4.3. Міжнародно-правові процедури
Статут ООН пропонує широкий спектр способів мирного врегулювання міжнародно-правових спорів, хоча жоден із них не є обов'язко-вим.
Зокрема у ст. 33 зазначається: "Сторони, які беруть участь у будь- якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки, повинні передусім намагатися вирішити спір шляхом переговорів, обстеження (слідчими комісіями), посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами на вибір". Таким чином, свобода вибору дає змогу суб'єктам міжнародного права вибирати на власний розсуд спосіб мирного врегулювання конфліктів. Слід зазначити, що, користуючись такою свободою, держави охочіше застосовують політичні, а не юридичні засоби.Щодо юридичних засобів, то пріоритет тут віддається несудовому врегулюванню з його малопримусовим характером, а не арбітражному або судовому розгляду. Така перевага пояснюється бажанням держав зберегти свій суверенітет. Крім того, дається взнаки так звана загальнополітична причина, яка висвітлює усю проблематику мирного вирішення міжнародних конфліктів. Справа в тому, що міжнародні конфлікти неможливо порівнювати зі спорами між суб'єктами внутрішнього права. У разі виникнення в міжнародній спільноті заворушень, спричинених навіть локальним спором, держави часто вважають за необхідне і навіть достатнє створити атмосферу примирення шляхом прийняття рішення про врегулювання незважаючи на те, що воно, наприклад, було досягнуто дипломатичним шляхом. Намагання нав'язати обов'язковий варіант рішення відповідно до норм права неминуче призводить до затягування конфлікту [23, с. 61].