4.2. Речеві права

Право власності є одним з найважливіших інститутів Кодексу, де йому та його «видозмінам» присвячена книга друга.

Стаття 544 визначає право власності як право користуватися та розпоряджатися річчю найбільш повним чином, без порушення здійсненням цього права заборон, встановлених законами або регламентами.

Риси, що характеризують право власності за Цивільним кодексом: суверенний характер цього права, його індивідуальний, виключний характер та необмеженість строком, «довічне існування» права власності.

Зміст права власності охоплює: право користування річчю та розпорядження нею (це випливає з самого визначення), а також право приєднання.

У змісті права власності вбачають суверенний характер цього права. Разом з тим, казати про повний суверенітет не можна, оскільки у Кодексі існує низка обмежень права власності.

По-перше, сама ст. 544, яка дає визначення права власності, говорить про здійснення цього права в межах заборон, встановлених законом або регламентом.

По-друге, багато обмежень міститься в інших нормах Кодексу. За своїм характером вони різні та можуть бути класифіковані таким чином:

411

1) обмеження, пов'язані з сусідством ділянок (сер

вітути, узуфрукти тощо);

2) обмеження, встановлені в суспільних інтересах

(наприклад, заборони зводити будови на певній

відстані від вказаних місць; військові реквізиції;

примусове відчуження у суспільних інтересах, яке,

однак, може здійснюватися лише для «суспільної

користі та за справедливе попереднє відшкодування»

— ст. 545);

3) договірні обмеження (наприклад, про встанов

лення узуфрукту — ст. 579; про права користування

та мешкання — ст. 628 тощо).

Багато винятків існує також з правила про індивідуальний характер права власності.

Крім права власності, до речевих прав належать:

— узуфрукт;

— земельні сервітути;

— право користування та мешкання;

— емфітевзис.

За термінологією Кодексу, це «видозміни власності», а французькі цивілісти (Ж. де ла Морандьєр) називають їх «речеві права, що є відокремленнями права власності» . У Римському приватному праві, звідки ці інститути запозичені, це — права на чужі речі.

Коротко охарактеризуємо ці категорії та їхнє місце в системі речових прав за французьким законодавством.

Ст. 578 визначає узуфрукт як користування речами, власність на які належить іншій особі, також, як ними користується сам власник, але з обов'язком зберігати сутність речі. Він може бути встановлений на будь-який вид майна — рухомого або нерухомого, на строк або безстроково (якщо надається не приватним особам, то лише на строк до ЗО років). На відміну від власника узуфрук-туарій не може розпоряджатися річчю (змінити її сутність). В цей же час його права набагато ширші прав

412

наймача, оскільки є не зобов'язальними, а речевими. Виникнути узуфрукт може за волею сторін (договору), в силу закону або в силу набувальної давності. Узуфрук-туарій може сам здійснювати узуфрукт, здати своє право в найом іншій особі, продати або поступитися своїм правом безоплатно (ст. 595).

Земельний сервітут є обтяження, накладене на маєток з метою використання маєтку, належного іншому власнику, та для користі цього маєтку (ст. 637). Може встановлюватися внаслідок природного розташування ділянок (власне, таким є лише один сервітут, передбачений ст. 640 — сервітут стоку води), із-за зобов'язання, передбаченого законом (наприклад, право проходу та проїзду — ст.

Права користування та мешкання встановлюються та припиняються тим же чином, як узуфрукт (ст. 625). Право користування означає можливість використовувати чужу річ, включаючи плоди, але лише в кількості, необхідній для потреб носія цього права та членів його родини (ст. 630). Право мешкання означає можливість жити в чужому будинку разом зі своєю родиною (ст. 632). Обидва названих права носять суто особистий характер та, на відміну від сервітутів, не відчужуються.

Емфітевзіс не був включений до Кодексу. Цей інститут було введено пізніше — законом 25 червня 1902 року. За своєю суттю це довгострокова оренда землі для сільськогосподарської обробки, але, на відміну від звичайної оренди, — має речевий, а не зобов'язальний характер. Крім права власності та прав на чужі речі, французькому законодавству, відомі посідання та тримання. Однак норми, присвячені посіданню, знаходяться не у другій книзі, а в третій — в останньому її титулі — XX. Таке рішення досить логічне, бо посідання є одним з засобів набуття права власності шляхом заволодіння або набувальної давності.

Стаття 2228 визначає посідання як володіння або користування річчю або правом, якщо ця річ знаходиться в наших руках або якщо це право здійснюється нами особисто або через посередництво іншої особи, яка володіє річчю або здійснює право від нашого імені.

413

Тримання відрізняється від посідання тим, що тримач (держатель) володіє річчю (тримає її) не для себе, а для іншого. Наприклад, орендатор володіє річчю, знаючи, що вона є чужою. В цей же час власник може і не бути тримачем (держателем) речі, здійснюючи володіння у процесі реалізації права власності через іншу особу, наприклад, узуфруктуарія.

Важливою гарантією прав посесора є презумпція того, що кожен володіє для себе і як власник, якщо не доведе, що володіння почалося для іншого (ст. 2230). Коли ж володіння почалося для іншого, то завжди передбачається, що воно здійснюється у тій самій якості, якщо не має доказу протилежного (ст. 2231). Ця стаття мовби урів-нює попередню, надаючи гарантії від недобросовісного привласнення чужих речей.

Захист права власності, у тому числі володіння, здійснюється за допомогою позовів. Для захисту права власності застосовуються віндикаційний, негаторний, прогібіторний позови. Для захисту посідання — позов про припинення перешкод володінню, позов про поновлення самовільно відібраного володіння, позов про відвернення загрози порушення володіння.