1. ДЖЕРЕЛА ПРАВА. «РУСЬКА ПРАВДА» - ВИЗНАЧНА ПАМ’ЯТКА СТАРОРУСЬКОГО ПРАВА

Основним, системоутворюючим джерелом права на Русі бу­ло звичаєве право. Наступними за значенням джерелами права були:

1) княжі угоди — міжнародні та міждержавні: Олега 907 та 911 рр., Ігоря у 944 р., Святослава у 971 р.

2) договори князів між собою на з’їздах (снемах) у м. Любечі, у с. Берестовому, на Долобському озері;

3) князівська судова практика, договори князів з народом',

4) князівські устави (закони) землям, містам, окремим станам;

5) княжі уроки, тобто постанови й узаконення фінансового, податкового та штрафного характеру;

6) церковні статути (устави) князів Володимира і Ярослава про врегулювання правовідносин між церквою та державою і між церквою та віруючими;

7) рецепція норм візантійського канонічного та цивільного права, які містилися в юридичних збірниках: «Номоканон», «Прохірон», «Еклога» «Закон судний людям» та в «Кодексі Юстиніана» (Книга законів). Найбільш відомими номоканонами в руській судовій прак­тиці були: «Номоканон Іоанна Схоластика» із 50 титулів і 87 глав, написаний у VI ст.; «Номоканон 14 титулів»; «Еклога» 741 р. імпе­ратора Льва Ісавра з 16 титулів; «Прохірон» Константина (VIII ст.); «Закон судний людям» болгарського царя Симеона.

Практичним джерелом права вважається «Руська правда» — визначна юридична пам’ятка не лише українського, а й світового права.

Нині існує більше 100 її списків, що вельми різняться за складом, обсягом і структурою. До того ж, їх єдина класифікація відсутня. Назва пам’ятки теж відрізняється від європейських традицій, де аналогічні збірки права одержували суто юридичні заголовки — устав, статут, закон. На Русі в цей час теж були відомі поняття «статут», «закон», «звичай», але кодекс названо все-таки легально-моральним терміном «правда», який означає «істина», «норма», «право», «справедливість».

Появу зводу пов’язують з кодифікацією норм звичаєвого пра­ва, яку провів десь між 1016—1054 рр. князь Ярослав Мудрий. Упорядкований збірник мав 18 статей^[16] і отримав назву «Прав­да Ярослава». Сини князя — Всеволод, Святослав та Ізяслав продовжили збір та систематизацію норм права, і приблизно у 1068 р. з’явилася «Правда Ярославичів» з 43 статей. Обидві вони об’єднуються в першу редакцію (велику групу статей, об’єднаних хронологічно та змістовно) кодексу, яка називається «Коротка правда». Вперше її відкрив у 1738 р. В. Татищев, а видрукував 1767 р. А. Шльоцер^[17].

У роки правління Володимира Мономаха (1113—1125 рр.) створено нову.редакцію, яка має назву «Розширена правда», містить 121 статтю. її перше видання здійснив 1798 ρ. І. Болтін. Існує також вибірка галузевих (цивільних, кримінальних, процесуаль­них) норм права для певних судів, яку іменують «Скороченою правдою» (ХГѴ ст.). Вона збереглася у двох списках XVII ст. Поза двома редакціями (короткої та розширеної), як зазначалося, існує ібільше 100 списків «Правди», які називаються за місцем та авто­дром знахідки або за місцем зберігання: Троїцький, Академічний, Карамзинівський, Археографічний, Пушкінський.

Структурно кодекс складається зі статей (43 та 121), які не мали нумерації і чіткого поділу на норми галузевого права. Окрім того, іноді одна й та сама стаття регламентує правовідносини різного характеру.

«Правда Ярослава» — це найдавніший текст формалізованих ста­рих норм руського права. Окремі дослідники вважають, що в її основі лежить ще давніша «Правда». Натяк на неї вони бачать у посиланні на «закон руський», яке є в договорі Русі з Візантією 911 р. Інші дослідники переконують, що під «законом руським» треба розуміти неписане народне (звичаєве) право слов’ян. В обох випадках корені «Руської правди» занурюються аж у IX ст. Ця частина «Правди» не збереглася як окрема пам’ятка. Вона дійшла у складі так званої («Короткої правди» (найбільш відомий Академічний список), до якої •ввійшли також «Правда Ярославичів» та деякі інші законодавчі акти (норми вири та статут мостників — статті 42, 43).

₍ Отже, «Правда Ярослава» ввібрала перші 18 статей «Короткої правди» і цілком присвячена карному праву. Ймовірно, вона виникла під час боротьби за великокнязівський престол між Ярославом і його зведеним братом Святополком Окаянним (1015—1019 рр.). Наймана варязька дружина Ярослава вступила у конфлікт із новгородцями, який супроводжувався вбивствами ї побоями. Прагнучи врегулювати ситуацію, Ярослав піддобрив новгородців, «дав їм правду, і устав списав, тако рекши їм: по сєй грамоте ходите яко же списах вам, тако же держите». За цими словами в Новгородському літописі і поміщений текст найдав­нішої «Правди».

«Правда Ярославичів» має окремий заголовок («Правда уставлена Руськой земли, егда ся совокупил Ізяслав, Всеволод, Святослав, Коснячко, Перенег, Микифор киянин, Чюдин Микула»), Ізяслав, Всеволод і Святослав — сини Ярослава Мудрого, решта названих у тексті осіб — їхні старші дружинники (бояри). Нарада відбулася «по Ярославі», тобто після його смерті. Гіпотетично вона могла статися між 1054 (роком смерті Ярослава) і 1073 рр., коли спільна Діяльність трьох князів припинилась, і тріумвірат розпався.

Схема 8

Отже, «Правда Ярославичів» вібрала статті 19—43 «Короткої правди» за Академічним списком і містить матеріал для вивчення різних сторін суспільного життя XI ст., а почасти і більш раннього часу. На її підставі, зокрема, можна скласти чітке уявлення про формування крупної вотчини — боярського алоду та княжого домену у XI ст. Ця частина Короткої редакції більш складна за змістом і містить у собі кілька князівських законів, виданих між серединою XI ст. і початком XIII ст., систематизованих і хроно­логічно перемішаних.

З другої половини XI ст. почала формуватися «Розширена правда» (або Велика, Широка, Просторова) правда, що склалася в остаточному варіанті у XII ст. За рівнем розвитку юридичних інститутів соціально-господарського змісту це вже досить розви­нена пам’ятка права. Поряд з новими постановами вона вклю­чала і видозмінені норми «Короткої правди». «Велика правда» складається ніби з об’єднаних єдиним змістом груп статей. У ній представлене карне і спадкове право, ґрунтовно розроблено юридичний статус різних категорій населення, зокрема і холопів. До неї внесено Устав Володимира Всеволодовича Мономаха, складений незабаром по прибутті цього князя до Києва (1113 р.). Щодо часу виникнення цієї редакції «Руської правди» (як і п складових) у вчених немає одностайної думки: вони називають різні дати від 1113 р. до 1209 р. В цілому ж, як видно з грошової лічби, це пам’ятка XII ст. «Просторова правда» зазвичай трап­ляється у збірниках церковного права («Кормчие книги» «Мерила праведные»). Найважливіші її списки — Синодальний, Троїцький і Пушкінський. Менше значення має Карамзинівський список.

У XIII-XIV ст. виникла «Скорочена правда», яка дійшла до нас всього у двох списках XVII ст., — 50 статей за IV Троїцьким списком.

Порівняння тих редакцій, які збереглися, переконало окремих істориків в тому, що «Правда» не є офіційною збіркою законів. Зовнішня форма пам’ятки (від імені князя в жодній статті не йдеться, а самі князі згадуються в третій особі), переробка окре­мих статей у бік поступового узагальнення норм, що містяться в них, різноплановість статей у різних списках пізнішої редакції, характерні коментарі до окремих статей — все це дало підстави висловити припущення, що «Правда» — це праця багатьох при­ватних осіб, здійснена у різний час. Окрім правових звичаїв, до неї увійшли записи окремих присуджень (первинно, у всій своїй казуїстичності), княжі статути, уроки, запозичені з Візантії правові норми. Цілком впевнено можна стверджувати, що джерелами цієї кодифікації були норми звичаєвого права та княжа судова прак­тика. До норм звичаєвого права насамперед належать положення про кровну помсту і кругову поруку. Законодавець виявляє різне ставлення до цих правових інститутів: кровну помсту він прагне обмежити (звужуючи коло месників) або зовсім ліквідувати, за­мінивши грошовим штрафом (вирою). Кругова порука, навпаки, зберігається ним як політичний засіб, який пов’язує усіх членів громади відповідальністю за свого односельця, який вчинив злочин, позаяк «дика вира» накладалася на всю общину. Норми, вироблені княжою судовою практикою, досить численні в «Руській правді», іноді пов’язуються з іменами князів, які ухвалили їх, — Ярослав, сини Ярослава, Володимир Мономах. Певного впливу «Правда» зазнала від візантійського канонічного права.

В історичній та історико-юридичній літературі відсутня єдина дум­ка щодо походження, авторства, структури, змісту, характеру «Руської правди», аспектів її дії на тогочасний соціум та впливу і значення для подальшого юридичного врегулювання суспільних відносин на території сучасної України, Білорусії та Росії.

B. Сергієвича, М. Максимейка, Л. Гьотца, так і радянських, — Б. Грекова, М. Тихомирова, Л. Черепніна, С. Юшкова, О. Зиміна,

C. Валка, М. Рубинштейна, Б. Рибакова, С. Борисьонка та ін^[18].

Незаперечним є факт, що «Руська правда» — це унікальна юридична пам’ятка. Як перший писаний звід законів вона досить повно охопила вельми обширну сферу тодішніх суспільних відно­син і є зведенням досить розвиненого феодального права, у якому віддзеркалилися норми кримінального, цивільного та процесуаль­ного права. На наш погляд, «Правда» є все-таки офіційним актом, позаяк безпосередньо в її тексті містяться вказівки на князів, що ухвалювали чи змінювали цей закон: Ярослава Мудрого, його синів Ізяслава, Святослава, Всеволода, онуків Володимира Мономаха, Олега, Святополка, а також на княжих урядовців, державних мужів, які брали участь у законодавстві: Коснячка, Перенога, Никифора Киянина, Микулу Чудина («Правда Ярославичів»), тисяцьких, Ратибора, Прокопія, Нажира, Мирослава, Івана Чудиновича.

Отже, в історичній та історико-юридичній літературі немає єди­ної версії чи концепції про походження і характер «Руської правди». Одні вчені вважають її не офіційною, автентичною і оригінальною пам’яткою законодавства, а складеною якимось давньоруським законодавцем чи групою законників для власного використання. Інші називають «Правду» офіційним актом, справжнім документом, твором руської законодавчої влади, але дещо зіпсованим перепи­сувачами, внаслідок чого з’явилося багато її різних списків, які різняться кількістю статей, їх порядком і навіть змістом.

В. Ключевський та М. Покровський без жодних на те підстав вважали, що ці «Правди» з’явилися у містах, писані для городян і селом ніби не цікавляться. Зміст «Правди» спростовує це положення. Так само неслушна думка В. Ключевського про те, ніби «Руська правда» вийшла з церковних кіл. Він спирається виключно на те, що списки «Правди» дійшли до нас у збірниках церковного права.

У сучасній історіографії одна група дослідників тяжіє до думки про низький рівень соціально-економічного та правового розвитку Ййвської Русі і, зрештою, пристає до норманської версії походження держави і права у східних слов’ян. Друга група вважає, що юридич­не регулювання суспільних відносин у слов’ян мало самодостатній характер і держава виникла поза втручанням варязьких дружин.

Найдавнішою версією є погляд на «Руську правду» як на ре­цепцію шведського та данського законодавства. Її підтримували Ш. де Пирмонт у праці «Слово про початок і зміни руських за­конів»^[19], а також М. Карамзін, О. Пресняков та М. Карський. їхні аргументи та докази ґрунтувалися на простому порівнянні статей «Правди» зі статтями данських і шведських законів, що, звичайно, не може повною мірою робити їх джерелами «Руської правди». Принагідно варто вказати, що такі переконані норманісти, як С. Соловйов та В. Ключевський не підтримали цей погляд. Одним із аргументів норманістів, на якому наполягав Є. Щепкін^[20], була пеня (мито, штраф) за вбивство у розмірі 40 марок, про яку згадують данські збірки звичаєвого права. А відомо, що й «Руська правда» передбачає таку санкцію як сплата 40 гривен за убивство. На думку ж С. Юшкова, у цьому порівнянні є суттєве хронологічне зміїцення. Позаяк «Правда Ярослава» виникла приблизно у 30-ті рр. XI ст., необхідною довести, що пеня у розмірі 40 марок була чинною у Скандинавії в IX чи X ст., а це фактично неможливо.

Окремі вчені дотримуються думки, що джерелами «Правди» були варварські правди германських народів, зокрема Салічна та Рипуарська правди, а почасти й Саксонська. Одним з носіїв версії був Л. Гьотц, на думку якого джерелом найдавнішої «Правди» була Салічна правда франків^[21]. С. Юшков заперечує і цей погляд такими аргументами: коли створювалися окремі пласти норм, що ввійшли до «Руської правди» (починаючи з XI ст.), Салічну та Рипуарську правду вже забули навіть у тих країнах, в яких вони застосовувалися як чинні джерела права^[22]. Дійсно, якщо погоди­тися з ідеєю Л. Гьотца, то руським законодавцям потрібно було спеціально розшукати і перекласти ці збірки, коли простіше за все можна було скористатися діючими капітуляріями.

М. Максимейко також дотримувався ідеї про вплив іноземного права на створення «Руської правди». Він вважав, що джерелом «Короткої правди» було законодавство візантійського імператора Юстиніана (526—564 pp.). На його думку, саме вчення про право ґрунтується безпосередньо на римському законодавстві. Цього вис­новку він дійшов на тій підставі, що і руське, і римське законодавство має в основі звичаєве право. М. Максимейко також стверджує, що упорядники «Руської правди» запозичили диференційовану систему санкцій щодо тяжких та менш тяжких деліктів. Хоча при цьому він не порівнює розмірів і характеру покарань за різні злочини.

Поза сумнівами, «Руська правда», як і будь-який інший норма­тивно-правовий акт, не могла з’явитися у вакуумі, на порожньому місці, не маючи підґрунтя у вигляді джерел (форм) права. Адже система права Київської Русі джерелом, тобто засобом існування і вираження норм права, мала правовий звичай — одруження, спадкування, кровну помсту, перерозподіл землі, її використання, зобов’язальні дії — угоди тощо. До норм звичаєвого права, які увійшли до «Правди», насамперед належать положення про кровну помсту та кругову поруку. Законодавець, щоправда, кровну помсту обмежив, замінивши її грошовим відкупом — штрафом (вирою). До речі, тут бачимо аналог з Салічною правдою франків, яка теж замі­няла кровну помсту грошовим штрафом — вергельдом. На відміну від кровної помсти, кругова порука зберігалася як засіб пов’язки всіх членів общини спільною відповідальністю за протиправні дії свого односельця. Дика (поголовна) вира теж торкалася всієї общини.

Отже, у другій половині XI ст. у Середній Наддніпрянщині відбулася уніфікація схожих за складом й соціальною природою «Правд» слов’янських племен у так званий «Закон Руський», про який ми знаємо із угоди Олега з візантійськими імператорами (911 р.) і юрисдикція якого поширювалася на територію прото- державного утворення придніпровських слов’янських племен з центром у Києві. Ймовірно, він містив норми карного, цивільного, процесуального, спадкового, сімейного права. «Закон Руський» — це якісно новий етап у розвитку звичаєвого права в умовах фор­мування державності. Донині не вщухають суперечки про його сутність. Частково він відображений в угодах Русі з Візантією (911, 944 рр.) та в «Руській правді». Наприклад, в угоді 911р. записа­но: «Аще ли ударить мечем или бьетъ кацем либо сосудом, за то ударение или бьенье да вдасть 5 сребра по Закону Рускому».

Покликання русько-візантійських угод на закон молодої Київської держави, чинний поряд із законами могутньої Візан­тійської імперії, є темою жвавої дискусії в історичній та юридич­ній літературах. Так, наприклад, прибічники норманської теорії походження Київської Русі вважали «Закон Руський» виключно скандинавським звичаєвим правом.

В. Ключевський вважав, що «Закон Руський» — це юридичний звичай і як джерело «Руської правди» був не первісним юридичним звичаєм східних слов’ян, а правом міської Русі, яке сформувалося із досить різноманітних елементів у IX-XI ст.

На думку В. МаВродіна, «Закон Руський» — це звичаєве право, яке створювалося на Русі протягом століть. Л. Черепній висловлю­вав припущення, що між 882 р. (завоювання Олегом Києва) і 911 р. (укладення угоди з Візантією) було упорядковано князівський правовий кодекс, необхідний для проведення княжої політики на приєднаних до Київської Русі слов’янських і неслов’янських землях. На його думку, цей кодекс відобразив суспільні відносини уже со­ціальної нерівності. Це було право ранньофеодального суспільства, яке знаходилося на більш низькій сходинці процесу феодалізації, аніж та, на якій виникла «Руська правда» в її Короткій редакції.

О. Зимін також допускав формування у кінці IX — на початку X ст. ранньофеодального права. Він вважав, що в часи Олега ще існувало звичаєве право, а за Ігоря вже з’являється князівське законодавство — «устави», «покони», які запровадили грошові санкції’ за порушення права приватної власності, завдання тілесних ушкоджень, обмежили кровну помсту, замінивши її в окремих казусах грошовою компен­сацією, почали застосовувати інститути свідків (видоків), зводу, прі (поєдинку). Ці норми і увійшли згодом до Короткої редакції.

Хоча певні висновки О. Зиміна та Л. Черепніна й залишаються дискусійними (про розвиток ранньофеодального руського права у IX-X ст. від правового звичаю і звичаєвого права), їхні спос­тереження та студії доводять, що «Руська правда» не є простим записом звичаєвого права окремого племені.

Особливо значним виявився вплив на «Правду» візангійського канонічного права. На користь цього твердження можна навести такі аргументи: «Руська правда» замовчує практику судових поєдинків, які поза сумнівом мали місце, позаяк утвердилися ще в «Законі Руському». Також замовчуються інші суспільні явища: образа сло­вом, образа жінок та дітей, які звичайно мали місце, але суперечили церковному вченню і підпадали під юрисдикцію церковних судів, що, власне, і узаконили Статути Володимира та Ярослава.

Навіть зовнішнім виглядом «Правда» нагадує синоптичний кодекс на зразок «Еклоги». Це — радше твір законознавства, аніж законодавства, щось на зразок «Інституцій» Гая чи Юстиніана, тобто твір традиції синоптичної кодифікації, відомої з римських часів, яка була зумовлена потребою уніфікації місцевих норм пра­ва. Джерелом кодексу була і князівська судова практика та судові (юридичні) прецеденти, про що є згадка у ст. 23 «Короткої правди»: «А за вбивство старшого конюха при тубуні, платити 80 гривен, як установив Ізяслав за свого конюха, коли його убили дорогобужці». Як бачимо князь, наділений вищою судовою та законодавчою владою, міг за потреби заповнити юридичні прогалини, вирішити колізійну чи певну казуальну ситуацію в суді та поза ним.

Отже, як джерело права «Руська правда» використовувалася у судах Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Московського князівства та Великого князівства Литовського. Її норми захищали приватну власність, життя, честь і гідність панівних верств суспіль­ства, регламентували земельні, шлюбні, зобов’язальні відносини, визначали види злочинів та встановлювали міру покарання за них, врегульовували правове становище різних груп тогочасного населення. У кодексі чітко виражені норми кримінального права, зокрема покарання за вбивство, образи, крадіжку, зафіксовані найстаріші норми звичаєвого права (зокрема кровна помста) та пізніші норми звичаєвого карного права і княжі настанови.

«Правда Ярославичів», складена у другій половині XI ст., вже спрямована на захист князівського феодального маєтку, земельної власності. Основний зміст «Руської правди» відображає інтереси князівського господарювання. При порівнянні окремих її частин чітко простежується зростання князівської влади і розширення князівського суду. Відображена в законі і станова боротьба: убивства княжих слуг, розорювання несправедливо встановленої межі, втечі селян та слуг від лихих власників. Оформлення писаних законів, поява княжих суддів — ябедників та збирачів штрафів — вирників підвищили авторитет держави на Русі.

«Правда» настільки добре задовольняла потреби княжих судів, що її включали в юридичні збірки, а і її списки активно розповсюд­жувалися ще й у XV ст. Лише у 1468 р. видано Судебник Казимира Ягеллона, а у 1497 р. Судебник Івана III Васильовича, які замінили її як основне джерело права на територіях сучасної України та Росії.