ІНІЦІЮВАННЯ РЕФЕРЕНДУМУ ЯК ЗАСІБ ПОЛІТИЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

С.М. Дерев’янко

кандидат історичних наук,

доцент, докторант

Інститут держави і права

ім. В.М.Корецького НАН України

Новітня історія українського державотворення наповнена стійким протистоянням сил, що змагаються між собою за владу, за право здійснювати більш чи менш визначальний вплив на події у суспільстві.

Значимість і ефективність конституційно-правового інституту референдуму як безпосереднього волевиявлення народу, неминуче викликає прагнення конкурентних партійних еліт використати його для посилення своїх позицій як на загальнодержавному, так і регіональному рівнях. В основі звернення до референдуму лежить, з одного боку, можливість прийняття громадянами шляхом голосування законів та інших рішень із важливих питань загальнодержавного і місцевого значення, а з іншого – небажання, а то і нездатність владних структур вирішити їх консенсусом. Громадянам надається право вибору альтернативи, а враховуючи полярність ідейних засад політичних сил, їх вплив на суспільну свідомість та інші чинники, до референдуму, як способу “примусових” інституційних нововведень, вважаємо, слід вдаватись зважено і обережно.

За винятком, очевидно, всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р., що надав вищої юридичної сили Акту проголошення незалежності України і по суті став формою національного державотворення, всі наступні спроби ініціювання референдумів, були швидше способом тиску на ті чи інші владні інституції, пошуком виходу із політичної кризи. Це чітко простежуються у спробах ініціювати проведення всеукраїнських референдумів 1992–1993 рр. – шодо довір’я (недовір’я) Президенту, Верховній Раді України; 1994 р.

Референдуми ініціювались Президентом та Верховною Радою України. Ряд законопроектів внесено народними депутатами. Характерними стали зусилля політичних партій, органів державної влади і місцевого самоврядування залучити до реалізації цих ініціатив широкий загал громадян. Проте, через недосконалість чинного законодавства про референдуми та порушення ініціативними групами порядку їх утворення і реєстрації, ці спроби були невдалими.

Прагнення використати референдум як альтернативну форму парламентської демократії особливо проявилось під час підготовки і проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою 16 квітня 2000 р.

Протистояння, яке системно перешкоджає ефективності української влади, продовжується щодо легітимності внесених Законом України від 8 грудня 2004 р. змін до Конституції України, що відомі як “конституційна реформа”.

В останні роки ідея референдуму стала засобом тиску, а той погроз органам влади окремими політичними силами. Можливість агітації з питань референдумів чи проти них, спонукання до участі у референдумах чи заклики до їх бойкоту, є полігоном активної політичної діяльності численних політичних партій.

Проявом її стало широке ініціювання всеукраїнських референдумів за народною ініціативою: у 2001–2003 рр. – про волевиявлення народу щодо проголошення відставки Президентом України Л.Д. Кучмою; 2002 р. – про дострокові вибори Президента і Верховної Ради України; 2004 р. – про недовіру Верховній Раді України; 2001 і 2006 рр. – з питань конституційних змін; 2005–2006 рр. – про членство України в Організації Північноатлантичного договору (НАТО) та участь у Єдиному економічному просторі (ЄЕП); 2007 р. – про президентську чи парламентську форму правління.

Найбільшого розмаху набув передостанній названий “проект”.

Відомі також ініціативи окремих політичних сил щодо проведення референдумів про подовження повноважень Президента України Л.Д. Кучми (2003 р.), щодо державної символіки (2004 р.), про відміну недоторканості депутатів місцевих рад (2005 р.).

Виявом протистояння республіканських і регіональних еліт, прагнення до поділу політико-правового простору є ініційовані місцеві референдуми 1991 р. – про надання Закарпатській області статусу автономної території; 1992 р. – щодо “Акту про проголошення державної самостійності Республіки Крим”; 1994 р. – з проекту Конституції Республіки Крим; 2002 р. – з питань повернення Криму Росії; 2004–2005 рр. – про федеративний устрій України, створення південно-східної автономії; 2005–2006 рр. – про надання російській мові статусу другої державної. Жорстка конкуренція місцевих політичних еліт відбувається і під час епізодичного проведення місцевих референдумів із регіональних проблем.

Поглиблення демократизму державотворчих процесів, удосконалення конституційно-правових засад референдумів, зокрема, підвищення правової культури політикуму, ступеня політичної відповідальності державних структур безперечно надаватимуть політичній конкуренції більш цивілізованих рис.