4.2. Способи розв'язання юридичних конфліктів
Перший, сутністю якого є досягнення односторонніх переваг, звичайно пов'язується з можливостями впливу на суперника.
Зусилля учасників конфліктної взаємодії переважно спрямовуються проти один одного, а не на вирішення проблеми. Зрозуміло, що результатом протиборства може бути лише програш однієї або обох сторін. У такому разі постконфліктні відносини сторін не будуть тривкими, підвищується ризик того, що конфлікт набуватиме незворотного характеру. Незважаючи на суттєві недоліки силових методів вирішення конфліктів, вони під дією стереотипів конфронтаційно-конфліктної поведінки популярні й сьогодні.Сутність другого підходу полягає у максимальному зближенні позицій і досягненні угоди щодо взаємоприйнятних способів задоволення протилежних інтересів шляхом прямої взаємодії сторін або за участі третьої сторони. На думку американських конфліктологів
Дж. Мейсона і К. Мітчела, цей напрям у розв'язанні конфліктів характеризується такими моментами:
повним завершенням, коли проблеми остаточно вирішуються й усуваються всі перешкоди для погодження сторін;
загальною прийнятністю в цілому, тобто для всіх сторін, які брали участь у конфлікті;
самостійністю сторін, яка виявляється в тому, що немає потреби будь-якого втручання третьої сторони для забезпечення виконання умов угоди;
задоволенням уявлення сторін про чесне й справедливе вирішення проблеми;
відмовою від компромісу як половинчастого рішення, пов'язаного з вимушеними взаємними поступками та принесенням у жертву своїх життєво важливих цілей;
інновацією та встановленням між сторонами нових і позитивних взаємовідносин та ін.
У закордонній практиці (насамперед у США) традиційно використовуються такі неюридичні способи розв'язання конфлікту:
переговори (прямі переговори);
погоджувальні процедури (примирення);
посередництво.
Ці способи розв'язання конфліктів застосовуються для вирішення широкого кола конфліктів; у тому числі вони можуть бути використані як неформальні процедури при розв'язанні спорів правового характеру. Наведемо характерні загальні ознаки цих способів:
велика роль належить взаємовідносинам сторін;
процес вирішення конфлікту має неофіційний характер і участь третьої сторони (наприклад, миротворця або посередника) ґрунтується на діях, відносинах та ситуаціях, які не завжди і не обов'язково пов'язані з порушенням законодавства;
домовленості сторін незрідка не мають юридичного характеру і в цьому розумінні не є обов'язковими для сторін; однак сторони, як правило, бувають зацікавлені у дотриманні домовленостей, бо брали безпосередню участь у їх виробленні;
процес розв'язання концентрується на потребах та інтересах сторін.
Кожен з названих способів характеризується поступовим зменшенням здатності самостійно налагоджувати стосунки та контролювати процес вирішення проблеми.
Так, якщо у прямих переговорахучасники можуть контролювати предмет, процес і результат угоди, то в разі посередництва конфліктуючі сторони вже не можуть контролювати процес, бо його організація належить до прерогативи посе-редника [95, с. 414-415].