Розділ 2 СУДОВА СИСТЕМА, її ЕЛЕМЕНТИ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА. КЛАСИФІКАЦІЯ судових СИСТЕМ

Суд як спосіб вирішення конфліктів існував майже з самого початку усвідомлення людиною себе як соціальної істоти. Утворення ж судових систем стало можливим лише після формування держав з міцною центральною владою, яка була здатна забезпечити контроль за організацією судів як інструменту державної влади, здійснення ними правосуддя та виконання їх рішень на всій території держави.

Як унікальна історія розвитку і становлення кожної держави, так унікальна і історія становлення і розвитку її судової системи як складової механізму організації державної влади. Форма правління і характер державного устрою є визначальними чинниками організації судових систем, але не вичерпуються ними. Значну роль у формуванні сучасних судових систем відігравали і відіграють й інші чинники — як внутрішні, так і зовнішні. До внутрішніх слід віднести традиції, звичаї, менталітет народу, рівень побутової, професійної, політичної правосвідомості, що охоплюється поняттям правової культури суспільства. До зовнішніх — ступінь інтеграційного включення держави в європейську і світову спільноту, визнання і впровадження на внутрішньому державному рівні демократичних принципів і стандартів організації судової влади, які забезпечують реалізацію принципу верховенства права.

Одним з перших міжнародних актів, де були закріплені принципи правосудця, стала Загальна декларація прав людини, прийнята Організацією Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 р. У цьому акті (статті 7, 8, 10, 11) проголошені універсальні для усіх держав світу принципи правосуддя.

Ці принципи були розвинуті і доповнені положеннями Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (статті 6, 9, 10 та ін.).

У вказаних міжнародних актах стандарти правосуддя розглядаються поряд з іншими проблемами, що вимагають міжнародно-правового регулювання. Тому, виходячи зі значущості побудови в кожній державі ефективної і гуманної судової системи, міжнародна спільнота прийняла низку актів, спеціально присвячених організації і функціонуванню судової влади.

Значна увага становленню системи правосуддя приділена і на регіональному рівні. Зокрема, для європейських держав, що входять до Ради Європи, таким актом є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, прийнята у Римі 4 листопада 1950 p., та Протоколи до неї, у тому числі Протокол № 7, а також рішення Європейського суду з прав людини, наділеного правом тлумачення положень Конвенції і Протоколів до неї. Важливе значення на європейському континенті має такий регіональний акт, як Рекомендація № R(94)12 Кабінету міністрів Ради Європи державам-членам щодо незалежності, дієвості та ролі суддів, прийнята 13 жовтня 1994 р.

Сформульовані міжнародною і європейською спільнотою міжнародні принципи організації і функціонування судової влади можна систематизувати по двох блоках (сферах):

встановлення принципів організації і діяльності судової влади у державі як органу її влади;

встановлення принципів судочинства, що визначають правила і процедури, за якими розглядаються конкретні справи в органах судової влади.

У першому блоці принципів також можна виокремити ще два напрямки: напрямок, пов'язаний з регламентацією статусу судді, та напрямок, пов'язаний з організацією судової системи.

Щодо організації судової системи, то міжнародні принципи вимагають:

забезпечення кожному, хто намагається в судовому порядку захистити свої права і інтереси, реалізацію цього права шляхом утворення розвинутої мережі судів, наближених до населення і наділених повноваженнями розгляду справи у повному обсязі по суті;

забезпечення розгляду справи незалежним, неупередженим судом, створеним відповідно до закону, у фаховості якого впевнена особа, що звертається до суду за захистом своїх прав і інтересів;

реалізації права особи на оскарження рішень та перегляд справи вищим судом (у випадках, передбачених внутрішнім законодавством) шляхом утворення мережі судів, наділених повноваженнями перегляду справ в апеляційному або касаційному порядку;

відповідного процесуального порядку розгляду і вирішення спору, що визначається особливістю його предмета.

Як видно, принципи не визначають і не деталізують схему побудови судової системи, але орієнтують держави на те, щоб в основу судових систем, при всій можливій їх різноманітності, були покладені вказані принципи.

Власне судова система сучасних держав будується на основі таких принципів, як територіальність, спеціалізація, інстанційність.

Принцип територіальності у побудові судової системи за своїм значенням є демократичним досягненням суспільного розвитку людства, оскільки прийшов на зміну становому принципу побудови судів, коли для кожного соціального стану існувала своя судова система. Принцип територіальності вимагає чіткого визначення місця розташування суду і території, на яку поширюється його юрисдикція. Цей принцип забезпечує територіальне розмежування компетенції однорідних судів, тобто визначає межі судового округу. Найбільшого значення принцип територіальності набуває при визначенні мережі судів першого (вихідного) рівня, оскільки вона має бути розгалуженою, щоб забезпечити кожній особі реальну можливість дістатися судової установи для вирішення своєї справи по суті.

Принцип територіальності у побудові судової системи не тягне за собою автоматичної прив'язки судового округу до території певної адміністративно-територіальної одиниці, які утворюються в державах. Унікальність розвитку кожної держави, інші соціально-економічні чинники вплинули на те, що у державах існують різні варіанти співвідношення судового і адміністративно-територіального округів: або судовий округ охоплює декілька адміністративно-територіальних одиниць, або в межах однієї адміністративно-територіальної одиниці існує декілька судових округів, або у судовий округ входять частини територій декількох адміністративно-територіальних одиниць. При будь- якому варіанті реалізації принципу територіальності слід розуміти, що він є одним з шляхів реалізації права на свій законний суд, якому підсудні всі справи, юридичний спір по яких виник на території певного судового округу.

Принцип спеціалізації у побудові судової системи є одним з факторів забезпечення права на правосуддя, оскільки ця вимога пов’язана з необхідністю розгляду справи компетентним судом. Поняття «компетентний суд» має дві складові. По-перше, це суд, який уповноважений здійснити правосуддя, тобто вирішити всі потрібні питання по справі у необхідному за законом обсягу (по суті, у порядку апеляційного або касаційного провадження тощо).

По-друге, це суд, у фаховості якого впевнена особа, яка до нього звертається. Постійно зростаюча розгалуженість і поглибленість сучасної системи права, неухильне збільшення обсягу і різноманітності відносин, що потребують правового врегулювання, покладають на державу обов’язок рахуватися з дією вказаного чинника впливу на організацію і функціонування судових систем. Це реалізується шляхом впровадження у дію принципу спеціалізації. Одним з головних критеріїв спеціалізації є предмет спірних правовідносин (адміністративні, трудові, соціальні, фінансові) і властива йому відповідна процесуальна процедура. Поряд з ним існують й інші критерії: вік (справи щодо неповнолітніх), визначена сфера певних правовідносин (сімейні справи), рід діяльності (справи щодо військовослужбовців) тощо.

Організаційно принцип спеціалізації реалізується шляхом як «внутрішньої», так і «зовнішньої» спеціалізації. «Внутрішня» означає спеціалізацію в межах суду загальної юрисдикції одного або декількох суддів на розгляді певної категорії справ (сімейних, щодо неповнолітніх, адміністративних, трудових тощо). «Зовнішня» спеціалізація означає утворення окремого суду (судів), які наділені повноваженнями здійснювати правосуддя лише за певною, чітко визначеною категорією справ. Варіантів «зовнішньої» спеціалізації багато, і вони є достатньо різноманітними: від утворення спеціалізованого суду лише на рівні нижчої ланки судової системи з переглядом справ в апеляційному порядку апеляційними судами загальної юрисдикції до утворення окремих гілок спеціалізованих судів зі своїми апеляційними та вищими судами, які функціонують окремо від системи судів загальної юрисдикції.

Так, організація юрисдикції щодо неповнолітніх у різних державах є різною.

У Німеччині суди у справах неповнолітніх входять до системи загальних судів як самостійні підрозділи. Окрім того, як такий суд можуть функціонувати спеціалізовані склади дільничного суду (суддя і два шефени у справах неповнолітніх або суддя у справах неповнолітніх). У судах земель утворені палати у справах неповнолітніх у складі трьох суддів і двох шефенів.

В Італії трибунали у справах неповнолітніх організаційно є самостійними. Вони утворені у кожному з 23 апеляційних округів. Кожен трибунал діє у складі двох суддів та двох експертів (чоловіка та жінки). Але скарги на постановления трибуналу розглядаються в одній з палат апеляційного суду загальної юрисдикції за участю двох таких же експертів, тобто суди у справах неповнолітніх перебувають в інстанцій- ному зв'язку з судами загальної юрисдикції.

В Іспанії суди у справах неповнолітніх самостійні відносно загальної судової системи. Вони є у кожній з п'ятдесяти провінцій. Справи в них розглядаються як одноособово, так і комісією суддів. Очолює систему цих судів Вища рада захисту неповнолітніх у Мадриді, вона розглядає апеляційні скарги на рішення судів у справах неповнолітніх провінцій у складі семи професійних суддів.

Конкретні форми реалізації принципу спеціалізації є унікальними для кожної держави, тому що є результатом її історичного розвитку, традицій, рівня розвинутості правової системи і соціально-економічного стану суспільства. У європейських державах, які нещодавно увійшли до Ради Європи або у Європейський Союз, теж стояло завдання реалізації принципу спеціалізації у побудові судової системи. Розуміючи важливість відповідності судових систем міжнародним стандартам, більшість з них виходила з того, що «зовнішня» спеціалізація є більше результатом політичної доцільності і економічної спроможності створити і утримувати ще одну гілку судової системи, а «внутрішня» спеціалізація є об'єктивною необхідністю, що без надмірних витрат (фінансових, організаційних, кадрових, ресурсних) здатна забезпечити реалізацію права людини на правосуддя, що здійснюється компетентним, фаховим судом.

Принцип інстанційності має суттєве значення у побудові судової системи. Види, сутність, кількість судових інстанцій є відбиттям усього історичного шляху існування суду в кожній державі з її традиціями, досвідом, надбанням. У середньовіччі при існуванні суцільно письмового судочинства та ревізійного порядку перегляду судових справ справа в силу закону просувалася з одного суду до іншого, перевірялася і вирішувалася знову у повному обсязі, що вимагало значних витрат часу без впевненості в остаточному вирішенні справи черговою судовою установою.

Судові інстанції з'явилися лише тоді, коли:

а) учасники процесу набули права на скаргу, і ця скарга стала спонукою руху справи по вертикалі судових установ;

б) обсяг повноважень судів по розгляду і перегляду однієї і тієї самої справи почав відрізнятися, і ця відмінність чітко визначена законом.

У сучасний період розвитку судових систем перегляд здійснюється на вимогу зацікавлених сторін, а за своїм змістом поділяється на: а) перегляд вирішення окремих питань, які зустрічаються у справі в ході її вирішення; б) перегляд рішення за суттю; в) перегляд з підстав неправильного застосування норм матеріального права чи суттєвого порушення норм процесуального права.

Судом першої інстанції є суд, який уповноважений первісно розглянути і вирішити у межах своєї предметної юрисдикції (кримінальної, цивільної, адміністративної тощо) відповідну справу. Суди першої інстанції розглядають справу по суті, встановлюючи обґрунтованість, необґрунтованість чи часткову обґрунтованість позову (спір про право цивільне чи про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах), або винність чи невинність особи (при обвинуваченні її у вчиненні злочину). При розгляді справи по суті до суду викликаються позивач, відповідач, обвинувачений (підсудний), потерпілий, свідки, щоб завдяки їхнім свідченням, а також документам, речовим доказам були отримані фактичні дані, на підставі яких встановлювалися б обставини, що мають значення для вирішення справи. Вирішення справи по суті завершується відповідним актом правосуддя: вироком, рішенням, постановою.

Суд апеляційної інстанції - це суд, який розглядає апеляції на рішення судів першої інстанції, що не набрали законної сили, з вирішенням питання про законність і обґрунтованість оскаржуваних рішень. Отже, метою звернення до апеляції є перерішення, тобто повторний розгляд справи у цілому або в частині.

Існують два види апеляції: повна і неповна.

Неповна апеляція означає перегляд рішень судів першої інстанції на підставі лише тих фактичних даних, що були встановлені з матеріалів, наданих учасниками процесу в суді першої інстанції, без права надання нових матеріалів до суду апеляційної інстанції. Тому, якщо наявних у справі матеріалів суду апеляційної інстанції недостатньо для вирішення питання щодо законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції, він повертає справу для нового розгляду у суді першої інстанції.

При повній апеляції особи, що беруть участь у справі, можуть надавати в апеляційних судах поряд з раніше дослідженими й нові матеріали. Тому при повній апеляції, на відміну від неповної, суд при розгляді скарги не вправі повернути справу для нового розгляду в суд першої інстанції, а повинен сам винести нове рішення. Таким чином, при повній апеляції суд апеляційної інстанції здійснює перевірку правильності розгляду і вирішення судом першої інстанції справи, а при неповній - перевірку рішення (вироку).

В апеляційній інстанції суд може перевіряти справу або у повному обсязі, не обмежуючись вимогами скарги, або лише в обсязі вимог, вказаних в апеляції. При створенні інститутів перегляду судових рішень західноєвропейські держави виходили з принципу tantum devolution guantum appellation: скільки скарги - стільки й рішення. Відбиттям цього принципу стали відповідні правила у законодавстві цих країн, згідно з якими апеляційний суд перевіряє правильність рішення першої інстанції відносно особи, що подала скаргу, і лише відносно тієї частини рішення суду першої інстанції, що нею оскаржена.

Однак не у всіх державах споріднений інститут має назву «апеляція» чи «апеляційний перегляд». Так, у ФРН для оскарження рішення суду закон передбачає дві можливості: або апеляційне, або ревізійне провадження. Різниця між цими двома способами оскарження полягає в тому, що в апеляційному провадженні перевіряється як правильність застосування закону, так і достовірність встановлення фактичних обставин. При ревізійному порядку фактичні обставини вважаються встановленими і не підлягають перевірці, а оцінюється лише дотримання процесуального закону і правильність застосування матеріального закону. Апеляційне рішення тому може бути оскаржене і перевірене в ревізійному порядку.

Поряд з переглядом справ, рішення з яких не набули законної сили, у сучасних державах існує також процедура перегляду справ, рішення з яких набули законної сили. У різних державах цей спосіб має різну назву: касаційний, апеляційний.

Так, держави, у яких панує англо-американська правова система (Великобританія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія та ін.) не знають поняття «касація» і в них відсутні суди, що мають назву «касаційна інстанція». Будь-який вид перегляду в них охоплюється поняттям «апеляційний», незалежно від того, уповноважений цей суд на розгляд скарг лише з питань права чи і права, і факту.

У державах, які були під безпосереднім впливом французької системи права або запозичили чи приєдналися до цієї системи (Австрія, Італія, Іспанія, Польща, Латвія, Литва, Естонія), спосіб перегляду справ, рішення з яких набули законної сили, отримав назву «касація». Звідси й суд має відповідну назву касаційного суду чи суду касаційної інстанції. За загальним правилом, касаційний порядок перегляду здійснюється відносно законності судового рішення. Перевірка обґрунтованості судового рішення (оцінка відповідності висновків суду встановленим у справі обставинам) відбувається при апеляційному перегляді. Таким чином, касаційний суд справу не розглядає, тобто не вирішує спір між сторонами, а оцінює постановлене судове рішення з позицій розуміння судом істинного змісту закону і правильності застосування його на практиці. Саме вказане повноваження, яке націлене на забезпечення однакового розуміння, тлумачення та застосування законів, мало своїм наслідком те, що таке повноваження може здійснювати лише той суд, який очолює судову систему.

Отже, під судовою інстанцією розуміється судовий орган у цілому або його структурний підрозділ, що виконує певну процесуальну функцію при здійсненні правосуддя. Судові інстанції відрізняються колом процесуальних повноважень по розгляду справи і прийняттю судових рішень. Кожна наступна інстанція є вищестоящим судом відносно судової інстанції, що раніше постановила рішення по справі. Суд апеляційної інстанції є вищим відносно суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції є вищим відносно суду апеляційної інстанції.

Одна й та ж скарга і відповідно справа не може послідовно проходити обидві інстанції в одному й тому ж суді. Це порушило б міжнародно-правові вимоги, підтверджені багатьма рішеннями Європейського суду з прав людини щодо забезпечення здійснення правосуддя безстороннім, неупередженим судом.

Але з вказаного правила є виняток. Передумовою такого винятку є те, що іноді судова установа певної ланки наділяється декількома інстанційними повноваженнями. Наприклад, апеляційні суди можуть бути наділені повноваженнями по розгляду справ як суди другої (апеляційної) інстанції, а у випадках, передбачених законом, і як суди першої інстанції. Вищим щодо нього є зазвичай суд, що очолює судову систему і основним повноваженням якого зі здійснення правосуддя є касаційний перегляд. Щоб забезпечити учасникам процесу реалізацію їх права на апеляційне оскарження рішень суду першої інстанції, верховні суди наділяються повноваженнями суду апеляційної інстанції. Але у такому випадку чітко виокремлюються ті структурні підрозділи суду, які мають право розглядати справи лише в апеляційному порядку, і ті, які мають право розглядати справи у касаційному порядку. Прикладом організаційного вирішення проблеми забезпечення оскарження і перегляду справ може бути судова система Латвії, яку утворюють районні (міські) суди, окружні суди і Верховний Суд.

Районні (міські) суди розглядають цивільні, кримінальні справи і справи, що випливають з адміністративно-правових відносин. Ці суди є судами першої інстанції щодо справ, які входять до їх компетенції згідно з процесуальними законами.

Окружні суди розглядають справи як суди апеляційної інстанції щодо справ, розглянутих районними (міськими) судами у першій інстанції, та є судами першої інстанції щодо цивільних і кримінальних справ, що належать до їх компетенції згідно з процесуальними законами.

Верховний Суд здійснює в апеляційному порядку перегляд справ, розглянутих окружними судами по першій інстанції, і є касаційною інстанцією по усіх справах, розглянутих районними (міськими) і окружними судами. Для розгляду справ в апеляційному порядку у Верховному Суді утворені дві судові палати: Судова палата з цивільних справ і Судова палата з кримінальних справ.

Для здійснення повноважень касаційної інстанції утворюється Сенат Верховного Суду, куди входять Голова Верховного Суду і судді, які звуться сенаторами. У складі Сенату є три департаменти: з цивільних, кримінальних та адміністративних справ. Таким чином, персональний склад судових палат і Сенату не збігається, окрім того, Сенат очолює Голова Верховного Суду, що додатково забезпечує реалізацію принципу здійснення правосуддя незалежним, безстороннім судом.

Отже, такі загальновизнані вимоги, як необхідність забезпечення кожному, хто потребує цього, розгляд його справи в суді по суті (по першій інстанції), реалізація його права (окрім випадків, встановлених законом) на апеляційне і касаційне оскарження рішень з одночасною забороною розгляду справи в одній судовій установі по двом інстанціям, стали найважливішими критеріями побудови сучасних судових систем, а звідси й визначення кількості їх рівнів (ланок).

Поняття «ланка» - суто судоустрійне, воно застосовується для відокремлення в окремій судовій системі судових установ, що за своїм статусом перебувають на одному рівні. Зміст поняття «ланка судової системи» визначається колом повноважень, наданих тій чи іншій судовій установі, і обсягом обоє 'язків, які вона виконує. Суди, які утворюють певну ланку судової системи, мають однакову предметну компетенцію, аналогічну структуру, ті ж самі функції і діють у межах територіальних одиниць, прирівняних одна до одної.

Поняття «ланка» судової системи добре розкривається на прикладі Бельгії - федеративної держави, яка поділена на дев’ять провінцій (адміністративно-територіальних одиниць).

Низова (перша) ланка бельгійської судової системи - мирові суди, у яких суддя одноособово розглядає справи щодо незначних злочинів, спори з цивільних і торговельних справ з незначною сумою позову, а також деякі спори немайнового характеру.

Основна (друга) ланка бельгійської судової системи - трибунали першої інстанції, військові трибунали, трибунали з трудових спорів і комерційні трибунали. Ці трибунали функціонують у кожному з 26 судових округів. У кожній провінції утворено по два-три судових округи.

Апеляційні суди (їх у країні п’ять, кожний на одну-дві провінції) розглядають скарги на постановлення трибуналів першої інстанції по цивільних і кримінальних справах, а також на рішення комерційного трибуналу. Діють ще п’ять апеляційних судів по трудових спорах, які розглядають скарги на рішення відповідних трибуналів. Всі ці апеляційні суди утворюють третю ланку судової системи.

Очолює всю цю систему Касаційний суд, який розглядає скарги на рішення нижчих судів, але лише з питань права, а не факту. Це четверта, вища ланка судової системи Бельгії.

Характерною рисою судової системи Бельгії є, по-перше, значна «зовнішня» спеціалізація на рівні судів першої інстанції другої ланки, але яка досить обмежена на рівні судів апеляційної інстанції (третьої ланки), де спеціалізованими є лише апеляційні суди з трудових спорів.

По-друге, у судовій системі Бельгії три судових інстанції (розгляд справи по суті, перегляд справ у порядку апеляційної та касаційної інстанції) розподілені між чотирма ланками судової системи.

По-третє, незважаючи на існування «зовнішньої» спеціалізації, судова система Бельгії характеризується такою ознакою, як моноцентризм1.

Для визначення підсистеми судів, які входять до єдиної системи судів загальної юрисдикції або функціонують автономно, у літературі застосовують також поняття «гілка судової системи». На відміну від поняття «ланка», яке покликане бути елементом систематизації «по горизонталі» такого складного і різноманітного утворення, як судова система, поняття «гілка судової системи» застосовується для відокремлення певних підсистем, тобто «по вертикалі», констатуючи або певну їх автономність у межах однієї судової системи, або їх самостійність і рівність відносно інших судових підсистем, що утворені у державі. Наявність гілок у судовій системі залежить:

від існування «зовнішньої» спеціалізації (система адміністративних, комерційних, соціальних, трудових, фінансових, земельних судів). Наприклад, в Італії, Іспанії утворені окремі підсистеми адміністративної або господарсько-адміністративної юрисдикції;

від ступеня судового федералізму у державах з федеративним устроєм, наприклад, судова система штатів і федеральна судова система у СІЛА.

Суди у будь-якій державі утворюють судову систему, для якої характерні певні зв'язки і відносини між її окремими елементами (судами). Судова система не є механічною сукупністю судів, вони пов'язані між собою організаційними і функціональними зв'язками.

Організаційний зв'язок регулюється, зазвичай, конституційним, судоустрійним законодавством, а функціональний - процесуальним (цивільним, кримінальним, адміністративним тощо).

В організаційному аспекті суди між собою пов'язані як органи різних ланок судової системи. Зазвичай вони мають назву «перша», «друга», «третя», іноді «четверта» ланки судової системи. Вищою ланкою (в одних державах третьою, в інших - четвертою) завжди є Верховний Суд (за різними назвами) або загальної, або спеціальної юрисдикції.

Інстанція, як вже зазначалося, це поняття судочинне, ним визначаються вид провадження (характер судочинства), виходячи з цілей розгляду справи у конкретній інстанції.

Поняття «ланка» та «інстанція» тісно пов'язані між собою, але їх не слід плутати.

Так, наприклад, у багатьох західноєвропейських державах судами першої інстанції є дві групи судів, юрисдикція яких залежить від характеру правопорушень, розміру санкції чи суми позову[I]. Як правило, справи з незначною сумою позову чи санкцією за правопорушення розглядаються або мировими (Бельгія, Іспанія), або дільничними судами (Австрія, Бельгія), або трибуналами малої інстанції (Франція), або преторами (Італія). Більш небезпечні злочини чи позови на значну суму розглядаються по першій інстанції трибуналами першої інстанції (Бельгія, Італія), трибуналами великої інстанції (Франція), земельними (окружними) судами (Австрія).

Отже, всі перелічені суди є судами першої інстанції (причому мирові та дільничні є виключно судами першої інстанції, а трибунали та земельні - переважно судами першої інстанції). Однак вони належать до різних ланок судової системи: мирові та дільничні - до першої, а трибунали та земельні суди - до другої.

Таким чином, судові системи сучасних держав, як вже зазначалося, є такими ж унікальними, як унікальні держави, в яких судові системи функціонують. Між тим у кожної судової системи є риси, які дозволяють типізувати її за певними ознаками і відповідно класифікувати.

Для характеристики судової системи важливе значення має форма політико-територіального устрою держави: є вона федеральною чи унітарною.

В унітарній державі, яка складається з політико-адміністративних чи адміністративних одиниць, є, як правило, єдина система законодавства і єдина судова система.

Федеративна держава складається з суб'єктів федерації (конфедерації), які мають певну державну автономію і поряд з іншими атрибутами влади (власний уряд, парламент, конституція, законодавство) мають іноді і власну судову систему.

Судові системи сучасних унітарних держав мають багато спільних рис, оскільки в їх основу покладені загальні принципи. Особливості можуть полягати лише в тому, скільки ланок у судовій системі (три- чотири), якими інстанційними повноваженнями наділені вищестоящі суди і яким є ступінь впливу спеціалізації на формування судової сис- теми. Так, наприклад, в Італії, унітарній державі з елементами федералізму, де з двадцяти областей п’ять мають спеціальний статус широкої автономії, коли кожна область через свої органи влади здійснює законодавчі, розпорядчі та інші функції, система судів загальної юрисдикції є єдиною. До неї входять:

мирові судді (їх близько 10 тисяч і вони не є професіоналами), які мають дуже обмежену компетенцію: розглядати лише цивільні справи з незначною сумою позову;

Преторії (їх утворено близько тисячі), в яких працюють від одного до п'ятдесяти суддів, які одноособовим суддею (претором) розглядають справи про незначні кримінальні злочини, за які може бути призначено покарання до трьох років позбавлення волі. Вони також розглядають цивільні справи, сума позову по яких перевищує компетенцію мирових суддів, та скарги на рішення вказаних суддів;

трибунали (їх налічується 160), які розглядають як суди першої інстанції кримінальні та цивільні справи, що перевищують компетенцію преторій, а як суди апеляційної інстанції - апеляційні скарги на постановлені преторами вироки і рішення;

апеляційні суди, що утворені у 23 апеляційних округах, які розглядають апеляційні скарги на вироки та постановлені по першій інстанції рішення трибуналів;

Вищий або зазвичай просто Касаційний суд, який з метою забезпечення «суворого додержання і однакового тлумачення законів, єдності національного права» розглядає як остання інстанція скарги з питань права на постанови судів з цивільних та кримінальних справ.

Отже, судова система Італії належить до унітарної судової системи, їй властива трьохінстанційна процедура розгляду і перегляду справ, що здійснюється через п’ятиланкову систему щодо цивільних справ і чотириланкову систему щодо кримінальних справ.

Судові системи федеративних держав розрізняються за рівнем самостійності членів федерації, розподілу компетенції між ними і центром, співвідношенню федерального права і правових норм суб’єктів федерації.

Розрізняють дві базові моделі федералізму: дуалістичний федералізм і кооперативний федералізм.

Дуалістичний федералізм базується на ідеї рівноваги між федерацією й її суб’єктами, кожен з яких має свою компетенцію і не втручається у справи один одного. Така концепція лежить в основі організації державної влади США.

Концепція кооперативного федералізму ґрунтується на ідеї взаємного доповнення центру і суб'єктів федерації, їх взаємовигідного співробітництва. її застосовують у деяких європейських державах, зокрема ФРН.

Дуалістична модель судової системи характерна, окрім США, ще і для Канади, Австралії, де існують дві паралельні, ієрархічно побудовані системи судів. Отже, у дуалістичних системах поряд з федеральною судовою системою у кожному суб'єкті федерації діє його власна судова система. На думку фахівців, оскільки судові системи суб'єктів федерації суттєво відрізняються, правомірно говорити про полісистем- ність судових систем дуалістичних федерацій. При цьому загальна кількість судових систем держави відповідає кількості суб'єктів федерації плюс один (федеральна судова система). За таким підходом у СІЛА налічується п'ятдесят плюс одна судова система, у Канаді - десять плюс одна, в Австралії - шість плюс одна.

На відміну від дуалістичної системи інтегрована модель (кооперативний федералізм) передбачає, що суди першої інстанції зосереджені на рівні суб'єктів федерації, а федеральні суди є судами апеляційної інстанції. При цьому відсутня система судів, що здійснюють правосуддя на основі федерального права. Прикладом такої моделі є судова система ФРН.

У федеративних державах європейського континенту існують і інші моделі. Так, судоустрій Швейцарії є прикладом децентралізованої моделі судової системи. Децентралізована форма федерації у Швейцарії обумовила й відповідну побудову судової системи. Проголошений Конституцією суверенітет кантонів призвів до того, що Швейцарія має 26 кантональних законів про судоустрій, цивільних процесуальних і кримінально-процесуальних кодексів. Причому судові системи відрізняються великою різноманітністю. Федеральний суд (взагалі їх два, один з них - з питань соціального страхування) діє як суд першої інстанції з міжкантональних або федеральних спорів, кримінальних справ щодо державної зради, посадових осіб федерального рівня та є судом вищої касаційної інстанції з цивільних, кримінальних та адміністративних справ щодо рішень вищих судових інстанцій кантонів.

Судові системи таких федеративних держав, як Австрія і Бельгія, є моделями унітарних судових систем в умовах федеративних держав. У таких державах питання судоустрою, судочинства, цивільного, кримінального права регулюються виключно федеральною владою і федеральним законодавством. Тобто в цих державах відсутній поділ за- конодавства на федеральне і суб'єктів федерації, немає самостійної системи федеральних судів, а федеральні суди є судами вищої інстанції, правомочними розглядати касаційні скарги на рішення нижчесто- ящих судів.

Таким чином, європейський досвід організації судової влади у федеративних державах представлений різними моделями судової системи: від децентралізованої (Швейцарія) до централізованої (ФРН) і унітарної (Австрія, Бельгія).

Для децентралізованої моделі характерно:

а) регулювання судоустрою і судочинства суб'єктами федерації;

б) асиметрія системи і структури судових органів;

в) федеральні суди діють лише на найвищому рівні з чітко визначеною компетенцією.

Для централізованої моделі характерно:

а) значна (визначальна) роль федерації в законодавчому регулюванні судоустрою, процесуального та матеріального законодавства;

б) суди суб'єктів федерації утворюються лише на рівні першої чи першої і другої ланки з повноваженнями судів першої або ще й апеляційної інстанції;

в) ієрархія судової системи суворо централізована, при цьому федеральні суди виконують функції вищих судових інстанцій.

Для унітарної моделі є характерними:

а) повна вертикальна централізація судової системи;

б) відсутність поділу законодавства на федеральне та суб'єктів федерації.