Принцип суверенної рівності держав

Для класичного міжнародного права було характерним поширення принципу суверенної рівності тільки на «цивілізовані» держави. На «нецивілізовані» держави, в основному в Азії й Африці, даний принцип не поширювався, а тому «цивілізовані» держави вважали для себе правомірним втручатися в їхні внутрішні справи, установлювати над ними протекторати, створювати екстериторіальні сеттльменты1, здійснювати консульську юрисдикцію й т.д.

У сучасному міжнародному праві принцип суверенної рівності держав означає повага їхнього суверенітету і юридичної рівноправності в міжнародних відносинах.

Принцип суверенної рівності проголошений у п. 1 ст. 2 Уставу ООН: «Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів».

У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. визначені, зокрема, елементи поняття суверенної рівності:

а) держави юридично рівні;

б) кожна держава користується правами, властивому повному суверенітету;

в) кожна держава зобов'язана поважати правосуб'єктність інших держав;

г) територіальна цілісність і політична незалежність держав недоторканні;

д) кожна держава має право вільно вибирати й розвивати свої політичні, соціальні, економічні й культурні системи;

е) кожна держава зобов'язана виконувати повністю й сумлінно свої міжнародні зобов'язання й жити у світі з іншими державами

Положення про принцип суверенної рівності держав утримуються також у Декларації принципів Хельсинкского заключного акту НБСЄ 1975 р., Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав - учасників НБСЄ 1989 р., Паризької хартії для нової Європи 1990 р., установчих актах регіональних організацій і в інших міжнародні документах

Незважаючи на визнання юридичної рівності держав у зазначених документах, об'єктивно зберігається фактична нерівність держав, що знаходить своє практичне вираження в порядку роботи ряду міжнародних органів і організацій. Наприклад, права постійних членів Ради Безпеки ООН відрізняються від прав непостійних членів цього головного органа Організації Об'єднаних Націй.

У цей час юристи-международники висловлюються про необхідність передачі суверенними державами частини своїх повноважень міжнародним органам і організаціям з метою ефективного й швидкого рішення регіональних і глобальних проблем. При цьому деякі з них думають, що таке делегування державами своїх прав на користь міжнародних інституцій означає обмеження суверенітету держав. Насправді, передаючи частину своєї компетенції міжнародним організаціям, держави не обмежують свого суверенітету, а навпроти, реалізують своє суверенне право добровільно містити угоди з іншими суб'єктами міжнародного права. Крім того, за державою зберігається право розірвати таку угоду на основі міжнародно-правових норм. Однак ріст числа міжнародних угод, по яких держави делегують частина своїх прав міжнародним органам і організаціям, не означає обмеження їхнього суверенітету, а свідчить про те, що наш мир стає усе більше взаємозалежного й потребуючого колективного зусиль у рішенні складного комплексу проблем, поставлених перед ним часом