9.6. Договірні зобов'язання

Тенденції розвитку зобов'язань у Римі виглядали таким чином:

1). Зобов'язання групуються у види. Підставами виникнення зобов'язань є контракти та делікти (Гай. І. 3. 88).

2).

145

3). Невиконання договірних зобов'язань тягне не особисту, а майнову відповідальність боржника. Майновий аспект зобов'язання стає визначальним. Ґрунтуючись на розумінні суті зобов'язань, сформульованому Павлом: «Сутність зобов'язань не у тому, щоб зробити якийсь предмет чи сервітут нашим, але у тому, щоб зобов'язати когось дати нам щось, або зробити, або надати чи дозволити, чи залишити» (Д. 44. 7. 3. Рг.), можна визначити характерні риси зобов'язань у римському приватному праві:

1). Персональний характер захисту. 2). Спрямованість на вчинення активних дій. 3). Наявність конкретного правового зв'язку: кредитор — боржник.

4). Динамічність, тобто спрямованість на зміну існуючого стану.

З врахуванням цих ознак зобов'язання визначаються як правовий зв'язок між суб'єктами права, внаслідок якого одна особа (дебітор, боржник) має щось дати, зробити або надати іншій особі (кредитору) під загрозою застосування у випадку невиконання цього обов'язку засобів судового захисту.

Головною підставою виникнення зобов'язань були контракти. Оскільки римська юриспруденція не вбачала доцільності створення «загальної частини «зобов'язального права, в джерелах не йдеться про виникнення, припинення, забезпечення зобов'язань взагалі, а зроблено це лише стосовно контрактів.

В період принципату було зроблено спробу створити більш загальне, ніж «контракт» поняття, оскільки останнім не охоплювались домовленості, не забезпечені позовним захистом. Так виникла категорія «СОПУЄПІІО» — домовленість, котра охоплювала контракти, що забезпечувались позовним захистом, і пакти-неформальні угоди, які такого захисту не мали (Д..2. 14. 1. 3).

Контракти — це завжди двосторонні угоди, оскільки йдеться про узгодження волевиявлень як мінімум двох сторін, спрямованих на встановлення того правового зв'язку, котрий складав зміст зобов'язань (Д. 2. 14. 1. 2). Але в залежності від розподілу прав та обов'язків між сторонами розрізняли контракти однобічні (одна сто-

146

рона має лише права, інша — лише обов'язки) і синалаг-матичні (взаємні, двосторонні, багатосторонні), де кожна з сторін має як права, так і обов'язки. При цьому си-налагма могла бути як досконалою, так і недосконалою. За досконалої синалагми контракти були двосторонніми з моменту укладення угоди (наприклад, купівля-про-даж) (Д. 19. 1). Недосконала синалагма мала місце тоді, коли контракт спочатку був однобічним, але потім став взаємним (наприклад, доручення, в процесі виконання якого повірений зробив якісь витрати в інтересах того, хто довіряє) (Д. 17. 1. 1. 4; 17. 1. 20). Синалагматичні контракти, більше пристосовані для обслуговування торгового обігу суспільства з розвинутою економікою, з часом практично витіснили з юридичної практики однобічні контракти, котрі зустрічаються у приватному праві хіба що як виняток.

Характерні властивості «класичного» римського контрактного права:

1). Контрактом визнається не будь-яка угода сторін, а лише та, що забезпечена позовним захистом. 2). Відмови від занадто жорсткого формалізму. У подоланні схематизму контрактного права вирішальну роль відіграло запровадження інномінальних контрактів, що знаменувало собою справжній прорив у цій галузі. Ця категорія контрактів, що ґрунтувалась не на встановлені переліку договорів, а на опису характеру дій (даю, щоб ти дав; даю, щоб ти зробив; роблю, щоб ти дав; роблю, щоб ти зробив), створювала чудові можливості для прояву ініціативи сторін та правотвор-чості юриспруденції на підґрунті загальних принципів та норм контрактового права.

3).

147

Набувають правового значення вади волі (формування її під впливом омани, загрози, насильства тощо) як підстави визнання контрактів недійсними.

4). Римська юриспруденція створює чітку систему засобів забезпечення виконання контрактів, яка охоплює: завдаток, поруку, штраф та заставу. Остання існувала у вигляді ручного закладу (рі?пиз), коли річ передавалась у посідання кредитора, та іпотеки — застави нерухомості, котра залишалась у посіданні боржника-заставодавця, але могла бути реалізованою на вимогу кредитора у випадку невиконання зобов'язання.

5). Поряд із застосуванням спеціальних заходів, виконання контрактів забезпечувалося можливістю застосування заходів відповідальності у вигляді стягнення збитків. При цьому характерним є перенесення центру ваги покарання з особи боржника (як це було у цивільному праві) на його майнову сферу (преторське право) шляхом встановлення відповідальності у вигляді компенсації інтересу кредитора. Аналіз джерел дозволяє дійти висновку, що, по-перше, умовою відповідальності була протиправність дій боржника.

По-друге, відповідальність не наставала, якщо порушення контракту не тягло порушення інтересу кредитора. Варто звернути увагу на специфіку цього поняття у римському праві, яке замість категорій «шкода», «збитки» тощо, використовувало термін «інтерес кредитора», котрим позначали різницю між тим, що кредитор мав чи збирався отримати внаслідок виконання контракту, і тим, що отримав у кінцевому підсумку.

148

Третьою умовою договірної відповідальності називають вину, посилаючись при цьому на положення Інституцій Гая: «... не підлягає покаранню той, хто заподіяв шкоду випадково, без вини чи умислу» (3. 211).

Однак, наведене висловлювання Гая стосується вбивства, тобто публічного делікту. Крім того, наведена цитата є лише частиною сентенції, а повний її текст вказує на можливість застосування відповідальності, якщо є спеціальний закон, і незалежно від вини. Ще більшою мірою це стосується відповідальності у контрактовому праві, де її підставою могла бути також сизіойіа (порушення обов'язку дотримуватись найвищої дбайливості, яка виходить за межі звичайних вимог до виконання зобов'язань).

Слід зазначити, що римська юриспруденція не виробила загального поняття вини, залишивши таку можливість коментаторам і надаючи перевагу, як звичайно, оперуванню конкретними категоріями. Тому може йтися лише про принциповий підхід до розуміння вини у римському праві.

Досить поширена теза, що римська юриспруденція класичного періоду ототожнювала вину та протиправну поведінку. Вона ґрунтується на висловлюванні Павла: «... якщо особа дотримувалась усього, що треба,... то вина відсутня» (Д. 9. 2. ЗО. 3). Однак, тут, як і у попередньому випадку, маємо справу з цитуванням поза контекстом. Аналіз повного тексту цього та інших фрагментів Ди-гест дозволяє стверджувати, що римська юриспруденція, не користуючись узагальненим поняттям вини, у той же час трактувала винність як суб'єктивне ставлення особи до своїх протиправних дій.

Варто також звернути увагу на те, що у римському праві склалась досить складна класифікація форм (видів) вини.

Найбільш тяжкою з них вважався йоіиз (умисел) — навмисне вчинення протиправних дій.

Більш характерною для порушень у галузі контрактового права була сиіра (що власне, і означає — «вина»), котра трактувалася як недбалість, що потягла негативні наслідки, і розглядалась як протилежність передбачливості (йііі^епііа), яку мав виявляти учасник контракту, щоб забезпечити виконання своїх прав та обов'язків.

149

. У свою чергу, розрізняли два ступеня такої вини: сиіра Іаіа (тяжка вина, груба необережність), коли порушник не виявляв елементарної дбайливості, і сиіра ІЄУІЗ (легка вина, проста необережність), коли боржник не виявляв турботи, якої можна очікувати від «доброго хазяїна».

Сиіра Іаіа враховувалася лише в контрактах «доброї совісті», де вона мала значення (іоіиз. З цього приводу Цельз розмірковував так: «Висловлювання Нерви, що надто груба вина є умислом, не подобалось Прокулу, а мені здається правдивим. Бо якщо хтось не є дбайливим такою мірою, якою того вимагає природа людей, то він визнається таким, що діє на шкоду іншому...» (Д. 16. 3. 32).

Що стосується сиіра ІЄУІЗ, ТО тут картина була більш складною, оскільки існувало два критерії оцінки ставлення порушника контракту до своїх дій: абстрактний та конкретний.

Загальним правилом було врахування абстрактного критерію — міри дбайливості, властивої такому собі абстрактному доброму раіегіатіііаз. «Абстрактна вина «мала значення як умова відповідальності у контрактах, де зобов'язання являли інтерес для боржника. Наприклад, при безоплатному користуванні чужим майном (Д. 13. 6. 18).

«Конкретна вина» означала, що враховується ставлення порушника до його власних справ. Наприклад, у договорах про сумісну діяльність вину боржника вбачали тоді, коли він ставився до виконання обов'язків за контрактом гірше, ніж до власних справ. За однаково безтурботне ставлення до своїх та чужих справ, зазвичай, відповідальність не наставала, якщо тільки безтурботність не переходила у тяжку вину (Д.

Крім того, у римському приватному праві існувало ще кілька особливих різновидів вини.

Це, зокрема, сиіра Іеуіззіта — найлегша вина або «вина у недосвідченості». Вона враховувалась лише тоді, коли наявність певних навичок була умовою контракту (Д. 19. 2. 9. 5).

Існували також сиіра іп еіі^епйо (недбалість при виборі особи) та сиіра іп іпзрісіепйо (недбалість при догляді) — Д. 13. 6. 5. 6. Ці різновиди вини являють інтерес у зв'язку з тим, що їхня поява свідчить про визнання римською юриспруденцією можливості відповідальності

150

за дії третіх осіб. Наприклад, на таких засадах відповідав хазяїн майстерні в контрактах найму роботи (Д. 19. 2. 13. 5).

Як зазначалося вище, римському приватному праву була відома і відповідальність незалежно від вини. Підставою для такої відповідальності була сизіосііа або ж сизіосііат ргаезіаге — обов'язок ВИЯВЛЯТИ найвищу міру дбайливості. Невиконання його тягло підвищену відповідальність, причому вже без врахування вини. Наприклад, незалежно від наявності вини відповідав за пошкодження речей хазяїн судна (Д. 14. 1. 1. 2; 19. 2. 13. 1).