Роззброювання й обмеження озброєнь

Забезпечення міцного миру й безпеки неможливо без вживання діючих заходів по роззброюванню й обмеженню озброєнь. У Статуті Ліги Націй роззброювання було виділено в якості одного з головних напрямків діяльності цієї організації.

Використання в тексті Уставу ООН термінів «роззброювання» і «регулювання озброєнь» з'явилося наслідком компромісу, досягнутого державами - засновниками ООН. При цьому під терміном «роззброювання» прийняте розуміти комплекс погоджених державами заходів, спрямованих на зменшення, а в підсумку й на повну ліквідацію матеріальних засобів ведення війни. Термін «регулювання озброєнь» відносно рідко використовується в договірній практиці й у доктрині міжнародного права. По своїй суті він близький до терміна «контроль над озброєннями».

У цей час роззброювання одержало широке визнання як принцип міжнародного права. Однак на даному етапі з нього не випливає прямий обов'язок держав роззброюватися, потрібно лише домагатися висновку міжнародних угод в області роззброювання й сумлінно виконувати раніше взяті на себе зобов'язання по діючих міжнародних договорах

З метою більше ефективної реалізації даного принципу при ООН створена Комісія з роззброювання, до складу якої входять всі держави - члени Організації. Регулярно питання роззброювання обговорюються на чергових сесіях Генеральної Асамблеї ООН. Крім того, були проведені три спеціальні сесії Генеральної Асамблеї ООН по роззброюванню (1978, 1982 і 1988 р.). Документи, прийняті на цих сесіях, у значній мірі сприяли створенню солідної нормативної бази роззброювання.

Проблема роззброювання має два тридцятилітні: це часткове роззброювання й загальне й повне роззброювання. У резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1378 (XIV) від 20 листопада 1959 р. було вперше сформульоване положення про загальне й повне роззброювання як кінцевої мети в процесі контролю над озброєннями. Згодом це положення було включено в текст багатосторонніх угод, наприклад Московського договору про заборону випробувань ядерної зброї в трьох середовищах 1963 р. і Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 г.

У ст. 3 Спільної заяви правительств СРСР і США, опублікованому 20 вересня 1961 р. і получившем схвалення Генеральної Асамблеї ООН, розкривається зміст поняття загального й повного роззброювання:

- розпуск збройних сил, ліквідація військових установ, включаючи бази, припинення виробництва озброєнь, а також їхня ліквідація або використання в мирних цілях;

- ліквідація всіх запасів ядерного, хімічного, бактеріологічного й іншого видів зброї масового знищення й припинення виробництва такої зброї;

- ліквідація всіх засобів доставки зброї масового знищення;

- скасування організацій і установ, призначених для організації військового справи держави, припинення військового навчання й закриття всіх військових навчальних закладів;

- припинення витрати засобів на військові цілі.

Держави після загального й повного роззброювання зможуть зберегти тільки такі неядерні озброєння, збройні сили, засоби й установи, які за згодою будуть визнані необхідними для підтримки внутрішнього порядку й особистої безпеки громадян (ст. 2 Спільної Заяви).

У зв'язку з тим що загальне й повне роззброювання не коштує на порядку денному сучасного міжнародного життя, а є щодо віддаленою перспективою, держави більше приділяють увагу проблемам обмеження озброєнь, тобто часткового роззброювання

Мабуть, найбільш актуальною проблемою роззброювання є проблема поступової ліквідації ядерних озброєнь і інших видів зброї масового знищення.

В 1963 р. був укладений Московський договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі й під водою (набув чинності в тому ж році). Положення про заборону випробувань ядерної зброї також утримуються в Договорі про Антарктику 1959 р., Договорі про космос 1967 р., Договорі Тлателолко й ін. В 1990 р. СРСР і США ратифікували договори 1974 р. про обмеження підземних випробувань ядерної зброї й про підземні ядерні вибухи в мирних цілях. З 1996 р. відкритий для підписання Договір про повну заборону ядерних випробувань, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН. На 1 березня 1998 р. цей документ підписали 149 держав. Для набрання Договором чинності необхідно, щоб його ратифікували 44 держави, включаючи п'ять ядерних держав: Великобританію, Китай. Росію, США, Францію

Перераховані угоди спрямовані на обмеження можливостей удосконалювати ядерну зброю

1 липня 1968 р.

Важливе значення мають зобов'язання неядерних держав по встановленню міжнародного контролю за їхніми ядерними об'єктами, що працюють у мирних сферах. Для цих цілей використовується механізм контролю («система гарантій»), створений у рамках МАГАТЕ. Неядерні держави повинні представляти Агентству звіти, а також сприяти йому в проведенні інспекцій

Нині всі ядерні держави беруть участь у ДНЯО. Україна, добровільно ставши неядерною державою, приєдналася до нього в 1994 р. США, Великобританія й Росія в однобічному порядку в Будапешті в 1994 р. вирішили надати гарантії безпеки Україні як неядерній державі - учасникові ДНЯО. Пізніше такі гарантії були надані Україні Францією й Китаєм. ДО 1 червня 1996 р. Україна завершила процес вывезения зі своєї території стратегічних ядерних боєприпасів

Одним з ефективних засобів зменшення погрози ядерної війни є створення без'ядерних зон. По своїй суті заборона розміщати в будь-якій формі ядерна зброя на певній території є інститут демілітаризації

Повна демілітаризація певних територій, закріплена в міжнародних договорах, означає і їх деатомизацию, тобто неприпустимість у якій-небудь формі розміщати ядерна зброя на таких територіях. Звідси випливає, що повністю демілітаризовані Аландські острова в Балтійськом море, Антарктика, деякі острови в Середземне море, архіпелаг Свальбард (Шпицберген) також є без'ядерними зонами

Договір про космос 1967 г. проголосив повністю демілітаризованими Місяць і інші небесні тіла (ст. IV). У відношенні іншого космічного простору встановлений обов'язок держав не розміщати там об'єкти з ядерною зброєю або з іншими видами зброї масового знищення

Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів і в його надрах ядерної зброї й інших видів зброї масового знищення 1971 р.

У міжнародному праві також є спеціальні угоди про створення без'ядерних зон у певних регіонах Землі. 14 лютого 1967 р. 14 латиноамериканських держав підписали Договір про без'ядерну зону в Латинській Америці (Договір Тлателолко1). 25 січня 1969 р. Договір набув чинності. На жаль, Аргентина й Бразилія, що потенційно володіють можливостями виробництва ядерної зброї, не беруть участь у даній угоді. Договір містить зобов'язання держав-учасників не допускати на своїй території зберігання, використання, випробування, виробництва або придбання будь-яким шляхом будь-якої ядерної зброї, а також не одержувати ядерну зброю від кого б те не було. Додатковий протокол I до Договору Тлателолко передбачає поширення статусу зони на території, що лежать у межах його дії, але, що перебувають під юрисдикцією держав, розташованих поза зоною (ними є Великобританія, Нідерланди, США й Франція). Додатковий протокол II поширюється на ядерні держави й зобов'язує їх дотримувати режиму зони, а також не використовувати ядерну зброю або не загрожувати його використанням проти держав - учасників Договору. Всі ядерні держави приєдналися до даного протоколу

В 1985 р. 11 держав, що входять у Південно-Тихоокеанський форум, підписали Договір про без'ядерну зону в південній частині Тихого океану (Договір Раротонга2). 11 грудня 1986 р. Договір набув чинності. Учасникам Договору Раротонга забороняється робити, здобувати, володіти й здійснювати контроль над будь-якими ядерними вибуховими пристроями в межах і за межами зони, розміщати на територіях сторін такі пристрої, робити випробування ядерної зброї й захоронять радіоактивні відходи. До Договору додаються три Протоколи. Перший підлягає підписанню Великобританією, США і Францією, що несуть міжнародну відповідальність за території, що входять у зону, і зобов'язує їх забезпечити статус зони в межах цих територій.

15 грудня 1995 г. держави - члени АСЕАН підписали Бангкокский договір про зону, вільної від ядерної зброї, у Південно-Східній Азії, що поширюється на території цих держав і покликаний перетворити цей регіон земної кулі в без"ядерну зону. Складовою частиною Бангкокского договору є Протокол про гарантії статусу без"ядерної зони, які повинні бути надані п"ятьма ядерними державами

11 квітня 1996 р. у Каїрі був відкритий для підписання Договір про зону, вільної від ядерної зброї в Африці. Розробка Договору була завершена влітку 1995 р. у м. Пелиндаба (ПАР), у місці розташування Центра ядерних досліджень ПАР. Багато положень даного Договору минулого рецептированы з Договору Раротонга, що послужив моделлю для Договору Пелиндаба. Просторова сфера Договору Пелиндаба охоплює територію Африканського континенту, острівних держав - членів ОАЕ й «інших прилягаючих островів», розглянутих ОАЕ у своїх резолюціях як частина Африки

У Договорі Пелиндаба зафіксоване нове, у порівнянні з Договорами Тлателолко й Раротонга, положення про те, що держави-учасники беруть на себе зобов"язання «не здійснювати, не підтримувати й не заохочувати будь-які дії, що мають метою збройний напад - із застосуванням звичайних або інших засобів - на ядерньїе об"єкти в зоні, вільної від ядерної зброї в Африці» (ст. 11).

Договором також передбачається спеціальний механізм контролю за його дотриманням - Африканська комісія по атомній енергії

У систему Договору Пелиндаба входять Додавання, чотири Додатки й три Протоколи. У Протоколах утримуються положення, аналогічні тим, що зафіксовано в трьох Протоколах до Договору Раротонга. Для вступу Договору Пелиндаба в силу потрібно його ратифікація 28 африканськими державами

Висувалося чимало пропозицій про перетворення в без"ядерну зону Індійського океану, басейнів Середземне й Балтійського морів, Балкан, Північної Європи, Близького Сходу й т.д. Деякі з них втратили свою актуальність у силу політико-правових змін останнього часу, інші ж вимагають більше ретельної розробки й договірного закріплення

Україна, ставши незалежною державою, виявила миру перший приклад добровільної відмови від ядерної зброї, що було проголошено в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. Після фактичного знаходження без"ядерного статусу Україна в 1994 р. приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 г.

Обмеження й скорочення стратегічних озброєнь - найсучаснішого й грізного виду зброї здатно в значній мірі знизити ризик виникнення ядерної війни. В 1972 р. у Москві були підписані дві радянсько-американських угоди: Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) і Тимчасову угоду про деякі міри в області обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСВ-1). У тому ж році вони набули чинності. Ці угоди з"явилися першими практичними кроками на довгому шляху ядерного роззброювання

Договір про ПРО носить безстроковий характер і містить зобов'язання сторін не розгортати системи ПРО на своїй території й обмежитися двома комплексами протиракетної оборони й погодженою кількістю пускових установок протиракет. По Протоколі 1974 р. до Договору про ПРО СРСР і США погодилися обмежитися наявністю в них по одному такому комплексі. Тимчасова угода, укладена на п'ять років, установило кількісні і якісні обмеження на стаціонарні пускові установки міжконтинентальних балістичних ракет (ПУ МБР), пускові установки балістичних ракет на підводних човнах (ПУ БРПЛ) і сучасні підводні човни з балістичними ракетами, але не стосувалося стратегічних або важких бомбардувальників (ТБ).

В 1979 р. у Відні між СРСР і США був підписаний Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСВ-2). За даним Договором передбачалося не тільки обмеження, але й скорочення стратегічних наступальних озброєнь: сторони зобов'язалися не обходити положень Договору через будь-яку іншу державу або держави або який-небудь інший спосіб; Договір містила положення про перевірку виконання його положень. Через відмову CIJJA ратифікувати Договір ОСВ-2 він так і не вступив всилу.

31 липня 1991 р. у Москві був підписаний радянсько-американський Договір, що передбачає скорочення ядерних арсеналів сторін більш ніж на 30 відсотків (Договір СНВ-1). У зв'язку з розпадом СРСР його правонаступниками за договором СНВ-1 є Білорусь, Казахстан, Росія й Україна, тому що на території цих держав була розміщена радянська ядерна зброя стратегічного призначення. Україна сумлінно виконує свої зобов'язання по даному Договорі

В 1993 р. між Росією й США була підписана угода про ще більш радикальне скорочення стратегічних наступальних озброєнь (Договір СНВ-2). Відповідно до його передбачається протягом 10 років скорочення сторонами даного виду озброєнь приблизно на 2/3. На 1 січня 1998 р. Договір СНВ-2 не набув чинності, оскільки не ратифікований Росією

Позитивною особливістю Договорів СНВ-1 і СНВ-2 є те, що вони містять у собі зроблені механізми контролю за дотриманням сторонами їхніх положень. Це очевидне досягнення в праві міжнародної безпеки. У період холодної війни основне протиріччя між СРСР і США в області роззброювання полягало в тім, що Радянський Союз наполягав на роззброюванні без оглаженных механізмів контролю, у той час як Сполучені Штати вимагали ретельної розробки механізмів перевірки й контролю за роззброюванням. СРСР обвинувачував США в тім, що Сполучені Штати хочуть ретельних перевірок без роззброювання, а США - Радянський Союз у тім, що СРСР бажає роззброюватися без усяких перевірок. Зрозуміло, що обидва підходи не відрізнялися плодотворністю. З'єднання процесу роззброювання із системою ефективного контролю може забезпечити дійсний прогрес у цій області й виключити взаємну підозрілість

Найбільш вагомий результат в області ядерного роззброювання був досягнутий підписанням СРСР і США у Вашингтоні Договору про ліквідацію ракет середньої й меншої дальності (РСМД) в 1991 р. Договір про РСМД являє собою складний міжнародно-правовий акт, що складається із властиво Договоpa; Меморандуми про домовленість про встановлення вихідних даних у зв'язку з Договором; Протоколу про процедури, що регулюють ліквідацію ракетних засобів, що підпадають під дію Договору; Протоколу про інспекції у зв'язку з Договором. Договір передбачав ліквідацію всіх радянських і американських ракет середньої й малої дальності, пускових установок до них, допоміжних споруджень і допоміжного устаткування, тобто вперше ставилося завдання знищення цілого класу ядерних озброєнь. Протягом установлених Договором строків ліквідації: для РМД - 18 місяців і для РСД - 3 роки після набрання Договором чинності це завдання було успішно виконане. Співвідношення ліквідованих радянських РСД і РМД до американського склало 2:1, а пропорція ядерних боєголовок відповідно 4:1.

Слід зазначити безпрецедентну для того часу систему контролю за виконанням Договору. Вона передбачала проведення інспекцій по перевірці вихідних даних, інспекцій по підтвердженню факту ліквідації ракетних операційних баз і ракетних допоміжних об'єктів, інспекцій за невиробництвом, інспекції в місцях ліквідації РСД і РМД і, нарешті, інспекцій на квотній основі, причому дані інспекції можуть проводитися протягом 13 років на всіх ракетних операційних базах і ракетних допоміжних об'єктах. З метою сприяння здійсненню системи контролю сторони створили Спеціальну контрольну комісію. Договір про РСМД є безстроковим

Крім ядерного, до зброї масового знищення ставиться також бактеріологічна й хімічна зброя. В 1972 р. була прийнята Конвенція про заборону розробки, виробництва й нагромадження запасів бактеріологічного (біологічного) зброї й про їхнє знищення. Конвенція набула чинності в 1975 р. По положеннях цієї Конвенції бактеріологічна зброя була поставлена під загальну заборону: його не можна застосовувати на війні, розробляти, робити й накопичувати, а наявні запаси необхідно знищити або перемкнути на мирні цілі. Виконання положень Конвенції забезпечується системою гарантій, що сполучить національні міри контролю й міжнародні процедури

У Женеві в 1925 р. був підписаний Протокол про заборону застосування на війні ядушливих, отрутних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів. Будучи важливим міжнародно-правовим актом, що діє й у сьогодення время, Протокол забороняє лише застосування хімічної зброї, але не його виробництво й нагромадження. Після тривалої й складної роботи, проведеної міжнародним співтовариством, у січні 1993 р. була відкрита для підписання Конвенція про заборону розробки, виробництва, нагромадження й застосування хімічної зброї й про його знищення. 29 квітня 1997 р. Конвенція набула чинності, у зв'язку із чим і цей надзвичайно небезпечний вид зброї був поставлений під повен замкне