Труднощі, пов’язані з визнанням дипломів та кваліфікації

Окрема група труднощів у застосуванні принципу вільного пересування працівників пов’язана з визнанням дипломів та кваліфікації. Адже дуже часто д ержави-члени ЄС не д опускають іноземців до виконання певних професій на їхній території, посилаючись на відсутність кваліфікації, яка вимагається, або освіти, підтвердженої дипломом.

Співтовариство протягом кількох років намагалося вирішити ці питання, запроваджуючи по черзі певні директиви, але найчастіше вони зустрічали опір з боку д ержав-членів ЄС. Отже, з ається практично неможливим те, щоб європейський громадянин, який має кваліфікацію, яка вимагається в його державі, відповідав юридичним вимогам для виконання цієї професії в іншій країні-члені ЄС.

Першою групою д иректив були так звані директиви про проміжні заход и (Transitional Measures Directives) від 1964 року, які стосувалися промислового та суднобудівного сектора. Ці директиви не запроваджували визнання дипломів, а тільки спиралися на критерій професійного д освіду, тобто кожен, хто працював протягом певної кількості років за певною професією, міг займатися нею в іншій державі-члені ЄС. Головною вад ою цих правових актів була передусім відсутність механізму “визнання новичків”, осіб, які щойно отримали кваліфікацію.

Наступним етапом, започаткованим у 1975 році, було прийняття так званих Секторних директив, які запроваджували систему визнання дипломів для семи професій: загальних медсестер, ветеринарів, стоматологів, акушерів, фармацевтів та архітекторів. Вони запроваджували мінімальні критерії, спільні для усіх держав-членів ЄС, які були вирішальними в автоматичному визнанні професій у Співтоваристві. Як виявляється, ця група директив добре виконувала і виконує своє зав ання. Є иною проблемою є не визнавання ипломів, отриманих громадянами Співтовариств у третіх державах. Визнання такого иплому належить о компетенції кожної держави-члена ЄС.

Третя частина врегулювань - це загальна система, запроваджена д вома Директивами № 89/48/ЄЕС та 92/51/ЄЕС. Внаслідок прийняття обох директив держава-член ЄС не може ві мовити грома янинові іншої ержави-члена ЄС у праві обійняти посаду або працювати за професією на тих же умовах, які висуваються о її грома ян за умови, що цей грома янин має кваліфікацію, необхідну для виконання цієї професії в іншій державі-члені ЄС. Із цього правила випливає два винятки. Перший стосується ситуації, в якій період навчання в країні, з якої походить особа, коротший щонайменше на 1 рік, ніж період навчання, який вимагається ля отримання кваліфікації в приймаючій країні. У такому випад ку від зацікавленої особи можуть вимагати доведення наявності необхідної кваліфікації. Другий виняток стосується ситуації, в якій система професійної підготовки у державі, з якої поход ить особа, відрізняється від системи в приймаючій країні, або якщо виконання даної професії у останній пов’язане із значно ширшим колом обов’язків, ніж це прийнято в країні, з якої походить особа. В обох випад ках можна вимагати від зацікавленої особи пройти тестування або випробувальний строк, метою якого є як перевірка кваліфікації, так і можливе її підвищення. Вибір у цьому випадку належить особі, яка звертається з проханням визнати її кваліфікацію.

Дослі ження Співтовариства пі креслюють пере усім відсутність доброї волі з боку держав-членів ЄС у взаємному визнанні д ипломів та кваліфікації. До найпоширеніших перешко належать також: схильність органів, що порівнюють дипломи “предмет за предметом”, вимагати додаткові документі, не дотримуватися строків, чи подавати незрозумілі і невичерпні причини відмови у позитивному рішенні.