Розділ 11 СУДОВА СИСТЕМА ІТАЛІЇ

Конституційна юстиція. Особливе місце серед вищих державних установ в Італії посідає Конституційний суд. Цей Суд був уперше в історії країни заснований відповідно до Основного Закону країни 1947 р.

Згідно з Конституцією 1947 р. Конституційний суд має право ухвалювати рішення про неконституційність законів і тим самим скасовувати їх. З 1956 p., коли він був створений, Суд більше 1000 разів ухвалював такі рішення. Вони, як правило, сприяли втіленню в життя найбільш демократичних положень італійської Конституції. Він розглядає також спори про компетенцію між різними органами влади, між державою і областями держави або між областями і, нарешті, обвинувачення в порушенні конституційних норм, що висуваються проти президента і міністрів.

Найважливіше повноваження Суду — контроль за конституційніс- тю законів і актів, що мають силу законів. Такий контроль може бути попереднім і наступним. Перший здійснюється Судом на вимогу уряду відносно законів областей до того, як вони будуть промульговані. Такий розгляд відбувається тоді, коли комісар уряду в області зробить висновок, що область перевищила свою компетенцію, або якщо її рішення суперечать національним інтересам або інтересам інших областей. Якщо обласна рада підтверджує свій закон абсолютною більшістю голосів, то голова Ради міністрів може направити запит до

Конституційного суду в 15-денний термін. Рішення глави уряду зупиняє вступ у силу акта обласної ради. Суд може або відхилити клопотання уряду, або анулювати закон області.

Наступний контроль може бути абстрактним або конкретним. Перший може проводитися на вимогу областей відносно законів держави і на підставах порушення останнім компетенції області.

Предметом контролю можуть бути всі закони або акти, що мають силу закону. Суд з їх приводу може бути запитаний загальним або спеціальним судом при розгляді конкретної справи. Питання про кон- ституційність може бути поставлене і самим Судом, що розглядає справу. Якщо визнається обґрунтованою вимога про визнання неконституційним закону або акта, що має силу закону, то Суд оголошує недійсними законодавчі положення в межах зверненого до нього запиту. Суд оголошує також законодавчі положення, незаконність яких виходить з ухваленого ним рішення.

Крім того, Конституційний суд розглядає спори про компетенцію відповідно до статті 134 Основного Закону, тобто спори, що можуть виникнути між парламентом і урядом, главою держави і парламентом, органами судової влади і уряду.

При розгляді справ по обвинуваченню президента Республіки Конституційний суд доповнюється 16 суддями, що обираються парламентом на 9 років за тими ж правилами, що і ординарні судді цього органу. Обрання проводиться за заздалегідь складеними списками громадян, що володіють необхідною кваліфікацією для обрання в сенатори. Члени парламенту в список не включаються. Що ж до злочинів, вчинених головою Ради міністрів і міністрами, то після поправки в Конституцію, внесеної в січні 1989 p., їх справи розглядаються у порядку звичайного судочинства за дозволом, що дається палатами парламенту. До ухвалення цієї поправки їх справи також розглядалися Конституційним судом.

Суд — автономний орган в адміністративному і фінансовому відношенні, має окреме приміщення. Звичайно він діє в пленарному порядку за скликанням голови, який призначає доповідача у справі і встановлює день слухання. Для ухвалення рішення потрібен кворум у 11 судців і присутність хоч би одного судді від кожної з трьох категорій. Рішення ухвалюються більшістю голосів, при їх рівності голос голови дає перевагу.

Статус суддів Конституційного суду. Суд складається з 15 суддів, які обираються на 9 років. Судді не розподіляються по палатах, вони діють як єдина колегія.

Судді добираються з числа членів найвищих загальних і адміністративних судових установ, професорів права університетів і адвокатів, які навіть перебувають у відставці, штатних, — всі повинні мати стаж роботи не менше 20 років. Судді не можуть призначатися повторно. Голова Суду обирається з числа його членів на трирічний строк. За традицією головою стає один з членів, чий строк повноважень закінчується в останні три роки; таким чином голова може лише один раз займати цю посаду.

Первинний термін повноважень суддів був 12 років, а з 1967 р. він становить дев'ять. Мандат судді несумісний із заняттям якої-небудь посади (зайняття політикою, професійна діяльність, навіть з викладанням права). Судді володіють імунітетом, порівняним з парламентським. Дозвіл на їх переслідування в судовому порядку або усунення від посади може бути надано тільки самим Судом. Відносно суддів не існує яких-небудь вікових обмежень, як у ФРН або в Австрії.

Суди загальної юрисдикції. Судова система загальної юрисдикції Італії ділиться на дві гілки — загальні суди (цивільні і кримінальні справи) і спеціальні суди (адміністративна юстиція).

В основі системи загальних судів лежить судовий округ, який, як правило, не збігається з адміністративно-територіальними одиницями.

До функцій двадцяти трьох апеляційних судів, що засідають у головних містах судових округів, входить розгляд апеляційних скарг на вироки і винесені по першій інстанції ухвали трибуналів. Справи в них розглядаються колегіями у складі п'яти професійних суддів. Спеціальні трибунали при Апеляційних судах розглядають справи про неповнолітніх по першій інстанції.

Трибунали розглядають як суд першої інстанції кримінальні і цивільні справи, що перевищують компетенцію преторій, а як друга інстанція — апеляційні скарги на ухвалені преторіями вироки і рішення. Всі справи в трибуналах розглядаються колегіями у складі трьох професійних суддів.

Справи про найбільш серйозні кримінальні злочини входять до компетенції судів присяжних. У їх складі два професійні судді (один з них — головуючий) і шість засідателів («народних суддів»). Всі вони становлять єдину колегію, і вироки ухвалюються ними на спільній нараді. Скарги на вироки цих судів розглядаються апеляційними судами присяжних, які створюються у кількості один або два в кожному з судових округів апеляційних судів. В їх склад входять разом з шістьма «народними суддями» по два професійні судді, один з яких — суддя Касаційного суду (головуючий), а другий — член апеляційного суду.

Справи про менш тяжкі кримінальні злочини, за які може бути призначено до трьох років позбавлення волі, розглядаються в прето- ріях (їх у країні близько тисячі) одноосібним суддею — претором.

Одноосібні мирові судді (консиліатори) наділені дуже обмеженою компетенцією: вони мають право розглядати лише цивільні справи з невеликою сумою позову. Ці судці не професіонали і не отримують грошової винагороди за свою діяльність. На кожну комуну звичайно припадає один консиліатор, який призначається з числа жителів, що мають освіту.

У 1988 р. була реформована система судів у справах неповнолітніх. У кожному окрузі апеляційного суду був заснований самостійний трибунал у справах неповнолітніх, який складається з двох професійних суддів і двох експертів (чоловіка і жінки). Трибунал розглядає справи про правопорушення підлітків віком до 18 років. Скарги на ухвали трибуналу розглядаються в одній з палат апеляційного суду за участю двох таких же експертів.

Спеціальна (адміністративна) юстиція утворює самостійну гілку. Вона складається з двох підсистем — загальні адміністративні суди на чолі з Державною радою і спеціальні — очолювані Рахунковою палатою. Державна рада є одночасно і консультативним, і судовим органом. Вона контролює законність актів уряду і міністерств, а також розглядає скарги на рішення обласних адміністративних трибуналів. Ці трибунали створені в кожній з 20 областей і є органами адміністративної юстиції першої інстанції, що розглядають скарги на ухвали і дії багатьох виконавчих влад.

Статус суддів судів загальної юрисдикції. Судді призначаються президентом Республіки за поданням міністра юстиції, як правило, з числа осіб, що мають вищу юридичну освіту, закінчили курси міністерства юстиції і після конкурсного відбору зараховані на посаду суддівського аудитора (стажиста).

Досудове слідство та прокуратура. Розслідування кримінальних справ проводиться органами судової поліції, преторами (згодом претор інколи розглядає як суддя розслідувану ним же справу), республіканськими прокурорами і, нарешті, слідчими суддями, що знаходяться при трибуналах і призначаються з числа членів трибуналів (ними проводиться, як правило, так зване формальне слідство у справах, підсудних суду присяжних). Обвинувачення у кримінальних справах підтримують у суді представники прокуратури або призначені преторами інші державні службовці (зокрема офіцери поліції).

Генеральні прокурори при Касаційному і апеляційних судах, республіканські прокурори при трибуналах репрезентують із своїми співробітниками ієрархічно організовану систему, яка функціонує під егідою міністра юстиції. Представники прокуратури виступають в судах також при розгляді деяких цивільних справ (наприклад, при будь-якому розгляді в Касаційному суді, при спорах про дітей, про визнання недієздатності та ін.).

Адвокатура. Захист у кримінальних справах здійснюють адвокати або за вибором обвинуваченого, або за призначенням у порядку безкоштовної юридичної допомоги. Згідно із законом, обвинувачений може мати не більше двох захисників. При судовому розгляді цивільних справ сторони, як правило, повинні бути представлені адвокатами. До виступів у цивільних і кримінальних справах у Касаційному суді та інших вищих судах допускаються лише найдосвідченіші і кваліфіковані адвокати, які включені до списку, що затверджується Вищою радою магістрату.

В Індії, на відміну від інших федеративних держав, існує єдина, чітко централізована судова система, яка покликана служити зміцненню єдності країни і однаковому застосуванню законодавства на всій її території.

Нижчим рівнем судової ієрархії є суди панчаятів, що розглядають незначні цивільні і кримінальні справи. Далі, більш складні категорії справ, приймають до свого розгляду суди мунсифів, «судді-індуси», додаткові і окружні судді. Вищою судовою інстанцією штату є Вищий суд штату, який діє як суд першої інстанції і як суд апеляційної інстанції. Свій вищий суд можуть мати і союзні території.

Найвищим органом єдиної централізованої судової системи Індії є Верховний суд, який складається, як правило, із старшого за віком головного судді і 17 членів. Члени Верховного суду призначаються президентом з числа видатних юристів країни за попередньої консультації з головним суддею і міністрами кабінету. Після досягнення 65-річного віку вони зобов'язані йти у відставку, а також можуть бути достроково звільнені за негідну поведінку або зміщені наказом президента унаслідок професійної непридатності. Наказ президента про звільнення члена Верховного суду повинен бути підтриманий рішенням 2/3 присутніх членів обох палат парламенту.

Верховний суд уповноважений розглядати як суд першої інстанції спори між урядом Союзу і штатами, а також спори між штатами. Він є вищою апеляційною інстанцією у кримінальних і цивільних справах. У межах діючого законодавства він видає розпорядження з питань судочинства, а на прохання президента може давати різні висновки

з питань факту або права. Найбільш важлива роль Верховного суду Індії і Вищих судів штатів полягає в тому, що ці судові установи діють також як органи конституційного контролю.

При розгляді будь-якої справи Верховний суд може здійснювати тлумачення конституційних положень, а сформульована ним позиція є обов'язковою для всіх судів країни. Верховний суд має право оголосити неконституційним будь-який закон, що суперечить конституції Індії. Найчастіше це стосується законодавчих актів, що порушують основні права громадян.

Право Верховного суду і Вищих судів штатів на здійснення конституційного контролю неодноразово намагалася використовувати опозиція проти рішень уряду, пов'язаних із здійсненням земельних реформ, скасуванням пенсій і особливих привілегій колишніх правителів князівств в 50-і роки, націоналізацією 14 банків в 1970 р. і т.д. У той же час практика знає чимало прогресивних рішень Верховного суду і Вищих судів штатів, прийнятих у порядку конституційного контролю, які розширили право на свободу слова і друку, на страйки, мінімальну заробітну платню, на юридичний захист громадян, виступали на захист інтересів національних, кастових або релігійних меншин.

У федеральній судовій системі також діють апеляційні суди і нижчі суди: суди сесій і суди магістратів.

Тенденція до деякого посилення судової влади, що спостерігається протягом останніх двадцяти років, говорить про те, що правляча еліта країни, мабуть, вважає за краще зберегти і навіть дещо підсилити роль суду (органу стримувань та противаг у системі поділу влади) як необхідної противаги уряду, що має майже диктаторські повноваження, так і на випадок можливого виходу парламенту з-під контролю уряду. Не позбавлений смислу і ідеологічний вплив такої діяльності судів на народні маси в умовах високого рівня соціального напруження в країні. Тому процес деякої загальної демократизації форм і змісту діяльності Верховного суду і відносного посилення судової влади в цілому перебуває в руслі природної логіки руху країни до ширшого використання демократичних інститутів разом з розвитком сучасної ринкової економіки Індії.

Сучасна судова система Японії склалася в результаті реформ 1947 — 1948 pp. Вона включає Верховний суд, вищі, територіальні, сімейні і первинні суди.

Очолює японську судову систему Верховний суд, наділений най- ширшими повноваженнями як вища судова інстанція, найвищий орган конституційного нагляду і як орган керівництва всіма нижче- стоящими судами. Верховний суд встановлює правила для роботи не тільки судів, але і адвокатів. Виданих ним правил зобов'язані дотримуватись і прокурори. Він засідає в Токіо і складається з голови і 14 членів суду. Верховний суд розглядає як остаточна інстанція скарги на рішення і вироки нижчестоящих судів у цивільних і кримінальних справах, як правило, у колегіях із п'яти суддів. До розгляду Верховним судом приймаються лише скарги з питань права, а не з оцінки фактичних обставин справи (існує декілька видів оскарження судових ухвал залежно від характеру оскаржуваного рішення, рівня судової інстанції, що винесла його, і ін.). Верховний суд розглядає обов'язково у повному складі скарги на неконституційність законодавчих або адміністративних актів, а також справи, по яких виникає питання про тлумачення Конституції або внесення в неї змін, або коли потрібна зміна попередніх рішень самого Верховного суду.

Вищі суди (їх вісім, вони розташовані в найбільших містах у різних частинах країни, мають 6 відділень) виступають, головним чином, як суди апеляційної інстанції і розглядають у колегіях з трьох суддів скарги на рішення і вироки нижчестоящих судів у цивільних і кримінальних справах, у тому числі і на рішення, винесені по другій інстан-

ції. Крім того, у колегіях з п'яти суддів вони розглядають по першій інстанції справи про деякі державні злочини. Згідно з ухвалою Верховного суду, у разі потреби можуть бути додатково утворені кілька відділень (філії) кожного з вищих судів.

Найважливіша ланка судової системи Японії — територіальні суди, які розташовані в центрах кожної з 47 префектур (багато з яких мають свої відділення і в інших містах). У них розглядається по першій інстанції основна маса цивільних і кримінальних справ — всі справи, за винятком віднесених до компетенції вищих і первинних судів (повноваження деяких відділень територіальних судів залежно від їх категорії дещо обмежені). Ці ж суди можуть розбирати скарги на рішення і ухвали первинних судів, винесені ними у цивільних справах. У територіальних судах справи розглядаються або суддею одноосібно (як правило), або колегією з трьох суддів, якщо йдеться про велику суму позову або звинувачення в такому злочині, який карається позбавленням волі на строк понад один рік. У складі територіальних судів є молодші судді з обмеженою компетенцією.

Особливе місце в судовій системі Японії посідають сімейні суди. Вони вважаються судами того ж рівня, що і територіальні, і створюються в тих же містах. До їх компетенції входить розгляд спорів майнового і немайнового характеру між подружжям, справ про спадщину і ін., а також справи про правопорушення неповнолітніх віком до 20 років (у разі вчинення ними тяжкого злочину справа після перевірки обґрунтованості обвинувачення в сімейному суді передається до територіального суду). Справа в сімейному суді слухається, як правило, суддею одноосібно і лише в окремих випадках — колегією з трьох суддів. Нерідко ці суди вдаються до процедури примирення.

Первинні суди — нижча судова інстанція (їх близько 600) — розглядають цивільні справи з невеликою сумою позову, межі якої періодично переглядаються Верховним судом, і кримінальні справи, по яких може бути призначено покарання у вигляді штрафу, а також справи про деякі категорії злочинів, що караються позбавленням волі (ці суди мають право засудити до не більше трьох років ув'язнення). Справи в первинних судах розглядають тільки одноосібні судді. У жодному з японських судів немає засідателів, присяжних. У 1923 р. суди присяжних були засновані в законодавчому порядку, проте виявилось, що 99% осіб, що мали право на розгляд їх справи за участю присяжних, відмовлялися скористатися ним, оскільки ухвалений судом присяжних вирок, згідно з встановленим правилом, не можна було вже оскаржити у вищестоящий суд. Конституція 1946 р. і подальші законодавчі акти не містять згадувань про суд присяжних.

Дисциплінарні суди (всього 575) розглядають незначні цивільні справи з ціною позову понад 900 тис. ієн, дрібні кримінальні справи. Справи розглядаються одноосібно суддею, який не обов'язково повинен мати юридичну освіту.

Конституційний контроль, тобто перевірка будь-яких законодавчих або адміністративних актів на предмет їх відповідності Конституції, може здійснюватися не лише Верховним судом, але і нижчестоящими судами, деякі з яких неодноразово впродовж останніх десятиліть виносили з прогресивних позицій рішення про визнання неконституційними навіть найважливіших урядових ухвал внутрішньо- і зовнішньополітичного характеру.

З 1947 р. в Японії відсутня система адміністративної юстиції, і всі скарги на дії адміністративних органів розглядаються по першій інстанції територіальними судами як специфічний вид цивільного судочинства.

Цивільний процесуальний кодекс Японії передбачає можливість арбітражного розгляду спорів, проте найчастіше до такої процедури вдаються лише у справах, пов'язаних із зовнішньою торгівлею, у торгових палатах відповідних префектур.

У Японії існує традиція централізації відносно «управління правосуддям». Верховний суд узагальнює судову практику, видає обов'язкові для нижчестоящих судів керівні вказівки, приймає положення про прокуратуру при ньому, про внутрішню дисципліну і адміністративне управління судовими органами. Ці рішення ухвалюються колегією, що складається з членів Верховного суду і вищих судів Японії. Разом з цим кожні 10 років (ст. 79 Конституції) одночасно з виборами в нижню палату парламенту проводиться референдум з приводу складу Верховного суду: якщо більшість виборців проголосують проти певного судді, він зобов'язаний залишити свою посаду. Для проведення розслідування з метою підготовки справи до слухання в призначений день діють 20 «дослідницьких секретарів». Майже всі вони повинні мати досвід суддівської роботи протягом декількох років. На відміну від практики Сполучених Штатів, вони не є секретарями індивідуальних суддів, а працюють на суд у цілому. Дослідницькі секретарі діють у вищих і окружних судах. У окружних судах вони проводять розслідування тільки відносно справ, що стосуються податків і промислової власності. Дослідницькі секретарі, обрані з числа суддів, припиняють свій суддівський статус на весь термін перебування в цій якості.

Статус суддів. Всі судді призначаються на свої посади строком на 10 років. Призначення здійснюються Кабінетом міністрів, в більшість судів — на підставі списку кандидатів, складеного Верховним судом (голова Верховного суду призначається імператором). Через 10 років суддя може бути призначений на свою посаду повторно, і так до тих пір, поки він не досягне віку, встановленого законом для виходу у відставку (65 або 70 років). Конституція передбачає ряд заходів, спрямованих на підвищення суддівського авторитету. Зокрема, призначення в члени Верховного суду підлягає так званому «перегляду народом» при проведенні чергових виборів до палати представників. Якщо більшість виборців висловлюються при цьому за усунення якого-небудь судді, він позбавляється своєї посади. Така процедура повторюється кожні 10 років. Незважаючи на зовнішню ефектність цих положень, їх доцільність викликає серйозні сумніви у японських державознавців, оскільки більшість виборців погано знають членів Верховного суду і не надають суттєвого значення голосуванню. Судді всіх судів можуть бути усунені з посади тільки в результаті публічного розгляду відповідно до процедури імпічменту, яка передбачає розгляд звинувачень на адресу судді спеціальними органами парламенту.

Для зайняття посади судді, а також для того, щоб стати прокурором або адвокатом, встановлені суворі правила відбору. Випускники юридичних факультетів японських університетів, охочі присвятити себе практичній діяльності в одному з вказаних трьох напрямів, зобов'язані скласти іспити, які щорічно влаштовуються спеціальною комісією міністерства юстиції. Вимоги, що пред'являються цією комісією, настільки високі, що їх витримує не більше 2 — 3 % претендентів. Потім вони зараховуються на дворічні курси підготовки працівників юстиції при Верховному суді, в програму яких входять не тільки теоретичні заняття, але і практика в судах (вісім місяців), а також у прокуратурі і адвокатурі (по чотири місяці). Лише після закінчення курсів і здачі нових іспитів претенденти на посаду судді, прокурора або адвоката можуть почати обрану ними кар'єру, якщо отримують відповідне призначення.

У Японії корпорації професійних юристів свідомо обмежують число своїх колег: у країні з населенням понад 120 млн людей налічується приблизно 2000 суддів, 2100 прокурорів і близько 12 000 адвокатів, що значно менше, ніж в інших країнах. При цьому в Японії крізь фільтр курсів підготовки працівників юстиції — основного джерела нових кадрів — щорічно проходить не більше 500 осіб.

Досудове слідство та прокуратура. Прокуратура в Японії входить у систему міністерства юстиції, що є одним з найважливіших за своїм значенням (у його відання входять також тюремні заклади, контроль за імміграційними службами, за «підривними організаціями» та ін.). Прокуратура є централізованою організацією, очолюваною генеральним прокурором, але структура її пристосована перш за все до судової системи: є служби прокуратури (генеральної) при Верховному суді, при вищих, територіальних, сімейних та інших судах. Прокурори здійснюють досудове слідство по обмеженому колу найбільш складних кримінальних справ, спостерігають за дізнанням і розслідуванням, що проводиться у всіх інших справах поліцією, і за виконанням кримінальних покарань. Вони порушують при необхідності кримінальне переслідування, складають обвинувальний висновок, передають його в суд і підтримують там обвинувачення, а також захищають «публічні інтереси» при судовому розгляді цивільних справ. За діючими правилами судочинства прокурор не тільки не зобов'язаний пред'являти обвинуваченому і його захиснику всі докази, наявні в його розпорядженні, але може приховувати докази, що свідчать на користь обвинуваченого, у тому числі і ті, що підтверджують його алібі. Прокурор також не зобов'язаний знайомити зі всіма матеріалами справи до судового розгляду і суддю, якому він передає лише обвинувальний висновок без яких-небудь інших документів.

Адвокатура. Згідно з Конституцією, захист обвинуваченого у кримінальній справі може здійснюватися адвокатом або за його вибором, або призначеним державою, якщо обвинувачений не має змоги оплачувати послуги адвоката. У цивільному процесі малоімущим також може надаватись матеріальна допомога, але вона зводиться або до відстрочення сплати судових витрат, або до призначення безкоштовного адвоката Японською асоціацією правової допомоги (асоціація виділяє адвоката, лише якщо є перспектива виграшу процесу).