§5. Необхідне спадкування (обов'язкова частка)

Уже Закони XIIтаблиць проголосили свободу заповітів. Водночас постало питання - чи може ця свобода бути безмежною.Адже після спадкодавця залишаються особи, близькі до нього (діти, батьки), які, можливо, брали участь у створенні його добробуту і які навіть за життя мали право вимагати від нього певної підтримки (утримання, аліменти).

Право таких осіб на певну неодмінну частку у спадкуванні дістало назву необхідного спадкування. Римське право розрізняло два види необхідного спадкування: формальне і матеріальне.

Формальне необхідне спадкування полягало в тому, що спадкодавець не повинен своїх спадкоємців у заповіті обминати. Він був зобов'язаний або призначити їх спадкоємцями, або позбавити їх спадщини, не вказуючи на це ніяких, причин. Позбавлення спадщини підвладних синів повинно було здійснюватися поіменно. Імена дочок можна було не називати. Недотримання викладених правил стосовно сина тягнуло за собою визнання недійсності заповіту і відкрит-

224

225-

тя спадкування за законом. В разі недотримання цих правил стосовно дочки, внука заповіт зберігав свою силу, проте особи, яких спадкодавець безпідставно обминав приєдунавались до призначених у заповіті спадкоємців і разом з ними брали участь у спадкуванні.

Преторський едикт не тільки сприйняв, але й розширив формальне необхідне спадкування. Він замінив поняття свої спадкоємці (jus heredes) поняттям діти (liberi). Отже, за едиктом претора усі діти одержують законні частки, крім тих, які були позбавлені цього права.

Однак уся ця система обмежень лише формально захищала інтереси необхідних спадкоємців.

Центумвіральний суд установив матеріальне необхідне спадкоємство і розширив коло необхідних спадкоємців. Ними стали еманциповані діти. У класичний період право на обов'язкову частку було визнано й за іншми особами, а саме: низхідні і висхідні родичі, повнорідні та єдинокровні брати і сестри спадкодавця, необхідні спадкоємці - найперше повнорідні та єдинокровні брати і сестри - повинні були одержати 1/4 тієї частки, яку б вони одержали в разі спадкування за законом. Отже, була створена обов'язкова частка спадщини -принципово важливий елемент сучасного спадкового права.

Відомо, що імператор Юстиніан своїми новелами впорядкував систему спадкування, внісши декілька змін. Зокрема, у Новелі 18 він підвищив розмір обов'язкової частки до 1/2 законної частки, якщо остання становила менше ніж 1/4 всієї спадщини. А якщо законна частка становила не менше ніж 1/4 всієї спадщини, то розмір обов'язкової частки дорівнював 1/3 до цієї законної частки.

Треба зазначити, що обидва види необхідного спадкування - формальний та матеріальний - і в пізнішому законодавстві діяли поряд, але незалежно один від одного, що не могло не створювати труднощів на практиці. Тому Юстиніан у Новелі 115 зробив спробу об'єднати обидва види необхідного спадкування. З цією метою він установив, що висхідні і низхідні родичі спадкодавця мають не тільки право на одержання у будь-якій формі обов'язкової частки, а й до того ж повинні бути призначені спадкоємцями. Спадкодавець зобов'язаний виявити до них повагу, виділивши хоча б мінімальну частку.

Крім того, усунути від спадкування і позбавити обов'язкової частки спадкодавець тепер зможе тільки за наявності поважних причин, які законодавець має перелічити. Кількість таких причин є досить великою: для низхідних 14

(різні злочини або проступки проти спадкодавця, аморальний спосіб життя тощо), а для висхідних 8 (перважно ті ж самі).

Незважаючи на те, що формальне необхідне спадкування проходить через усю історію римського права і навіть знайшло своє відображення в Новелі 15 Юстиніана воно, як суто формальне обмеження спадкодавця, не прищепилося у праві наступних народів. Навпаки, ідея матеріального необхідного спадкування, яке давало певні реальні гарантії близьким особам і тим самим згладжувало гострі кути свободи заповіту - ця ідея була сприйнята і знайшла собі місце у наступних законодавствах, хоч і з деякими модифікаціями.