Поняття гарантій виконання зобов’язання

Римське право не знало досконалих механізмів примусу боржника до виконання свого зобов’язання, а отже, такий примус був майже неможливий. Відповідальність, що існувала за невиконання або не належне виконання зобов’язання, не завжди мала належний ефект у вигляді стимулюючого боржника чинника, а тому з’являється за-цікавленість кредиторів у існуванні додаткових засобів, які могли б гарантувати належне ставлення боржника до своїх обов’язків.

Залежно від історичного розвитку римське приватне право знало два підходи до забезпечення виконання зобов’язань. В стародавні часи, коли борг та відповідальність не покладалися на одну особу, кредитор для забезпечення виконання зобов’язання отримував повну владу над членами сім’ї боржника, позаяк вважалося, що відповідає боржник не особисто, а разом зі всіма своїми домочадцями. Ця влада існувала до моменту повного виконання зобов’язання. Таке становище заохочувало боржника якнайшвидше виконати зобо-в’язання та звільнити свою родину від кредитора.

На пізнішому етапі розвитку римського суспільства акценти поступово зміщуються в бік об’єднання боргу та одноосібної відповідальності за нього. Офіційно визнається, що відповідає за зобов’язання той, хто його не виконав. Таким чином розвиваються нові форми — особистої та реальної гарантії зобов’язань. За особистої гарантії у відносини боржника та кредитора вводиться додаткова особа — гарант. Він бере на себе обов’язок виконання, якщо боржник на це не спроможний.

Особисті гарантії (поручительство). Особисті гарантії виконання зобов’язання встановлювалися у формі adpromissio — додаткової стипуляції третьої особи. Стипуляція відбувалася одночасно з укладенням основного зобов’язання. Залежно від слів, сказаних у момент стипуляції, класичне римське право поділяло її на три різновиди: sponsio (від spondeo — урочисто обіцяю), fidepromissio (від fidepromitto — обіцяю по совісті) та fideiussio (від fideiubeo — ручаюсь). Перший різновид застосовувався тільки до римських громадян, позаяк тільки їм було дозволено урочисто обіцяти, перегрини могли сказати «обіцяю по совісті» або «ручаюсь». Згодом перші дві форми скасовували, про що свідчать інтерполяції, здійснені при Юстиніані, в процесі яких слова sponsio та fidepromissio замінили на fideiussio.

Предметом стипуляції було поручительство третьої особи — у разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання, вона несла відповідальність разом з боржником. Розмір відповідальності поручителя не міг перевищувати розміру зобов’язання. Поручительство існувало до моменту припинення зобов’язання (виконання або неможливості виконання). Коли цей юридичний факт наставав, відповідальність з поручителя, зазвичай, знімали.

Sponsio — являло собою обіцянку, згідно з якою поручитель виступав як додатковий боржник, якщо основний не виконає зобов’язання. Цей вид поручительства був можливий лише при родових зобов’язаннях, тобто коли sponsor міг виконати зобов’язання самостійно. Якщо ж і наставала неможливість виконання, спонсор все одно залишався зобов’язаним, причому навіть тоді, коли така неможливість виникла з вини боржника. З цього випливає висновок, що за sponsio можливість солідарної відповідальності була виключена.

Спершу права спонсора майже не захищалися, він не мав права на регресний позов до основного боржника, за якого сплатив борг. Пізніше, в кінці IV ст. до н. е., законом lex Publilia було передбачене право поручителя, що сплатив борг за основного боржника, на витребування сплаченої суми.

В ІІІ ст. до н. е. з’явилася нова форма поручительства — fidepromissio. На відміну від sponsio її могли застосовувати і перегрини. Узагальнено вона досить схожа на sponsio з тією різницею, що не забезпечувалася можливістю поручителя стягувати в порядку регресу з основного боржника суму заборгованості. Це обумовлювалося тим, що lex Publilia був прийнятий раніше і не передбачав нової форми поручительства.

В середині ІІІ ст. до н. е. було встановлено, що в разі наявності кількох гарантів, кожен з них мав право у регресному порядку вимагати свою частку, сплачену за основного боржника. Таким чином, за словами Гая, у спільних поручителів виникало своєрідне товариство («quandam societatem» — Gai. 3.122). Пізніше, в кін-

ці ІІІ століття, відповідальність поручителів встановили строком на два роки. Після цього вони звільнялися від обов’язку виконувати зобов’язання замість боржника. Крім того, було ухвалено, що кожен із спільних поручителів відповідає тільки в межах своєї частини.