«ТРИ СИЛИ» ВОЛОДИМИРА СОЛОВЙОВА В СЬОГОДЕННІЙ УКРАЇНІ

Сергій Кисельов

канд. філософських наук, доцент

керівник магістерської

програми «Політологія»

Національного університету

«Києво-Могилянська академія»

Звернення до класичних джерел має, за правилом, декілька цілей.

Географія спрямованості цих векторів те ж залишилася: Схід та Захід. З третьою силою виникли метаморфози, що вплинули й на інші. «…третя сила, що має дати людському розвитку його безумовний зміст, може бути лише одкровенням вищого божественного світу, й ті люди, той народ, через який ця сила має проявитися, повинен бути лише посередником між людством и тим світом, вільним, свідомим знаряддям останнього». Жодні переваги не потрібні такому народові. Основна його риса в цьому світі – свобода. «Свобода від всілякої обмеженості та однобічності, узвишшя над вузькими спеціальними інтересами, вимагається щоб він не стверджував себе з винятковою енергією у будь-якій низькій сфері діяльності та знання, вимагається байдужість до всього цього життя з його дрібними інтересами, цілковита віра у позитивну дійсність вищого світу та й покірне до нього ставлення». Не будемо вдаватися у подробиці аргументацій Володимира Соловйова – вона не завжди підлягає суто раціональному поясненню, проте, зазначимо, що такий народ – месія може бути лише в середовищі Слов’янства, а ще точніше – це російській народ. Російській не в плані громадянства, а в культурному сенсі.

Спроба екстраполювати цю ідею російського мислителя на українське сьогодення, особливе сьогодення українського політичного життя призводить до певної переоцінки цінностей.

Щодо України, Росія, як раз, і є тим Сходом, що описував Володимир Соловйов: «Один господар й мертва маса рабів». Сьогоденна Росія прагне до централізації. Все в ній підкорене виключному впливу сили єдності, що «заперечує всіляку множинність форм, всіляку індивідуальну свободу». Певних успіхів в цьому напрямку вона вже досягла всередині суспільства. Найяскравішим, на мою думку, прикладом, тут є скандальний Закон «Про неурядові та некомерційні організації». Оскільки зовнішня політика є похідною від внутрішньої, то Росія проводить активну діяльність щодо тих, регіонів, які є суміжними російським кордонам. Так звані газові війні є яскравим прикладом подібної політики. Східний вектор для України є вектором централізації та автократизації.

Прихильники західного вектора, поділяють власні цілі на стратегічні: вступ до ЄС та НАТО або до НАТО та ЄС, в залежності від власної позиції, та тактичні, такі як вступ до СОТ. Нещодавно, один з активних прихильників вступу України до НАТО, випустив книжку, яка має відповідну назву: «Навіщо Україні НАТО?» Можна сказати, що вже наявність таких організацій як ЄС, НАТО, ЕФТА та ін. показує, що європейська історія сильно змінилася за останні сто з лишком років – з часів промови Володимира Соловйова. Хоча, його оцінка західного вектору, Західної цивілізації й сьогодні сприймається як позитивна, проте, мислитель передбачає ту ідею, що пізніше блискуче розвинув Освальд Шпенглер в своєму «Занепаді Європи». Тим не менш оцінка Соловйова така: «… тут ми бачимо швидкий та безперервний розвиток, вільну гру сил, самостійність та виключне самоствердження всіх часткових форм та індивідуальних елементів…».

Проте, на відміну від свободи від обмеженості та однобічності, Західна цивілізація надає простір для кожної форми життя, для будь-якого виду діяльності, які, конкуруючи між собою, захоплюють чужий простір, втрачаючи там свою силу.

Питання «навіщо Україні НАТО?» автор намагається вирішити з суто зовнішньої сторони: він наводить двадцять аргументів «за» та шість «проти». Аргументи «за» такі як: надання гарантій безпеки…, надання ядерних гарантій…, зниження ризику війни…, зміцнення територіальної цілісності. Тобто, apriori вважається, що Україна у небезпеці, безпеку забезпечує ядерна зброя – від якої Україна свого часу відмовилася, відомо, що вона на грані війни – щоправда невизначено з ким, та цілісності її території загрожують ззовні. Фактично, автор без всякої аргументації просто відстоює власну політичну позицію. Причому відстоює її категорично: це правильно, тому що я так вважаю. Один з параграфів має назву: «Платять податки, йдуть в армію і вступають до НАТО – без референдумів.» Причому, деякими сторінками раніше, автор сам зазначає, що «вступ України до НАТО: дуже дешево, бо не сердито». Виникає просте питання, якщо не сердито, то навіщо воно потрібно, тим більше, що за це ще треба сплачувати. Тут ми не заперечуємо необхідність вступу України до Північноатлантичного альянсу, але ж хочемо визначити необхідність подібного кроку.

Чи дійсно в Україні настільки розвинена індивідуальна свобода, – як в Європі, – що необхідно шукати їй противагу? Причому, на відміну від європейських та північноамериканських держав, шукати її ззовні? Проста економічна вигода – дуже частий для України аргумент – не витримує критики. Заради сумнівної вигоди не можна брати на себе серйозні зобов’язання. Дійсно, можна підібрати факти таким чином, що висновок напрошується сам собою. Наприклад: високий рівень життя є притаманним державам – членам НАТО (або ЄС, або будь-якій іншій міжнародній організації).

Втім, на сьогодні важко знайти дійсні підстави, які б мали власним наслідком категоричне визначення українського зовнішньополітичного вектору. Той напрямок, що був свого часу запроваджений Президентом України, Леонідом Кучмою – багатовекторність – є напрямком очікування. Принаймні, для чіткої визначеності в цьому питанні необхідним є, щонайменше, проведення культурно антропологічних досліджень, які тільки й можуть наблизити нас до розуміння того, яка з сил переважає в сучасній Україні.

У Володимира Соловйова «третя сила, що має дати людському розвитку його безумовний зміст» виходить за межі емпіричного світу. Таке вирішення проблеми залишає багато питань. По-перше, чи можна відшукати таку силу людського розвитку всередині самого суспільства. Чи не приречене людство на марну витрату часу, шукаючі цю силу. Якщо відповіді будуть заперечними, то політична наука може лише описувати окремі факти, редукуючи своє розуміння їх до набору тривіальних істин – чим, відверто кажучи, офіційна політична публіцистика й займається. Позитивна відповідь на ці питання має загострити проблему української національної ідеї, про яку нещодавно багато говорилося, хоча ніхто не зміг її сформулювати.

«Російська душа хоче священної спільності, богообраної влади». З цим твердженням можна погоджуватись, можна й не погоджуватись, проте Росія намагається жити відповідно до цієї рефлексії. Українцям потрібно не шукати принцип життя, якому буде підкорене саме життя, не визначати довільно зовнішньополітичні вектори, які мають бути похідною від українського життя, а відшукати ту основу, на якій й будується українське життя, та свідомо слідувати власній природі.

Література:

1.Соловьев В. С. Три силы // Соловьев В. С. Соч. в 2-х тт. – М. 1989. – т. 1. – С. 29.

2.Rudyard Kipling. The Ballad of East and West. – http://www.kirjasto.sci.fi/kipling.htm

3.Соловьев В. С. Три силы // Соловьев В. С. Соч. в 2-х тт. – М. 1989. – т. 1. – С. 19.

4.Там само. – С. 20.

5.Див.: Палій О. Навіщо Україні НАТО? – К., 2006.

6.Соловьев В. С. Три силы // Соловьев В. С. Соч. в 2-х тт. – М. 1989. – т. 1. – С. 23.

7.Див.: Палій О. Навіщо Україні НАТО? – К., 2006. – С. 132 – 133.

8.Там само. – С. 118.

9.Там само. – С. 98.

10.Соловьев В. С. Три силы // Соловьев В. С. Соч. в 2-х тт. – М. 1989. – т. 1. – С. 26.

11.Бердяєв Н. Судьба России. – М., 1990. – С. 5.