4.3. Способи придбання речей

їм присвячена третя книга Кодексу, що називається «Різноманітні засоби, якими набувається власність».

Як передбачає стаття 711, власність на майно набувається та передається шляхом спадкування, шляхом дарування між живими або за заповітом та в силу зобов'язань.

Зупинятися детально на положеннях французького спадкового права необхідності немає, оскільки у визначенні видів, порядку спадкування, кола спадкоємців за законом (діти та низхідні родичі померлого, висхідні та бокові родичі, подружжя — ст.

Тому нагадаємо лише принципові його положення.

Звертає на себе увагу чітке визначення ступенів та ліній спорідненості, що мають значення для спадкування.

Насамперед, спадок поділяється на дві частини: одна частина йде родичам по батьківській лінії, інша — родичам по материнській лінії.

414

Оскільки діє принцип, встановлений ще в римському праві, згідно з яким більш близький ступінь споріднення усуває більш дальній від спадкування, рішенню цього питання присвячені спеціальні норми.

Стаття 735 передбачає, що близькість споріднення встановлюється на підставі кількості народжень; кожне народження називається ступенем. Послідовність ступенів складає лінію. Прямою лінією називається послідовність ступенів між особами, які походять одне від одного; боковою лінією — послідовність ступенів між особами, які походять від спільного родоначальника. Розрізняють прямі висхідні та низхідні лінії (ст. 736). Є в Кодексі і порядок визначення ступенів споріднення в прямих та бокових лініях.

В прямій лінії нараховується стільки ступенів, скільки є народжень між особами. Таким чином, син по відношенню до батька знаходиться в першому ступені тощо (ст. 737). Складніший порядок визначення ступеня бокового споріднення. Тут він вираховується за кількістю народжень, починаючи з одного з родичів і до спільного родоначальника, не рахуючи народження останнього, далі від спільного родоначальника до іншого родича (ст.

Як зазначалося, Кодекс об'єднує в одному титулі як підстави набуття права власності дарування між живими та заповіт. Критерієм тут є врахування характеру волевиявлення власника. Як передбачає стаття 893, розпоряджатися своїм майном з безоплатної підстави можна лише шляхом дарування між живими або шляхом заповіту. Таким чином, мають бути наявними два моменти: бажання власника розпорядитися своїм майном; безоплатність переходу останнього до іншої особи.

Разом з тим, ст. 896 Кодексу заборонені субституції. (призначення «запасних» спадкоємців). Крім того, свобода заповідальних розпоряджень (та дарувань між живими) обмежена в інтересах дітей. Так, безоплатні надання іншим особам не можуть бути більшими половини

415

майна власника, якщо він залишає після своєї смерті одну дитину, третини, якщо залишає двох дітей тощо (ст. 913).

Всі акти дарування повинні бути здійснені перед нотаріусом.

Заповіт може бути власноручним або бути здійсненим шляхом публічного акту або в таємній формі (ст. 969).

Незважаючи на те, що зобов'язання названі останніми у переліку засобів набуття власності, саме вони є їх головним видом, що підкреслюється і кількістю статей, відведених зобов'язанням (ст. 1101—2218).

Послідовно дотримуючись системи побудови цивільного права, розробленої римськими правознавцями, автори Кодексу передбачили. в ньому договори, квазідого-вори, делікти і квазіделікти.

Власне кажучи, підставами (засобами) набуття власності є лише договори і, деякою мірою, квазідоговори. Делікти та квазіделікти, скоріше, належать до охоронних зобов'язань, тобто тих, що забезпечують охорону інтересів власника у випадку позадоговірних порушень. Отож і у Кодексі головну увагу природно приділено контрактам, що є разом з правом власності найважливішим її інститутом.

До принципових положень договірного права належать: свобода договорів, що трактується як можливість укладати або не укладати за своїм бажанням будь-які договори, що не суперечать закону; миттєвий перехід права власності безпосередньо за договором.

Визначення договору наведене у ст.

Класифікація договорів.

Усі договори поділяються на синалагматичні та односторонні (ст. 1102-1103 Кодексу).

Такий поділ має практичне значення, що виражається в такому:

1) акти, що встановлюють синалагматичні договори, повинні бути складені у такій кількості примірників, скільки є зобов'язаних сторін (ст. 1325). Навпаки, тільки на односторонні договори розповсюджується вимога надпису «дійсне» або «погоджено» (ст. 1326);

416

2) питання про розподіл несення ризику постає тільки

у відношенні синалагматичних договорів (ст. 1159);

3) зазвичай, позов про розірвання договору за стат

тею 1184 (внаслідок невиконання зобов'язання іншою

стороною) виникає тільки щодо синалагматичних дого

ворів.

Крім того, договори поділяються на мінові та ризиковані.

За міновим договором кожна зі сторін зобов'язується надати еквівалент зробленого для неї. Якщо ж еквівалент полягає у шансах на виграш або на втрату для кожної з сторін в залежності від невизначеної обставини, то договір є ризиковим (ст. 1104). Такі договори у теорії цивільного права іменуються також «алеаторними».

Нарешті, договори поділяються на благодійні та оп-латні, іменні (що мають найменування) та безіменні (ст. 1106, 1107).

Незалежно від того, до якого виду відноситься договір, для його дійсності необхідно дотримання чотирьох умов. Це:

— згода сторони, яка зобов'язується;

— здатність сторін до укладення договору;

— певний предмет, що складає зміст зобов'язань;

— дозволена підстава зобов'язань.

Недотримання цих умов тягне недійсність договору. Але слід зазначити, що у Кодексі нема загального правила про визнання договорів недійсними. У кожному окремому випадку треба керуватися конкретними нормами розділу 2 титулу III третьої книги Кодексу. Що стосується наслідків недійсності, то тут прогалини у законодавстві долаються за допомогою судової практики.

Якщо договір, визнаний недійсним, виконаний частково, то проводяться розрахунки за вже виконану її частину. При цьому французька цивілістика виходить з того, що суд не зв'язаний змістом визнаного недійсним договору, а керується в таких випадках міркуваннями справедливості.

Значення договору у відносинах між його сторонами визначено правилом ст. 1134: *Угоди, законно укладені,

417

займають місце закону для тих, хто їх уклав. Вони можуть бути скасовані лише за взаємною згодою сторін або з причин, в силу яких закон дозволяє скасування. Вони повинні бути виконані сумлінно».

Звідси слідують такі принципи виконання договірних зобов'язань:

— неприпустимість односторонньої відмови від

договору або зміни його умов;

— сумлінне виконання договірного зобов'язання.

Слід звернути увагу на те, що другий з них адекват

ний відомій багатьом системам права вимозі належно

го виконання зобов'язань, яка була передбачена вперше

ще у Римському приватному праві. Він містить у собі

обов'язок виконання зобов'язання належній особі, належ

ною особою згідно зі змістом договору, у встановлений

строк і у встановленому місці (ст. 1186, 1236, 1239, 1245,

1247 та ін.).

Неналежне виконання або невиконання договору тягнуть певні наслідки, які залежать від того, чи був винен боржник в невиконанні чи ні, «відповідає він за нього чи ні».

У випадках, коли невиконання виникло з причин, за які відповідає боржник, для останнього можливе настання одного з таких видів наслідків:

— виконання в натурі під тиском органів влади;

— відшкодування збитків у випадку, якщо вико

нання у натурі неможливе;

Більш детально урегульований у Кодексі другий вид наслідків. Французька цивілістика виходить з того, що кредитор може вимагати відшкодування збитків за подвійною підставою.

По-перше, можна вимагати відшкодування збитків, спричинених простроченням, навіть якщо боржник в подальшому виконав зобов'язання.

По-друге, якщо боржник так і не виконав зобов'язання, то кредитор вправі вимагати відшкодування з метою покриття шкоди, спричиненої невиконанням зобов'язання. У такому випадку йдеться про компенсаторне відшкодування збитків.

Визначення збитків дано у ст. 1149, котра встановлює, що збитки, які повинні бути сплачені кредитору, є, за загальним правилом, втратою, яку кредитор поніс, або

418

вигодою, якої він позбавився. При цьому збитки повинні бути прямими та передбаченими (ст. 1150, 1151). Вимога «передбачуваності» збитків фактично означає вказівку на наявність вини як умови відповідальності, яка презюмується, поки боржник не доведе свою невинність. При цьому на виникнення обов'язку відшкодування збитків форма вини не впливає, але вона враховується при визначенні обсягу відшкодування.

Особливим видом наслідків невиконання договірних зобов'язань є «каральне застереження». Згідно зі ст. 1226 каральним є таке застереження, за допомогою якого особа з метою забезпечення виконання угоди зобов'язується до чогось на випадок невиконання. Хоча у деяких своїх проявах каральне застереження схоже на відому вітчизняному цивільному праву категорію штрафу (неустойки), однак, згідно з Кодексом Наполеоне, вона має низку особливостей.

Зокрема, «кара» або «покарання» (саме так має перекладатися українською мовою відповідний термін французького права, — а не «неустойка»), характеризується такими двома головними рисами:

— нею може бути замінено відшкодування збитків;

— стягується «кара» в твердій грошовій сумі.

Це означає, що боржник зобов'язаний сплатити штрафні суми тільки у випадках, коли з нього могли бути стягнуті збитки. Важливо, що при цьому кредитору нема необхідності доводити, що невиконання спричиняє йому шкоду: цей збиток вже передбачено, а розмір його зазначений та вказаний в договорі. Оскільки каральне застереження передбачає відшкодування збитків, які кредитор поніс внаслідок невиконання головного зобов'язання, останній не може, як правило, вимагати одночасно виконання головного зобов'язання та сплати штрафу (ст.

Отже відмінності «кари» від традиційної для радянського та пострадянського (східноєвропейського) цивільного права «неустойки» полягають в такому:

— неустойка може бути договірною або норматив

ною, кара — тільки договірною;

— неустойка може стягуватися у різних співвідно

шеннях зі збитками, кара застосовується тоді, коли

збитки стягнути неможливо;

419

— неустойка може бути у твердій грошовій сумі або у відсотках до основного боргу, кара — стягується тільки в твердій грошовій сумі. До окремих видів контрактів належать договори: продажу, найму (який поділяється на найом речей та найом роботи — ст. 1708), позики, поруки, доручення, третейської угоди, застави, шлюбного договору.

Правила, що стосуються квазіконтрактів (начебто договорів), правопорушень та квазіделіктів (начебто правопорушень) розміщені у титулі IV, який називається «Про зобов'язання, що виникають без угоди».

Згідно зі ст. 1371 квазіконтрактами є дії людини, що здійснюються виключно за власним бажанням, з яких слідує будь-яке зобов'язання перед третьою особою, а іноді взаємне зобов'язання сторін.

До числа квазіконтрактів належить ведення справ без доручення та безпідставне збагачення. Слід зазначити, що Кодекс не встановлює загального правила обов'язку повернути безпідставно отримане, обмежуючись нормами про повернення безборгового платежу (ст. 1376-1381). Для подолання прогалини касаційний суд рішенням від 15 червня 1892 р. започаткував для цього випадку використання позов римського права — асііо сіє іп гет УЄГЗО.

У визначенні деліктів (правопорушення) Кодекс виходить із загального посилання, що кожна дія, яка спричиняє шкоду, є протиправною і тягне обов'язок її відшкодування. Причому для настання відповідальності достатньо наявності вини того, хто спричинив шкоду в формі необережності або необачності (ст. 1382, 1383).

До квазіделіктів належать випадки відповідальності за шкоду, що спричинена діями осіб, за яких відповідає інша особа, або речами, які знаходяться під чиїмсь наглядом (ст. 1384).

Загалом, аналіз структури та положень головних інститутів Цивільного кодексу французів свідчить про наявність впливу на нього Римського права. Разом з тим його творці не були простими епігонами Риму, а врахували також та використали національне звичаєве право. Це дає підстави для оцінки Кодексу Наполеона як симбіозу національних та універсальних рис Західної традиції приватного права з переважанням «ідеології» останніх. Що власне є характерним і для усіх правових систем, що належать до романської родини.

420