9.7. Позадоговірні зобов'язання

Римському приватному праву були відомі й позадоговірні зобов'язання, до яких належали: зобов'язання з деліктів, квазі-контрактів, квазіделіктів.

Деліктні зобов'язання, котрі, головним чином, регулював закон Аквілія (III ст.

Характерними рисами деліктів римського приватного права є:

1). Встановлення покарання у вигляді негативних майнових наслідків для порушника.

2). Покарання, як правило, лише за наявності реальної шкоди (матеріальної чи моральної), заподіяної потерпілому.

3). Поступова відмова від системи штрафів за шкоду і перехід до оціночних критеріїв.

4). Врахування у більшості випадків вини порушника, але з допущенням у деяких випадках застосування санкцій незалежно від вини.

До квазіконтрактів належать ведення чужих справ без доручення (Д. 3. 5) та безпідставне збагачення (Д. 12; 13. 1-3).

До квазіделіктів — позови про вилите та викинуте, поставлене та підвішене, про нездійснення правосуддя та ін.

9.8. Захист цивільних прав

Найбільш давньою і певною мірою традиційною формою захисту цивільних прав був самозахист, з його теж достатньо традиційними формами: необхідною обороною та крайньою необхідністю.

151

В період «класичного римського права» усе більшої популярності набуває оперативний преторський захист, насамперед, за допомогою інтердиктів.

Класифікація інтердиктів можлива за різними критеріями, але з точки зору практичної значимості, можливо, найбільш популярними були: інтердикт про утримання (надавався посесору при спробах відібрати у нього річ); інтердикт про повернення (надавався, коли річ уже була відібрана у того, хто нею володів); інтердикт про встановлення посідання вперше (надавався у разі необхідності надати комусь статус посесора).

Але переважав позовний захист.

В останні роки Республіки відбувається реформа цивільного судочинства, результатом чого була заміна складного, архаїчного легісакційного процесу більш гнучким, спрощеним формулярним процесом.

Формулярний процес складався з двох частин: іп іиге та іп іийШо.

На першій стадії магістрат вислуховував претензії позивача та заперечення відповідача, що викладались без будь-яких обрядів, але за активної участі магістрату. У випадку відмови відповідача вдовольнити вимоги позивача подальший хід подій залежав від магістрату. Якщо, вислухавши сторони, він переконався у безпідставності претензій, то міг просто відмовити у позові. Якщо ж магістрат вважав позов обґрунтованим, то видавав позивачу «формулу» (документ), котра містила вказівку на те, хто буде присяжним суддею, а також інструкції цьому судді щодо вирішення справи. При цьому магістрат (претор) вже керувався не нормами цивільного права, як мав робити у легісакційному процесі, а насамперед виходив з положень преторського едикту. Таким чином заповнювались прогалини цивільного права і відбувалося його коригування відповідно до вимог приватного обігу.

Формула містила головні та другорядні елементи.

До головних належали: інтенція, кондемнація, демонстрація та ад'юдикація.

152

1. Інтенція містила претензії позивача, тобто те пи

тання, яке він ставив на розгляд суду.

2. Кондемнація — це пропозиція претору судді задо

вольнити позов, якщо інтенція буде доведена, або відмо

вити у ньому, якщо вона буде спростована (Гай. І. 4. 43).

3. Демонстрація містила вказівки на річ або відно

сини, стосовно яких точиться суперечка (Гай. І. 4. 40).

4. Ад'юдикація — рекомендації претора судді щодо

поділу речі, встановлення меж ділянки тощо (Гай. І. 4.

42). '

Хоча всі вказані елементи формули належали до головних, однак не обов'язково усі одночасно були в кожній формулі. Абсолютно обов'язковим елементом була інтенція, без якої решта частин формули не мала значення (Гай.

До другорядних елементів належали ексцепція та прескрипція.

1. Ексцепція (виняток) містила вказівки на запере

чення відповідача, котрі слід було взяти до уваги.

2. Прескрипція (надпис) — частина формули, котра

слідувала після призначення судді і звичайно містила

застереження, що позивач вимагає не все, що йому нале

жить, а лише частину. Таким чином зберігалось право

на повторне подання позову щодо того самого предмета.

У добу домінату з'яляється екстраординарний процес ^когниційне провадження), котрий витісняє процес формулярний. Його характерними рисами є спрощеність та посилення адміністративних засад. Відсутній поділ на дві стадії. Справу вирішує імператор або призначений ним чиновник. Розгляд позову перестає бути публічним. З'являється можливість апеляційного оскарження — у вищу адміністративну інстанцію.

Одночасно зі змінами у судовій процедурі завершується формування системи позовів, провадяться їхні класифікації за різними підставами.

Зокрема, існуютьтакі види позовів як:

1. Асіїо іп гега (позов «ДО речі*) та асио іп регвопат

(позов ДО певної особи). З часом йшлося про речеві та

зобов'язальні позови, призначені забезпечувати відпо

відно абсолютний (від будь-якої особи) чи відносний

(проти певного порушника) захист.

2. Асііо аігісіі іигіз (позов «суворого права») та

асііо Ьопае іїсіеі (позов «доброї совісті», рішення за

153

яким виносять з врахуванням вимог справедливості, положень преторського права).

3. Асііо йігесіа — прямий позов, що містить голов

ну вимогу у даних відносинах, та асііо сопігагіа —

«зворотний позов»,, призначений для захисту прав,

похідних від головних.

4. Асііо иШіз — позов за аналогією. Дозволяв пре

тору поширити захист на нові відносини, використо

вуючи старі норми, що регулювали схожі ситуації.

5. Кондикції — особливі зобов'язальні позови, у

яких не згадуються підстави їх виникнення.

6. Асііо ?ісііа — позови з фікцією. Претор пропо

нував судді припустити існування якоїсь обставини і

з врахуванням цього вирішити справу.

7. Позови з переміщенням суб'єктів в інтенції та

кондемнації.

ровадження судового представництва — в інтенції

вказувалось ім'я того, кого представляли, а в кондем

нації — ім'я представника.

8. Позови штрафні та реіперсекуторні. За перши

ми можна було стягнути штраф. За другими можна

було вимагати поновлення порушеного становища,

передачі прав тощо.

9. Асііо рориіагіз — позов, котрий міг бути пода

ним кожним римським громадянином в «інтересах

римського народу» Такий позов можна було, зокрема,

подати щодо «поставленого чи підвішеного», «вили

того чи викинутого». Штрафи за такими позовами

стягувались на користь держави.

Характерні риси римського приватного права:

1. Визначення римською юриспруденцією справед

ливості права як одного із засадних принципів жит

тя суспільства, без чого останнє є неможливим взагалі.

2. Створення правових норм на підґрунті життє

вих казусів, з використанням принципу: від окремих

випадків, що повторюються, — до загальних приписів.

Забезпечення поєднанням цих моментів високого сту

пеня гарантій реалізації правомірних інтересів.

3. Суверенітет особи. Визнання формальної

рівності громадян Риму перед законом. Закріплення

принципу: «Рег НЬегат регзопат пШіі поЬіз ас^иігі

роіезі»(Над вільною особою жоден з нас не має влади)

і разом з тим заохочення альтруїстичних дій на ко

ристь інших осіб.

І

4. Визнання правосуб'єктності не лише за фізичними

особами, але й за громадами, об'єднаннями людей —

корпораціями, що стали прототипом інституту юридич

ної особи.

5. Боротьба суперечливих тенденцій:, принципове

невизнання рабів суб'єктами права і у той же час залу

чення їх до торгового обігу у випадках, коли це доцільно

з практичної точки зору.

6. Формування інституту права власності. Визнання

за приватними власниками «вищої влади над речами»,

обмеженої разом з тим, правами на чужі речі, «публіч

ним інтересом» тощо.

7. Свобода договорів, котру спочатку трактують як

можливість укладати чи не укладати контракти, перед

бачені цивільним правом, а потім — як можливість

укладати практично будь-які угоди, що не суперечать

закону та «добрій совісті».

8. Поєднання формальностей та вільного розсуду

сторін угоди при її укладенні. Змагання контрактів (по

зовів) «суворого права» і «доброї совісті», що завершуєть

ся на користь останніх. Визнання переваг волі над воле

виявленням (сенсу угоди над її зовнішньою формою).

9. Створення системи забезпечення договірних зобо

в'язань, що ґрунтувалась на поєднанні превентивних за

ходів з покаранням боржника та компенсацією за його

рахунок інтересу кредитора, порушеного невиконанням

чи неналежним виконанням контракту.