правові способи розв'язання конфліктів

До повноважень "третьої сторони" може належати [50, с. 228-229]:

вольове припинення конфлікту;

легітимно-силове розведення конфліктуючих сторін;

блокування боротьби (фізичними, військово-технічними засобами чи силою соціального тиску);

застосування правових санкцій до сторін;

визначення (за критеріями соціальних норм) винуватої та правої сторін;

надання допомоги щодо пошуку оптимальних рішень та відновлення співробітництва;

сприяння нормалізації відносин та організації спілкування;

контроль за виконанням мирної угоди.

У соціальних конфліктах великого масштабу, які набувають певного політичного розголосу, роль "офіційного медіатора" може виконувати держава чи будь-яка з її урядових структур. Сторони, як правило, охоче йдуть назустріч таким організаціям з таких причин:

урядові установи розпоряджаються матеріальними благами, які мають велике значення у житті людей і цільове використання цих благ може суттєво вплинути на перебіг конфлікту аж до його суттєвого обмеження чи повного припинення;

державні організації мають законне право застосовувати насилля: економічні санкції, політичне переслідування, адміністративний вплив або навіть збройну силу;

уряд концентрує у своїх руках основну частку соціальної інформації.

окрім компетентності третейські можливості урядових структур спираються на сталі традиції авторитету законної влади, традиції слухняності та громадянської покори;

уряд скрізь визнається необхідним інститутом, підлеглість якому розглядається як суцільно нормальне явище і не викликає прихованих почуттів помсти і реваншу, як це буває у випадках ви-мушеної покори переможцю, що виявився сильнішим у протистоянні.

Певний інтерес становить досвід США, де посередницька діяльність стала однією з важливих функцій державної влади. З першої половини ХХ століття у ролі регуляторів соціальних конфліктів тут виступали державні відомства — Національне управління з трудових відносин (НУТВ) та Федеральна служба посередництва й примирення (ФСПП). За 50 років на рахунку ФСПП понад півмільйона вирішених конфліктів [95, с. 256-257].

Серед основних юридичних способів розв'язання конфліктів можна виокремити:

міжнародно-правові процедури;

конституційні процедури та конституційне судочинство при розв'язанні конфліктів у державно-правовій сфері;

судовий розгляд справ під час розв'язання конфліктів у цивільній, господарській, трудовій, кримінальній та інших сферах;

адміністративні засоби, які практикуються в органах виконавчої влади та місцевого самоврядування (органи внутрішніх справ, податкові та інші інспекції, адміністративні комісії тощо).

Детальніше питання застосування юридичних способів вирішення спорів розглянемо далі. Зазначимо лише, що за наявності значної відмінності між цими способами та процедурами (як між інстанціями, що їх застосовують) розв'язання конфліктів юридичним шляхом має принаймні чотири спільні ознаки:

конфлікт розглядається й вирішується уповноваженим на це державою (міжнародною організацією) органом;

орган, який вирішує конфлікт, діє на підставі й на виконання норм права;

в період розгляду спору на конфліктуючі сторони покладаються певні, передбачені міжнародним правом або національним законо-давством права та обов'язки;

рішення, яке прийнято щодо конфлікту органами, уповноваженими на те державою, є обов'язковим для сторін і, як правило, для інших організацій та осіб.

Позитивний аспект юридичних процедур полягає в тому, що рішення приймається на основі й на виконання права й мінімально залежить від суб'єктивізму.

Основним засобом вирішення юридичних спорів є правосуддя, яке здійснюється судами від імені держави. Це специфічна, напрацьована багатовіковою практикою форма розв'язання спорів і конфліктів.

Мільйони людей, тисячі юридичних осіб сьогодні розв'язують свої проблеми саме в судах. У 2002 р. до судів у першій інстанції надійшло понад 5 млн справ, що на 1,8 млн, або на 54,4 %, більше, ніж у 2001 р., а лише в першому півріччі 2003 р. надійшло майже 2,8 млн справ [66, с. 6].

У нашому суспільстві уже немає сфер, які б не підлягали під юрисдикцію суду. На шляху до громадянського суспільства та соціально- правової держави підвищується його значення як унікального засобу забезпечення природного права людини на правосуддя. "Інститут правосуддя як фундаментальний у правовій системі, — зазначає В. В. Комаров, — по суті має розглядатися як форма здійснення прав і свобод людини та громадянина і як самостійне соціальне й правове благо, що реалізується через справедливе правосуддя й належні судові процедури. Такий підхід до сутнісної характеристики правосуддя дасть змогу подолати погляди на правосуддя як на форму державного примусу і утвердити самоцінність правосуддя у механізмі правового захисту" [46, с. 43].

На підставі ст. 124 Конституції України судочинство в нашій державі здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Відповідно до Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р. систему судів загальної юрисдикції становлять: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди, Апеляційний суд України; 3) Касаційний суд України; 4) вищі спеціалізовані суди; 5) Верховний Суд України.

У системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій.

Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані суди.

В усіх зазначених вище судах допускається спеціалізація суддів за розглядом конкретних справ. В апеляційній та касаційній інстанціях така спеціалізація закладена в штатному розписі судів, що передбачає наявність відповідних палат.

Основним призначенням судових органів є вирішення віднесених законодавством до їх компетенції правових конфліктів. Судочинство здійснюється в певному процесуальному порядку, регламентованому законодавством (Цивільний процесуальний кодекс України, Госпо-

дарський процесуальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінально-процесуальний кодекс України), яке встановлює процедуру діяльності судів щодо розгляду і вирішення юридичних спорів. Процедура розгляду конфлікту в судовому засіданні є найбільш виваженим, досконалим і цивілізованим способом врегулювання конфліктної ситуації. Вона передбачає безпосереднє дослідження та розв'язання конфлікту в умовах гласності та усності судового розгляду, змагальності і рівноправності сторін. Процесуальне законодавство покладає на суд обов'язок всебічно, повно та об'єктивно розглянути обставини справи і постановити в ній судове рішення відповідно до норм матеріального і процесуального права.

Правосуддя, порівняно з іншими засобами вирішення юридичних конфліктів, має суттєві переваги:

незалежність судів як самостійної гілки влади від законодавчої і виконавчої влад;

незалежність суддів і підкорення їх тільки закону;

нормативна основа усієї діяльності суду, який діє відповідно до закону та згідно з внутрішнім переконанням;

рівність усіх учасників судового процесу перед законом;

змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

чітко визначена процедура встановлення та перевірки фактичних обставин і прийняття рішення;

забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду;

обов'язковість рішень суду;

забезпечення діяльності суду спеціальними професійними кадрами, передусім суддями, адвокатами, прокурорами та ін.

Правосуддя здійснюється у формі конституційного, цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства.

Важливу роль в урегулюванні та вирішенні правових конфліктів відіграють адміністративні засоби, які практикуються в різних правозастосовних та правоохоронних органах. Оновлення україн-

ського адміністративного права пов'язане з виокремленням таких його нових функцій, як правозабезпечувальна, спрямована на реалізацію прав і свобод людини, та правозахисна. За призначенням і характером зміст діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо вирішення юридичних конфліктів схожий з діями, які здійснюються в межах юрисдикції органів судової влади.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своєї компетенції мають право і зобов'язані: а) розглядати й вирішувати індивідуальні управлінські справи, які мають спірний характер (адміністративно-правові спори); б) самостійно оцінювати при цьому правомірність поведінки учасників адміністративно-пра-вових конфліктів; в) застосовувати, в необхідних випадках, заходи юридичної відповідальності. Проте на відміну від юрисдикційної діяльності судів їхня адміністративно-юрисдикційна діяльність, по- перше, не поширюється на усі правовідносини і до того ж вона підконтрольна судовій владі. По-друге, якщо для судів юрисдикційна діяльність є їх основним призначенням, то такі повноваження становлять лише частину повноважень того чи іншого органу виконавчої влади або місцевого самоврядування. По-третє, суди під час вирішення спорів мають право застосовувати заходи юридичної відповідальності різної природи, в тому числі адміністративної, а органи виконавчої влади або місцевого самоврядування застосовують лише заходи адміністративної, а стосовно своїх працівників — також дисциплінарної відповідальності [82, с. 27-28].