Способи забезпечення зобов’язань

У сучасному праві розроблено систему різних засобів, які покликані зробити становище кредитора надійнішим і певною мірою забезпечити виконання зобов’язань боржником. До таких засобів належать неустойка, запорука, завдаток, відступлення вимоги, переказ боргу тощо.

Неустойка — це один з найпоширеніших засобів забезпечення виконання договірних зобов’язань. В основному її використовують у країнах романо-германської системи права, в яких вироблено загальне поняття неустойки. Вона визначається як грошова сума або інша встановлена в договорі майнова цінність, яку боржник зобов’язується сплатити кредитору у разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання.

Основним призначенням неустойки є звільнення кредитора від необхідності доводити розмір збитків. При настанні обставин, які передбачені в договорі, він просто може вимагати від боржника сплатити відповідну суму неустойки. Якщо реальні збитки перевищують розмір неустойки, кредитор може довести це в судовому порядку і вимагати відшкодування дійсної шкоди. ЦК ФРН і Швейцарський Зобов’язальний Закон надають право судам за клопотанням боржника зменшити розмір неустойки, якщо буде доведено, що вона невідповідно висока. Однак згідно з Торговим уложенням ФРН зниження неустойки не дозволяється для торговельних угод.

По-іншому ця проблема вирішується в праві Франції. Згідно з ФЦК неустойка є відшкодуванням за збитки, яких кредитор зазнав внаслідок невиконання головного зобов’язання. Відповідно до ФЦК кредитор позбавлений можливості вимагати відшкодування більшої суми, ніж передбачена неустойкою, навіть якщо реальні збитки значно перевищують неустойку. Але ці самі приписи, закріплені у ФЦК, не давали можливості і боржнику вимагати зниження суми неустойки за винятком випадків, коли зобов’язання було невиконане частково, а неустойка була передбачена на повне невиконання зобов’язання.

Положення англо-американського права про неустойку значно відрізняються від приписів континентального права. Передусім в англо-американському праві не існує єдиного поняття, ідентичного поняттю “неустойка”. У цьому праві є два поняття — “наперед розраховані збитки” і “штраф”. Виходячи з положення, що засоби цивільно-правового захисту носять лише компенсаційний характер, а не характер покарання, загальне право встановило, що у разі порушення договору стягненню підлягають тільки наперед розраховані збитки, а штраф не накладається. Питання про характер відповідної договірної умови в кожному конкретному випадку вирішує суд. Для суду не має значення, як сторони назвали суму, що підлягає сплаті при порушенні договору. Суд повинен дослідити ситуацію, яка мала місце в момент укладення договору, з’ясувати обґрунтованість визначення конкретної суми. Розмір дійсних збитків, яких зазнала потерпіла сторона внаслідок невиконання договору, значення не мають.

За правом Великобританії, якщо відповідна умова була кваліфікована судом як наперед розраховані збитки, кредитор отримає встановлену суму, навіть якщо внаслідок порушення договору він не зазнав будь-якої шкоди. Що стосується права США, то в цьому разі суди відмовляють у присудженні обумовленої суми, тобто беруть до уваги ситуацію, яка склалася на момент порушення договору. Тобто якщо суд визнає, що сума була встановлена довільно або з метою застереження боржника, відповідна умова кваліфікується як штраф, і кредитор, який бажає отримати задоволення, повинен у звичайному порядку довести розмір дійсно зазнаних збитків.

Тобто неустойка в англо-американському праві не виконує тих забезпечувальних функцій, які їй властиві за правом континентальної Європи, оскільки в усіх випадках позивач повинен довести обґрунтованість суми, визначеної в договорі.

Запорука за правом країн різних систем розглядається як договір між поручителем і кредитором третьої особи (головного боржника), за яким поручитель зобов’язується відповідати перед кредитором за виконання зобов’язання головним боржником. Запорука може бути оформлена також у вигляді договору, що укладається між головним боржником і поручителем на користь третьої особи — кредитора. Договір запоруки робить стійкішою позицію кредитора, але не через стимулювання боржника до належного виконання договору, а через те, що зобов’язання перед кредитором має не одна особа, а, як мінімум, дві. На відміну від неустойки, яка не убезпечує кредитора у разі неспроможності боржника і визнання його банкрутом, запорука дає можливість кредитору отримати виконання зобов’язання і за неспроможності боржника. Особливо широко застосовується запорука при різного роду кредитних операціях як засіб забезпечення платоспроможності боржника. Поручителями часто виступають банківські установи, які в такий спосіб можуть впливати на зміст головного зобов’язання і визначати його умови, тобто використовують запоруку як засіб для отримання власних прибутків.

Завдаток — це грошова сума, яку при укладенні договору одна сторона передає іншій. Завдаток видається не лише з метою забезпечення виконання, а й також як доказ існування договору. Найчастіше завдаток використовується при укладенні договорів купівлі-про- дажу, підряду, майнового найму. Згідно з Французьким ЦК у разі невиконання договору стороною, яка дала завдаток, вона втрачає його. Якщо ж договір не виконує сторона, яка отримала завдаток, вона повинна повернути його в подвійному розмірі. За правом ФРН, Швейцарії та країн англо-американської системи при невиконанні договору сторона, яка отримала завдаток, повинна повернути його в тому самому розмірі. За кредитором зберігається право на відшкодування завданих збитків, не покритих сумою завдатку.

Відступлення вимоги (цесія) — це договір, в силу якого кредитор (цедент) передає своє право вимоги до боржника третій особі (цесі- онарію).

Переказ боргу — це особливий інститут, відомий праву ФРН і Швейцарії і відповідно врегульований. Переказ боргу відбувається за допомогою укладення договору між третьою особою, яка перебирає на себе чужий борг, і кредитором, про що боржника повідомляють, або договору між третьою особою і боржником, при цьому потрібна згода кредитора. За правом Франції заміна боржника в зобов’язанні відбувається за допомогою іншого інституту — делегування. Делегування означає не лише звільнення колишнього боржника від зобов’язання, а й його припинення. За так званого повного делегування на місце старого зобов’язання приходить інше, юридично не пов’язане з попереднім. Такий результат має місце лише тоді, коли кредитор заявить, що він звільняє колишнього боржника від зобов’язання. Якщо такої заяви не буде, то має місце неповне делегування, за якого колишній боржник залишається зобов’язаним стосовно кредитора до моменту

повної сплати вимоги.