Виникнення права власності на доходи громадян від індивідуальної праці та підприємницької діяльності.

Чинне законодавство не зобов'язує громадян працювати в суспільному секторі економіки за трудовим договором. Вони мають право на свій розсуд обрати ті чи інші не заборонені законом форми індивідуальної праці чи підприємницької діяльності відповідно до Закону України "Про підприємництво".

(ст. 1).

Право власності на доходи громадян вщ підприємництва виникає лише у осіб, визнаних суб'єктами підприємницької діяльності. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про підприємництво" підприємцями можуть бути: громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності; юридичні особи всіх форм власності. У встановленому законом порядку проводиться державна реєстрація підприємництва, а для деяких видів діяльності підприємець має одержати також спеціальний дозвіл (ліцензію).

Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність самостійно (особисто) або шляхом утворення (одноособове чи спільно з іншими громадянами) юридичної особи. В останньому випадку він формально не набуває статусу підприємця, але водночас стає власником (співвласником) створеного підприємства і може при цьому виконувати необхідні управлінські функції, одержуючи за це відповідну плату. Отже, за чинним законодавством громадянин може вважатися підприємцем лише тоді, коли він одноособове займається підприємництвом. Очевидно тут має місце певна недосконалість законодавчого визначення статусу підприємця, оскільки за такого підходу доходи громадянина — власника навіть індивідуального приватного підприємства — не повинні вважатися підприємницькими, а відтак стає невизначеним режим цих доходів.

Не повинна визнаватися підприємницькою діяльність громадянина з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею, яка не є систематичною (регулярною), якщо вона була вчинена з метою одержання прибутку.

Складним є питання про зміст самого поняття "систематичності" діяльності, оскільки в Законі України "Про підприємництво" не можна знайти на нього чіткої відповіді. Між тим у Декреті Кабінету Міністрів "Про податок на промисел" від 17 березня 1993 р.' було зазначено, що платниками податку на промисел є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства як ті, що мають, так і ті, що не мають постійного місця проживання в Україні, якщо вони не зареєстровані як суб'єкти підприємництва і здійснюють не систематичний, не більше чотирьох раз протягом календарного року, продаж вироблених, перероблених та куплених продукції, речей, товарів. Тобто можна дійти висновку, що зазначений податок на промисел стягується за умови вчинення громадянином таких дій від двох до чотирьох раз. А відтак, до громадянина, який вчинив подібні дії більше чотирьох раз, мають застосовуватися відповідні положення законодавства про підприємництво, у тому числі і про відповідальність за порушення їх.

Різновидом підприємництва є діяльність громадян з виробництва сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації з утворенням селянського (фермерського) господарства відповідно до Закону України "Про селянське (фермерське) господарство".

Водночас у ст. 1 зазначеного закону передбачається, що його дія не поширюється на сільськогосподарську діяльність громадян, які ведуть особисте підсобне господарство, займаються індивідуальним і колективним садівництвом і городництвом, а відтак діяльність таких громадян не вважається підприємництвом. Законодавством України для громадян, які ведуть особисте підсобне господарство, встановлено спеціальні податкові пільги, зокрема доходи громадян від продажу вирощеної в такому господарстві продукції рослинництва і бджільництва, худоби, кролів, нутрій, птиці як у живому вигляді, так і продуктів їх забою в сирому вигляді та у вигляді первинної переробки (ст.

У всіх випадках не повинна вважатися, підприємницькою діяльність громадянина зі створення майна для задоволення власних потреб або потреб його сім'ї. Правовою підставою виникнення у громадянина права власності на таке майно слугує факт створення його власною працею (якщо така діяльність прямо не заборонена законом).

Значно складнішим є процес виникнення у громадян права приватної власності на доходи, одержувані від підприємницької діяльності створених ними підприємств з правами юридичної особи. Справа в тому, що громадянин, виступивши засновником (співзасновником) підприємства тієї чи іншої організаційно-правової форми, за чинним законодавством не набуває статусу підприємця. У такому разі суб'єктом підприємництва стає створена юридична особа, яка приймає на себе відповідні обов'язки перед своїми засновниками (засновником). Підприємство, зокрема, зобов'язане здійснювати діяльність відповідно до установчих документів (установчого договору, статуту) юридичної особи, передавати засновникові (іншій уповноваженій особі) обумовлені в цих документах доходи, одержані від підприємницької діяльності. Законодавчими актами та установчими документами визначається порядок формування і виплати цих доходів, правовий режим яких поставлений у залежність від організаційно-правової форми підприємства.

Наприклад, за Законом України "Про підприємства в Україні" громадянин має право створити приватне підприємство, основане на його власності, з правом наймати робочу силу. Зрозуміло, що такий громадянин є єдиним власником усього цілісного майнового комплексу такого підприємства1. Йому також належить право одноособове визначати порядок використання доходу від господарської чи іншої діяльності створеної ним юридичної особи (після здійснення усіх обов'язкових платежів і розрахунків).

Відповідно до Закону України "Про господарські товариства" громадяни, як і юридичні особи, можуть бути засновниками та учасниками господарських товариств того чи іншого виду (акціонерного, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повного або командитного товариства). Засновники і учасники передають товариству свої майнові вклади, які оцінюються у грошовому виразі і становлять частку кожного з них у статутному фонді. Розмір цього вкладу безпосередньо впливає на розподіл доходів засновників і учасників товариства, що визначається установчими документами. У Законі України "Про господарські товариства" передбачено конкретні підстави обов'язкового нарахування з чистого прибутку дивідендів та інших можливих майнових розрахунків між товариством та його засновниками (учасниками), а саме: настання терміну розподілу прибутків; вихід або виключення учасника з товариства; припинення діяльності товариства. Таким чином, для громадян, які стали засновниками і учасниками господарського товариства, одержання доходів у вигляді виплачених дивідендів чи в іншій формі розподіленого прибутку є основною правовою підставою виникнення права приватної власності'.

Чинним законодавством передбачено також особливі умови виникнення права власності у членів колективного сільськогосподарського підприємства, споживчого кооперативу чи іншого кооперативного утворення, які мають у ньому відповідний майновий вклад (пай, пайовий внесок тощо), у членів селянського (фермерського) господарства.

Одержані громадянином доходи у вигляді дивідендів, нарахованих відповідно до майнового вкладу, паю чи пайового

В акціонерних товариствах майновий вклад засновника (учасника) відображається у цінному папері — акції.

внеску, в податковому законодавстві виділяються в окрему категорію, що впливає на розмір їх оподаткування.

Підприємницькою діяльністю має право займатися кожний дієздатний громадянин. Водночас існують і певні обмеження. Так, не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю, особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини (ст. 2 Закону України "Про підприємництво"). Заборонено також займатися підприємницькою діяльністю державним службовцям безпосередньо чи через посередників, крім випадків, передбачених чинним законодавством (ст. 16 Закону України "Про державну службу"). В обох випадках встановлені обмеження мають на меті запобігти можливим зловживанням у сфері підприємництва і обумовлені вони відповідно скоєнням особою злочину і перебуванням на певній посаді. Однак, якщо в першому випадку обмеження стосуються як підприємницької, так і іншої діяльності, то в другому випадку вони стосуються лише підприємницької діяльності. Таким чином, можна дійти висновку, що державні службовці можуть виступати засновниками підприємницьких юридичних осіб. Іншими словами, це означає, що така заборона має стосуватися лише тих державних службовців, які вирішили обрати індивідуальну форму підприємництва без утворення юридичної особи. Загальновідомо, що у юридичних осіб можливості одержувати доходи можуть бути незрівнянно більшими порівняно з можливостями індивідуальних підприємців.

Чіткіші критерії для встановлення обмежень окремим категоріям громадян займатися певними видами діяльності закладені в Законі України "Про боротьбу з корупцією" від 5 жовтня 1995 р.1, згідно з яким державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права, зокрема:

— займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);

— входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність.

Розбіжності у вирішенні цього питання у зазначених законодавчих актах очевидні, а тому в майбутньому вони мають бути усунуті.