6. Система раннього римського права (Період Республіки)

6.1. Загальна характеристика

Раннє іиа СІУІІЄ (яке не варто ототожнювати з поняттям «цивільне право») мало декілька яскраво виражених рис.

По-перше, воно було суворо національним за своїм характером, його норми стосувались тільки римських громадян.

По-друге, як вже зазначалося, в найдавнішу епоху воно було тісно пов'язане з релігією.

92

відправлення релігійного культу і тлумачення юридичних норм знаходились в одних і тих самих руках — понтифіків, що були водночас і юристами, і жерцями. І хоча в період Ранньої Республіки норми світського права — «іиз» — і релігійного — «?аз» — чітко розмежовувались, передусім по характеру санкцій, що застосовуються, але ще тривалий час релігійний відтінок мають багато норм, а жерці, навіть втративши монополію тлумачення права, залишаються поміж провідних правознавців

По-третє, для давньоримського права була характерна сувора формальність, обов'язковість дотримання процедури, що слугувало запорукою захисту інтересів учасників правовідносин.

По-четверте, іиз СІУІІЄ вирізнялося порівняною простотою і нерозвиненістю, оскільки іншого від нього не вимагав невибагливий давньоримський побут і торговий обіг. В найдавніший період римляни обходилися усього трьома договорами: пехит, тапііраііо, 1е?аіа. Нарешті, найважливішою особливістю римського права вже в ті часи є те, що воно за своїм характером було системою позовів, формуючись за принципом: є позов — є матеріальне право, нема позову — права нема. Слід звернути увагу на те, що саме ці риси іиз сШіе відіграли певну позитивну роль у формуванні правосвідомості римлян та встановленні правопорядку у Стародавньому Римі.

Разом з тим, їх консерватизм, надмірний формалізм, обмеженість за колом суб'єктів зумовили появу своєрідних «паралельних» систем права, що регулювали ті самі відносини.

Розглядаючи такі спори і не знаходячи підстав для його вирішення у іиз СІУІІЄ, претор перегрінів звертався до норм інших національних систем права і звідти запозичував ці підстави. Матеріалом для такого запозичення, як правило, було правове поле тих країн, громадянами якої були учасники спору або хоча б один з них. .Іиз ?епііит від цивільного права відрізнялося більшою мобільністю, гнучкістю, здатністю пристосовуватися

93

до потреб сьогодення, а також було розраховано на значно ширше коло учасників тих чи інших відносин.

За допомогою цієї гілки римського права долалася, насамперед, така вада останнього, як дія для обмеженого кола суб'єктів.

Слід звернути увагу на те, що також за допомогою діяльності претора, але вже претора міського, долалася інша вада уи« сіиііе — надмірний консерватизм, формалізм, слабка пристосованість до потреб динамічного товарного обігу.

Ргаеіог игЬапиз, розглядаючи спори між громадянами Риму і не знаходячи опори в цивільному праві, надавав судовий захист, виходячи із уявлень про справедливість, добросовісність, чесність, порядність, здоровий глузд та ін., тобто усього того, що можна об'єднати (і пізніше було об'єднане) поняттям «природне право».

Своєрідним узагальненням преторської практики та орієнтиром для потенційних учасників спорів були преторські едикти, що їх видавали як міський, так і пере-грінський претор перед вступом на посаду.

Власне кажучи, саме сукупність цієї діяльності преторів обох видів та виданих преторами едиктів і складали, так зване, ]П8 ргаеіогіит або преторське право.

6.2. Форми правотворення (джерела права)

В Стародавньому Римі тривалий час головним з них був звичай. Причому, не існувало поняття «звичай» як якоїсь загальної, абстрактної категорії. Існували звичаї, характерні для тих або інших родів, а також звичаї, що виникають в практиці діяльності колегій жерців, магістратів та ін.

Іншим видом джерел цивільного права в найдавніший період були закони.

Найбільш важливими з них є Закони XII Таблиць, що являли собою першу відому кодифікацію ]ив сШіе і були основним джерелом відомостей про давнє римське право. Як писав Цицерон, «... для всякого, хто шукає основ і джерел права, одна книжечка XII Таблиць вагою свого авторитету і корисністю воістину переважає всі бібліотеки філософів» (Про промовця. 1. 44. 195). Тому варто

94

уважно ознайомитись з їхнім змістом та проаналізувати сутність окремих положень.

Однак при цьому слід мати на увазі, що традиція відносить складання Законів XII Таблиць колегією де-цемвірів лише до 451-450 р. до н. є. При цьому і джерело їхнього походження — римські звичаї або запозичення у греків — залишається певною мірою спірним та неясним.

Римська традиція посилено підтримувала міф про грецьке походження цього акта, що знайшло відображення і у викладі Помпонієм історії їхнього створення (Д. 1. 2. 2. 1-9).

Однак більш справедливою здається версія, згідно якій такий міф виник в той період, коли в Римі вже було модно наслідувати усе грецьке і у пристойному товаристві всіляко підкреслювалося значення грецької культури і її досягнень (до речі, Помповій жив у II ст. н. є., тобто, саме в цей період). За своїм характером і змістом Закони XII Таблиць цілком відповідають рівню розвитку власної римської культури в той період і навряд чи варто було споряджати за ними посольство в Грецію.

Природно, проведення кодифікації в ранній Республіці не припинило процес створення нових законів. Поміж них, зокрема, важливе значення для формування законодавчого масиву мали Закон 445 р. до н. є. трибуна Ка-нулея про шлюби, закони 449 р. до н. є. Валерія і Гора-ція про права римського громадянства, Закон 326 р. до н. є. трибуна Петелія про заборону перетворення римських громадян у боргових рабів, Закон 286 р. до н. є. Аквілія про майнову відповідальність у деліктах та ін.

Важливим видом джерел іиз СІУІІЄ була діяльність юристів, що полягала, головним чином, у тлумаченні і роз'ясненні законів.

— публікація в 304 г. Аппієм Клавдієм і Гнеєм

Флавієм формул позовів і календаря дат, коли було

можливим їхнє подання (Д. 1. 2. 2. 7);

— дозвіл Тиберієм Корункарієм — першим голов

ним понтифіком з плебеїв — всім бажаючим бути

присутніми на його публічних консультаціях (до цього

вони були таїною), внаслідок чого юриспруденція ста

ла доступною не тільки втаємниченим.

95

Вершиною юриспруденції цього періоду є книга Секста Елія (II ст. до н. є.)- її називали «колискою права», тому що нею було додано тлумачення до Законів XII Таблиць, а також приєднані «законні позови» — асііопез — (Д. 1. 2. 1. 38).

6.3. Правові інститути у ранньому римському праві

В ранньому римському праві ]из сіоіїе ще не чітко розмежовує приватні і публічні відносини, однак поступово починає складатися система інститутів, котра охоплює: особи, речі, способи придбання речей та захисту цивільних прав (позови).

Правове становище осіб.

Хоча стрункого вчення про статус осіб в найдавніші часи ще не існувало, але деякі його засади були сформовані вже тоді. Передусім це стосується поділу людей на вільних і рабів, характерного для римського права на всіх етапах його розвитку.

В кожному разі раби практично не мали цивільної правоздатності (виняток складали делікти). Втім, в цілому їхнє становище не набагато відрізнялося від статусу інших, підвладних раіегїатіііаз, членів фамілії.

Іншим поділом осіб був розподіл їх на римських громадян і перегрінів (чужинців). Про перегрінів Закони XII Таблиць не згадують взагалі, оскільки під дію римського цивільного права вони, як правило, не підпадали. Спочатку існував лише один засіб дати перегріну можливість брати участь в торговельному (цивільному) обігу в Римі: укладення між ним і римлянином договору про патронат, забезпеченого сакральним захистом. Пізніше почали застосовувати більш надійний (з правової точки зору) договір: фіктивне манципування пере-гріна під владу римлянина з формально закріпленою обіцянкою останнього еманципувати перегріна.

Після запровадження у 242 році до н.

96

Перегрінам, як і рабам, протистояв абстрактний громадянин, римлянин.

Однак слід мати на увазі, що для раннього римського права характерною є диференціація правоздатності різних шарів вільних римських громадян, зокрема, патриціїв, клієнтів та плебеїв.

Патриції, будучи повноправними членами родової організації раннього Риму, володіли усією сукупністю публічних і приватних прав, деякі з яких до того ж були монопольного характеру. Наприклад, тільки патриціям первісно належало право окупації земель з громадського фонду (а?ег риЬИсиз). Тільки вони могли укладати деякі види шлюбу сит таїш, що, в свою чергу, давало привілеї в майбутньому дітям, народженим в такому шлюбі.

Клієнти входили в фамілії і роди патриціїв в якості залежних членів і повинні були виконувати низку обов'язків щодо свого патрона. Однак, в свою чергу, патрон повинен був охороняти і захищати клієнтів. Окрім права на захист з боку патрона, клієнти мали такий важливий для Риму того періоду елемент цивільної правоздатності, як доступ до громадських земель. Це пояснювалося тим, що вони у даному випадку виступали як члени патриціанської фамілії.

Плебеї не входили до родової структури раннього Риму. Тому вони, хоча і були вільними людьми, поступалися у правах патриціям. Одне з найбільш істотних обмежень їхньої цивільної правоздатності полягало в тому, що вони не допускалися до поділу земель громадського фонду, хоча останній в період Республіки постійно збільшувався внаслідок вдалих завоювань.

Крім того, вони не могли укладати шлюб з патриціями, були обмежені в формах заповіту (не будучи членами куріатних коміцій не могли виголошувати свою волю на цих зборах) тощо.

В результаті довгої і тяжкої боротьби плебеїв за зрівняння їх у правах з патриціями, двох сецессій на Священну Гору і загрози третьої сецессії, їм вдалося добитися опублікування стародавнього усного права, знання якого раніше було монополією жерців, відміни заборони на шлюб плебеїв з патриціями.

Таким чином, характеризуючи динаміку правового статусу особистості в ранньому Римі, можна зробити

97

висновок, що спочатку визначальну роль відігравав не поділ суспільства на вільних і рабів, а диференціація вільних громадян в залежності від приналежності до того або іншого прошарку. Це визначало відношення до головного багатства Риму того часу — громадських земель.

Сім'я та шлюб

Окрім цього, правове становище вільних римських громадян залежало від їхнього статусу у фамілії, котра була основним осередком давньоримського суспільства.

Для того, щоб володіти цивільною правоздатністю, необхідно було бути регзопа зиі іигіз — особою власного права, тобто не знаходитись під владою іншої особи — раіег їатіііаз.

В свою чергу, перебування під владою одного «батька сімейства» визначало приналежність до родинного кола, так звана «агнатська спорідненість». Саме така спорідненість була в основі найдавнішого спадкового права — агнати були спадкоємцями за законом, які мали переваги перед іншими видами спадкоємців (Закони XII Таблиць. V. 4-5).

Оскільки відносини всередині фамілії будувалися за принципом підпорядкованості її членів одному раіег-Гатіііаз, характерним для раннього періоду цивільного права був шлюб сит тапи, тобто такий шлюб, при якому дружина переходить під владу свого чоловіка, якщо він «особа власного права» або під владу голови його родини, якщо чоловік є «особою чужого права» — знаходиться під владою батька або іншого старшого родича.

Права чоловіка у цьому шлюбі були дуже широкими. Дружина щодо нього була у становищі дочки, усе її майно переходило до чоловіка. Фактично, стосовно неї чоловік мав таку саму владу, як над дітьми: міг вінди-кувати її з рук всякої третьої особи, міг віддавати її в кабалу (тапсірішп) і навіть мав право карати її смертю (але слід мати на увазі, що долю дружини вирішував не тільки чоловік, але і члени її роду). Компенсувалися ці обмеження прав дружини можливістю для неї успадковувати після чоловіка і правом на спадщину (при певних умовах) після агнатів чоловіка. Крім того, повага і шана, пов'язані зі становищем чоловіка, поширювались і на дружину.

Укладення такого шлюбу можливо було одним з трьох способів:

1. Шиз — придбання влади чоловіком над жінкою,

яка прожила разом з ним без перерви більше року,

за давністю проживання (чи «користування»).

2. Сопїаггеаііо — урочистий обряд сакрального

характеру, доступний тільки патриціям. Тільки осо

би, народжені у такому шлюбі, могли займати най

вищі посади жерців — ?1атеп Біаііз та Кех засгогит.

3. Соетрііо — спосіб, доступний і плебеям. Світ

ський обряд, що нагадував набуття права власності.

Однак не можна розглядати його як купівлю чолові

ком дружини. Як слідує з Інституцій Гая (І. 114), жінка

є суб'єктом, а не об'єктом цієї процедури.

Поступово коемпція стала основною формою встанов

лення влади чоловіка, доки шлюб «з накладенням руки»

не було витіснено шлюбом зіпе тапи.

Як згадувалося вище, цивільну правоздатність мав лише «батько сімейства», яким вважався римський громадянин, що не перебуває під владою свого батька або іншого старшого родича. У нього могло не бути дітей — на статус «батька сімейства» це не впливало.

Якщо ж діти були, то вони підкорялися раігіа роіез-іа$ — батьківській владі, котра в Архаїчний період була необмеженою — аж до права вирішувати питання про життя або смерть дітей, народжених в законному шлюбі. Втім, вже Ромулу приписують запровадження обмежень права батька викидати дітей, а також вбивати дітей, що досягли трирічного віку (Дионісій Галікарнаський. 2. 15), крім тих, що були винятково потворними (Закони XII Таблиць. IV. І.).

Батько міг також продавати сина в рабство за кордон («за Тібр»), а в межах Риму мав право віддавати сина іншій особі в кабалу (тапсірішп), що була чимось середнім між свободою і рабством: кабальний зберігав політичну правоздатність, але в цивільній істотно обмежувався — не міг бути стороною в договорах, все придбане майно надходило у власність його господаря тощо. Однак право батька передавати сина в кабалу було обмежене спочатку моральними нормами, а пізніше — Законами XII Таблиць, котрі встановили, що коли батько тричі продасть сина, то останній звільнюється від влади батька (IV. 2.).

98

99

В практиці часів Республіки згадане правило використовували для наділення дорослих підвладних синів повною цивільною правоздатністю: достатньо було тричі здійснити фіктивний продаж, щоб відбулася емансипація сина.

Таким чином, в період Республіки суб'єктом римського права є передусім вільний римський громадянин, «батько сімейства».

Для наявності цивільної правоздатності, що охоплювала право участі у цивільному обігу (іиз сотегсіі) і право укладати законний шлюб Оиз сопиЬіі), необхідна була наявність трьох статусів: зіаїиз ИЬегіаііз (свободи), зіаіиз сіуііайз (громадянства), зіаіиз ?аті1іа (бути ¦ батьком сімейства»).

Втрата одного з цих статусів тягнула за собою відповідне обмеження правоздатності, так зване сарШз сіетітгЬіо.

Разом з тим варто звернути увагу на те, що вже Законами XII Таблиць були передбачені специфічні обмеження правоздатності, пов'язані з порушенням обов'язку свідка підтвердити факт договору (іпіезіаЬііїїаз). Така особа визнавалася безчесною і втрачала право бути свідком (VIII. 22).

Окрім громадян — фізичних осіб, суб'єктами цивільного права були також особи юридичні — організації. Обмеженість джерел не дозволяє судити достатньо впевнено про їхній статус в найдавніший період, однак Закони XII Таблиць згадують про правосуб'єктність колегій (VIII. 27), храмів (XII. 4).

Більш чітко ідея юридичної особи була сформульована в другій половині Республіки, коли до складу Римської держави увійшло безліч нових адміністративних одиниць, за якими традиційно визнавалося право на самоврядування. Це — типісірішп — міські громади, котрі раніше були самостійними, а потім увійшли до складу Риму із збереженням того або іншого ступеня відокремленості (Авл Геллій. Аттичні ночі. XVI. 13).

Включення цих утворень до складу Риму зі збереженням або наданням їм господарської самостійності було однієї з причин віднесення їх до числа суб'єктів приватного права. Саме тому едикт претора визнавав за ними право бути позивачами і відповідачами у суді. Таким чином, муніципії були спочатку наділені процесуальною правоздатністю, яку вони здійснювали через асіогез —

100

представників, що призначалися для кожного конкретного випадку декретом муніципального Сенату. Варто підкреслити, що при цьому асіог вважався діючим не від декількох осіб, а в інтересах усієї громади в цілому як сукупності (Д. 3. 4. 2).

Відносини з приводу речей.

Відносини з приводу речей в розглядуваний період ще тільки формуються. Виникає розуміння речевих прав як таких, що дають їхнім володарям безпосереднє панування над речами. При цьому речі трактуються як місцево обмежена частина зовнішнього світу, що позбавлена спроможності бути суб'єктом права.

З'являється поділ речей на вилучені з обігу і ті, що знаходяться в обігу.

До перших відносили речі, що підлягають релігійній охороні (храми, вівтарі, місця поховання вільних людей, міські стіни і комори), речі, що належать державі (в цей період держава розглядалася як суб'єкт тільки публічних, але не цивільних прав), а також речі, що самою природою призначені для загального користування і тому не можуть належати приватній особі (повітря, море і його береги, проточна вода).

Внаслідок своєї специфіки речі, вилучені з обігу, визнаються об'єктами не приватного, а публічного права.

Що ж стосується речей, які знаходяться у обігу (гез іп соттегсіо), то найголовнішим їхнім поділом було розмежування на: гез тапсірі та гез пес тапсірі.

До гез тапсірі відносили землі в Італії, рабів, тварин, що ходять під ярмом і під сідлом, сільські предіальні сервітути. Всі вони могли бути відчужені тільки шляхом особливого, урочистого, суворо формального акту — тапсіраїїо.

Всі інші речі були гез пес тапсірі. Передача їх могла відбуватися в спрощеному порядку — ігайіііо.

Припускають, що інститут власності спочатку склався стосовно тільки до гез тапсірі, як до речей найбільш цінних в архаїчному господарстві і лише згодом був перенесений на гез пес тапсірі.

Але слід звернути увагу на те, що саме право власності в розглядуваному періоді ще тільки починає складатися, про що свідчить, зокрема, той факт, що у архаїчній латинській мові не існувало навіть загальновизнаних

101

термінів для позначення юридичних інститутів володіння і власності. Більш того, не було чіткого розмежування цих двох інститутів.

Лише поступово формується розуміння права власності як найбільш повного панування над річчю, що допускається цивільним правом (сіотіпішп ех іиге О_иігіііит).

Особа, що має таке право, може витребувати свою річ з чужого незаконного володіння будь-якої особи, подавши проти утримувача позов геі уіпйісаііо. Крім того, власник вправі вимагати від будь-якої особи, щоб вона не перешкоджала користуванню річчю. На цей випадок йому надавався асііо пе§аіогіа. При цьому необхідно мати на увазі, що, судячи по всьому, спочатку індивідуалізація власності мала місце тільки стосовно рухомих речей (гез тоЬііез).

Нерухомість — земельні ділянки, капітальні будівлі тощо, знаходились у власності родових союзів, а у окремих осіб могли бути лише в тимчасовому користуванні.

Особливу увагу варто звернути на розвиток відносин власності стосовно землі.

Громадське землеволодіння ще довгий час залишалося основним видом власності на землю, і практично весь період Республіки точилася боротьба за зміну (або збереження) статусу цих земель.

Внаслідок природних процесів суспільного розвитку громадське землеволодіння з часом все ж розпалося. Однак його заступила не індивідуальна приватна, а колективна власність, що мала родинний характер. Речі належали фамілії і не могли перейти до сторонніх осіб за заповітом, якщо були живі прямі нащадки спадкодавця. Пізніше цей родинний характер власності вижив себе. Вона індивідуалізувалася, внаслідок чого «батько сімейства» отримав право розпоряджатися своїми речами за власним розсудом як за життя, так і шляхом заповіту.

Слід зазначити, що сказане стосується землі і було поширене на інші гез тапсірі. Щодо власності на гез пес тапсірі, яка конституювалось пізніше, то вона, очевидно, відразу виникала як індивідуальна, а родинного характеру не мала.

На ранніх етапах розвитку римського права, судячи з джерел, ще не існувало практики визначення змісту

102

права власності через встановлення переліку повноважень, що належать власнику. Сутність права власності визначалася передусім тим, що воно є найбільш повним пануванням над річчю з тих, які допускаються цивільним правом.

Слід підкреслити, що йшлося не про «абсолютне*, а саме про «найбільш повне панування над річчю, що допускається об'єктивним правом». Це означало можливість його обмеження в інтересах третіх осіб. Перелік таких обмежень в Законах XII Таблиць, до речі вельми широкий (VII. 1-2, 9а-9б).

Але характер захисту інтересів власника був абсолютним — за допомогою віндикаційного і негаторного позовів він міг захистити свої права від порушень з боку будь-якої особи. Тому можна говорити про «абсолютний характер» речевих прав.

Придбання права власності можливо було з двох джерел: від держави і від приватних осіб, що було своєрідним прототипом більш пізнього поділу засобів придбання права власності на первісні і похідні.

Від держави власність могла бути отримана таким чином: розподіл громадських земель (а?ег риЬИсив); розподіл на тих або інших умовах земель, завойованих Римом, між його громадянами; розподіл рухомих трофеїв полководцем між солдатами, продаж таких трофеїв квесторами з аукціону.

Від приватних осіб право власності могло бути отримане шляхом:

а) Мапсіраііо — урочистий обряд передачі права

власності на гез тапсірі, що вчиняється в присутності

п'ятьох свідків — повнолітніх римських громадян і ва-

говщика шляхом виголошення спеціальної формули.

Дійсність угоди не залежала від фактичної передачі речі,

досить було вже одного обряду. Не грала також ролі

підстава передачі права власності — купівля-продаж,

дарування тощо.

б) ТгабШо застосовувалася для передачі права влас

ності на гез пес тапсірі. В цьому випадку відбувалася

проста передача речі у фактичне володіння іншої особи,

поєднане з вираженням волі передати їй право власності

на цю річ. Вчинення якого-небудь спеціального обряду

не вимагалося.

в) Іп ]иге сеззіо — цей спосіб передачі права влас

ності міг бути використаний щодо гез тапсірі і гез пес

103

тапсірі. Сутність його полягала у фіктивному судовому спорі, у якому отримувач заявляв про свої права на річ, а відчужувач визнавав справедливість цих вимог.

г) ІІзисаріо — придбання речі за давністю володіння.

Допускалося, якщо річ була добросовісно отримана не

від власника або тоді, коли при вчиненні обряду пере

дачі власності були порушення. Допускалося за умов, що

спосіб придбання в принципі був правомірним, набувач

був добросовісним, закінчився необхідний термін добро

совісного володіння річчю: два роки — землею, іншими

речами — один рік (Закони XII Таблиць. VI. 3).

д) Спадкування полягало у переході прав на речі від

померлого спадкодавця до його спадкоємців. В розгляду

ваному періоді вже існували два види спадкування: за

законом і за заповітом (Закони XII Таблиць. V. 3-5).

Спадкування

За даними історичних джерел провідним було спадкування за законом. Це слідує з того, що первісно власність носила колективний, родинний характер, внаслідок чого «батько родини» міг бути носієм права власності, але розпоряджався ним в інтересах фамілії. Після його смерті майно залишалося в родині і внаслідок цього переходило до зиі Ьегесіез — безпосередньо йому підвладних низхідних родичів, а якщо таких не було, — то до найближчих агнатів.

Заповіти могли з'явитися не раніше, ніж була визнана індивідуальна приватна власність. Спочатку римському праву було відомо тільки два види заповіту: в куріатних коміціях, які задля цього скликалися верховним понтифіком два рази на рік; перед легіоном, що виступає в похід.

За недостатністю цих форм, після прийняття Законів XII Таблиць, юриспруденція періоду Республіки вишукує новий спосіб передачі майна у спадок, використовуючи для цього обряд манципації. Власне, передача майна спадкоємцям відбувалася в два етапи: на першому — шляхом обряду манципації заповідач передавав свою власність довіреній особі (немовби спадкоємцю), на другому — повірений, після смерті спадкодавця, передавав речі дійсним спадкоємцям, вказаним заповідачем

В процесі спадкування власність могла бути передана і третім особам. Це робилося за допомогою легата —

заповідального відказу, тобто покладення на спадкоємця обов'язку передати певну частину спадщини у власність іншій особі (не спадкоємцю).

Окрім права власності, цивільному праву були відомі й інші права на речі, зокрема, посідання і сервітути.

Посідання — це фактичне панування особи над річчю.

При його аналізі варто замислитися над тим, чи є достатні підстави виокремлення посідання як самостійного речево-правового інституту, а також над існуючою в літературі тезою про те, що посідання (як інститут права) з'явилося раніше права власності?

Насамперед, зазначимо, що посідання не могло виникнути раніше, ніж власність, оскільки саме є похідним від неї.

Інша річ, що посідання у римських громадян виникло раніше, ніж право приватної власності. Але це і природно. Як зазначалося вище, спочатку право власності на громадські землі мало не приватноправовий, а публічний характер. Окремі громадяни могли отримати ці землі тільки в тимчасове володіння, але не у власність. Право приватної власності сформувалося значно пізніше. Тому і виникають розбіжності у визначенні моменту появи посідання і права власності.

Тому варто виходити з такої схеми розвитку цих відносин: спочатку виникає власність римського народу на землю, похідним від якої є приватне посідання римських громадян (точніше — фамілій) на окремі ділянки; після цього з'являється приватна колективна власність (фамілій), котра по закінченню досить тривалого періоду римської історії трансформується в індивідуальну приватну власність.

При цьому слід мати на увазі, що сказане (як і вся проблема співвідношення власності і посідання в її тогочасному аспекті) стосується гез тапзірі і передусім землі як основного об'єкта речевих прав. Що стосується інших видів речей, то тут проблема визначення «першості» власності чи посідання фактично не існувала, — більш значущими були інші аспекти: законність і незаконність володіння, підстави передачі тощо.

Сервітутом називали абсолютне за характером захисту право користування чужою річчю.

Найбільш давніми є сільські предіальні сервітути, суть яких полягає в тому, що вони належать власнику «па-

104

105

нівної» ділянки. Першими з'явилися такі життєво важливі для сільського господарства сервітути, як:

1) право проходу через чужу ділянку (ііег);

2) право проходу і прогону худоби через чужу ділян

ку (асіив);

3) право проходу, прогону худоби і проїзду возом

іа); 4) право провести воду з ділянки сусіда на свою

землю (а^иаейис1;и8).

Дещо пізніше — в міру зростання міста Рима — з'явилися міські предіальні сервітути, першим з яких певно був — зегуііиз сіоасае тіМепсіае — право провести через чужу дільницю нечистоти зі свого двору в більшу міську клоаку. Необхідність його Тит Лівій пов'язував з бурхливим і досить безсистемним будівництвом, а точніше відбудовою Рима після галльского нашестя (V. 42. 1—7; VI. 4. 5-6).

Слід зазначити, що в розглядуваний період сервітутні права ще розглядалися надто спрощено — фактично під ними розуміли право на частину чужої речі (наприклад, на клаптик чужої ділянки, по якій прокладено стежку для проходу сервітуарія). Тому предіальні сервітути вважалися гез тапсірі і встановлювалися шляхом ман-ципації.

Ситуація дещо змінилася після появи у II ст. до н. є. персональних сервітутів, тобто таких, що пов'язані не з певною річчю, а належать певній особі. За недостатністю джерел неможливо точно визначити перелік сервітутів персонального характеру, що сформувалися в даний період. Однак з певністю можна говорити про існування изиз — права особи довічно користуватися чужою річчю, а також плодами її для особистого споживання (але не відчужуючи їх).

Засобами встановлення сервітутних прав були: тапсірайо — для сільських предіальних сервітутів; іп Іиге сеззіо — для усіх сервітутів; дейисііо — обумовлювання сервітуту на річ, що відчужується, на користь відчу-жувача при манципації або цесії (Д. 41. 3. 4. 28); легат; придбання сервітуту за давністю володіння.

Припинялися сервітути внаслідок: загибелі однієї з речей, між якими існував «сервітутний зв'язок»; смерті або сарШз йетіпиііо сервітуарія при персональних сервітутах; поєднання в руках однієї особи права власності

і сервітуту; відмови сервітуарія від сервітутного права на користь власника «обслуговуючої» речі; не користування сервітутом на протязі 1 року (для рухомості) або 2 років (для нерухомості).

Захист здійснювався за допомогою асііо соп/евзогіа: сервітуарій міг вимагати від будь-якої особи не перешкоджати йому у здійсненні сервітутних прав. Протилежним йому був асііо пееаіогіа, за допомогою якого власник міг доводити, що річ вільна від сервітутів.

Зобов'язання

Ще одним інститутом, що почав формуватися в давньому римському праві, були асНопез — способи придбання речей і захисту цивільних прав, котрі з часом отримали ще одне найменування — оЬіідаііо — зобов'язання.

Розглядаючи ці відносини, варто звернути увагу на цікаву обставину: спочатку виникли не договірні зобов'язання, як це може здатися на перший погляд, а зобов'язання, пов'язані з деліктами, тобто правопорушеннями.

Це пов'язане з тим, що у найдавніші часи державна влада взагалі не втручалася у відносини приватних осіб — реагувати на порушення інтересів було справою самих потерпілих.

Поступово з'являються поняття помсти і відповідальності, що застосовуються як окремими (приватними) особами, так і можновладцями. Прикладами такого роду густо насичена рання історія Риму. Достатньо звернутися до творів Тита Лівія, Плутарха, Корнелія Тацита, щоб уявити собі цю складну суміш «права і неправа».

Однак такому стану речей противився римський розум, який в принципі не сприймав нераціональність, нелогічність, ускладненість відносин. Поступово сформувалися погляди, згідно яким помста повинна бути замінена якимись діями, спрямованими на усунення кривди.

В найдавніші часи зміна підходів знайшла відображення в тому, що почали допускати усунення помсти шляхом угоди між потерпілим і порушником про те, що останній сплатить певну суму для компенсації порушеного інтересу.

Однак така угода ще не створює зобов'язань: юридичного обов'язку сплатити для порушника не існує, і якщо

106

107

він не платить, все вертається в первісний стан, тобто в кінцевому підсумку, все знов-таки може бути зведено до помсти потерпілого.

Нарешті, в ці відносини втручається держава, забороняючи помсту і стягуючи штраф з порушника. Тут вперше виникає юридичний стан повинності: порушник вже юридично зобов'язаний сплатити потерпілому штраф (роепа).

^и8 сіиііе були відомі декілька видів деліктів:

1). Іпіигіа — замах на особистість. В залежності від характеру порушення Закони XII Таблиць передбачали різноманітні види покарання — від допущення помсти за важкі тілесні ушкодження до відносно невеликого штрафу за побої (VIII. 2-4).

2). Ригіит — крадіжка. Трактувалася дуже широко, охоплюючи практично усі випадки свідомого присвоєння чужої рухомої речі, в тому числі і грабіж, і розбій. Наслідки цього делікту розрізнялися в залежності від того, чи був спійманий порушник на гарячому, чи ні. (Див. Таблицю VIII).

3). Пошкодження майна, не пов'язане з його привласненням. У часи XII Таблиць воно ще регламентувалося за казуїстичним принципом: конкретне порушення — конкретна відповідальність. Наприклад, злісне вирубування чужих дерев тягло штраф — 25 ассів за кожне дерево (VIII. 11), навмисний підпал будинку або складених біля нього скирт карався тим, що заковували у кайдани, били батогами і засуджували на смерть (VIII. 10) і т. д.

Пізніше, в III ст. до н. є. окремі казуїстичні рішення були замінені Іех А^иі1іа (Д. 9. 2. 1), суть якого полягала у встановленні загального обов'язку відшкодувати збитки, завдані незаконним пошкодженням речей.

Характерні риси деліктів у ранньому римському праві:

1) встановлення покарання (майнового обтяження)

не завжди пов'язане з наявністю об'єктивної шкоди

у потерпілого;

2) винність порушника, як правило, не грає ролі для

настання відповідальності, хоча може враховуватися

при визначенні покарання. Важливим є сам факт

заподіяння шкоди;

3) відсутні єдині критерії визначення характеру і

міри наслідків для порушника. Співіснують санкції

архаїчні (допущення саморозправи) і такі, що відображають новий підхід держави до регулювання деліктів (встановлення штрафів в розмірі, передбаченому законом).

Договори

Звертаючись до аналізу договірних зобов'язань, слід пригадати загальні закономірності становлення правових інститутів, які полягають в тому, що хоча певні відносини товарного характеру виникають давно, але вони не відразу набувають рис зобов'язань в юридичному значенні цього слова. Порушення договірних обіцянок, обман, шахрайство викликають таку саму реакцію потерпілого, як і будь-яка інша образа — бажання помсти. Тому в найдавніші часи практично не проводяться відмінності між деліктом і невиконанням зобов'язання. Характерно, що навіть після того, як деякі види договорів отримали законодавче визнання, наслідки їхнього невиконання значною мірою ще зберігають риси примітивної помсти (Закони XII Таблиць. III. 5).

Але оскільки така розплата не завжди влаштовує кредитора, він намагається передбачити стимули до виконання угоди вже при її укладенні.

Так з'являється звичай заручництва, котрий дехто вважає найдавнішим видом договорів римського права, своєрідним містком між деліктами та договірними зобов'язаннями.

Іншим достатньо дієвим додатковим засобом забезпечення виконання боржником його обіцянки була клятва, завдяки чому договір набував захисту з боку релігії і забезпечувався внаслідок цього сакральними санкціями.

Вже пізніше деякі види угод починають одержувати визнання і в праві світському: державна влада регулює їхні наслідки і завдяки цьому надає їм юридичного значення, ставлячи їх у ранг відносин гарантованих.

Таким чином, виникає категорія правових зобов'язань, як наслідку угод в цивільному праві Оиа СІУІІЄ), нормами якого передбачається можливість вимагати їхнього примусового виконання. В зв'язку з цим зобов'язання, де права кредитора захищалися за допомогою цивільних позовів, стали називатися цивільними, а зобов'язання, не забезпечені таким захистом, — натуральними.

109

Це означало, що вони є дійсними, але виконання їх може бути тільки добровільним, бо ґрунтуються вони на нормах природного права — іиз паіигаіе (Д. 1. 1. 1. 3).

Впродовж довгого часу цивільне право обходилося буквально двома-трьома видами договорів (контрактів), найдавнішим з яких був пехшп, відомий ще до Законів XII Таблиць. За змістом пехит — це договір особистої позики, що полягає в отриманні боржником на строк певної грошової суми, яку він по закінченні строку зобов'язаний повернути. Його укладення — це процедура, аналогічна тапсіраііо, згаданій вище.

Така позика була забезпечена суворими санкціями, спрямованими передусім на особу боржника. (Див.: Таблиця III. 2-5).

Оскільки можливість таких санкцій, а головне — їхня реалізація викликали незадоволення більшості населення, Іех Роеіеііа 326 року до н. є. вніс в пехит ІСТОТНІ ЗМІНИ: практично було скасоване право кредитора продавати боржника у рабство і убивати його. Крім того, для застосування будь-яких санкцій необхідним було рішення суду.

Після цієї реформи пехит втратив привабливість для кредиторів: якщо раніше складність форми компенсувалася можливістю суворих санкцій, то тепер результати, що допускаються законом, можна було отримати і при більш простих контрактах — вііриіаііо і ехрепвііаііо.

8ііриіаНо — вербальний контракт, що укладається шляхом виголошення певної словесної формули, однак не супроводжується якимись спеціальними обрядами. В процесі укладення такого договору майбутній кредитор задає майбутньому боржнику питання: чи зобов'язується останній вчинити якусь дію, на що слідує позитивна відповідь потенційного боржника.

Предметом цього контракту могла бути не тільки позика грошової суми або інших речей, але вчинення практично будь-яких дозволених дій, що вигідно відрізняло його від давнього пехит і значно розширювало сферу застосування. Крім того, перевагою зііриіаііо було те, що з'явилася можливість встановлення зобов'язання за участю кількох осіб: з додатковим кредитором (асізііриіаііо) і додатковим боржником (асірготіззіо).

Нарешті, ще однією важливою перевагою стипуляції було те, що завдяки її абстрактному характеру стало

110

можливим поі>аііо, тобто оновлення зобов'язань. Для цього досить було вчинити стипуляцію про скоєння тієї ж дії, що була предметом старого зобов'язання, але на нових умовах. Зокрема, так можна було змінити термін сплати боргу, замінити боржника, кредитора тощо.

Ехрепзііаііо є контрактом літеральним (або лібраль-ним), тобто таким, що укладається у письмовій формі шляхом записів у прибутковій і видатковій книгах, котрі вів кожний «добрий» батько сімейства.

Спочатку такі записи тільки фіксували видачу і отримання грошей, але з часом ними стали користуватися для встановлення нових зобов'язань. Для цього запис про видачу (і відповідно про надходження) грошей робився майбутніми учасниками контракту до реального платежу, внаслідок чого і виникало зобов'язання про передачу певної суми.

Предметом цього контракту завжди є грошова сума і цим він поступався стипуляції. Проте для експенси-ляції не вимагалася присутність боржника у тому місці, де знаходився кредитор, без чого стипуляція була неможлива. Найчастіше такі договори мали метою новацію, тобто поновлення раніше існуючого грошового зобов'язання.

Варто ще раз звернути увагу на те, що трьома названими видами контрактів вичерпується перелік договорів цивільного права раннього періоду. Незважаючи на те, що деякі з них з'явилися раніше, інші — пізніше, їх об'єднує спільність рис, характерних для контрактного права раннього періоду:

— всі вони суворо формальні (мають юридичну

силу лише в тому випадку, якщо дотримана точно

встановлена правом форма);

— видова відмінність між ними також визначаєть

ся не змістом, а формою;

— та ж формальність зумовлює їхню абстрактність

— дотримання форми договору тягне його дійсність,

незалежно від підстави, мети і т. п.;

— усі вони односторонні — одна сторона має тільки

права, а інша — тільки обов'язки;

— усі вони мають позовний захист, оскільки є кон-

¦ трактами цивільного права і породжують цивільні зо

бов'язання.

111

Захист прав

В Римі цього періоду переважали дві форми захисту: самозахист і позовний захист, хоча зберігалася апеляція і до сакрального права.

Самозахист відрізняється від самочинства тим, що він на відміну від останнього визнається і допускається законом. Держава не перешкоджає реагуванню потерпілого на правопорушення, але визначає умови і межі застосування такої реакції.

Формами самозахисту були необхідна оборона — заподіяння Шкоди порушнику в процесі вчинення ним протиправних дій (Таблиця VIII. 12) і крайня необхідність — заподіяння шкоди сторонній особі з метою самому уникнути небезпеки, — за умови, що завдана шкода менша, ніж та, що загрожувала (Родоський закон про викидання. Д. 14. 2).

Однак, більш характерною формою захисту для цивільного права було вчинення позову (позовний захист).

Позов являв собою право особи здійснювати в судовому порядку вимоги, що їй належать (Д. 44. 7. 51).

Хоча в період Ранньої Республіки допускається ще «самореалізація прав» уповноваженою особою в присутності або під наглядом магістрату (Див., наприклад, Таблицю III), але поступово все більшого значення набуває «законний» (що підкреслюється і в його назві: 1е?із асііо — законні позови) цивільний процес.

Характерною рисою легісакційного процесу є те, що він складається з двох стадій: іп іиге і іп ішіісіо.

У першій стадії беруть участь сторони і судовий магістрат. Все трохи нагадує виставу: кожний з учасників займає місце, передбачене мізансценою, і промовляє репліки, передбачені п'єсою. Щоправда, діючі особи цієї вистави вільні у виборі фіналу: відповідач може погодитись з вимогами позивача, і на цьому дія закінчиться; але він може і заперечувати їх — тоді процес переходить в другу стадію, де, власне, і відбувався розгляд справи по суті. Слід підкреслити, що на цьому етапі позивач вже не міг зневажити провадження справи, бо після іп іиге не можна було подавати вдруге позов з тієї ж підстави до того ж відповідача. Це правило діяло навіть в тому випадку, якщо судове рішення чомусь не було прийняте.

Характеризуючи легісакційний процес, передусім варто звернути увагу на розмежування функцій магі-

112

страту (спочатку — консул, потім — претори, едили, префекти колоній тощо) і суддів.

Магістрат приймав участь тільки на першій стадії розгляду спору (а точніше — його фіксації), фактично йому відводиться роль пасивного свідка, що подає свої репліки за розкладом. Крім того, він відповідає за дотримання процедури і всього сценарію. Кульмінацією його участі є фіксація наявності спору і призначення судді.

Суддя є головною діючою особою на другій стадії. Він міг бути призначеним з числа членів судової колегії центумвірів (для спорів про спадщину), децемвірів (при спорах про свободу) або з числа присяжних суддів.

Присяжні судді призначалися магістратом, як правило, з числа запропонованих учасниками процесу кандидатур. Звичайно, це був не професійний юрист. Вимагалися не стільки знання права, скільки добра репутація, довіра до судді учасників спору.

Судді або колегії оцінювали докази, вислуховували сторони та їхніх представників і виносили рішення, що оскарженню не підлягало.

Судовий розгляд був обмежений у часі і місці дії. Зокрема, справа не могла бути почата у «несудові дні» за календарем (той самий календар, обнародування якого було не меншою подією в Республіці, ніж видання Законів XII Таблиць), у дні народних зборів, ігор, посівів та жнив. Це було цілком виправданим, оскільки процес був відкритим і важливо було дати можливість всім бажаючим відвідати його. Що стосується місця проведення процесу, то спочатку це міг бути лише Рим, але в міру зростання держави таку можливість отримали муніципії та колонії.

Легісакційний процес відіграв у становленні Римського права значно більшу роль, ніж йому відводять деякі правознавці, які підкреслюють, насамперед, недоліки — формалізм і консервативність цієї процедури.

Можна припустити, що творці Римського Права вчинили дуже мудро, впродовж кількох століть привчаючи громадян до необхідності дотримання судової процедури. Саме на цьому благодатному ґрунті поваги до права, змогла з'явитися парость нового підходу, при якому слідування літері закону змогло відійти на другий план, поступивши місцем духу Права, але не беззаконню.

Отже, пропонуються такі висновки щодо характеру раннього римського права:

113

1. Майнові і особисті відносини між римськими

громадянами регулюються за допомогою цивільного

(квіритського) права, обмеженого за колом суб'єктів

і за колом об'єктів правового регулювання. Воно є

традиційним, консервативним і суворо формальним.

2. Відносини з участю «неримлян» регулюються іиз

?епііит («правом народів»), чому сприяють претори.

3. Поступово в результаті взаємодії цих систем

права на підґрунті традиційних уявлень про добро і

справедливість з'являється парость приватного та

публічного права.