2. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО

Право власності. У феодальному суспільстві право власності у середовищі феодалів визначається їхнім взаємним зв’язком з держа­вою, тобто системою васальної залежності, а в селянському середови­щі — системою заборон та розпоряджень.

Юридичні розбіжності і спеціальна термінологія для позначення рухомої і нерухомої власності виникають спочатку в Європі, на підставі впливу і рецепції римського права, а потім, значно пізніше, в Україні. Юридичне формулювання права власності утворювалося тут під впливом буржуазних відносин і відповідало аналогічному поняттю в інших європейських країнах. Її сутність, яка полягала в тому, щоб підкреслити екстраординарне становище суб’єкта власності, визначена ще у римському праві формулою: «Власнику належить виняткове і незалежне панування над річчю».

У X-XI ст. общинні пережитки на Русі були ще досить значні. Однак визначити ступінь наявності колективних та індивідуальних форм власності дуже важко за браком джерел. У «Руській прав­ді» в переважній більшості випадків мова йде про індивідуальну власність (кінь, зброя, одяг тощо). Напевно, у більш цивілізова­них районах, де діяло князівське законодавство, індивідуальна (приватна) власність відігравала вирішальну роль.

Власник за «Руською правдою» мав право розпоряджатися майном, вступати в договори, одержувати доходи з майна, вимагати його захисту від домагань. Об’єктами права власності виступає дуже велике коло речей: коні, велика рогата худоба, одяг, зброя, пред­мети торгівлі, товари, сільськогосподарський реманент тощо.

Інші джерела, зокрема літописи, засвідчують наявність у цей час індивідуального селянського господарства. Однак вони вка­зують на існування сіл, цвинтарів, вервей^ населених пунктів з колективними формами володіння землею.

Отже, форми власності були різними. Крім сімейно-індивіду­альних і общинних господарств існував князівський домен, що являв собою конгломерат земель, які належали особисто вели­кому князю. Він стягував там оброк, накладав інші повинності, розпоряджався землями на власний розсуд.

Власність феодалів виникала як приватна і ґрунтувалася на князівських даруваннях. У XI ст. літописи згадують про села князівських дружинників, у XH ст. таких свідчень уже набагато більше. Вотчини бояр були приватною власністю. Князі роздавали землі за умови служби (тимчасової чи довічної). Умовні тримання могли бути й у самій боярській ієрархії. Вважають, що були і спадкові бенефіції. Князівська роздача земель супроводжувалася одержанням імунітетів (незалежних дій у цих володіннях) — судових, фінансових, управлінських. У «Короткій правді» немає зведень про землево­лодіння феодалів, але у «Розширеній правді» згадуються люди, що жили на цих землях: тіун боярський (ст. 1), боярські холопи (ст. 46), боярський рядович (ст. 14). Внутрішньофеодальні договори про землю і кодекси, що регулювали землевласницькі відносини, до нас не дійшли, але про їх існування можна здогадуватися.

Земельна власність церкви сформувалася з державних пожалу- вань у вигляді десятини. Надалі вона зростала за рахунок внесків, покупок, пожертвувань.

Суб’єктами права власності могли бути лише вільні люди — не раби. Розподіл речей на рухомість і нерухомість не мав юридичного оформлення, але статус рухомості відображений у «Руській правді» досить докладно. Власник мав право на повернення свого майна (коня, зброї, одягу, холопа) з чужого незаконного володіння на підставі чітко встановленої процедури. До того ж, за заподіяну «об­разу» (моральні збитки) призначався штраф у 3 гривни.

Отже, староруське законодавство мало досить розвинену сис­тему цивільно-правових норм. У законах відображені відносини власності, передбачений правовий захист як нерухомого, так і рухомого майна. Згідно з нормами феодал мав цілковиту власність на засоби виробництва і неповну власність на працівника. При цьому залежний від феодала (землевласника) селянин обов’язково був наділений певними засобами виробництва.

Зобов’язальне право. Зобов’язання є правовідносинами, на підставі яких людина, що порушила інтереси іншої людини, зобов’язана вчинити визначені дії на користь потерпілого (за схемою: право- уповноважений — правозобов’язаний). Відмінності цивільно-пра­вового зобов’язання від кримінально-правового виникають лише на певному рівні правового розвитку, а у стародавній період вони змішувалися. Тільки з формуванням окремих галузей цивільного і карного права законодавець вносить ясність у ці питання.

У Київській Русі існувало два види зобов’язань — із правопо­рушень (деліктів) і договорів (рядів), причому перші, вочевидь, виникли раніше. За «Руською правдою» зобов’язання з деліктів передбачали відповідальність у вигляді штрафів і відшкодування збитків.

Договірні зобов’язання оформлюються у систему при виник­ненні приватної власності, але абстрактного поняття «договір» ще не існувало. Пізніше під договором почали розуміти угоду двох чи декількох осіб, в результаті якої у сторін виникають юридичні права й обов’язки. У Київській Русі існувало кілька різновидів правочинів.

Сторони (суб’єкти) угоди мали відповідати вимогам віку, правоздатності, дієздатності і волі. Нам нічого не відомо про вік осіб, які вступали у зобов’язання у дохристиянський період. Із прийняттям християнства діяв загальний принцип, відповідно до якого вступ у шлюб був також і юридичним фактором досягнення особою майнової самостійності, дієздатності.

Невідомий і такий аспект правочинів у язичницький період, як стать людини. Однак у «Руській правді» жінка уже є влас­ником майна. У цьому ж збірнику законів закріплено вплив на зобов’язання юридичного статусу волі. Холоп не був суб’єктом правовідносин і не міг відповідати за зобов’язання, усю майнову відповідальність ніс за нього власник. Майнові наслідки угод холо­па, укладених за дорученням пана, також лягали на останнього.

Стародавньому праву відомі два види відповідальності за уго­дами: особиста і майнова. Майнова в історичному контексті більш пізня і розвинена. У Стародавньому Римі лише закон Петелія (VI ст. до н. е.) встановив майнову відповідальність. У першому випадку особа, яка не виконала зобов’язань, перетворювалася на раба (особиста), у другому випадку — його власність переходила кредитору (майнова). Хоча у «Руській правді» і домінує майнова відповідальність, однак у випадку порушення умов зобов’язань особа могла перетворитися на повного холопа, злісний купець- банкрут також навертався в рабство. При нерозвиненості рабства зароджується принцип, відповідно до якого той, хто не виконав зобов’язань, ставав залежним від кредитора на той термін, про­тягом якого відпрацьовував йому весь обсяг боргу і збитків^[23].

У IX-XII ст. письмова форма договорів ще не розвинулася, вони укладалися, як правило, в усній формі. Для усунення надалі взаємних претензій, при укладанні угоди мали бути присутні свідки, хоча суд приймав і будь-які інші докази, що засвідчують договори. Кількість відомих «Руській правді» угод ще не дуже велика.

У побуті договір купівлі-продажу був найпоширенішим. Про­давалося майно (рухоме і нерухоме) і холопи, причому продажу останніх у законодавстві того часу приділяється дуже велика увага. У «Руській правді» регламентувався не стільки сам договір купівлі-продажу (його умови залежали від волі сторін), скільки суперечки, що виникали в результаті взаємних претензій. Сторони могли розпоряджатися лише своєю власністю, майно крадене чи невідомого походження оскаржувалося після покупки у присутності князівської адміністрації. Якщо законність приналежності продано­го не доводилася, угода розривалася і майно відшкодовувалося тій особі, яка заперечувала добросовісне утримання. Угода про продаж яких-небудь значимих речей відбувалася на торгу привселюдно, щоб уникнути подальших претензій. У «Правді» часто згадуються договори купівлі-продажу, і найбільш детально розглянуто випадки купівлі-продажу холопів, а також краденого майна.

Продаж нерухомості почав оформлюватися письмовими актами, які дійшли до нас з XII ст. С. Юшков вважав, що існували часові терміни обмеження пред’явлення претензій щодо факту покупки речі. Існував і договір самопродажу в холопство у присутності свід­ків. На думку С. Юшкова, цей договір був досить розповсюджений у той період і історично передував договору купівлі-продажу.

У «Руській правді» е згадки про наймання робітників — «мос- тників» для ремонту і будівництва мостів. Встановлювався розмір плати за роботу і харчування. У XII-XIII ст. з’являється категорія найманців, яких закон відмежовував від інших груп залежного населення, а їхні відносини з наймодавцем обумовлювалися договором. Найманець вільний був розірвати договір, відшко­дувавши збитки.

«Руська правда» мала певну систему інших договорів, найпов­ніше з яких регламентовано договір позики. Це стало наслідком повстання київських низів (закупів) у 1113 р. проти євреів-лихварів. Володимир Мономах, закликаний боярами врятувати становище в столиці, вжив заходів щодо впорядкування сплати відсотків за боргами, дещо обмеживши лихварські апетити. Закон у вигляді об’єкта позики передбачав не лише гроші, але хліб і мед. Існувало три види позики: 1) звичайна, побутова позика; 2) позика, здій­снена зі спрощеними формальностями, між купцями; 3) займ із самозаставою — закупництво. Залежно від терміну позики пере­дбачалися і різні відсотки. Короткострокова позика спричиняла найвищу ставку відсотків — до 50 %.

У Староруській державі існували й угоди перевезення, комісії. Порядок укладання договорів був простим. Зазвичай застосовува­лася усна форма при здійсненні певних символічних дій: змовин, роз’єднання скріплених рук (рукобиггя) тощо. В окремих випад­ках обов’язково потрібні були свідки. Є згадки і про існування письмової форми ухвали договорів про нерухомість.

Згадується також договір зберігання — поклажі, яка розгляда­лася як дружня послуга, була безвідплатною і не вимагала зайвих формальностей при укладенні договору.

Отже, зобов’язальне право на Русі виникало з норм відшкодування за заподіяну шкоду, які формувалися з договорів. Людина, яка завдала поранення іншому, окрім кримінального штрафу, мала сплатити ма­теріальні і моральні збитки потерпілому, у тому числі і послуги лікаря. Для руського зобов’язального права характерне не лише застосування вилучення майна того, хто провинився, але і накладення стягнення безпосередньо на боржника, а подеколи навіть на його дружину і дітей. Так, злісного банкрута можна було продати в холопи.

У XII-XIII ст. з’явилися три тенденції розвитку зобов’язального права. По-перше, розвиток товарно-грошових відносин привів до появи нових видів договорів: дарування, поручництва і розподілу майнової відповідальності сторін у зобов’язаннях. Зобов’язання з правопорушень поступово переходять в кримінальну галузь. По-друге, за феодальних відносин зберігалася особиста відпові­дальність боржників, які потрапляли у господарську залежність від позикодавців, зобов’язані були відпрацьовувати борг, перебу­ваючи ніби під патронатом. Особиста залежність поширювалася навіть на середовище феодалів, у їхніх васальних відносинах між собою чи державою — сюзереном. По-третє, формувалася система зобов’язального права з розвиненою майновою відповідальністю, заснованою на товарно-грошовому обміні.

Сімейне та спадкове право. Сімейно-спадкове право належить до сфери, яка повільно змінювалася. З моменту прийняття хрис­тиянства основи православної родини довгі століття залишалися статичними, поступово допускалися до спадкування жінки, варіанти спадкування були чітко обмежені: за звичаєм, за законом, за заповітом. Відносини в родині ґрунтувалися на владі батька, лише в пізніший період складається принцип роздільності майна. Це основні тенденції у зазначеній галузі права.

У часи до «Руської правди» нам не трапляються свідчення про принижене становище жінки. На думку окремих дослідни­ків, родина патріархального типу відображена у «Руській правді» поняттям «верв», тобто колективу родичів, пов’язаних загальною відповідальністю, платежем дикої вири. Однак, як випливає з низки статей «Руської правди», сторонні особи теж могли вкладати у загальну виру. Існує гіпотеза, відповідно до якої верв Київської Русі — перехідна форма від патріархальної родини до індивідуаль­ної зі збереженням колективних порядків, тобто патронімія. Але відвертих рис патронімії ми не бачимо, позаяк у верві зберігалося колективне господарство, родинні зв’язки і звичаї. Тому ідея про патронімію більше схожа на суто логічну конструкцію. Отже, у «Руській правді» мова йде про індивідуальну родину (чоловік, дружина, діти) з особистим господарством. У статтях про верви маються на увазі, можливо, колективи родичів.

У XI ст. шлюб став церковною прерогативою, а участь у судових процесах про спадщину обумовлювалася відповідним церковним освяченням. Точних даних про вік вступу до шлюбу до нас не дійшло. С. Юшков вважав, що він становив 14—15 років для чоловіків і 12—13 років для жінок. На Русі в XI ст. уже панувала моногамна родина з індивідуальним господарством. З прийняттям християнства наприкінці X ст. церква вела активну боротьбу з язичництвом за індивідуальну родину і сімейну моральність. Шлюб, розлучення, моральні відносини в родині почала санкціонувати церква. Неосвячений церквою шлюб вважався аморальним, грі­ховним і мав негативні наслідки для нащадків. Літописець записав: «Плід гріховного кореня злим буває плодом». Панування чоловіка в християнській родині збереглося, усталилося й законодавчо закрі­пилось, стало частиною державної ідеології. Літопис виправдовував це так: «Не потурай злій дружині: тому що мед капає з вуст її. Дружини перелюбниці. Але це мить. Не шляхом життя йде вона, бо ті хто зближаються з нею, підуть після смерті в пекло».

Християнська родина мала коритися суворим моральним канонам, в основі яких були працьовитість, смиренність і від­повідальність перед Богом. Формування родини християнського типу відбувалося поступово, позаяк держава ставилася до язич­ництва досить терпимо. Але підтвердити конкретними фактами співіснування християнських і язичницьких родин неможливо, хіба-що на підставі норм церковних статутів, які встановлювали покарання відступникам від християнських канонів.

Отже, сімейне право на Русі розвивалося відповідно до каноніч­них норм. Лише спочатку тут діяли звичаї, пов’язані з язичницьким культом. Існувало викрадення наречених, багатоженство. Так, ве­ликий князь Володимир Святославич до хрещення мав 5 дружин і навіть кілька сотень наложниць (за окремими даними — 500). З уведенням християнства як державної релігії встановлюються нові принципи сімейного права — моногамія, утруднення розлучення, безправність позашлюбних дітей, жорстокі покарання за перелюбс­тво, які прийшли на Русь із Візантії. Укладенню шлюбу передували заручини. Шлюб вчиняли, освячували і реєстрували в церкві. Церква взяла на себе також реєстрацію і санкціонування інших найважливі­ших актів цивільного стану — народження, смерті, що давало їй як чималі прибутки, так і владу над людськими душами.

У давнину спадкування здійснювалося на підставі звичаєво­го права, з правом всього колективу на якусь частину майна. Першим індивідуалізувалося спадкування рухомості (лук, спис, сокира). Виник розподіл спадкової маси на частки: частина — колективу, частина — родині, частина — на розсуд самої особи. Це засвідчив арабський купець Ібн Фадлан (X ст.), який писав, що майно померлих русів поділялося на оці три частини.

Спадкування на основі звичаєвого права, щоправда у видозмі­неній формі, є загальнодержавним законом. Вочевидь, паралельно розвивалися заповідальні обмеження частки заповіту на користь найближчих родичів. Можна виділити дві форми спадкування: за законом і за заповітом; третя — за звичаєм — поступово відмирала. Відсторонення жінок від спадкування не можна розглядати як засіб їх несвідомого приниження. Виходячи за чоловіка з іншого роду, вона не могла забирати майна, нажитого членами свого роду. Воювали за нові території чоловіки й обробляли землю чоловіки, тому інститут спадкування нерухомості за чоловічою лінією дуже стійкий в усіх європейських народів.

Право рідних на частку зі штрафів, у випадку вбивства, закріп­лене вже у статтях договору з Візантією 911 р. Напевно, родичі у будь-яких випадках могли претендувати на частину майна спад­коємця. В одній зі статей йдеться: «Якщо хтось з русичів умре, не урядивши свого маєтку, будучи на службі у Візантії, а родичів там не має, те майно повертається близьким родичам на Русь. Якщо залишить заповіт, то майно йде тому, на користь кого складено заповіт». Щоправда, необхідно мати на увазі, що така преференція надається імущому клану. У селянських громадах продовжувало діяти звичаєве спадкування.

Напевно, суперечки про спадщину виникали досить часто, і церковні статути Володимира і Ярослава взяли позови родичів під свою юрисдикцію. Але оскільки статус церкви у цей час ще не був досить міцним, норми про спадкування майна, що ввійшли до «Руської правди», розписані дуже детально, вочевидь, щоб уникнути колізій між язичницькими звичаями та християнськими настановами про індивідуалізовану родину. Отож інститут спад­кування у «Руській правді» — один з найбільш розроблених.

У «Розширеній правді» міститься цілий статут про спадщину (статті 90—95, 98—106). Дві перші статті (статті 90, 91) закріплю­ють звичаєві обмеження у громадах смердів: майно померлого, який не залишив синів, переходить князю, донькам до заміжжя виділяється частина на придане. Водночас у середовищі дружин­ників і бояр діяв інший принцип: «Спадок князю не йде, його успадковують доньки». В інших статтях регулюється спадкування на базі приватної власності й індивідуального господарства.

Діяв загальний принцип, відомий ще із угод з Візантією: пріоритет спадкування за заповітом із забезпеченням законних часток членів родини. Стаття 92 «Руської правди» свідчить: «Хто вмираючи розділить свій будинок дітям, на тім стояти, хто без ряду умре, усім дітям йде майно». Спадкування за заповітом обмежене синами і дружиною, доньки одержують тільки частину. Діти від першої дружини мають право на частину майна, яке належить їхній матері. Діти від рабині не успадковують нічого, але одержу­ють з матір’ю волю. В усіх випадках «двір» переходить молодшому сину, як менш здатному до ведення самостійного господарства. Майно малолітніх дітей знаходиться під опікою матері, якщо вона виходить заміж, то на це майно призначається родич-опікун, мати та опікун-вітчим, які несуть матеріальну відповідальність за його втрату. Своєю частиною майна мати розпоряджається самостійно, може заповідати його дітям, позбавляти їх спадщини, якщо вони будуть «лихі».

Такий порядок спадкування забезпечував майнові права всіх членів родини і в цілому проіснував до того часу, коли до спад­кування почали допускатися жінки. Одночасно встановилася за­лежність благополуччя дітей чоловічої статі від волі заповідача, як основа доброго ставлення до батьків, при збереженні молодшим дітям гарантії засобів до існування.

Отже, у спадкуванні існували істотні відмінності, які залежали від належності людини до того чи іншого місця у соціальній або сімейній ієрархії. Так, у бояр і дружинників успадковувати могли і доньки, у смердів, за відсутності синів, майно вважалося вимо­рочним і поступало на користь князя. При спадкуванні згідно із законом (тобто без заповіту) перевагу мали сини померлого. За їх наявності доньки не одержували нічого, але на спадкоєм­ців покладався обов’язок видати сестер заміж. Спадок ділився порівну, проте молодший син мав прерогативу — він одержував двір батька (система мінорату). Незаконні діти спадкових прав не мали, але якщо їх матір’ю була рабиня-наложниця, то вони разом з нею одержували свободу після смерті батька.