоспен, який мав репутацію чесного політика. Праві запропонували дві кандидатури Ж.Шірака і Е.Балладюра (СФД підтримувала Балладюра), комуністи - Робера Ю, який змінив 1994 року Жоржа Марше. Від Національного фронту у виборах знову брав участь Ле Пен. В другий тур виборів вийшли Л.Жоспен (23,5 відсотка голосів) та Ж.Шірак (20,6 відсотка). Комуністи голосували за Жоспена, а Балладюр віддав свої голоси Шіраку. В результаті Ж.Шірак набрав 52,6 відсотка голосів і був обраний президентом Франції.

Через півроку - 8 січня 1996 року на 80-му році життя помер Ф.Міттеран.

Президент Ж.Шірак. Новий президент Франції Жак Шірак належить до повоєнного покоління голлістів. Народився він 1932 року в департаме. Каррез, в центрі Франції, в родині банківського службовця, який згоді став директором авіабудівної фірми.

В юнацькі роки Шірак захоплювався культурою Сходу: вивчав санскрит, китайське мистецтво, російську літературу, навіть спробував перекласти французькою мовою роман О.Пушкіна "Євгеній Онєпн". Потім плавав матросом на торговельному кораблі, але врешті-решт закінчив престижний Паризький інститут політехнічних наук, потім Національну школу адміністрації- головний центр підготовки французької правлячої еліти, а крім^того, ще й-літню школу американського бізнесу при Гарвардському університеті (США).

15-річним юнаком Шірак вступив до створеної де Голлем партії "Об'-єднання французького народу"; в 35 років став депутатом Національних зборів і членом уряду.

Енергійний, наполегливий, цілеспрямований, (його жартома назвали "бульдозером"), Шірак заявив про себе у національному масштабі у 1970-і роки, коли займав посаду прем'єр-міністра за президента В.Жіскар д'Есте-на і реорганізував голлістську партію. 1977 року Шірака обрано мером Парижа, і він залишався на цій посаді.до 1995 року.

216

Головним у своїй внутрішній політиці Ж.Шірак як президент вважав боротьбу з інфляцією шляхом масштабного скорочення державних витрат і соціальної допомоги. Активним провідником її став прем'єр-міністр Ален Жюппе, переконаний прихильник економічного лібералізму та технократії. Парламент схвалив прем'єрську програму, але французи виявилися не готовими до таких жертв, що знайшло своє відзеркалення у хвилі страйків державних службовців, студентів та інших верств населення восени і взимку 1995 року.

Передісторія цих подій така. Жак Шірак у ході передвиборної кампанії 1995 року висунув три основні програмні настанови в економічній сфері: зменшення податків, боротьба з безробіттям, збільшення зарплати. Саме це принесло йому перемогу Проте призначений прем'єром Ален Жюппе, якого вважають "символом технократії", вдався до урядових заходів, протилежних президентській програмі. Він запропонував Національним зборам, а вони схвалили новий податковий закон, згідно з яким обов'язкові відрахування мали скласти в 1996 році 45 відсотків валового національного продукту. Одночасно було прийнято рішення про замороження зарплати державних службовців, профспілка яких у жовтні 1995 року організувала страйк. Президент підтримав дії прем'єра і заявив про намір уряду впродовж двох найближчих років домагатися жорсткої економії коштів та модернізації промисловості, які поширяться і на державний сектор.

Персонал державних підприємств, чисельність якого складала 4,5 млн. осіб, мав ряд пільг, зокрема, пенсійних, у порівнянні з працівниками приватного сектору. 15 листопада 1995 року А.Жюппе оголосив у парламенті про намір змінити статус державних службовців, позбавити їх частини соціальних пільг, переглянути систему пенсійного забезпечення цієї категорії працівників.

Через два дні прем'єр оприлюднив план реорганізації Національної компанії залізниць, загальний борг якої перед державою склав 175 млрд. франків; йшлося, зокрема, про часткову приватизацію ряду залізничних гілок та скорочення робочих місць. При цьому А.Жюппе припустився кількох тактичних помилок, а саме: відмовився від діалогу, свої рішення намагався нав'язати силою, його заяву про те, що мета запропонованого плану - виконати умови Маастріхтського договору про створення валютно-економічного союзу, було сприйнято взагалі як загрозу національному суверенітетові Франції.

Обидва рішення, прийняті урядом без попередніх консультацій з профспілками, викликали масові протести з боку трудівників державного сектору. Першими у боротьбу за збереження своїх соціальних прав виступили залізничники. Невдовзі їх підтримали працівники столичного метро, енергетики, поштовики, а також учні ліцеїв та студенти університетів, які вимагали

217

збільшення асигнувань на освічу і створення нових робочих місць, праців-ники системи охорони здоров'я, метеослужби. Наприкінці листопада Франція була паралізована загальним страйком. Уряд змушений був ужити альтернативних заходів, зокрема, створити в столиці паралельну транспортну мережу з автобусів та річкових теплоходів.

Услід за Парижем до страйку приєдналися' інші міста. З 24 листопада до 16 грудня у провінції у масових виступах взяло участь 2 млн. осіб. Загальні втрати, пов'язані зі страйками, склали, за різними оцінками, від 5-до 20 млрд. франків.

Уряд відступив. 10 грудня А.Жюппе заявив, що спеціальні режими не будуть переглядатися. 21 грудня з ініціативи прем'єра відбулася зустріч представників профспілок, патронату та держави. Хоча конкретних результатів не було досягнуто, проте уряд відмовився від плану реформування системи соціального захисту: пенсійний режим державних службовців залишався без змін; укладення договору з Національною компанією залізниць відкладалося.

Разом з тим соціальний конфлікт 1995 року у Франції знову реанімував дискусію про майбутнє державного сектору. "Золота епоха" високих темпів економічного зростання і пов'язаних з ним соціальних пільг та привілеїв завершилася. Французи мали зробити вибір на користь структурної перебудови економіки та підвищення її ефективності. Державний сектор потребував реформовання, а профспілки змушені були визнати модель перехідного періоду шляхом переговорів.

Відлуння страйків позначилося на чергових виборах до Національних зборів у березні 1996 року: праві програли.

Соціалістична партія завоювала 246 парламентських мандатів з 577, а комуністична партія - 36. Загалом ліві здобули більшість у парламенті.

У ситуації, що склалася, Ж.Шірак також, як свого часу Ф. Міттеран -застосував тактику "співіснування". Він призначив прем'єр - міністром Ліо-неля Жоспена, лідера ФСП. В уряді соціалісти, щоправда, молодого "після-міттеранівського" покоління, зайняли 18 із 27 міністерських посад. Це були прихильники інтегрованої Європи і поміркованих соціальних реформ. Комуністи після 13-річної опозиції також увійшли до уряду, отримавши міністерство промислового обладнання, транспорту і житлового будівництва, молоді і спорту, а також посаду державного секретаря з туризму. Вісім міністерських посад зайняли жінки.

Л.Жоспен запропонував французам "республіканський пакт розвитку і солідарності", який передбачав закріплення рівності чоловіків і жінок, пом'якшення іміграційного законодавства, гарантії незалежності суду, забезпечення свободи інформації. Збільшено було на 4 відсотки мінімальну зарплату, допомогу школярам - з 500 до 1600 франків. Почався поступовий

218

перехід до 35-годинного робочого тижня. Уряд та місцеві органи влади збільшили кількість робочих місць у державному секторі. Пришвидшилися темпи економічного розвитку, темпи зростання ВВП склали 3 відсотки, інфляція не перевищувала 1 відсотка, дефіцит державного бюджету доведений був до 3 відсотків ВВП. 1997 року в країні скасовано обов'язкову військову повинність.

Влітку 1999 року Франція брала участь у воєнній операції НАТО проти Югославії в Косовому, проте не повернулася до цього військового альянсу.

2002 року відбулися президентські вибори. Сенсацією цих виборів стало те, що у першому турі на друге місце після Жака Шірака вийшов Ж.-М. Ле Пен - лідер Національного фронту. Коментарі цього факту як у Франції, так і за її межами були вкрай схвильованими. У другому турі президентських виборів соціалісти закликали віддати голоси за Ж.Шірака, який отримав 82,2 відсотка голосів, а Ле Пен - 17,8 відсотка.

Під час парламентських виборів 16 червня 2002 року права коаліція "Союз за президентську більшість" здобула 355 місць (68 відсотків) з 577 (абсолютна більшість Е Національних зборах становить 289 мандатів). Такої переваги правих Франція ще не бачила за всю повоєнну історію. Соціалісти вибороли 140 депутатських мандатів, комуністи - 23 (мінімальна кількість, достатня, щоб сформувати свою фракцію). Ультраліві, як і ультраправі, залишилися за стінами парламенту.

Провідною темою парламентських, як , власне, і президентських сил, стала боротьба із злочинністю та гарантії безпеки громадянам. Цю тему потужно експлуатував лідер Національного фронту Ле Пен. Ж.Шірак перехопив її і взяв на озброєння. Він пообіцяв, зокрема, підняти мінімальну зарплату, зменшити податок на прибуток на 5 відсотків, створити нові робочі місця.

Новий прем'єр Жан-П'єр Рафарен очікує аудиту фінансової діяльності попереднього уряду. Щоправда, прогнози тут негативні: дефіцит бюджету може досягти 2,6 відсотка (за Маастріхтськими угодами, його стеля - 3 відсотки).