Особистий характер зобов’язань

Зобов’язання, як його розуміли римські юристи, завжди мало особистий характер. Воно укладалося завжди між окремими чітко визначеними особами і характеризувалося юридичним зв’язком між ними.

Третя особа також не мала права на позов, бо не брала участі в укладенні договору, а тому її волю у відносинах між сторонами не враховували. Крім того, було неприпустимим покладення будь-якого обов’язку на третю сторону, що не брала участі в укладенні договору з огляду на те, що вона не виявила своєї волі та намірів щодо його виконання. Договір, укладений на користь третьої особи, міг отримати юридичної сили та захисту тільки тоді, коли разом з нею у виконанні не менше зацікавлений був кредитор і якщо ці інтереси збігалися з інтересами третьої особи.

З огляду на те, що юридичні наслідки поширювалися тільки на осіб, що уклали зобов’язання, його не можна було укладати через представника. Вважалося, що представник не уповноважений укладати зобов’язання, позаяк виконувати його не буде.

Ставлення до зобов’язання як лише до особистого юридичного акту призводило до того, що сторони, які його уклали, мусили його виконати. Таке ставлення виключало можливість заміни сторін як з боку кредитора, так і з боку боржника. Мається на увазі можливість уступки вимоги кредитором або переведення боргу на іншого боржника.

З розвитком економічних відносин, зростанням товарообігу та збільшенням кількості зобов’язань такий стан речей став істотно зменшувати можливості торговельних операцій. Тому досить жорсткі умови для укладення зобов’язань стали поступово пом’якшуватися — було дозволене, щоправда обмежене, представництво; на законодавчому рівні визнали можливість заміни сторін в зобов’язанні як з боку кредитора, так і з боку боржника.