I. Основи конституції У. H. P

Українському народові судилося відновити своє державне життяв ті часи, коли в цілому цивілізованому світі були признані й прийняті такі основні принціпи конституції демократичних держай: а) суверенітет народу і виявлення його в «самоозначенні», себ-то в установленні фэрми й компетенції державної влади; б) суверенність держави, що складається з Внутрішньої самостійности й зовнішньої неза- лежности держави; в) орґанізація державної влади на основі обов'язкового розподілу законодавчої й виконавчої функцій між окремими орґанами цієї влади, парламентарна форма законодавчого орґану і контроль його над виконавчою владою.

1. Спільне виявлення народами, що входили в склад всеросійської монархії, своєї суверенної волі через повалення царської влади (революція 1917 p.) дало українському народові можливість вільного самоозначення, вияв- б лення його суверенної волі в напрямі утворення певних умов для дальнішого державно-політичного життя на своїй землі. Після перших виявів стихі йного ентузиязму й радости визволення від двохсотлітньої неволі, воля українського народу скерувалася на утворення свого представницького орґану, через який народ міг би орґанізовано виявити свою волю та на кого міг би покласти здійснення своїх національних вимог. Таким орґаном стала Центральна Рада, заснована в березні 1917 p. в Київі місцевими політичними й культурно-просвітніми установами, та реорґанізована на Всеукраїнському Конґресі в квітнітого-ж року. Нацьо- му Конґрєсі український народ проголосив перші вимоги свої державно-політичного характеру. Конґрес визнав, що «тільки національ- но-територіяльна автономія України в стані забезпечити потреби нашого народу і всіх ин- ших народів, що живуть на українській землі».

і

Російського делєґацію для переговорів, яка мала вимагати, щоб цей уряд «виявив в тому чи иншому акті своє принціпіяльне прихильне відношення до домагання автономії України*. B той же час українські представники на крає- вому з’їзді робітничих, селянських і салдат- ських депутатів у квітні, на 1-му селянському з’їзді та на І-му й ІІ-му військових з’їздах в травні й вересні рішуче вимагали від Тимчасового Уряду негайного затвердження націо- нально-територіяльної автономії України, а після відмовлення уряду вимагали розриву з ним і негайного фактичного здійснення Ц.

І-ий Універсал' Ц. P. поставив першу мещу на шляху творення української держави та відокремив перший пореволюціоний період словесних декларацій і прохань, звернених до російського уряду, від слідуючих періодів свідомо організованої акції. B цей перший період народ спромігся поставити мінімальні державно-політичні вимоги свої про автономію, та й то в невиразній формі прохання про «приз-

нання принціпово» права українського народу на автономію. 3 погляду правного Ц. Рада в цей період уявляла з себе український громадський орґан, що складався з представників українського населення,тай то не всього; не було в ньому тако-ж представників инших народів, що жили на Україні. Жадного державно-урядового значіння Ц. P. не мала, бо поруч з нею на Україні існували й діяли державно- адміністративні й громадсько-політичні орґани російськи, що підлягали центральному російському урядові і його одного визнавали. Вся сила й авторйте^ Ц. P. базувалися не на формальних приписах, а на признанні та на моральній підтримці українського народу. Праця Ц. P. провадилася в загальних зборах і в Комітеті Ради, який разом з тим мав де-які виконавчі функції.

Оголошуючи І-ий Універсал, Ц. Рада вступала на шлях самостійної реальної праці по заведенню автономного ладу на Україні. Така праця потрібувала в першу чергу спеціяльного виконавчого орґану і цей орґан було утворено в середині червня (ст. ст.) у формі Генерального Секретаріяту, в складі 10-ти генеральних секретарів і Генерального писаря. Завданням, компетенцією й відношенням до Ц. P. Генеральний Секретаріят уявляв вищий виконавчий орґан, відповідальний перед Ц. Радою.

Таким чином, в цей момент на Україні з'явилися, ніби-то, всі елементи держави: народ, територія, орґани державної влади. Але держави

все таки ще не було, бо бракувало головнішої основи всякої держави: були орґани верховної влади, але того формального, публічно-прав- ного, примусового зв'язку, який лучить до купи в едине ціле державні елємєнти, сєб-то c а м о ї в л а д и д e p ж а в н о ї — ще не було. Ц. Рада мала в той час великий авторитет, користувалася загальним признанням українського народу на всій території України і навіть за П межами, але цей авторитет був лише морального, а не державно-правного характеру.