Індійське право

Індійське право — національне право Індії. На відміну від «індуського права», застосування його норм не залежить від релігійної належності громадян.

Індійське право охоплює всі закони Республіки Індія, які мають загальне застосування, навіть якщо окремі положення цих законів не поширюються на окремі категорії громадян.

Головна тенденція сучасного індійського права — заміна традиційних релігійних систем індуського, мусульманського, канонічного права на сучасну правову систему, норми якої знаходяться у відповідності з потребами розвитку суспільства.

Індійське право, як право територіальне, почало розвиватися у період англійського колоніального панування.

Історія розвитку індійського права складається з кількох етапів. Перший етап починається з часу Британського колоніального панування (XVII — перша половина XIX ст.), коли колоніальні суди, які вирішували і цивільні справи, належали не Англійській Короні, а Ост-Індійській компанії. Лише у 1856 р. управління Індією перейшло до Британії. У цей період склалася така ситуація. Індуське та мусульманське право були досить поширеними в деяких регіонах Індії, в інших — англійське колоніальне право. Одночасно, там, де не діяло мусульманське та індуське право, застосовувалося англійське право. Під час вирішення спорів суди повинні були знаходити вихід відповідно до принципів справедливості та моралі.

Другий етап розвитку індійського права розпочався після початку роботи Юридичної комісії при генерал-губернаторі Індії.

Комісія запропонувала до розгляду не лише проекти запланованих кодексів. Були зроблені й інші пропозиції, а саме — розроблено проект кримінального кодексу.

Внаслідок серйозного опору з боку юристів-прихильників загального права всі проекти цієї комісії були відхилені членами нової комісії, яка була створена 1853 р. Одночасно нова комісія розробила кілька нових законопроектів, які стали підґрунтям для нового законодавства. Воно було прийняте у другій половині XIX ст. та суттєво сприяло заміні англійського права.

Серед нових важливих джерел оновленого права слід назвати: цивільно-процесуальний кодекс 1859 p., закон про спадщину 1865 р. (пізніше був замінений відповідними законом 1925 p.), закон про договори 1872 p., закон про докази 1872 p., закон про реальне виконання зобов'язань 1872 р., закон про цінні папери 1881 p., закон про перехід власності (із змінами 1929 p.), закон про довічну власність 1882 р. тощо. Більшість із названих законів було розроблено англійськими юристами, що фактично свідчило про активну рецепцію англійського права, яка, однак, мала досить творчий характер. Використовувалися не лише англійські норми права, а й французький кримінальний кодекс та Кримінальний кодекс Луїзіани.

Окрім того, нове законодавство виникло не на базі простої консолідації. Це був результат творчого підходу авторів, які враховували особливості національної правової системи та правосвідомості. Внаслідок цього є багато суттєвих відмінностей не лише у змісті правових норм, а навіть у існуванні цілих інститутів права. Наприклад, індійське право не знає існування судів справедливості, поділу на загальне право та право справедливості, має зовсім інше трактування багатьох інститутів права, наприклад, довічної власності тощо.

Після проголошення незалежності Індії Конституція 1950 р. підтвердила дію попереднього права. Індія залишилася у складі Британської співдружності та у системі загального права. Але, безумовно, попередній вплив англійського права призупинився.