2. Великобританія

Наслідки війни. Вибори 1945 року. Перемога лейбористів. Клемент Еттлі. .Друга світова війна завершилася для Великобританії "тріумфом та трагедією" (за назвою останнього тому воєнних мемуарів У.Черчілля).

Трагедія полягала в "драматичному занепаді британської могутності". Людські втрати склали 245 тисяч осіб убитими (разом з імперією 700 тисяч), 278 тисяч пораненими і 53 тисячі тих. хто пропав без вісті, що було майже вчетверо менше, аніж під час першої світової війни. Війна обійшлася британцям в 30 млрд. доларів, що становило четверту частину її національного багатства. У зв'язку з цим уряд змушений був продати свої закордонні активи на 5 млрд. доларів і заборгував іншим країнам 12 млрд. доларів. Загалом зовнішній борг Великобританії наприкінці війни сягнув 21 млрд. фунтів

126

стерлінгів, а її експорт 1945 року склав менше третини експорту 1938 року. Щоправда. Британія не зазнала спустошливих руйнувань від німецьких бомбардувань: 1946 року промисловість виробляла 90 відсотків продукції від довоєнного рівня, тобто за роки війни промислове виробництво знизилося лише на 10 відсотків. Але до цього слід додати втрати більшої частини військового та торговельного флоту, потужне піднесення національно-визвольного руху в колоніях , послаблення з ними зв'язків.

24 травня 1945 року було оголошено про відставку коаліційного уряду У.Черчілля. про розпуск палати громад і нові парламентські вибори, які не проводилися у зв'язку з війною вже 10 років.

Консервативна партія всі надії на майбутніх виборам покладала на авторитет та популярність свого лідера У.Черчілля. Це засвідчив програмний документ торі, названий "Декларацією про політику містера Черчілля".

Натомість лейбористи видрукували ще в квітні 1945 року свою передвиборчу програму, названу "Обличчям у майбутнє", в якій викладалася концепція "демократичного соціалізму" та ідея створення в Англії "держави все-загального добробуту". Головними пунктами лейбористської програми були: збереження контролю держави над економікою та націоналізація Англійського банку, вугільної і металургійної промисловості, енергетичного господарства і транспорту. Лейбористи запевняли співвітчизників у тому, що будуть боротися з безробіттям, розширювати і вдосконалювати систему соціального страхування, освіти та охорони здоров'я, розширювати житлове будівництво. Обіцяли цілковите забезпечення продуктами, корисну працю для всіх, комфортабельне з усіма зручностями житло, високий рівень життя; у зовнішньополітичному плані продовження союзницьких стосунків з США та СРСР.

Необхідно підкреслити, що теоретики лейборизму з перших днів інсти-туювання своєї партії відмовилися навіть вербально від марксизму, заявляючи про його непридатність до англійських умов, і не приховували того, що вони є прихильниками реформування, а не революційної ліквідації капіталістичної системи. Упродовж десятиріч фундатори та ідеологи англійського лейборизму створювали та шліфували особливу концепцію соціалізму, названого "демократичним". Головне завдання творців лейборизму полягало у тому, щоб .повести самозникнення капіталізму, його стихійну, спонтанну, автоматичну трансформацію у соціалізм.

127

Боротьба класів розкладається лейборизмом як "пережиткове явище", як "спадок минулого століття". На їхню думку, класова боротьба немає об-'єктивних основ і викликана лише "відсутністю порозуміння", "помилкови-ми оцінками та рішеннями", "відсутністю доброї волі й справедливості".

До того ж лейборизм наполягає на тому, що з розвитком науково-технічної революції щезає робітничий клас як такий. Натомість вони пропагують "революцію менеджерів", згідно якої реальна влада зосереджується у руках управлінців (менеджерів) - людей ділових та незалежних, які мають на меті раціоналізувати виробництво в інтересах всього суспільства.

У програмних настановах лейбористів "демократичний соціалізм" грунтується на "змішаній економіці", за якої державний сектор у промисловості мирно співіснує з приватним капіталом. До ідеологічного арсеналу лейбористів необхідно віднести також гасло націоналізації та "рівних можливостей".

Компартія Великобританії (КПВ) запропонувала виборцям підтримати лейбористів і висунула своїх кандидатів у 21 округах. В Англії, як відомо, участь у виборах беруть усі громадяни віком від 21- го року (окрім осіб духовного сану, банкротів, суддів, військових і поліцейських); вибори добровільні, таємні і проходять за мажоритарною системою.

Перемогу на виборах, які відбулися 5 липня 1945 року, здобула лейбористська партія: за неї проголосувало 12,1 млн. виборців (48,5 відсотків) і вони зайняли абсолютну більшість місць у палаті громад 343 з 640 (62 відсотки). Консерватори зібрали 10 млн. голосів (39,8 відсотків) і отримали разом з націонал-лібералами 213 місць (33 відсотки), ліберальна партія - 12 місць. Стали депутатами парламенту також два комуністи - У.Галлахер та Ф.Піретін

Лейбористи сформували свій - уже третій - уряд на чолі з Клементом Еттлі, який керував державою з 1945 по 1951 рік. Міністром закордонних справ був призначений Ернест Бевін.

. Клемент Еттлі (1883-1967) - син досить успішного адвоката. Вихованець Оксфорду. В родині панувала атмосфера поваги до вікторіанських моральних цінностей, до традицій, порядку і закону. К.Еттлі був людиною дещо романтичною і щиро вірив у можливість організації справедливого суспільного ладу.

Економічний розвиток. Новий уряд зіткнувся передусім з серйозною фінансовою проблемою, яка набрала гостроти у зв'язку з тим, що у серпні 1945 року США оголосили про припиння поставок по ленд-лізу. Відтепер

128

країна змушена була розплачуватися за матеріальні та продовольчі поставки готівкою. В грудні того ж року Англія і США підписали фінансову угоду, за якою лейбористський уряд отримав кредит в 4 млрд. 400 млн. доларів. Важливу роль у стабілізації національної валюти та приборканні інфляційних процесів могла б зіграти грошова реформа (як це було в інших країнах). Але такої реформи в Англії не відбулося. З інфляцією тут намагалися боротися з допомогою зовнішніх позик, котрі, однак, гальмували економічний розвиток країни. А це спричинило великий зовнішній борг і перехід до політики жорсткої економії, що вело до замороження зарплати та прибутків, збільшення податків та запровадження продуктових карток. Високі податки і режим нормування продуктів стримували ціни (картки на продукти зберігалися до 1954 року). Заходи, до яких вдався уряд, не дозволили збалансувати платіжний баланс, хоча держава контролювала як імпорт, так і експорт. Британський уряд змушений був здійснити ще один захід. США, які прагнули якнайшвидше лібералізувати світову торгівлю і надати Великобританії довгострокові позики, поставили вимогу конвертувати до кінця 1947 року фунт стерлінгів. Лейбористи оголосили повну конвертованість національної валюти достроково - в липні. Це викликало ажіотаж серед громадян, які масово почали обмінювати фунти стерлінгів на долари. Через два тижні уряд призупинив вільний обіг фунтів.

1948 року вступив у дію план Маршалла. За час його дії Англія отри-мала 2 млрд. 351 млн. доларів у вигляді поставок та 337 млн.

З метою припинення втечі золотовалютних резервів, поліпшення англійського експорту уряд К.Еттлі прийняв 1949 року рішення про девальвацію фунту стерлінгів на 30,5 відсотків. Цей захід суттєво стимулював розширення англійського експорту і наїромадження золотовалютних запасів, що доз-волило Англії припинити 1950 року свою участь у плані Маршалла.

Стимулювання та активізація експортних галузей сприяла загальному піднесенню промислового виробництва. Вже 1948 року випуск промисло-вої продукції не тільки досяг. а й перевищив довоєнний рівень. А 1951 року було перевершено рівень 1937 року на 31 відсоток.

Найшвидше розвивалися нові галузі: машинобудівна, хімічна, електрое-нергетична, суднобудівна. Зате традиційні для Англії галузі - такі як вугільна і текстильна - не досягли 1951 року довоєнного рівня. Ситуація у вугільній сфері не поліпшилася, і хоч Англія мала запаси вугілля, імпортувала його.

914

Необхідність задовольнити потреби країни у продуктах харчування за рахунок внутрішніх ресурсів і тим самим заощадити валюту спонукала уряд прийняти в серпні 1947 року чотирирічну програму розвитку сільського господарства, яка передбачала збільшення сільськогосподарського виробництва на 50 відсотків у порівнянні з довоєнним часом. З метою активізації фермерства, поліпшення грунтів, підвищення врожайності та розвитку тваринництва було запроваджено систему урядових субсидій та гарантування мінімальних цін на сільськогосподарську продукцію.

Програма у аграрній царині була виконана, довоєнний рівень сільськогосподарського виробництва досягнутий і перевершений у 1951-1952 роках.

Створення "держави загального добробуту". Виконуючи передви-борну програму, третій лейбористський уряд К.Еттлі здійснив широку на-ціоналізацію, яка, на думку урядовців, мала стати рушієм економічного прогресу. Першим був націоналізований Англійський банк, так вперше в історії країни виник державний банк. Згодом у державний сектор було переведено вугільну та газову галузі промисловості, електростанції, телеграф і радіозв'язок, цивільну авіацію, річковий та залізничний транспорт, дальні автован-тажні перевезення. В останню чергу 1950 року була націоналізована частина сталеливарної промисловості. Загалом у державному секторі на цей час сконцентрувалося 20 відсотків промисловості і майже стільки ж робітників.

Необхідно підкреслити, що бажаного ефекту націоналізація не принесла, державні підприємства виявилися нерентабельними; негативні наслідки одержавлення низки галузей вдалося подолати в середині 1950- х років.

Упродовж 1946 - 1948 років було проведено реформу системи охорони здоров'я, тобто перетворено її у державну. Передбачалося надання населенню безкоштовних медичних послуг. Почала функціонувати Національна служба охорони здоров'я. Тоді ж було реформовано систему соціального страхування, що дозволило збільшити кількість громадян до 25 млн. осіб, які мали право на різні пенсійні доплати. Нова система гарантувала також виплату допомоги при втраті працездатності на виробництві, безробітним, вдовам, у зв'язку з хворобою, вагітністю, на виховання дітей і за віком: жінкам з 60, чоловікам з 65 років. Фонд допомоги формувався з третини внесків '.відповідно держави, підприємців та робітників. Державні витрати на соціальне страхування зросли в 2,5 рази. Повільно розв'язувалася житлова проблема, гострота якої пояснювалася тим, що за роки війни в Англії було зруйновано 4 млн. помешкань, тобто 30 відсотків від загальної кількості. Вдалося побудувати в перші повоєнні роки лише 313 тисяч будинків.

1946 року було скасовано закон 1927 року про профспілки, 1949 року -реформовано палату лордів, яка відтепер могла затримати закони, прийняті

палатою громад, не більше як на рік замість двох, як було раніше.

Необхідно наголосити також на тому, що, починаючи з 1949 року, уряд змушений був у зв'язку з економічними та фінансовими труднощами різко скоротити соціальні програми, що викликало невдоволення значної частини електорату партії.

Програма реформ, здійснена лейбористами, дала їм підставу стверджувати, що третій лейбористський уряд здійснив революцію ("обережну," "непомітну", "мирну"), перетворив країну в "державу загального добробуту", "повної зайнятості", Англія, на їхню думку, стала державою некапіталі-стичною.

Зовнішня політика лейбористського уряду. Розпад Британської колоніальної імперії. Діяльність лейбористського уряду на міжнародній арені дещо контрастувала з його внутрішнім курсом. Великобританія відчутно втрачає свої економічні зв'язки з СРСР: у сім разів скоротилася її торгівля з недавнім союзником у другій світовій війні. 1947 року припинила в одно-сторонньому порядку переговори з Москвою про продовження англо-ра-дянського договору від 1942 року.

Саме в роки лейбористського правління Великобританія перетворилася в послідовного і активного учасника Паризької мирної конференції, "холодної війни", розколу Німеччини і першої берлінської кризи, плану Маршалла, створення НАТО. Прямим наслідком другої світової війни став розпад Британської імперії, як і інших світових колоніальних імперій. Прагнучи закріпити свій вплив, лейбористи виявилися далекоглядними політиками стосовно колоній, оскільки усвідомили, що старими методами попередити розпад імперії неможливо. Вони зініціювали політику неоколоніалізму, взялися за перетворення імперії у співдружність, яка існує і сьогодні, таким чином зберегли економічні, політичні та військові зв'язки зі своїми колишніми колоніями, стерлінговий блок. Так, з 1947 року в офіційних документах лейбористського уряду назву "Британська імперія" замінено терміном "Британська співдружність націй", а замість визначення "домініон" застосовано термін '""член співдружності". В квітні 1949 року конференція прем'єр-міністрів країн Співдружності скасувала статтю Вестмінстерського статуту 1931 року про вірність "короні" і визнала англійського монарха "символом вільної асоціації націй". Упродовж 1946-1951 років було надано незалежність Іорданії, Індії, Цейлону, Бірмі та іншим азіатським і африканським колоніям. Трансформація Британської колоніальної імперії у Співдружність тривала і в наступні роки.

В лютому 1950 року К.Еттлі оголосив дострокові парламентські вибори, прагнучи попередити негативні наслідки девальвації фунта стерлінгів та прийняття нового військового бюджету, пов'язаного з корейською війною. На виборах лейбористська партія втратила 78 мандатів, а, отже, абсолютну

9*

131

перевагу у парламенті, консерватори ж отримали 83 нових мандати. Лейбористи стали заручниками консерваторів. До цього додалися суперечки в самому лейбористському уряді з приводу нового військового бюджету. Уряд поділився на дві групи, що спричинило нові дострокові парламентські вибори в жовтні 1951 року.

Правління консерваторів (1951-1964 роки). Після поразки на парламентських виборах 1945 року чимало консерваторів, зокрема членів провінційних парторганізацій вимагали адаптації партії до нових умов, "модернізації" її ідеологи та політики. Незважаючи на протидію ортодоксальних консерваторів, було підготовано "Промислову хартію", "Сільськогосподарську хартію", "Робітничу хартію", інші партійні документи, в яких викладалися партійні принципи та настанови з урахуванням нових умов як у самій Англії, так і за її межами. їх назвали "новим консерватизмом". Попри традиційні настанови щодо "святості" і недоторканості приватної власності, заперечення націоналізації, ці документи декларували "консервативне" планування, обмеження діяльності монополій, скасування ряду їхніх несправедливих привілеїв. Робітникам обіцяли стабільний рівень зайнятості і повагу до їхніх прав, рівну оплату праці чоловікам та жінкам, визнавалася винятково важлива роль профспілок у розвитку національної економіки, в сільськогосподарській сфері - гарантували стабільні ціни на продукцію, збільшення капіталовкладень у розбудову сільських районів (будівництво водоводів, каналізації, телефонної мережі в кожному населеному пункті).

Консерватори підтримали ідею лейбористів про створення в Англії "держави загального добробуту", обіцяючи знизити пенсійний вік, поліпшити систему соціального страхування, фінансово забезпечити охорону здоров'я та освіти. Особливий акцент робився на зміцненні в країні "приватновласницької демократії" замість пропонованого лейбористами контролю держави над засобами виробництва, обміном та розподілом.

У сфері зовнішньої політики консерватори обіцяли зберегти і зміцнити "велич Британії".

Зміни в настроях англійських громадян на користь консерваторів засвідчили вже лютневі вибори 1950 року, коли торі відібрали у лейбористів 83 мандати. Після цих перегонів консерватори, перебуваючи в опозиції, здійснили структурні зміни у партійному механізмі: створили низку нових комітетів, скоординували роботу центральних та місцевих організацій (Уельсу, Оль-стеру, Шотландії), активізували свою діяльність серед молоді, тред-юніонів, розширили співпрацю з ліберальною партією, депутати якої часто підтримували консерваторів при блокуванні законопроектів правлячої лейбористської партії. Торі врахували також прорахунки лейбористів, наприклад, невиконання ними житлової програми. Вони включили у свою програму пункт про спорудження 30 тисяч будинків щорічно. Лідер партії У.Черчілль назвав

149

це першочерговим завданням партії в умовах мирного часу. Йому належить також гасло: "Робота, харчі, дім". З жовтня консерватори видрукували текст своєї передвиборної програми під назвою "Британія - могутня та вільна". У ній наголошувалося на "вільному підприємництві", "приватновласницькій демократії", "свободі індивідумів". Чимало місця було відведено критиці прорахунків лейбористського уряду. Йшлося про це і в брошурі "Чорні результати. Сумна історія шести років соціалізму". Торі не піддавали сумніву доцільність та ефективність лейбористських реформ, проте виступали проти будь-яких форм колективної організації виробництва. Обіцяли денаціоналізувати лише ті галузі, які є рентабельними для приватного капіталу. У документі було чимало антикомуністичної риторики.

Натомість у лейбористській партії та кабінеті міністрів набирали сили чвари. Весною 1951 року подали у відставку міністри праці і національних послуг та торгівлі Е.Бівен і Г.Вільсон, ряд інших діячів партії.

Все це разом вирішило результати виборів, які відбулися 25 жовтня 1951 року. Торі здобули 321 депутатське місце (з 625), лейбористи - 295, ліберали - 6, "незалежні" - 3. Комуністи втратили свої мандати.

Таким чином, за консерваторів проголосувало лише 48 відсотків англійців, але завдяки мажоритарній системі вони стали правлячою партією, до того ж - з урахуванням результатів наступних виборів - на ІЗ років,- які лейбористи назвали "втраченими роками". Уряди Англії послідовно очолювали У.Черчілль (1951-1955 pp.), Антоні Іден (1955-1957 pp.), Гарольд Мак-міллан (1957-1963 pp.) і Алек Дуглас-Х'юм (1963-1964 pp.).

26 жовтня 1951 року 77-річний У.Черчілль (1874-1965) був призначений прем'єр-міністром, кабінет міністрів сформували з представників "старої гвардії". Міністром закордонних справ став А.Іден.

Державний курс консервативних урядів не зазнав радикальних змін, він був виваженим та стабільним. Вони ренриватизували лише сталеливарну промисловість та вантажний автотранспорт, не відмовилися від засобів регулювання виробничих процесів, стимулювали розвиток атомної та електротехнічної промисловості, субсидіювали сільське господарство. Економіка розвивалася стабільними, але повільними темпами. Великобританія про-довжувала посідати друге місце в економіці Заходу, але її частка у світовому виробництві скоротилася з 11 відсотків у 1948 році до 9 - у 1960 році. За динамікою розвитку її випереджали наприкінці 1950-х років Франція. ФРН, Японія. Причини цього були старими: невисока частка капіталовкладень та недостатнє використання здобутків науково-технічної революції, малочисельність кваліфікованої робочої сили, значні військові витрати (трете місце після СРСР та США), втрата колоній, імпортно-експортна залежність від зовнішніх ринків, дефіцит платіжного балансу.

Разом з тим. консерватори інтенсифікували свою діяльність у мілітарній

133

сфері, заявляючи, що і економічна політика мас бути підпорядкована кардинальним завданням національної! оборони.

Першочерговим завданням торі оголосили створення власної атомної та водневої бомб. Цим пояснюється виділення величезної суми - близько 664 млн. фунтів стерлінгів на військові,, в першу чергу термоядерні дослідження. Великобританія досягла цієї мети якраз за правління торі: 1952 року випробувала власну атомну бомбу, 1955 року - водневу.

Водночас соціальні програми попереднього лейбористського уряду були збережені, деякі навіть поглиблені. Розрекламоване консерваторами перед виборцями успішне розв'язання житлового питання («гаузінг») і обіцянка споруджувати щороку 300 тисяч будинків була перевиконана вже у 1953 році. Так само різко зросла у сфері "гаузінга" роль приватного капіталу, на який припадала 1955 року половина житлового будівництва країни. Сприяючи перетворенню пересічних англійців у домовласників, консерватори розширювали свою соціальну базу і, створивши версту медіократії, пропагували ідею перемоги "приватновласницької демократії" в Англії. Водночас зменшилася ціна на житло та стабілізувалася квартплата. Активно здійснювалися реставрація та ремонт старих осель -1,5 млн. будинків (до 1955 року). Новий п'ятирічний план (1956-1960 роки) з гаузінгу передбачав ліквіда'шю 400 тисяч старих будинків.

Уряд У.Черчілля виконав зобов'язання стосовно двох інших складових свого гасла: роботи та харчів. Безробіття фактично було ліквідоване (1955 року склало 208 тисяч осіб), як і будь-яке нормування продуктів у 1954 році.

Торі залишили без змін створену лейбористами систему охорони здоров'я, до того ж збільшили асигнування на цю сферу. До активу консерваторів необхідно віднести скорочення до мінімуму витрат пацієнтів у приймальній лікаря, дозвіл батькам відвідувати хворих дітей, заснування оздо-ровлювальних цен грів, запровадження транспортування хворих для нестаціонарного лікування. Щоправда, 1952 року торі встановили плату в 12 пенсів за кожен рецепт: 1956 року - 1 шилінг за кожен припис у рецепті, було підвищено до 1 фунта стерлінга плату за відвідини дантиста, запроваджено плату за ортопедичне взуття, медичні бандажі, панчохи та перуки; 1961 року збільшено в чотири рази ( з 8,5 до 32,5 пенса) внески громадян до бюджету Національної служби охорони здоров'я. До речі, середня щотижнева зарплата службовця складала в Англії наприкінці 1940-х років 106 шилінгів (понад 5 фунтів стерлінгів), а промислового робітника - 138 шилінгів (близько 7 фунтів стерлінгів), сільськогосподарського робітника-92 шилінги. В 1955 році середня щотижнева зарплата англійського робітника складала вже 182,3 шилінга.

У сфері освіти не відбулося суттєвих'змін, окрім деякого збільшення державних асигнувань та кількості школярів.

134

Реорганізація системи вищої освіти розпочалася з кінця 1950-х років, коли уряд ГМакміллана розробив проект будівництва семи нових університетів. Це було спричинено серйозним відставанням Англії у сфері вищої освіти. Згідно даних ЮНЕСКО, навіть у 1967 році Великобританія за кількістю студентів знаходилася на одному з останніх місць в Європі.

Зовнішньополітична діяльність консервативних урядів розвивалася в дусі фултонської промови У.Черчілля ( 5 березня 1946 року) і базувалася на концепції "трьох кіл", суть якої полягала в тому, що Англія забезпечувала собі особливий вплив на хід міжнародних подій у зв'язку з її потрійною роллю: головного партнера США, провідної західноєвропейської держави та лідера Співдружності націй. Разом з тим торі проголосили "гідний курс", який передбачав самостійність дій та підвищення ролі Англії в НАТО. Саме цим пояснюється створення 1955 року Західноєвропейського військового союзу у складі семи європейських держав (без США), завдання якого цілком відповідало принципам Північноатлантичного договору.

За активного сприяння Великобританії були підписані 1954 року Паризькі угоди, які легалізували переозброєння ФРН та її вступ до НАТО. Співпрацюючи із Західною Німеччиною, уряд торі погодився на дислока-цію на своїй території частин бундесверу.

Наприкінці 1950-х років консерватори запропонували ідею рівноваги у стосунках між США та СРСР. Після 1953 року вони переглянули перелік товарів, експорт яких у СРСР був заборонений. У травні 1959 року Гарольд Макміллан відвідав Радянський Союз з офіційним візитом, в результаті чого було підписано торговельну угоду терміном на 5 років та першу угоду про англо-радянський обмін у сфері науки, техніки й освіти на 1960-1961 роки. 1963 року Великобританія приєдналася до Договору про заборону ядерних озброєнь у трьох середовищах: під водою, в космосі та у повітрі.

Важливим напрямом зовнішньополітичної діяльності консервативних урядів стала європейська інтеграція. Англія залишалася осторонь створеного 1957 року Європейського економічного сцівтовариства ("Спільного ринку"). Це пояснюється рядом факторів: передовсім традицією та прагненням зберегти стабільні зв'язки в межах Співдружності націй (вступ до ЄЕС передбачав запровадження Англією високих митних зборів у торгівлі з іншими країнами, які не входили до співтовариства). Разом з тим перебування поза "Спільним ринком" продукувало для Англії низку негативних наслідків, зокрема, відставання у сфері модернізації економіки та ізоляцію від континенту. В країні точилися гострі дебати довкола участі в ЄЕС. Нарешті, в серпні 1961 року уряд торі розпочав переговори на предмет вступу до "Спільного ринку", йому відмовили через протидію Франції. На противагу "Спільному ринку" Лондон ініціював створення в 1960 році Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). яка об'єднала Австрію. Данію, Норвегію, Португалію,

135

Швейцарію та Швецію.

В центрі уваги консерваторів перебували колоніальні проблеми. Прикладом ультраколоніальної політики торі стала участь у жовтні-листопаді 1956 року разом з Францією та Ізраїлем у війні проти Єгипту. Ця війна завершилася поразкою тристоронньої коаліції та відставкою прем'єр-міністра А.їдена. Після цього Англія змушена сплачувати Єгипту мито за користування Суецьким каналом. Незважаючи на те, що уряд торі був прихильником збереження імперії, йому все ж довелося на рубежі 1950-х -1960-х років визнати розпад Британської імперії. Тоді були об'єднані посади міністра із справ Співдружності та із справ колоній. 1964 року до Співдружності націй входило 27 країн (800 млн. осіб). Англійська метрополія зберегла суттєвий вплив у Співдружності: продовжувала функціонувати система імперських преференцій, стерлінгова зона, створювалися військові блоки тощо.

Після відставки А.їдена уряд 1957 року очолив Гарольд Макміллан, який проголосив гасло "вітрів перемін", тобто створення динамічної і про-гресивної національної моделі економічного та соціального розвитку краї-ни. З усією гостротою ця проблема постане перед наступними урядами Великобританії.

Політика лейбористського уряду Г.Вільсона (1964-1970 роки). Останні роки правління консерваторів засвідчили, що Великобританія все більше втрачає свої позиції у світі, падали темпи економічного розвитку, як і її частка у світовому промисловому виробництві. Про Англію стали говорити, як про "'хвору людину Європи". Ідея створення "сильної Англії" набирала все більшої популярності. Лідер лейбористів Гарольд Вільсон, колишній викладач економіки Оксфорду, який очолив партію наприкінці 1950-х років, не лише підхопив цю ідею, але й зробив її своєю головною зброєю у боротьбі за владу.

Його яскраві виступи на користь "модернізації та оновлення" країни, поліпшення системи освіти з метою підготовки технократичних кадрів, ви-користання здобутків НТР громадськість сприймала з ентузіазмом.

Передвиборний маніфест лейбористської партії мав багатонадійну на-зву:" 3 лейбористами - за нову Британію", він повторював провідні наста-нови програмного документу партії "Віхи 60-х років". Лейбористи обіцяли виборцям оновлення - впорядкування і планування британської економіки, соціальну справедливість, зайнятість населення, націоналізацію сталеливарної промисловості, реорганізацію транспорту, боротьбу із дорожнечею, нову політику доходів.

З листопада 1964 року, після парламентських виборів (відбулися 15 жовтня того ж року), на яких лейбористи вибороли на 4 депутатських мандати більше, ніж їхні опоненти тронною промовою королеви Єлизавети 11

136

відкрилася сесія нового парламенту. Текст промови за традицією підготував новий прем'єр-міністр Г.Вільсон. Це була по-суті програма формальних змін, чергова спроба побудувати у Британії соціалізм: йшлося про модернізацію системи охорони здоров'я та освіти, розширення житлового будівництва, допомогу відсталим регіонам країни; у зовнішній сфері декларувалося прагнення послабити напругу між Заходом та Сходом, підтримувати НАТО та плани оборони "вільного світу".

Перші 18 місяців лейбористи, зважаючи на незначну перевагу в парла-менті, керували, оглядаючись на консерваторів, тому в березні 1966 року Г.Вільсон призначив дострокові парламентські вибори. Його партія отримала 48 відсотків голосів і перевагу у палаті громад у 94 депутатських мандати.

Г.Вільсон визначив три найважливіші проблеми, які належало розв'язати його урядові: економічну, фінансову та соціальну.

Основним важелем стимулювання економічного розвитку за програмою лейбористів стала націоналізація. Влітку 1967 року сталеливарну галузь (14 компаній), на які припадало 90 відсотків виробництва чавуну, сталі та заліза, було викуплено за 700 млн. фунтів стерлінгів, що на 120 млн. фунтів стерлінгів перевищувало її ринкову вартість, і переведено в державний сектор. Згодом націоналізація торкнулася суднобудівної та авіабудівної галузей. Великі сподівання покладав уряд Г.Вільсона на "національний" п'ятирічний план розвитку націоналізованого сектору (1965-1970 роки), який передбачав збільшення національного доходу на 3,8 відсотка, продуктивності праці - на 3, 4 відсотка, замороження військових витрат на 2 млрд. доларів, що дорівнювало 6 відсоткам (замість 7) національного доходу. Проте "на-ціональний план" виявився мертвонародженим.

Фінансові проблеми, зокрема дефіцит платіжного балансу у 800 млн. фунтів стерлінгів (золотовалютний резерв складав тоді 400 млн. фунтів стерлінгів), лейбористи полагодили традиційним способом: черговою позикою МВФ у 3.5 млрд. фунтів стерлінгів; девальвацією національної валюти (з 2,8 долара за 1 фунт до 2,4 долара), що стимулювало англійський експорт, але водночас спричинило стрибок цін на імпортні товари всередині країни. Уряд скоротив імпорт, збільшив податки та підвищив ціну на газ, електроенергію, меблі, одяг та деякі інші товари. Таким чином, наприкінці 1969 року вдалося ліквідувати дефіцит платіжного балансу.

В соціальній сфері відповідно до закону 1966 року було оголошено політику цін Та доходів, що по-суті означало замороження цін та зарплати, а, отже, і доходів. 1968 рік розпочався з "удару сокирою". Прем'єр-міністр заявив, що державні витрати упродовж найближчих 2-3 років необхідно зменшити на 1 млрд. фунтів стерлінгів за рахунок скорочення військових статей, асигнувань на житлове будівництво та спорудження доріг. З цією метою, на думку Г.Вільсона. слід відкласти на кілька років запровадження обов'язко-

137

вої освіти, підвищення оплати послуг дантистів. До того ж , будівництво житла ускладнювалося дорожнечею земельних ділянок у містах.

Водночас уряд всіляко сприяв приватним інвестиціям, в тому числі іно-земним. 1967 року американський капітал, укладений в економіку Британії, становив 5,6 млрд. доларів. Так, лейбористи шукали стимули для прискорення економічного розвитку. Пішли вони і на низку непопулярних заходів: обмежили зростання зарплати 3,5 відсотка в рік, запровадили процедуру попередження про страйки з боку профспілок ( мало того - уряд отримав право заборонити страйки взагалі), весною 1968 року збільшили податки. Зростання вартості життя при одночасному замороженні зарплати і скороченні державних витрат на соціально-культурні потреби, у тому числі на оплату праці вчителів та лікарів, призвели до того, що з Англії щороку виїжджало до 400 тисяч спеціалістів. Це явище дістало назву "брейн дрейн", тобто "втеча мізків".

Правління лейбористів збіглося з потужним страйковим рухом: упро-довж першого року їхнього урядування страйкувало 2 млн. осіб, другого -4 млн., що склало 10 відсотків найманих робітників. Новим у страйковому русі було те, участь у ньому брали не тільки люди робітничих професій, а й працівники сфери обслуговування (сміттярі, санітари, службовці вузлів радіомовлення), яка перебувала у державному секторі. Таким чином, страйкарі виступали проти державних органів. Падала чисельність лейбористської партії. Барбара Касл, одна із лідерів лейбористів, розробила законопроект "Про промислові конфлікти", метою якого було попередження страйків. Закон передбачав надання колективним договорам юридичної сили, заборону "диких страйків", тобто без санкції БКТ ( 90 відсотків страйків були саме такими), посилення державного контролю за діяльністю профспілок: схвалення державними інстанціями їхнього статуту, попереднє (за 27 днів) повідомлення про початок страйку тощо.

Довкола законопроекту спалахнули гострі дискусії. БКТ різко протестували проти нового закону, і уряд Г.Вільсона відступив, відкликавши його з парламенту.

У другій половині 1960-х років загострилася у Великобританії оль-стерська проблема. Виникла вона у жовтні 1968 року, коли сталися зіткнення громад католиків і протестантів у Белфасті, головному місті Північної Ірландії (Ольстері). Католики-ірландці виступили за возз'єднання Ольстеру з Ірландією, натомість протестанти-англійщ. які поселилися тут ще в часи О.Кромвеля, наполягали на необхідності нерозривних зв'язків цього регіону з Великобританією. Слід зауважити, що ольстерська проблема має не тільки національний, але й релігійний та соціальний характер. Ірландці-ка-толики (35 відсотків населення Ольстеру) були найбільш дискримінованою верствою у політичному і соціальному плані. 1967 року вони створили

138

1 Іівнічноірландську асоціацію борців за громадянські права, яка восени на ступного року організувала масові демонстрації. Проти демонстрантів було кинуто загони поліції; постраждало 77 осіб. Нова таємна воєнізована орган ізація - Ірландська революційна армія (ІРА) відповіла на поліцейські акції, спрямовані проти співвітчизників, терором. Лейбористський уряд в серпні 1969 року увів в Ольстер в підрозділи регулярної армії, що започаткувало довготривалу й трагічну ольстерську кризу.

Зовнішньополітична діяльність Г.Вільсона, орієнтована на повернення Великобританії репутації "сильної держави" та відновлення її попередньої ролі на міжнародній арені, мала очевидне зідеологізоване спрямування. У передвиборному маніфесті лейбористи проголосили боротьбу за мир, загальне роззброєння, мирне розв'язання міжнародних конфліктів, співпрацю між Заходом і Сходом, зміцнення Британської Співдружності націй як альтернативи вступу Англії до СЕС.

Разом з тим Г.Вільсон заявив про "особливі відносини" з США, відвідав 1965 року Сполучені Штати, підтримав їхню участь у війні у В'єтнамі та заходи, спрямовані на переозброєння.

Позитивні зрушення намітилися в англо-радянських відносинах. Упродовж 1964-1970 років почастішали двосторонні контакти державних та політичних діячів обоїх країн, розширилися торговельні, науково-технічні, культурні та інші зв'язки, було підписано низку важливих документів. У 1965 році відбувся візит міністра закордонних справ СРСР А.А.Громика в Англію, Майкла Стюарта - до СРСР. 1966 року сталася помітна подія в англо-радянських взаєминах: офіційний візит прем'єр-міністра Великобританії Г.Вільсона до Москви, його зустріч з тодішніми керівниками Радянського Союзу; аналогічна 1976 року- офіційний візит Голови Ради Міністрів СРСР О.Косигіна до Великобританії. В цьому ж році підписано угоду про встановлення прямого телефонного зв'язку між Кремлем та резиденцією прем'єр-міністра Великобританії.

1968 року відбувся новий триденний офіційний візит до СРСР прем'єр-міністра Великобританії Г.Вільсона. Найпотужніше розвивалося торгово-економічне та культурно-технічне співробітництво. Цьому сприяло те, що Великобританія послабила і усунула деякі перепони, які гальмували розвиток обопільної торгівлі. Зокрема, на СРСР були поширені кредитні умови торгівлі, які Англія надавала іншим своїм торговельним партнерам. Загалом протягом 1964-1970 років обсяг англо-радянської торгівлі зріс більше ніж у

2 рази і склав 1970 року 641 млн. крб. Таким чином, Великобританія посіла перше місце серед капіталістичних країн у торгівлі з СРСР. Щоправда, після 1968 року, тобто придушення "празької весни" у ЧССР, англо-радянська співпраця загальмувалася.

"Нові консерватори" та уряд Е.Хіта (1970-1974 роки). Г.Вільсон,

139

скориставшись сприятливою економічною кон'юктурою кінця 1969 - по-чатку 1970 років (позитивне сальдо платіжного балансу, зростання зарплати на 15 відсотків, а цін - лише на 8) оголосив дострокові парламентські вибори на літо 1970 року. Черговій перемозі лейбористів мав посприяти новий виборчий закон, який надавав право голосу громадянам, яким виповнилося 18 років. Таким чином, лейбористи очікували підтримку 3,5 млн. молодих англійців. Саме тоді відбулося повне замирення в Ольстері, обнадійливими були для лейбористів і дані громадського опитування..

Передвиборний маніфест їхньої партії мав дещо рекламний характер, що засвідчує його назва "Тепер Британія сильна - зробімо ж її прекрасним місцем для життя!" Лейбористи знову обіцяли державне житло тим, хто потребує, турботу про людей похилого віку, ліквідацію безробіття і вкотре -більш справедливий розподіл багатств. Лідери партії висловили вірність принципам НАТО та бажання домогтися членства Англії в ЄЕС.

Проте вибори, які відбулися .18 червня 1970 року, принесли перемогу консерваторам, які здобули 46 відсотків голосів та 330 депутатських мандатів. За лейбористів проголосувало 43 відсотки виборців, а в парламенті їм дісталося 287 мандатів. Новий уряд очолив Едвард Хіт - один із найпопу-лярніших політиків того часу, високоосвічений, інтелігентний діяч, підполковник у відставці, учасник другої світової війни, знавець класичної музики, яхтсмен. Він імпонував англійцям своєю твердою волею та цілеспрямованістю. Е.Хіт очолив політичні сили, названі "новими консерваторами".

Будучи однією з провідних держав, займаючи за обсягом промислового виробництва 5-е місце у капіталістичному світі і 2-е після США за обсягм зарубіжних інвестицій та наукових розробок, Великобританія разом з тим поволі втрачала свої світові пріоритети. Англійська економіка вступила у 1970-і роки, переживаючи серйозні труднощі, пов'язані передовсім з застоєм та падінням темпів виробництва, необхідністю структурних змін, енер-гетичною та валютною кризами, безробіттям та інфляцією. Нові консерва-тори прийшли до влади під лозунгом "відродження принципів старого кон-серватизму": свободи конкуренції, індивідуалізму, утвердження демократії "власників". Власність, на їхню думку, забезпечувала справжню свободу і незалежність особистості і разом з тим створювала всі необхідні умови для розвитку суспільства в епоху науково-технічного прогресу. Скептично ставилися вони до лейбористської концепції "держави загального добробуту". Нові консерватори, очолювані Е.Хітом, були передтечею ідеології, під знаком якої у 1980-1990-х роках відбулася глибока трансформація англійського суспільства.

Реалізувати настанови "нових консерваторів" урядові Е.Хіта не вдалося. Спробу подолати відставання Великобританії та здійснити модернізацію економіки він намагався шляхом "повзучої денаціоналізації", тобто поетап-

140

мої реприватизації національних галузей, запровадженням вільного курсу фунта на світових ринках, скороченням соціальних асигнувань, зняттям обмежень на квартплату, ціни та зарплату. Одночасно були ліквідовані декілька заснованих лейбористами відомств: з реорганізації промисловості, національне управління з цін та доходів, департамент у справах зайнятості та продуктивності праці.

Важливим заходом консерваторів, спрямованим проти робітничого руху, став закон "Про відносини в промисловості", схвалений парламентом 5 серпня 1971 року. Закон передбачав обмеження прав профспілок, обов'язкову реєстрацію тред-юніонів, штрафи за "дикі страйки" (за недотримання закону профспілки підлягали штрафам у 100 тисяч фунтів стерлінгів) та створення спеціальних судів ("промислових трибуналів") для розгляду трудових конфліктів.Слід зазначити, що правочинність цього закону на осінь 1972 року визнали лише 32 невеликих профспілки (25 тисяч осіб).

У березні 1973 року консервативний уряд вступив у другу фазу своєї антиінфляційної політики. Були створені управління контролю за зарплатами, цінові комітети, яким надано повноваження регулювати ставки оплати праці та рівень цін, розміри дивідендів, орендну та квартирну платню. Підприємці отримали право в ряді випадків підвищувати ціни. 1973 року роздрібні ціни на продукти виросли на 158 відсотків.

Результати соціально-економічної політики консерваторів, так званої "тихої революції", були невтішними. Англія закінчила 1973 рік з найбільшим за всю історію дефіцитом платіжного балансу в 2,3 млрд. фунтів стерлінгів. У результаті запровадженого з 1 січня 1974 року примусового триденного робочого тижня обсяг промислового виробництва скоротився на 30 відсотків, що, у свою чергу, негативно позначилося на матеріальному становищі трудящих. За даними міністерства зайнятості та продуктивності праці, армія безробітних (разом з тимчасово звільненими) сягла 2 млн.250 тисяч осіб ( на початку 1970-го року вона нараховувала 800 тисяч, а у січні 1972 року - 1 млн. осіб).

Проте найдраматичніші проблеми консервативного правління були пов'язані зі страйковим рухом. Яскравим прикладом цього може слугувати виступ суднобудівників Верхнього Клайду в Шотландії, який тривав з липня 1971 по лютий 1972 року. Страйкарі протестували проти закриття верфі та звільнення робітників. Захопивши верф, вони вигнали керівництво, організували самоуправління і домоглися зростання продуктивності праці.

Новий удар завдали урядові шахтарі, які в липні 1973 року зажадали підвищення зарплати. Уряд, здійснюючи антиінфляційну політику, відповів відмовою. Почався страйк. Е.Хіт оголосив надзвичайний стан, запровадив триденний робочий тиждень, зменшив постачання електроенергії для побутових потреб. Країна фактично була паралізована, кількість безробітних

141

досягла 2 млн. осіб.

Прем'єр-міністр призначив дострокові вибори. Вперше в історії Англії вибори були спричинені активізацією страйкової боротьби. Преса назвала їх "пожежними". Консерватори сподівалися перекласти всю вину на страйкарів і одержати від виборців новий мандат на наступні п'ять років.

Уряд консерваторів запровадив пряме управління Ольстером з Лондона, 1972 року розпустив стормонт (парламент) в Ольстері.

Головним досягненням уряду Хіта в зовнішньополітичній сфері стало приєднання Великобританії до "Спільного ринку", що сталося 1 січня 1973 року і спричинило відповідну перебудову економічної структури в країні та низку фінансових реформ, необхідних для адаптації до загальних вимог ЄЕС. Якісні технічні зрушення в англійській промисловості дозволили підвищити продуктивність праці та збільшити англійські інвестиції в країни співто-вариства. Разом з тим при вступі до ЄЕС Великобританія поступилася своїми претензіями щодо сільськогосподарських преференцій, відмовилася від особливих торговельних угод з країнами Співдружності та використання фунта стерлінгів як резервної валюти у міжнародних розрахунках.

Правління лейбористів в 1974-1979 роках. Дострокові вибори 28 лютого 1974 року завершилися поразкою стратегії консерваторів, які мали намір збільшити кількість своїх мандатів і сформувати "сильний уряд". Лейбористи отримали 301 депутатський мандат (38 відсотків голосів виборців), а консерватори - 295 (37 відсотків). Незначна перевага (1 відсоток голосів виборців), яку здобули лейбористи, також не дала їм можливості сформувати міцний і стабільний уряд.

Напередодні виборів лейбористи затвердили на своїй конференції нову-"Лейбористську програму для Великобританії", найлівіший документ з часу прийняття програми 1945 року. Керівництво британських "соціалістів" обіцяло домогтися "соціальної справедливості", "змін у балансі влади і розподілу матеріальних благ на користь трудящих." З цією метою передбачалося націоналізувати 25 найбільших компаній країни ( у будівництві, верстатобудуванні, транспорті, нафто- та газовидобутку, авіаційній сфері, частково у фармацевтичній), викупити землю під забудову муніципального житла, запровадити податок на майно, збільшити пенсії, ліквідувати інфляцію, знизити квартплату, розширити житлове будівництво; у зовнішній сфері - скоротити на 600 млн. фунтів стерлінгів витрати на військові потреби, переглянути умови участі Великобританії у "Спільному ринку", поліпшити стосунки з СРСР.

Найнагальніші проблеми (інфляція, безробіття, низькі темпи зростання виробництва) лейбористи пропонували розв'язати шляхом активного втру-чання держави в економічну сферу, розширення державного сектору та планування.

Новий уряд, який очолив 58-річний Г.Вільсон, розпочав свою

142

діяльність із врегулювання проблем страйкарів. Зокрема, шахтарям було підвищено на 20 відсотків зарплату і запроваджено щорічну тритижневу оплачувану відпустку. Наступним кроком лейбористського уряду стало «за-мороження» квартплати до кінця 1974 року, згодом - скасування «надзвичайного стану» та закону «про відносини у промисловості», збільшення державних виплат низькооплачуваним категоріям населення (субсидій, пенсій та стипендій), виділення 300-мільйонної субсидії на житлове будівництво та 500-мільйонної для підтримки стабільних цін на м'ясо, борошно, хліб, молоко, сир, чай.

Широко розрекламовану націоналізацію було зведено врешті-решт до передачі в державне підпорядкування суднобудівної, авіаційної промисловості та земель, відведених під забудову житла. Водночас підвищено ціни на продукцію націоналізованих секторів промисловості (газ та електроенергію). Програми, які стосувалися націоналізації та планування, репрезентували частину «соціального контракту», укладеного між лейбористським урядом та профспілками. За задумом лейбористів, цей «контракт» мав забезпечити «національну єдність», тобто погоджену поведінку провідних груп нації шляхом взаємних поступок з метою подолання економічних труднощів і стабілізації політичної ситуації в країні. «Соціальний контракт», повторюючи по суті «політику доходів», запроваджену лейбористами у 1960-х роках, передбачав інший критерій збільшення зарплати, за яким профспілки зобов'язувалися висувати вимоги щодо відвищення заробітньої платні тільки відповідно до росту цін та продуктивності праці. Натомість уряд мав контролювати ціни, збільшити асигнування на охорону здоров'я та освіту, розгорнути громадські роботи та професійну перепідготовку робітників.

Щоб здобути абсолютну більшість у парламенті, лейбористи провели 10 жовтня 1974 року позачергові вибори і перемогли, отримавши 319 депутатських місць, а торі - 276.

Головною турботою лейбористського уряду у 1975 році залишалися економічні проблеми. Міністр фінансів нагадував співвітчизникам, що країна живе не на зароблені гроші: з кожних 100 фунтів стерлінгів, витрачених англійцями, 5 - позичені. Не дивно, що бюджет країни на цей же 1975 рік базувався на згортанні державних витрат та збільшенні прямих і непрямих податків: державні субсидії на продовольчі товари скорочувалися на 150 млн. фунтів стерлінгів, на житлове будівництво - на 65 млн., на потреби націона-лізованого сектору вони впали з 550 млн. до 70 млн. фунтів стерлінгів. Ан-тиінфлящйні заходи («атака на інфляцію»), схвалені парламентом, передбачали обмеження зростання зарплати десятьма відсотками, хоча роздрібні ціни підвищувалася щорічно на 20 відсотків. Різке зменшення золотовалютних резервів (фунт стерлінгів знецінився наприкінці 1975 року на 30 відсотків) змусило ГВільсона звернутися до МВФ. Навесні 1976 року Англія отрима-

143

ла кредит від цієї світової фінансової організації в 5,3 млрд. доларів.

1975 року лейбористи вперше в історії країни зініціювали референдум з питання вступу Великобританії до «Спільного ринку»: 67 відсотків англійців проголосували за збереження членства своєї країни в ЄЕС.

Проте «соціальний контракт» давав збої, про що засвідчила відставка з «особистих мотивів» Г.Вільсона, яка сталася у березні 1976 року. Цей несподіваний крок лейбористського прем'єра посіяв чимало сумнівів щодо щирості названих ним мотивів відставки (зокрема, вік, йому виповнилося лише 60 років). Найбільш вірогідним є те, що йому, досвідченому державному діячеві, інтуїція підказала, що далі керувати по-старому неможливо, тому краще в інтересах країни і своїх власних дати дорогу до державного керма молодим людям і тим прискорити процес змін. Цілком ймовірно, на цей крок підштовхнула Г.Вільсона зміна у керівництві консервативної партії (в лютому 1975 року її очолила М.Тетчер).

Новим лідером лейбористської партії було обрано міністра закордонних справ Джеймса Каллагена, який 5 квітня сформував новий уряд, уклавши з лібералами пакт про співпрацю. Цим обранням лейбористські парла-ментарі висловилися за продовження попереднього «консенсусного» курсу. За своїм походженням Дж.Каллаген був рядовим англійцем. Рано втратив батька. Родина не отримувала пенсії, жила бідно. Прихильність до лейбористських принципів хлопець відчув тоді, коли депутат-лейборист з Портсмуту домігся для родини Каллагенів пенсії (36 шиллінгів на тиждень). У 19 років він вступив до цієї партії. Працював тоді у портовому управлінні. Під час другої світової війни служив на флоті. З 1945 року Дж.Каллаген - депутат палати громад. У 1964-1970 роках обіймав посади міністра фінансів та міністра закордонних справ у кабінетах Г.Вільсона.

Новий прем'єр-міністр, на чотири роки старший за Вільсона, і незважаючи на те, що був розробником попереднього курсу, проголосив остаточний перехід до політики бюджетної економії, антиінфляційних заходів, відмови від планів націоналізації. Швидко й ефективно відреагував уряд Дж. Каллагена на перше серйозне випробовування, яке випало йому одразу після заміни лідера партії, а саме, на фінансову кризу, котра практично унеможливила продовження взятого 1974 року соціал-реформістського курсу. Безпосередньою причиною кризи стало різке, більше ніж на 5 відсотків падіння курсу фунта стерлінгів стосовно долара та інших західних валют. Глибша ж причина цього полягала у падінні довіри міжнародного капіталу до міці британської економіки. Пропонувалося два варіанти виходу з кризи: 1) запро-вадження протекціоністських бар'єрів щодо імпорту та вивозу за кордон ка- . піталів; 2) обмеження державних витрат і оздоровлення на цій основі фінансового стану країни (ініціатива міністра фінансів Д.Хілі). Уряд та прем'єр обрали другий варіант. Вийшло так, що всупереч своїй прихильності до кей-

144

нсіанства, вони вдалится до антикейнсіанських, монетарних методів «лікування» економіки і домоглися успіху. Це, до речі, було однією з умов МВФ при наданні нової позики 1977 року в 2,3 млрд доларів. Позики Міжнародного валютного фонду, перші дивіденди від видобутку нафти у Північному морі, а також режим обмеження зарплати дозволили закінчити 1977 рік з активним торговельним балансом, у чотири рази збільшити золотовалютні резерви (до 20 млрд. доларів). Рішуче були припинені спроби тред-юніонів поширити свій контроль на сферу інвестиційної політики та виробничої інформації.

Успішно подолав уряд Дж.Каллагена і політичну кризу, яка підстерігала його. Суть її полягала в тому, що мінімальну перевагу у три депутатські мандати, яку мали лейбористи у палаті громад після виборів 1'974 року, вони на 1977 рік втратили. Консерватори скористалися цим і винесли у парламенті вотум недовіри урядові лейбористів. Прем'єрові довелося піти на безпрецедентний у повоєнній історії Британії крок: укласти з лібералами, фракція яких нараховувала 13 осіб, пакт про взаємопідтримку. Це дозволило відбити атаку консерваторів і продовжити ще на два роки діяльність парламенту. Щоправда, пакт з лібералами сприяв поправінню урядового курсу лейбористів. Були остаточно відхилені проекти широкомасштабної націоналізації та перерозподілу доходів та багатства, що їх декларували лейбористські програми 1973 і 1976 років.

Зміцнилися певною мірою позиції Англії на міжнародній арені. Референдум підтвердив умови її вступу до ЄЕС та представництво в Асамблеї Співтовариства ( нині "Європейський парламент"). Англія взяла участь у нараді в Гельсінкі 1975 року та підписанні Заключного акту, поліпшилися стосунки з СРСР ( 1975 року ГВільсон здійснив візит до Москви і підписав договір про співпрацю на 10 років).

Лейбористський уряд домігся високого рейтингу. Громадські опитування восени 1978 року зафіксували навіть деяку перевагу лейбористів над консерваторами. Рівень інфляції на цей час складав усього 8 відсотків. Обставини були найсприятливіші для проведення дострокових парламентських виборів. Але Дж. Каллаген спростував чутки про вибори восени 1978 року, він сподівався на ще сприятливішу ситуацію для партії і припустився грубої політичної помилки. Як це було і в попередні роки, найслабшим місцем у діяльності уряду виявилися стосунки з профспілками. Британські тред-юні-они, уклавши соціальний контракт, дотримувалися його упродовж трьох років. А вже 1977 року вони фактично розірвали контракт, а з'їзд Британського конгресу тред-юніонів (БКТ), який відбувся у вересні 1978 року, більшістю голосів схвалив резолюцію про перехід до опозиції щодо урядової політики. Уряд не надав серйозного значення цій акції і поплатився за це. Коли восени 1978 року почався процес підвищення зарплати у приватному секторі, проф-

145

спілкові організації державного сектору висунули аналогічні вимоги. Іакий був початок "спекотної зими" 1979 року, в ході якої страйки робітників державних служб набрали масового деструктивного характеру, поставивши під загрозу не тільки вплив та авторитет уряду, а й загальну соціально-політичну ситуацію в країні. Так, внаслідок страйку сміттярів вулиці і майдани багатьох міст перетворилися на звалища відходів та джерело антисанітарії. У багатьох випадках, навіть екстренних, не працювала медична швидка допомога. Ситуація ускладнювалася розгулом злочинності. "Тривожна зима", (під такою назвою увійшла в історію зима 1979 року), суттєво збільшила перевагу торі. Тільки весною 1979 року становище в країні дещо стабілізувалося, хвиля страйків почала спадати.

Та уряд Дж.Каллагена "спіткнувся" на питанні чисто політичного характеру: наданні автономії Шотландії та Уельсу. 1 березня 1979 року референдум в Уельсі і Шотландії не дав лейбористам бажаних 40 відсотків голосів. Цим скористалися консерватори: 22 березня 1979 року вони внесли до палати громад резолюцію про вотум недовіри урядові лейбористів. За це проголосувало 311 депутатів, проти - 310. Подібне сталося з лейбористами 1924 року. Парламент був розпущений, нові вибори призначено на 3 травня 1979 року.

Великобританія кінця 1970-х - початку 1980-х років. В 1970-х роках країна пережила цілий комплекс складних проблем. Найважливішою серед них був стан економіки: катастрофічне падіння вартості фунту стерлінгів, принизливі, як для великої держави, умови Міжнародного валютного фонду при отриманні кредитів. Частка Великобританії в промислово-, му виробництві капіталістичного світу продовжувала неухильнозменшува-тися: з 11,6 відсотка в 1950 році до 9,3 відсотка - у 1960 році, до 8,3 відсотка - у 1965 році і 7,1 відсоток - у 1970 році. Середньорічний темп зростання валового національного продукту знизився з 3,2 відсотка в 1958- 1961 роках до 2, 2 відсотка в 1965-1970 роках і був значно нижчим, ніж в інших західних державах. На кінець 1970-х -початок 1980-х років рівень життя у Великобританії виявився на 20-25 відсотків нижчим, ніж у Франції та ФРН, і складав 92 відсотки від середньоєвропейського.

Крім зазначеного, очевидними були й інші прогалини в соціально-економічній системі. Серед них: 1) надмірна влада в руках профспілкової верхівки, часто надто віддаленої від трудящих, вона виступала монополістом на ринку праці і тому ультимативно вимагала підвищення заробітної плати без будь-якого узгодження зі зростанням продуктивності праці; 2) надмірне оподаткування: на 1979 рік, тобто на початок правління М.Тетчер, вища ставка податку на підприємницькі прибутки складала 83-98 відсотків; 3) висока

146

інфляція, у зв'язку з чим - постійні дотації на нерентабельні державні підприємства, нескінченна спіраль "зарплата - ціна" породжувала дефіцит бюджету та посилювала інфляцію, яка складала 15-20 відсотків; 4) надмірна влада в руках держави, що здійснювалась все зростаючим бюрократичним апаратом; 5) збільшення соціальних витрат за відсутності різкого зростання виробництва.

В 1970-х роках лейбористський уряд у Великобританії проявляв надмірну активність у сферах, не притаманних капіталістичній системі. Так, сталеливарна, вугільна, газова, електроенергетика і нафтова галузі були націоналізовані. Державному контролю підлягали не лише ці галузі промисловості, а значною мірою і вся британська економіка. Держава постійно втручалася у справи, які найкраще регулюються природним шляхом - попитом та пропозицією. Функціонування вільного ринку гальмувала величезна кількість обмежувальних інструкцій, постанов, важелів контролю та регулювання. Британська бюрократія, хоч і не так корумпована, як в СРСР та пострадянських державах, оскільки є високооплачуваною, все ж використовувала своє становище повною мірою. Іншими словами, Британія в 1970-і роки перетворилась в застійне суспільство з застійною економікою.

За таких обставин до влади в Британії прийшли нові політики з новими ідеями на чолі з М.Тетчер. Ії програма була проста й зрозуміла для більшості англійців. Основне полягало у тому, що М.Тетчер та її прихильники виступили проти будь-яких форм монополізму (чи то в сфері економіки, чи то в сфері виробничих відносин) і взагалі проти активного і широкомасштабного втручання урядових органів в господарські процеси. До речі, ще Адам Сміт говорив про ідеальне державне управління як про функції "нічного охоронця". Саме такого "нічного охоронця", правда, іноді з великою палицею, спробувала створити М.Тетчер, намагаючись обмежити владу лише сферою законності та правопорядку.

Парламентські вибори 1979 року та перемога консервативної партії. Маргарет Тетчер - прем'єр-міністр Великобританії (1979-1990 роки). Ще ніколи в історії Англії преса й інші засоби масової інформації не відігравали такої важливої ролі на виборах, як 1979 року. З 18 найпопулярн-іших газет лише дві не підтримали торі. Програму консерваторів газета "Гар-діан" 1 травня 1979 року схарактеризувала украй лаконічно:" Торі розігрують червону карту". Кульмінацією атаки на лейбористську партію і профспілки, які її підтримували, стала стаття, опублікована 25 квітня у найкон-сервативнішій англійській газеті "Дейлі мейл" під заголовком "Дюжина брудних лейбористських трюків". "Грандіозною брехнею" було названо 12 гасел - передвиборних обіцянок лейбористів, які стосувалися безробіття, податків, профспілок, відновлення законності і порядку. Вислів " 12 трюків" став найпоширенішим у передвиборні дні. Тож не випадково, що за лейбористів про-

10*

147

голосувало менше половини (45 відсотків) робітників. Консерваторів підтримала молодь, яка вперше взяла участь у виборах.

Вибори 3 травня 1975 року принесли успіх консервативній партії та її лідеру М.Тетчер. У парламенті завдяки мажоритарній системі вона отримала абсолютну більшість - 339 місць ( з 635), лейбористи - 269, а ліберали -11.

4 травня, о пів на третю, Дж. Каллаген подав королеві Єлизаветі II у Букінгемському палаці прохання про відставку. А через годину М.Тетчер цілувала руку королеві вже як прем'єр-міністр країни. Вперше в історії найвищу посаду у Сполученому Королівстві зайняла жінка.

Маргарет Гільда Тетчер (дівоче прізвище - Роберте) народилася 13 жовтня 1925 року в сім'ї найманого робітника Альфреда Робертса ( пізніше власника невеличкої бакалійної крамниці, а згодом і двох) у містечку Грен-тем (графство Лінкольншир). Це була типова провінційна родина середнього статку, працьовита, дуже ощадлива і глибоко релігійна (Робертси належали до методистської церкви). Мати займалася хатнім господарством, а батько, ставши помітною постаттю у містечку,хоч і не мав вищої освіти, почав брати участь у діяльності місцевого осередку консервативної партії. В роки другої світової війни його обрали мером міста. Саме він справив на Маргарет найбільший вплив, сподіваючись, що його улюблена донька досягне того, що не вдалося йому. Маргарет зростала допитливою, наполегливою і впев-неною в своїх силах дівчинкою. Весь вільний від навчання час допомагал'а батькам у крамниці. Вже у 10-річному віці стала брати участь у шкільному дискусійному клубі. Закінчила школу із відзнакою. Це дозволило їй стати студенткою Оксфордського університету (тоді дівчатам нелегко було потрапити до цього привілейованого навчального закладу). Тут вона вивчала органічну хімію. Водночас вступила до консервативної партії, активно працювала в одному з її осередків. Керівники партії звернули увагу на її енергійність, відданість суспільним ідеалам та цілеспрямованісті у роботі. На третьому році навчання Маргарет, першу жінку, обрали президентом університетської консервативної асоціації. 1946 року 21-річна дівчина взяла участь у ро-боті з'їзду консервативної партії. Промова У.Черчілля справила на неї незабутнє враження.

Щоправда, на шляху до політичного Олімпу М. Тетчер довелося пережити не одну прикру невдачу. Так, двічі, 1948 і 1951 року, їй не пощастило виграти парламентські вибори й потрапити до парламенту. Але поразки тільки гартували її політичну волю.

Оксфордський університет Маргарет закінчила з посередніми успіхами. Почала працювати за фахом і швидко відчула, що хімія — не її покликан-ня. 1950 року вона познайомилася з Девідом Тетчером, успішним бізнесменом, старшим за неї на 10 років. Через рік вони стали подружжям. Шлюб з

148

Девідом дозволив Маргарет попрощатися з хімією і присвятити себе цілко-вито політиці. Для цього вона здобуває ще юридичну освіту, провадить упродовж 1954-1957 років успішну адвокатську практику, бере активну участь в організації "Консервативні адвокати" та Асоціації консервативних адвокатів, заводить знайомства серед провідних діячів партії, шукає надійний виборчий округ. Ним виявилося багате, заселене переважно євреями, передмістя Лондона - Фінчлі.

1954 року, у 34-річному віці М.Тетчер стала депутатом парламенту. За неї віддали голоси 53 відсотки виборців. Відтоді вона незмінно перемагала в цьому окрузі на всіх парламентських виборах. З 1961 по 1964 рік Тетчер обіймає посаду молодшого міністра (заступника міністра) з пенсійного забезпечення та соціального страхування в уряді Г.Макміллана. З 1970 по 1974 рік - міністр освіти. Після поразки консервативної партії на виборах 1974 року постало питання про обрання нового лідера. Консерватори гостро відчу-вали необхідність нової програми, нових підходів. Е.Хіт та У.Уайтлоу не запропонували нових ідей. Зате М.Тетчер не тільки подала нову програму, айв роки, які передували виборам, зуміла переконати рядових членів партії, що саме вона здатна стати лідером-новатором. "Маргарет Тетчер очолила партію тому, що запропонувала змінити курс",- зазначає її біограф.

За час виборчої кампанії Тетчер відвідала чимало міст і містечок Великобританії, третину цього часу провела в дорозі, подолавши 5 тисяч кілометрів. Щодня робила шість зупинок для участі в мітингах і зустрічах. А під вечір поверталася до столиці, щоб взяти участь у прес-конференціях, проводити консультації. її аргументація за програму консерваторів виявилася сильнішою, а головне, доступнішою рядовим англійцям, аніж аргументація лейбористів.

"Новий консерватизм" був у тлумаченні Тетчер та в уяві багатьох рядових англійців не черговою політичною чи філософською теорією, а близьким і зрозумілим поняттям, яке Тетчер часто висловлювала мовою, доступною і домогосподарці. Вона не любить абстракцій, майже не вживає таких слів, як монетаризм, етатизм (чи антиетатизм), кейнсіанство, трудові відносини тощо. Зате користується висловами, зрозумілими широкій аудиторії: "велика держава", "велич держави", "чесно зароблені гроші", "жорстока економія", "тиранія профспілок" (профспілки, маючи монополію на ринку праці, "наганяють" зарплату, гальмують зростання продуктивності праці, сприя-ють підвищенню цін, а, отже, спричиняють втрату Британією позицій), "вміння стояти на власних ногах". "Моя політика,- переконувала М.Тетчер,-грунтусться не на економічній теорії, а на прикладах, на яких я була вихована разом з мільйоном мені подібних": чесна робота і чесний заробіток, життя відповідно до можливостей, заощадження на чорний день, власний дім, власна справа, своєчасна оплата рахунків, підтримка поліції". Ці чесноти

149

прийнято називати дрібнобуржуазними, а вона нагадує про них упродовж майже 50 років.

Основні ідеї нового консерватизму зводилися до: денаціоналізації, де-регулювання, дебюрократизации до змін у системі соціальних послуг, оподаткування, у трудовому і профспілковому законодавстві.

Найбільшою теоретичною абстракцією, якою оперувала перша англійська жінка прем'єр-міністр, був вислів "демократія власників", яка мала запанувати у Британії. Державу, як уже сказано вище, Тетчер пропонувала перетворити, за А.Сміхом, у нічного сторожа, в руках якого має бути кий, оскільки опікуватися вона повинна передусім сферою законності та правопорядку.

М.Тетчер, безперечно, видатна особистість. Оглядачі відзначають насамперед її колосальну працездатність, блискучий ораторський талант, уміння висловлюватися чітко, логічно, дохідливо, переконливо. Широко відома глибока релігійність М.Тетчер. Будучи лідером партії і головою уряду, вона вважала, що в її особі усі повинні бачити передусім жінку. Одягалася модно і гарно, любила компліменти. її родинне життя і політика - то різні сфери, співіснують вони паралельно. У подружжя Тетчер двоє дітей-близнюків -Марк і Керол. 1989 року вона стала бабусею: у Марка народився син. Вже легендою стали розповіді про те, як "залізна леді" щодня сама готує сніданок своєму чоловікові, про якого завжди говорить з великою повагою. Водночас М.Тетчер приписують інші риси: незвичайне честолюбство, самовпевненість, безапеляційність тощо.

Приватизація, її особливості та створення "демократії власників". Одним із найперших завдань кабінету М.Тетчер у галузі економіки була приватизація державних підприємств, часто неприбуткових. У вигляді дотацій вони поглинали левову частку державного бюджету. На 1979 рік націоналізований сектор промисловості давав лише 10 відсотків валового національного продукту. Чимало державних підприємств стали символом неефективності.

Отже, причини приватизації відомі: неефективність державних підприємств, низька продуктивність праці на них, висока капіталомісткість, низька прибутковість. Щодо її мети, то вона зводилася не тільки до підвищення ефективності, але мали скоротити державні витрати, ліквідувати державний дефіцит, надати широкі права підприємствам, послабити роль та вплив профспілок, розширити коло індивідуальних акціонерів. Реалізація цих завдань, за словами М.Тетчер, дозволила побудувати суспільство " народного капіталізму", інакше - створити "демократію власників" замість проголошеної лейбористами "держави загального добробуту".

Щоправда, М.Тетчер довелося витримані низку атак своїх опонентів щодо методів приватизації. Пропонувалось два шляхи: безкоштовна роздача

акцій робітникам компаній і купівля акцій. Британський прем'єр-міністр та її однодумці відкинули перший варіант. Вони виходили з того, що цінується лише те, що важко дістається. Було взято курс на продаж державних підприємств.

У приватизаційній політиці консервативного уряду можна виділити ряд етапів: з 1979 по літо 1984 року здійснювався переважно продаж підприємств конкурентоздатних галузей. Пояснюється це тим, що уряд прагнув зменшити потреби державного сектору в позиках. Це був період так званої "малої приватизації": в приватний сектор передавалися невеликі за розмірами компанії; з літа 1984 року по осінь 1987 року процес приватизації визначався в основному прагненням розширити коло власників акцій. Уряд продавав великі компанії; з 1987 року розпочався процес розпродажу галузей комунального господарства.

Надзвичайно цікавий аналіз форм продажу державних підприємств зробив московський вчений-економіст В.Б. Студенцов За його спостереженнями, державне підприємство можна було продати лише на відкритих торгах або ж приватно (закрито). Кожна із форм мала свої позитивні та негативні сторони. Купівля на відкритих, публічних торгах передбачала обов'язкове перетворення роздержавленого підприємства у відкрите акціонерне товариство. У цьому випадку більш достовірною була і ціна, яка формувалася на необмеженій конкурентній основі. Водночас існувала класична купівля акцій за фіксованими цінами. Основна мета цього нововведення, тобто купівля акцій за фіксованими цінами, полягала в залученні до придбання акцій дрібних інвесторів та вкладників. Так, 75 відсотків акцій Британського управління аеродромів було продано за фіксованими цінами і можливість придбати їх надавалася лише британським громадянам. При приватній торгівлі (з рук у руки чи на закритих торгах) ціна підприємства визначалася в ході переговорів, а, отже, в результаті обмеженої за масштабами конкуренції.

Враховано було ще одну обставину, яка неминуче виникне і в Україні, якщо процес приватизації в ній триватиме і набере масового характеру: бралося до уваги, хто стане власником державних денаціоналізованих підприємств. Українська періодика переповнена пересторогами на предмет того, що державне майно буде скуплено західними державами, корумпованими структурами, а народ залишиться осторонь цього процесу. В Англії цю проблему вирішували чітко. Уряд строго контролював структуру тих, хто купував акції. Методи були різні: 1) шляхом визначення різних цін для різних категорій населення; 2) запроваджувалося пряме квотування акцій. За приклад тут може стати - продаж 12 електропостачальних компаній, який здійснено останнім часом. Для індивідуальних покупців було виділено 34,4 відсотка, для британських інституцій - 45,6 відсотка і для зарубіжних фізичних і

151

юридичних осіб - 20 відсотків акцій. Проте пропорції могли змінюватися на користь індивідуальних акціонерів у тому випадку, коли вітчизняні заявки на акції в 1, 75 раза перевищували виділену з самого початку їхню кількість, тоді 20 відсотків акцій, призначених для зарубіжних інвесторів, передавалися громадянам Англії. Існувала також практика передачі акцій, які виділялися британським економічним та фінансовим інститутам, знову ж таки на користь індивідуальних вкладників. В цілому питома вага індивідуальних інвесторів могла зрости до 53 відсотків.

Щоправда, на практиці власниками акцій ставали все-таки переважно британські фінансові інституції, перед якими були поставлені надзвичайно складні завдання, а саме: сприяти перебудові економіки. Нова лінія в економічній політиці стала відповіддю британських консерваторів на проблеми, що їх диктував сучасний.етап НТР. Треба визнати, що М.Тетчер швидше від своїх політичних конкурентів як опозиційних, так і у власній консерва-тивній партії, вловила нагальні потреби часу. Вона без вагань відкинула старі догми і своєю політикою підкреслила необхідність радикальних технологічних перетворень, структурної перебудови суспільного виробництва на базі наукових технологій, мікропроцесорної техніки, інформатики та автоматичних систем управління. Головні важелі у цьому надзвичайно складному процесі було передано в руки приватного бізнесу та підприємництва.

Водночас дрібним інвесторам і працівникам компаній під час приватизації надавалися відповідні пільги: оплата вартості акцій частинами, власне, в кредит терміном від 2 до 60 місяців; преміювання лояльних робітників та пенсіонерів однією безкоштовною акцією на кожні 10 куплених; створення резерву пільгових акцій -до 5 відсотків від загальної кількості. В цілому за 1980-і роки 500 тисяч працівників підприємств, що приватизувалися (це до 90 відсотків від загального числа) купили акції у "своїх" компаніях.

Ще одним важливим моментом в економічній політиці М.Тетчер була ставка на розвиток дрібного та середнього бізнесу. Значною мірою тут відзер-калювалось її соціальне походження та симпатії, а також серйозні ідеологічні та політичні фактори: саме середні верстви - традиційна соціальна база торі. Враховано було й те, що дрібний і середній бізнес перетворився в нову економічну силу в структурі капіталістичного господарства. Він дуже ефективно взаємодіє з великим бізнесом, а в деяких галузях суттєво доповнює його, особливо в сфері обслуговування. Це можна підтвердити фактами: у 1989 році у Великобританії щотижня виникало 1 500 дрібних підприємств. Фірми, на яких працювало менше 20 осіб, складали 96 відсотків від усіх 2,5 млн. наявних тоді англійських фірм.

Уряд М.Тетчер запровадив також велику кількість безкоштовних про- .. грам, покликаних готувати безробітних до відкриття ними власної справи, юридичного чи підприємницького консультування. Держава надавала пільгові

152

кредити, запровадила пільгове оподаткування дрібного бізнесу. Не дивно, що з липня 1986 року по квітень 1990 року безробіття в Англії скоротилося майже вдвічі.

Важливо також підкреслити, що приватизація суттєво зміцнила мотиви діяльності працівників, перш за все - менеджерів. В 75 відсотках компаній після приватизації було змінено структуру управління, хоча перед тим планувалося зробити це тільки в 50 відсотках підприємств. 15 компаній взагалі ліквідували окремі ланки управління. Відбулося скорочення центрального управлінського апарату. Його переорієнтували виключно на стратегічне планування і проблеми фінансування. Так, центральний апарат управління аеропортів зменшився з 800 до 60 службовців. Приватизовані компанії почали активно запроваджувати бригадні та інші сучасні методи організації преміювання. У масштабах усієї країни зменшено тривалість робочого дня , виросла продуктивність праці, зросла прибутковість підприємств.

Важливою сферою приватизації стало житло. Уряд М.Тетчер ставив при цьому за мету: зменшити дотації на обслуговування муніципального житла та сформувати розлогий контингент домовласників. Цим заходом М.Тетчер різко збільшила лави своїх прихильників серед робітників і рядових урядовців. За роки її правління 1 млн. англійських родин стали власниками будинків, що становить 25 відсотків муніципального житла. Якщо, в 1979 році власні будинки мали 53 відсотки британців, то в 1987 році таких було вже 68 відсотків. Продаж квартир часто супроводжувався скидкою в ціні до 70 відсотків.

Загалом на початок 1991 року близько половини британського державного промислового сектору було передано в приватні руки. Серед них - нафтова та газова галузі, телефонний зв'язок, водопостачання, авіакомпанії, енергетика, металургія. В державній власності залишалось лише 4 галузі: вугільна, залізниці, поштова служба та атомна енергетика. Близько чверті всього дорослого населення, тобто 11 млн. осіб, стали власниками акцій підприємтсв (замість 3 млн. у 1979 році). До середнього класу у часи М.Тетчер зараховували себе понад 40 відсотків населення Великобританії.

Отже, за час прем'єрства М.Тетчер в країні, на думку багатьох, відбулося "економічне диво": Британія вийшла з кризового стану, темпи зростання виробництва у 1980-х роках склали 5 відсотків, це більше, ніж в інших великих країнах світу, крім Японії; продуктивність праці зросла протягом 1979 - 1989 років на 3,5 відсотка. Англія перейшла з сьомого місця в групі найбільш розвинутих індустріальних країн на п'яте .

Страйк шахтарів 1984-1985 років та антипрофспілкове законодавство. Серед цінністних орієнтацій неоконсерватизму взагалі і тетчеризму зокрема особливе місце належить індивідуалізмові, чи, що майже тотожне, антиколективізму. По суті індивідуалістична (антиколективістська) філосо-

153

фія лежить в основі всієї Соціально-економічної політики М.Тетчер. Найвиразніше ця філософія почала проявлятися після її перемоти на парламентських виборах 1983 року, зокрема, у сфері відносин між капіталом та працею.

Основним носієм колективістських засад виступають тут профспілки. До речі, як у керівництві консервативної партії, так і серед частини лейбористів, ще наприкінці 1960-х років сформувалося тверде переконання що однією з головних причин "англійської хвороби", точніше хвороби британської економіки, є надмірна влада і вплив профспілок, які неухильно домагаються необгрунтованого підвищення зарплати, зайнятості, а це шкодить інтенсифікації праці, організаційно-технічним нововведенням і тим самим знижує конкурентноздатність британської промисловості. Звідси пріоритетним напрямком тетчеризму стала політика обмеження влади та впливу профспілок. Однак, незважаючи на радикальну риторику, "залізна леді" діяла поступово і обачно. Перші законопроекти обмежували пікетування (повторне транспортних засобів, підприємств), "солідарні дії" та свободу профспілкової діяльності на підприємствах. Демократизації британських профспілок сприяли, на думку тетчерівських урядовців, запроваджене голосування по пошті при виборах керівництва та прийнятті рішень про страйки більшістю членів профспілки, обмеження прав "закритого цеху", сплата штрафів за недотримання законів. Водночас прем'єр-міністр, окрім прийняття законів, прагнула сформувати громадську думку, спрямовану проти засилля профспілок та корпоративну. Вона суттєво скоротила функції і повноваження Національної ради економічного розвитку (НРЕР), її галузевих органів, обмежила участь профспілок в інших державних органах, звела їхню діяльність до приватних питань (охорона праці, перепідготовка і працевлаштування людей). Корисним для уряду виявилося і падіння чисельності профспілок, особливо в традиційних галузях, працівники яких були найактивнішими учасниками проф-спілкового руху.

Проте тетчерівський кабінет усвідомлював, що конфлікту з профспілками не уникнути. Іноді здавалося, що він шукає приводу для такого конфлікту. Так було сприйняте урядове рішення 1984 року про ліквідацію профспілкової організації і заборону персоналові вступати у профспілки у військовому розвідувальному комплексі містечка Челтенхем.

Драматично розгорталися події і в ході конфлікту друкарів з власником газет "Тайме" і "Сан" Р.Мердоком, який у процесі технічного оновлення друкарні радикально зменшив чисельність її працівників. Уряд підтримав власника газет, кинувши проти страйкарів загони кінної та нічної поліції.

Проте головне випробування для М.Тетчер та її уряду було попереду. Воно пов'язане з тим, що ще 1981 року уряд оголосив про закриття 23 нерентабельних шахт. Щоправда, тоді це рішення було відкликано, але підготовка до майбутньої сутички з шахтарями розпочалася (робилися запаси ву-

гілля на електростанціях, нафти, добутої у Північному морі). Уряд дійшов порозуміння із суміжними профспілками електриків, працівників водопос-тачання, надав їм щедрі пільги, тим самим запобіг їхню участь у страйку

шахтарів.

Наступним кроком у підготовці консервативного керівництва до конфлікту з шахтарями, що назрівав, стало призначення (вересень 1983 року) керівником Національного управління вугільної промисловості (НУВП) Я.Мак-грегора, якого було запрошено із США для запровадження американських методів модифікації промисловості. Цей діяч зажив собі слави "знищувача профспілок". Очоливши НУВП, заохочуваний згори, 72-річний Я.Макгре-гор негайно приступив до здійснення урядового плану модифікації вугільної промисловості. Узяв він "курс на ліквідацію неекономічного виробництва". На початку березня 1984 року НУВП оголосило про намір закрити протягом року 20 шахт і скоротити 20 тисяч робітників.

Шахтарі відкинули диктат уряду і 20 березня 1984 року розпочали страйк, на чолі якого став лідер Національної спілки гірників Артур Скаргілл. Страйк тривав майже рік. Особливістю цієї акції стала не тільки її тривалість, масовість і наполегливість шахтарів: від самого її початку супроводжували жорстокість і насилля, до яких вдався уряд. Заздалегідь підготовані для придушення страйків поліцейські підрозділи, мобільні пікети, спеціально дібрані штурмові групи з бронемашинами, гранатометами, пожежним устаткуванням та могутніми водометними пристроями тільки й чекали команди, щоб завдати удару страйкарям. Такого масштабу поліцейських операцій у мирний час, зазначали англійські газети, Британія ще не знала.

Відразу ж після початку страйку керівництво профспілки попередило усі місцеві організації про підготовку поліцейських операцій, найбільш масштабних після історичного страйку 1926 року.

Під захист поліції було взято штрейкбрехерів (скебів), проти страйкарів велася цілеспрямована пропагандистська кампанія у пресі. "Білі перуки" (так називають у Великій Британії судових чиновників) штампували вироки про накладення на місцеві організації профспілки шахтарів штрафів, арешт їхнього майна, позбавлення керівників права розпоряджатися страйковими фондами. Кожен крок керівників профспілки був під контролем відповідних органів, діяла система підслуховування телефонних розмов А.Скаргілла та більшості лідерів Національної спілки гірників. М.Тетчер не раз кидала шахтарям звинувачення в тому, що вони є "п'ятою колоною політичних авантюристів, які прагнуть підірвати основи британського способу життя". Що ж стосується зарубіжної допомоги, то, як з'ясувалося пізніше, Скаргілл намагався одержати її не від споріднених з британськими трейд-юніонами міжнародних та національних профцентрів. а з Радянського Союзу та від лідера Лівії полковника Каддафі.

1Fr

На початку 1985 року шахтарський страйк пішов на спад, а 5 березня того ж року НСГ прийняла рішення про його організоване завершення. Уряд спромігся завдати профспілкам серйозного удару. Страйків у країні протя-гом 1985-1989 років стало значно менше, ніж у попередні роки.

За підрахунками профспілок, загальні втрати від страйку, завдані на-ціональній економіці через непоступливість уряду, становили понад шість млрд. фунтів стерлінгів. Цю цифру визнав пізніше й міністр фінансів Н.Ло-усон у своїй бюджетній доповіді в палаті громад.

Для закріплення успіхів у боротьбі з страйкарями палата громад 1987 року прийняла закон про подальше розширення повноважень поліції в її протидії "масовим заворушенням". Уряд торі асигнував 2 млн. фунтів стерлінгів на спорудження поблизу Лондона центру підготовки підрозділів поліції спеціального призначення. Видано було підручник, що популяризував такі методи, як "врізання" у натовп демонстрантів клином, "терор проти всіх без розбору", "виведення з ладу" тощо. 1990 року ухвалено ще один білль, у якому заборонялися акції солідарності, дозволялося звільняти робітників у разі їхньої індивідуальної участі в неофіційних акціях, запроваджувалася посада незалежних контролерів для проведення і перевірки підсумків голосування в тред-юніонах тощо.

Закон 1988 року захищав штрейбрехерів від заходів профспілок, навіть якщо страйк був визнаний законним і за його початок проголосувала більшість членів профспілки. Не можна ігнорувати і той факт, що тодішнє законодавство прагнуло протиставити особу окремого робітника профспілкам. Британське право у своїй основі, як відомо, індивідуалістичне, колективна праця і свободи обмежені. Закон 1988 року робив особливий наголос на судовому захисті штрейбрехерів від "невиправданих" заходів профспілок.

Враховуючи непопулярність антипрофспілкового законодавства, уряд пішов на значні витрати (у розмірі 277 337 фунтів стерлінгів) для випуску пропагандистських листівок на захист Робітничого акту 1988 року. Цей факт, щоправда, став приводом для гострих парламентських дебатів.

Послідовна і цілеспрямована діяльність уряду щодо законодавчого об-меження страйкової боротьби і активні дії проти страйкарів зрештою дали позитивні наслідки, якщо мати на увазі суто економічний ефекг. Значно зменшилася також і кількість членів профспілок - з 12,2 млн. у 1979 році до 9,1 млн. наприкінці 1987 року.

Реформування "держави загального добробуту". Поряд з реформуванням відносин власності та обмеженням прерогатив тред-юніонів важливою метою тетчерівського наступу стала перебудова системи державних соціальних послуг, або лейбористської "держави загального добробуту". На думку тетчеристів, докорінна реорганізація цієї системи покликана позбавити співвітчизників зрівнялівки у сфері послуг, сприятиме утвердженню свобо-

156

ди вибору і в соціальній сфері. Це, в свою чергу, стимулюватиме ініціативу і підприємництво, прагнення у всьому покладатися тільки на себе і на свої власні сили.

Необхідно підкреслити, що нічого принципово нового у цьому не було. Частину заходів такого спрямування задовго до М.Тетчер запроваджував Е.Хіт. Так само не був тетчерівський уряд піонером в ініціюванні приватного соціального страхування, яке досить поширилося ще в 1950-х роках. Разом з тим тетчерівська політика у цій царині була не простим продовженням усталеної практики, оскільки на відміну від своїх попередників, мета її уряду полягала в досягненні такого рівня роздержавлення, який надав би соціальним послугам нової якості.

Ця стратегія вимагала, з одного боку, послідовності і політичної волі, а з другого - поступовості і навіть обережності, що зумовило тривалий, а ча-сом і болісний для уряду характер перебудови соціальної системи. Особливо серйозних зусиль потребувало реформування системи охорони здоров'я та шкільної освіти, де довелося не тільки вишуковувати нові підходи, а й долати опір численних опонентів.

Тетчер почала запроваджувати "ринкові" засади в медицині, активізувала процес передачі приватному капіталу на контрактній і конкурентній основі різного роду допоміжних служб (прання білизни, прибирання, догляд за хворими). Вартість цих послуг, за даними Національної служби охорони здоров'я (НСОЗ), склала 1983 року 1 млрд. фунтів стерлінгів, тому конкуренція виявилася вельми жорсткою. Чимало фірм, прагнучи закріпити за собою перспективний ринок, погоджувалися навіть на низькі розцінки послуг. За офіційними даними, запровадження систем конкурентного контракту на допоміжні медичні послуги дозволило державі заощадити майже 100 млн. фунтів стерлінгів щорічно. Цей процес поглиблювався і приватні фірми перебирали на себе інші види послуг: охорону приміщень, обслуговування пацієнтів удома, керівництво господарством великих лікарень та поліклінік, утримання автостоянок. Мало того, вони почали прибирати до своїх рук і основні медичні служби: чергування в палатах, медичну допомогу на дому, окремі види лабораторних аналізів тощо. Одним із негативних наслідків цієї діяльності стало скорочення медперсоналу, що викликало його невдоволення.

Важливим нововведенням тетчерівського уряду в діяльність НСОЗ стала реформа його структур та керівництва, переведення їх на ринкові засади, запровадження методів сучасного менеджменту. Поширювалася практика передачі приватним фірмам права на'управління різними функціональними підрозділами в системі охорони здоров'я.

Крім комерціалізації державної системи охорони здоров'я, уряд нео-консерваторів всіляко заохочував розвиток приватних лікарень, клінік, ап-

157

тек і приватного медичного страхування. В результаті, якщо 1979 року ними користувалося 2 млн. осіб (5 відсотків населення), то 1986 року ці цифри зросли відповідно до 5 млн. та 9 відсотків.

Дещо інший шлях роздержавлення пройшла система шкільної освіти, станом якої були невдоволені як батьки, так і широка громадськість. Завдання торі полягало в тому, щоб не допустити реалізації ідеї "загальної і рівної" середньої освіти, яку запроваджували лейбористські уряди. Річ у тім, що на базі двох основних типів шкіл, які функціонували в Англії - "граматичних", в які діти вступали на підставі екзаменів та тестів, і після її закінчення могли вступати до вищих навчальних закладів, та "сучасних", які не давали права вступу до вищої школи, лейбористи створювали так звані "об-'єднані" школи.

Вже у першій програмній заяві "Правильний підхід", яка лягла в основу "Хартії батьків", неоконсерватори сформулювали свою програму у системі освіти. Зводилася вона до того, щоб надати батькам всю інформацію про існуючі школи, а, отже, свободу вибору, право брати участь у шкільних радах тощо. Як один із варіантів запланованих змін пропонувалася система запровадження ваучерів, тобто сертифікатів, які видавали батькам з правом передачі їх у будь-яку обрану ними школу. Кількість набраних школою ваучерів мала визначати її фінанси, а, отже підбір учителів, обладнання, будівництво приміщень тощо. Щоправда, згодом від "ваучеризації" шкіл консерватори відмовилися. Зате, щоб піднести стандарти навчання, передбачалося відновити "плюралізм" у шкільній освіті, створити систему стипендій для обдарованих дітей. Так само батькам надавалося право, якщо дитина не виявила бажання мати середню освіту, забирати її зі школи і віддавати учнем на підприємство, або на курси профосвітньої підготовки. Всі ці ідеї були відзеркалені в законах 1980, 1986 і 1988 років. Передовсім було скасовано лейбористське законодавство про "об'єднані" школи, таким чином 260 гра-матичних шкіл, які ще залишилися (з 5 тис. державних) здобули шанс на виживання. Закон від 1986 року був спрямований на підвищення стандартів освіти, реорганізацію управління школами і процесом навчання, розширення складу шкільних рад із залученням бізнесових структур. Відповідно до цього закону в об'єднаних школах запроваджувалася більш диференційована оцінка знань учнів. Так, діти, які досягай 16 років, отримували за результатами екзаменів сім видів атестатів, які визначали їхнє подальше навчання чи спеціалізацію. Законом від 1988 року передбачалося впорядкування всієї системи навчально-виховної роботи на базі єдиних шкільних програм.

Необхідність структурної перебудови економіки, її оновлення на основі сучасного науково-технічного розвитку гостро поставила питання про нагальну потребу різнопланової і якісної технічної освіти. У зв'язку з цим закони від 1986 та 1988 років передбачили створення мережі міських техно-

158

логічних коледжів. їх фінансували як держава, гак і приватний бізнес. Серед заходів, які мали наблизити шкільну освіту до потреб економіки, слід згадати організацію стажування вчителів на фірмах та підприємствах, проходження учнями виробничої практики.

Необхідно зазначити, що теоретична модель реформування шкільної освіти, яку пропонували неоконсерватори, завжди корегувалася життям і тетчеризм діяв не шляхом відмови від старої практики, а через поєднання старої, соціал-реформістської, та нової, неоконсервативно! моделей. Лейбористи у 1970-х роках прогнозували, що запровадження об'єднаної школи призведе до занепаду незалежних та приватних шкіл. Цього не сталося, навпаки, їхня кількість у 1980-х роках зросла. Збереглася й "егалітарна" модель освіти, але уже у синтезованому вигляді.

Важливим компонентом "держави добробуту" поряд із продуманою організацією охорони здоров'я та освіти була система соціального страхування і допомоги тим, хто через різні обставини, не міг заробляти собі на життя.

Відомо, що соціальна активність держави у попередні роки породила врешті-решт суттєві проблеми в цій царині і економічну в тому числі. Для їх розв'язання консерватори висунули, як лікувальний засіб, принципи свободи вибору та заохочення різноманітних видів приватного страхування. Водночас ставилося завдання піднести роль державного соціального страхування і збереження його лише для тих, хто був у змозі користуватися послугами приватного сектору. Через низку законів консервативний уряд істотно зменшив допомогу безробітним, головним чином шляхом скасування прак-тики визначення цієї допомоги відповідно до розмірів зарплати і подальшого її підвищення залежно від зростання цін. Що ж до пенсій, то тетчерівсь-кий уряд відмовився від їх періодичного підвищення у зв'язку із зростанням зарплати й запровадив систему "прив'язки" до рівня цін. Таким чином, розрив між зарплатою і пенсіями помітно зріс. За таким же принципом були скасовані і надбавки до пенсій інвалідам, удовам, матерям-одиночкам. За деякими даними, тільки "економія" держави на пенсіях склала в 1979-1988 роках 4 млрд. фунтів стерлінгів.

Загалом, якщо лейбористи прагнули "європеїзувати" британську систему соціального страхування, то консерватори, навпаки, "американізували" її. Проте і в роки консервативного правління, особливо у сприятливі еко-номічні періоди, розмір державних соціальних виплат, особливо пенсій, зростав (на 1987 рік він збільшився на 29 відсотків).

Консерватори ставили собі в заслугу те. що помітно зросли недержавні джерела доходів пенсіонерів, оскільки 3/4 з них засвідчили, що мають особисті заощадження, завдяки чому їхні прибутки збільшуються щорічно на 7 відсотків. Загалом наприкінці 1980-х років процес комерціалізації пенсій-

159

ного оослу] овування розширився і майже половина економічно активних британців брала участь .у пенсійних фондах своїх підприємств. Що ж сто-сується самих пенсіонерів, то на початок 1990-х років майже 90 відсотків з них мали, крім державної пенсії, ще одне джерело існування.

Таким чином, у соціальній сфері тетчеристи запровадили своєрідний гібрид європейської та американської систем. При цьому уряд торі аніскільки не скоротив загальні витрати на соціальну сферу у порівнянні з своїми попередниками.

Зовнішня політика М.Тетчер. Війна за Фолкленди. У зовнішньополітичних пріоритетах консерваторів основний акцент було зроблено на поверненні Британії гідного місця у світовому співтоваристві, на підвищенні її ролі у стосунках між Сходом і Західом, у всій системі міжнародних відносин, на заміні концепції "малої Англії" концепцією "Великої Британії".

Виконання такого неординарного завдання залежало передусім від успіхів на таких важливих напрямках, як стосунки з США, СРСР і Західною Європою. У всіх цих трьох сферах М.Тетчер сказала своє слово, змінила на краще не тільки підходи, а й пріоритети.

Про серйозність намірів "залізної леді" засвідчила війна за Фолклендські острови (гак їх називають англійці, аргентинці ж вживають назву Мальвшські острови). Розташовані вони у Південній Атлантиці і складаються із двох великих і 200 малих островів; загальна площа - 12,2 тис. кв.км, населення -2,1 тис. осіб (за даними 1991 року), відстань від Британії до Фолклендських островів - 14 824 км.

Фолкленди відкрито 1594 року і упродовж століть вони були предметом суперечок між кількома державами. 1833 року острови захопили бри-танські війська і вигнали аргентинських поселенців. Британія оголосила їх своєю власністю. Проте Аргентина не визнала прав британської корони на архіпелаг.

Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 1960 і 1965 років пропонували Великобританії та Аргентині дипломатичним шляхом змінити колоніальний статус Фолклендів. Проте переговори через обструкцію лондонських політиків зайшли у глухий кут.

2 квітня 1982 року аргентинські війська висадилися на Фолклендах. Цій акції передувало проголошення в Аргентині військової диктатури на чолі з генералом Галтісрі. І хоч британська розвідка попереджала саме про такий розвиток подій, вторгнення аргентинців на острови підігріло політичну атмосферу в країні. Прем'р-міністр прийняла відставку міністра закордонних справ лорда Карршгтона, і незважаючи нате, що низка компетентних організацій висловлювала сумнів щодо успіху війни за Фолкленди, реагувала на дії аргентинського диктатора рішуче та енергійно. Через Раду Безпеки ООН поквапливо було прийнято резолюцію, яка засуджувала дії Аргентини, Євро-

160

пейське економічне співтовариство підтримало Британію, почалися також інтенсивні консультації зі США та деякими латиноамериканськими держа-вами.

Ставку було зроблено на силовий метод розв'язання конфлікту. 2 квітня, в день аргентинського вторгнення, уряд прийняв рішення про формування експедиційного корпусу та передислокацію його в район конфлікту. Одночасно був сформований військовий кабінет для стратегічного планування та керівництва воєнними діями, який особисто очолила М.Тетчер. Про масштаб воєнної операції засвідчує той факт, що всього в ній було задіяно понад 100 надводних і підводних кораблів з 25 тисячами обслуги. Разом з тим це була досить ризикована акція, розгорталася вона на відстані 14 824 км від Британських островів. Немаловажну роль у силових діях англійського уряду зіграв той факт, що, за свідченнями американських спеціалістів, у шельфі між Антарктидою та Південною Америкою знаходяться колосальні запаси нафти, у 13 разів більші ніж у Північному морі.

Початок активних воєнних дій поклало, за санкцією М.Тетчер, раптове торпедування 2 травня 1982 року британським підводним човном аргентинського крейсера "Генерал Белграно", в результаті якого загинула 321 особа, а корабель потонув. Трагедія "Белграно" розвіяла ілюзії про можливість мирного врегулювання конфлікту. Через два дні аргентинські морські сили потопили британський міноносець, загинув 21 військовослужбовець, десятки були поранені. Слід підкреслити, що уряд "залізної леді" вловив невдоволення британців падінням престижу і авторитету країни на світовій арені і те, що конфлікт з Аргентиною більшість співвітчизників сприйняла як "приниження "великої нації", спробу примусити її схилити голову перед аргентинським диктаторським режимом. Саме такий політичний та психологічний контекст надав фолклендському конфліктові значення, яке вийшло за межі воєнної події.

Твердість і високий професіоналізм військово-політичного і оперативного британського командування забезпечили швидке пересування експедиційного корпусу, який уже в середині травня, подолавши величезну відстань, досяг театру воєнних дій.

25 квітня британці повернули собі острів Південна Джорджія. Меьине, ніж за місяць вони захопили адміністративний центр архіпелагу м. Порт-Стенлі і відновили британський суверенітет над Фолклендами. Утім Аргентина не відмовилася від своїх претензій на острови (1990 року Великобританія і Аргентина відновили дипломатичні відносини).

Блискуче завершена операція за мінімальних втрат (255 убитих з британського і 650 - з аргентинського боку) радикально вплинула на політичну ситуацію в країні. "Фолклендський фактор" затінив більшість інших, зокрема, внутріполітичних, що мали негативний відтінок. Різко зріс рейтинг кон-

nN

161

серваторів і самої М.Тетчер, яка, скориставшись цим, оголосила в червні

1983 року дострокові парламентські вибори. Разом зі своєю партією досягла на них перемоги.

У зовнішньополітичній діяльності М.Тетчер можна виділити дві чіткі лінії: з одного боку, твердість та безкомпромісність (приклад - фолклендсь-ка війна); з другого - прагматизм, гнучкість, врахування балансу інтересів (угода щодо подальшої долі Гонконгу, врегулювання родезійської проблеми, нові оцінки й підходи щодо СРСР після 1985 року).

Характер англо-американських відносин, який склався за неоконсервативного правління, називають "особливим". Цьому сприяло й те, що між М.Тетчер та Р.Рейганом склалися особисті дружні й довірливі стосунки.

Одним з найважливіших факторів, які визначали "особливий" характер взаємин двох держав, стало співробітництво у військовій галузі. Британський уряд підтримав 1983 року розміщення 572 американських ракет-носіїв середнього радіусу дії у Західній Європі, в тому числі 160 - на території Англії. В липні 1980 року було досягнуто угоди з США про модернізацію британської ракетно-ядерної техніки (заміна ракет "Поларіс" новими, типу "Трайдент", будівництво нових підводних човнів з 16 ракетами тощо).

1984 року британський прем'єр-міністр оголосила про підтримку амери канської програми Стратегічної оборонної ініціативи (СОЇ) за умови, що її розробка вестиметься в рамках договору про протиракетну оборону. Водно час консервативний уряд відхилив пропозицію щодо врахування англійсько го ядерного арсеналу при підписанні договору про скорочення ракет серед нього і малого радіусу дії. Так само М.Тетчер не приєдналася до оголоше них США санкцій на постачання в СРСР обладнання для споруджуваного газопроводу Уренгой-Ужгород.

Найяскравіше характер відносин між Великобританією та США проявився під час міждержавних конфліктів. На 1980-і роки припадає три найголовніші з них - інтервенція США на Гренаді, яка була членом Британської співдружності націй; бомбардування американським літаком Лівії, причетної, на думку американських урядовців, до вибуху 1986 року в західно-берлінській дискотеці, внаслідок якого загинуло чимало військовослужбовців США; події у Перській затоці 1987 року. У цих конфліктах "особливі стосунки" між Великобританією і США зазнали серйозних випробувань. Що ж сто-сується Гренади, то британський прем'єр-міністр публічно засудила американську акцію, проте під час бомбардування американцями Тріполі Британія дозволила авіації США використовувати свої аеродроми. У серпні 1987 року у Перську затоку були відправлені англійські тральщики.

Цілком природно, що європейський напрямок залишався одним з найважливіших у зовнішньополітичних пріоритетах тетчерівського уряду. Варто нагадати, що британський прем'єр-міністр провадила жорстку і навіть

162

конфронтаційну лінію у стосунках зі своїми партнерами по Європейському економічному співтовариству. Серйозним об'єктом розходження Британії з ЄЕС стала його сільськогосподарська політика (ЄСJ1), на яку у 1980-х роках витрачалось дві третини бюджету співтовариства. Річ у тім, що витрати Великобританії на ЄСП значно перевищували виплати їй з бюджету ЄЕС, тому й вимагала вона серйозного реформування сільськогосподарської політики Співтовариства, а Франція, Італія і Греція чинили цьому опір. Не підтри-мала М.Тетчер і проект максимальної інтеграції, усунення бар'єрів не тільки у торгівлі, а й у сфері фінансів та зміцнення політичної ролі ЄЕС у житті Європи, як і план створення європейського центрального банку та надання йому права контролювати курс валют і включити фунт стерлінгів у "європейську валютну систему". "Залізній леді" у цих питаннях опонували її однопартійні Е.Хіт та М. Хезелтайн. Чи не найбільші розходження між англійським урядом і партнерами по ЄЕС стосувалися запровадження єдиної валютної системи в Західній Європі.

Англо-радянські стосунки пройшли за час тетчерівського правління тривалий еволюційний шлях: від фактичного застою (у зв'язку з ганебною роллю Москви у подіях початку 1980-х років у Польщі, запровадження санкцій у торгівлі з СРСР, висилкою радянських дипломатів, розгортанням кампанії за дотримання прав людини в країні "розвинутого соціалізму") до налагодження розмаїтої співпраці (обміну державними візитами 1989 і 1990 років, підписанням низки угод у сфері економіки та торгівлі, вивчення космосу, культурного обміну, вдосконалення прямого телефонного зв'язку між Лондоном та Москвою, про взаємне надання земельних ділянок під будівництво нових посольських комплексів у столицях обох держав тощо).

Результати неоконсервативного десятиріччя та відставка М.Тетчер. Вісімдесяті роки XX століття увійшли в історію Великобританії як "тет-черівське десятиріччя". Консерватори прийшли до влади 1979 року і знову домоглися успіху на виборах 1983 і 1987 років. Всі ці роки консервативний уряд очолювала Маргарет Тетчер, особистість та політичний стиль якої безпосередньо відбилися на ідеології та практиці британського неоконсерватизму.

Переломним у "тетчерівській революції" став 1985 рік. Починаючи з середини 1980-х років, низка показників засвідчувала економічне піднесення Англії. Темпи приросту ВВП склали в цей період 3-4 відсотки (вдвічі більші проти 1979 року, коли М.Тетчер очолила уряд). За цим важливим показником Великобританія обігнала в 1986-1988 роках більшість промислово розвинених країн, за винятком хіба що Японії; за зростанням продуктивності праці поступалася також лише Японії (2.5 відсотка щорічно). В окремих галузях спостерігався справжній бум. Так. в обробній промисловості після різкого падіння (на 14 відсотків у 1979-1981 роках) темпи росту скла-п»

163

ли 6-7 відсотків. Такими ж і навіть вищими темпами розвивалися будівельна галузь, торгівля, транспорт, зв'язок. Зросла загальна ефективність виробництва і конкурентноздатність британських товарів. Починаючи з 1983 року, статистика фіксувала збільшення середнього реального доходу (на 3-4 відсотки щороку). Водночас у ті ж 1980-і роки знизилися темпи зростання споживчих цін. 1988 року вони становили 4,9 відсотка, тоді як 1979 - 13,6. Значно зросли споживчі витрати (1988 року на 30 відсотків у порівнянні з 1979 роком), особливо витрати на товари тривалого користування: на електроніку та електротехніку, на автомобілі.

Протягом 1981-1987 років помітно знизився рівень інфляції, склавши всередньому 5,3 відсотка в рік (наприкінці 1970-хроків він становив понад 15 відсотків). Динаміка зниження безробіття виглядає дещо суперечливо. Перші реформаторські заходи тетчерівського уряду спричинили зростання загальної кількості тих, хто залишився без роботи. Сплеск цього процесу припав на 1986 рік (11,2 відсотка), у 1989 році цей показник був уже найнижчим за останні 8 років - 6,1 відсотка. Загалом неоконсерваторські реформи надали динамізму британській економіці, вивели її зі стану "небезпечно хворої людини".

Водночас тетчеризм давав чимало підстав і для критики. Пов'язані вони були з поглибленням соціальної напруги, згортанням функцій держави у сфері економіки та соціальних послуг, стимулюванням індивідуалістичної психології тощо.

На травень 1989 року припало 10-річчя приходу М.Тетчер до влади. Такого рекорду упродовж протягом останніх 150 років не досяг жоден із прем'єр-міністрів Великобританії. Проте через 1,5 року після ювілейних урочистостей М.Тетчер подала у відставку, що для багатьох було великою несподіванкою. Підкреслимо, що її відставка сталася не в результаті провалу, чи неефективної політики, а з її власної ініціативи. Вона втратила стовідсоткову підтримку своєї парламентської фракції і навіть деяких міністрів. Причина - низка її непопулярних заходів. Подаючи прохання про відставку, М.Тетчер ще раз виявила державну мудрість і патріотизм: інтереси партії для неї були важливіші, ніж власні амбіції. Головне, на її думку, полягало в тому, щоб партія зберегла владу і неоконсервативний курс.

Що ж конкретно спричинило відставку "залізної леді"? По-перше, з метою подальшого розширення "демократії власників" М.Тетчер запропонувала змінити систему місцевого оподаткування. Якщо раніше основними платниками податку були власники нерухомості, то відтепер, щоб звільнити їх від цього, оподаткуванню мав підлягати кожен громадянин, незалежно від його прибутків. Пропозиція викликала гостру критику, в тому числі з боку однопартійців.

Друга причина пов'язана була з позицією М.Тетчер стосовно "Спільного

164

ринку". Британський прем'єр-міністр зайшла надто далеко по шляху лібералізації економічних відносин, зняття бар'єрів, створення єдиного економічного простору в рамках ЄЕС. Проте вона завжди була надзвичайно чутливою до того, що стосується суверенітету Англії, рішуче виступала проти всього, що може зменшити його.. Для прикладу можна згадати ситуацію, коли країни "Спільного ринку" вирішили запровадити для інтегрованих держав єдину валюту, посилити роль "спільноринківських" політичних інститутів. Окрім побоювання, що ці заходи підірвуть суверенітет Англії, М.Тетчер вважала, що створення європейської "супердержави" зведе нанівець усе, що їй вдалося зробити.

Ряд міністрів, зокрема М.Хезелтайн, вважали, що комплексна структурна перебудова англійської економіки найшвидше можлива лише в разі абсолютної інтеграції Англії з країнами "Спільного ринку" та за умови посилення ролі державних структур в економіці.

М.Тетчер же, як відомо, всі надії у цій справі покладала на "розкріпа-чення" ринкових сил, на приватизацію соціальних послуг, денаціоналізацію тощо.

Таким чином, напрошується висновок, що передусім європейська політика "залізної леді" призвела до бродіння у партії та до відставки одного із найлояльніших прихильників тетчеризму міністра закордонних справ Дж.Хау.

Апотегм внутрішньопартійного конфлікту стали чергові щорічні перевибори парламентською фракцією лідера партії, які відбулися в листопаді 1990 року. Конкурентом М.Тетчер на них виступив М.Хезелтайн. Під час першого туру попередньому лідерові партії для остаточної перемоги не вистачило 4 голоси (за М.Тетчер проголосувало 204 з 372 депутатів; за М.Хе-зелтейна - 152, 16 парламентаріїв утрималося).

У парні назрівав очевидний розкол. М.Тетчер провела консультації зі членами свого кабінету, 12 з яких порадили прем'єр-міністрові не виставляти свою кандидатуру у другому турі перевиборів. Так завершилося десятирічне правління цієї непересічної жінки. Новим лідером партії було обрано Джона Мейджора.

Дж. Меіїджор та політика "здорового консерватизму" (1990-1997 роки). Відставка М.Тетчер поставила з усією гостротою питання лідерства в консервативній партії. Сама екс-прем'єр підтримувала міністра фінансів Дж. Мейджора, який на її очах зробив карколомну кар'єру і, щонайголовні-ше, був її однодумцем. З ним пов'язувала вона свої плани продовжити "тет-черівський" курс. Завдяки підтримці М.Тетчер, яка зуміла вплинути навіть на найбільш непіддатливих парламентарів, шанси цього політичного діяча вже на стадії виборів лідера виявилися найкращими. В ході другого туру голосування Дж.Мейджору для перемоги не вистачило всього двох голосів. Проте його перевага над Д.Хердом та М.Хезелтайном була настільки вели-

165

кою, що обидва суперники, не вагаючись, зняли свої кандидатури і заявили про свою підтримку Мейджора. якого визнано було переможцем. З обранням Дж.Мейджора лідером партії та прем'єр-міністром продовжилася лінія, започаткована "залізною леді", висунення на вищі партійні та державні посади вихідців з "простого народу"'.

Джон Мейджор народився в 1943 році в Брікстоні, одному з районів Лондона, в сім'ї циркового артиста, який згодом зайнявся дрібною торгівлею і збанкрутував. Родина Мейджорів пережила серйозну фінансову скруту. Закінчивши школу з посередніми успіхами, Джон працював на різних роботах, був безробітним. Вищої освіти не здобув. Займався активно самоосвітою. В 22 роки працював банківським службовцем. З 1965 року почав підтримувати консервативну партію. Вже у 1968 році його обрали до муніципальної ради одного із округів Лондона. 1979 року - до парламенту. Туї він блискуче пройшов шлях від парламентського секретаря до міністра закордонних справ та міністра фінансів у 1989 році в уряді М.Тетчер.

Новий прем'єр-міністр мав врівноважений характер, організаторські здібності, умів порозумітися з людьми, схильний був до лібералізму.

Преса відгукнулася на призначення нового прем'єр-міністра по-різному: лейбористська писала, що він "сіра подоба Тетчер у штанях"; консервативна називала його "іМейджором-меїеоритом", "людиною видатних здібностей". Але епітет "сірий" міцно прилий до Мейджора з перших же днів його урядування. Щоправда, він був людиною, яка, незважаючи на дружні стосунки з М.Тетчер, ніколи, навіть на початку своєї партійної та урядової кар'єри, догідливо не підтакував їй.

На урядові посади новий прем'єр призначав діячів скоріше посттетче-рівського, аніж тетерівського спрямування, що заперечувало балачки про те. що він буде "маріонеткою" в руках "залізної леді". Так само Дж.Мейджор відійшов і від тетчерівського "президентського" стилю у прийнятті рішень, повернувся до колегіального стилю керівництва та діяльності кабінету міністрів. Перші публічні виступи нового прем'єр-міністра засвідчували також більш конструктивні підходи у питаннях "соціальної держави" та європейської інтеграції. Твердо заявив він про скасування "подушного податку". Єдина прикрість, яку відчував новий лідер торі, був брак легітим-ності свого урядування: адже як глава уряду він не отримав мандату виборців і став лише спадкоємцем М.Тетчер.

Разом з тим ставка Дж.Мейджора на те, щоб не зрікаючись тетчериз-му, все ж відійти від його крайнощів, виправдала себе. На виборах 1992 року торі здобули перевагу й у палаті громад 338 місць із 651 (проти 375 з 650 після виборів 1987 року).

Перемога на виборах 1992 року давала новому урядові вагомий шанс реалізувати свої нові підходи у сфері державної політики, в тому числі в

16В

царині економіки. Проте перші кроки в цьому напрямі засвідчили несхитність базових принципів тетчеризму, передусім "демократії власників", свободи конкуренції, приватизації, підтримки малого бізнесу, зниження прямого оподаткування тощо. Найвідчутніше спадковість цих принципів виявилася у продовженні приватизації. Вже 1990 року, ще до виборів, було оприлюднено п'ятирічний приватизаційний план, який передбачав передачу у приватні руки таких життєво важливих секторів економіки, як вугільна, залізниці, автобусні компанії, водо- і електропостачання Північної Ірландії. Так, на весну 1994 року із 50 діючих шахт (1955 року їх було 850) було приватизовано 34. Того ж року уряд готував грунт для приватизації пошти.

Водночас вживалися активні заходи для підтримки малого бізнесу, в тому числі в інноваційній сфері. З цією метою було підготовано "Хартію малого бізнесу", що гарантувала йому режим найбільшого сприяння у сфері кредитування, а також ряд законодавчих пільг, зокрема в оподаткуванні.

Дієвими були заходи і в царині реалізації програми "демократії власників". Тривав, зокрема, пільговий розпродаж муніципальних будинків, ство-рювалися сприятливі умови для кредитування будівництва власного житла, було прийнято спеціальний закон, який заохочував робітників ставати акціонерами приватних підприємств, стимулював поширення акцій серед населення.

Формулюючи промислову політику, новий уряд торі надав підтримку національному бізнесу, особливо тим його структурам, які займалися впровадженням нових технологій. З цією метою були створені ради з науки і технології за участю відомих вчених та бізнесменів; вони розробляли рекомендації для уряду з питань інноваційної стратегії. Упродовж 1993-1994 року на гранти, надані державою, було розпочато 320 інноваційних проектів. Великобританія активно включалася у різного роду європейські інноваційні програми (так, у проекті "Юрека" брало участь 1995 року 500 англійських фірм).

Одним із пріоритетних напрямів діяльності уряду і надалі залишалася регіональна політика, спрямована на ліквідацію диспропорцій у розвитку різних регіонів країни та на заохочення корпорацій, які займалися розвит-ком міст.

У соціальній політиці уряд Дж.Мейджора поєднував як засади радикального тетчеризму. гак і посттетчерівські новації. Основоположним принципом соціальних заходів стала політика створення "змішаної" держави добробуту, в якій мала запанувати рівновага між приватним та державним сектором, тоді як М.Тетчер віддавала перевагу приватному підприємництву. 1992 року були опубліковані урядові "Хартія громадян", "Хартія батьків", "Хартія пацієнтів", "Хартія споживачів". "Хартія квартиронаймачів". "Хартія тих, хто шукає роботу", "Хартія пасажирів" та інші. На 1994 рік їх нараховувалося вже близько сорока таких державних документів. Створювалися соціальні

167

установи, які займалися реалізацією настанов "Хартій".

Найбільш суттєві зміни, природно, мали відбутися в таких підвалинах соціальної держави, як система народної освіти, охорони здоров'я та соціального страхування. В '"Хартії батьків" акцент був на розмаїтті та якості навчан-ня, на необхідності збереження незалежних державних ("стипендіальних") шкіл, які не контролювалися місцевими шкільними відділами і фінансували-ся державою, а також приватних шкіл, як органічної частини системи середньої освіти. Кількість "стипендіальних" шкіл швидко зростала і у 1994 році вони складали вже 16 відсотків усіх загально-освітніх навчальних закладів, тобто приблизно удвічі більше, ніж незалежних приватних шкіл. Уряд виділяв також додаткові кошти для підвищення стандартів навчання у депресивних міських районах, хоч суттєвих зрушень тут не відбулося.

У відповідності з принципами розмаїття (чи плюралізму) у навчанні та орієнтацією на підвищення його якості уряд удосконалив систему тестів і екзаменів, запровадив систему перевірки кваліфікації вчителів і спеціальне "Агентство з підготовки вчителів"; удосконалив професійну підготовку і перепідготовку кадрів для виробництва та економіки. Було розроблено також заходи для вдосконалення позашкільної системи професійного навчання молоді. З цією метою засновано технологічні коледжі, при університетах відкривалися школи бізнесу для осіб, які мали вищу освіту.

Аналогічні заходи, спрямовані на підвищення рівня і якості послуг, вживалися і у сфері охорони здоров'я, виграти на які зросли , як і в системі освіти, у порівнянні з тетчерівським періодом.

Дещо інакше складалася ситуація в одній з найважливіших сфер - у системі соціального страхування. Незважаючи на деяке поліпшення державного пенсійного обслуговування та збільшення розмірів пенсій, акцент по-старому робився на заохочення особистих заощаджень і участі в приватних пенсійних фондах та внутрішньофірменному страхуванні. Основні урядові ініціативи по лінії державного страхування були спрямовані на піднесення добробуту найменш захищених пенсіонерів, інвалідів, удів, одиноких матерів і багатодітних сімей. Проте допомога, отримувана цією категорією на-селення, залишалася, як правило, нижчою базової державної пенсії, яка складала 1994 року 57 фунтів стерлінгів на тиждень для одиноких та інвалідів і 92 фунти стерлінгів для подружжя.

Допомогу безробітним виплачували відповідно до настанов 1980-х років. її сума визначалася незалежно від розміру попередньої зарплати і виплачувалася упродовж року. Причому, якщо молода людина відмовлялася від запропонованої роботи, допомогу притіняли. 1994 року вона складала 45,5 фунта стерлінгів на тиждень для самотнього безробітного і 73 фунта стерлінгів для подружжя.Варто зазначити, що витрати на соціальну сферу займали перше місце у загальній сумі державних витрат (83 млрд. фунтів

1RR

стерлінгів упродовж 1994-1995 років).

Як захід, що покликаний був пом'якшити соціальні контрасти у житловій сфері, уряд торі виділив 150 млн. фунтів стерлінгів на будівництво нічліжок для бездомних. Вживалися заходи, на жаль, недостатні, щоб надати цій категорії населення нормальне житло.

Наполегливі зусилля уряд Дж.Мейджора, як і попередній, доклав для заохочення приватного житлового будівництва, переважно шляхом зниження відсоткової ставки на кредити, а також відстрочки термінів їх повернення. Припинилося виселення мешканців з будинків, придбаних у кредит у разі його несплати.

Нові нюанси були внесені у розвиток піклувальних закладів (так називають у Британії численні установи, що надають медичну допомогу хронічним хворим, інвалідам, людям похилого віку, дітям-сиротам тощо). Так, податкові пільги передбачено приватним особам та фірмам, які перерахували кошти на цю сферу.

Таким чином, уряд Дж.Мейджора, дотримуючись принципів тетчериз-му, запровадив у внутрішню політику низку нововведень, головне ж - посилив роль держави у соціальній сфері.

В галузі зовнішньої політики урядові Дж.Мейджора у спадщину від попереднього дісталася проблема участі Британії в європейському інтеграційному процесі.

1992 року Англія підписала Маастріхтські угоди, котрі, як відомо, зобов'язують усі держави-учасниці зняти практично всі обмеження на вільне просування товарів, капіталів і робочої сили, запровадити єдиний європейський паспорт для всіх громадян регіону, підвищити роль і прерогативи інститутів ЄЕС. передусім його Комісії та Європарламенту. Британський уряд повинен був прийняти конкретні рішення,-оскільки згадані угоди мали вступити в дію після їх ратифікації 1993 року. Про серйозність намірів, що їх запланувало Європейське економічне співтовариство, засвідчив той факт, що цю міжнародну організацію було перейменовано в "Європейський союз".

Лише під загрозою розпуску парламенту прем'єр-міністрові вдалося домогтися ратифікації в червні 1993 року Маастріхтських угод. Щоправда. Британія так і не підписала Соціальну хартію ЄЄ. Залишалося нез'ясованим питання щодо прийняття нею єдиної європейської валюти. З новою силою спалахнули дискусії наприкінці 1994 року, коли постало питання про сплату - внеску Великобританії до бюджету Союзу на суму 100 млн. фунтів стерлінгів. Лише за підтримки фракції ольстерськнх юніоністів консерваторам вдалося схвалити це рішення. Зате восьмеро непокірних торі, які голосували прочи цього рішення, було виключено зі складу фракції, і таким чином консервативна партія позбулася абсолютної більшості в парламенті.

Успіху Дж.Мейджор досяг в іншій царині, в якій зазнавали невдач його

169

попередники - у стосунках з Північною Ірландією (Ольстером). Громадянська війна у цій провінції спричинила не тільки людські жертви, але й завдала великої шкоди її економіці, соціальній сфері, всьому громадському життю. Після довгих і виснажливих переговорів з прем'єром Ірландської республіки було погоджено проект угоди, за якою в Ольстері створювався повноважний парламент з правом розв'язувати не лише проблеми регіону, а й визначати його статус. У відповідь Ірландська республіканська армія (1РА) припинила терористичні акти і майже на півроку кровопролиття було зупинено. Вразливим місцем цієї угоди було те, що у її підготовці не брали участі ворогуючі сторони, в тому числі лідери наймасовішої протестантської громади! Проте найголовнішою проблемою консервативної партії у післятегче-рівський період стали гострі внутріпартійні суперечки, особливо в керівництві партії, які після парламентських виборів 1992 року почали виходити з-під контролю.

Основним предметом чвар залишилася, як і наприкінці 1980-х років, європейська політика уряду. Від 30 до 50 парламентарів рішуче заперечували Маастріхтські угоди, які. як уже зазначалося, Дж.Мейджору вдалося ратифікувати з великими труднощами. Проте так звані "євроскептики" не склали зброю і фрондували з будь-якого питання, яке стосувалося європейської інтеграції. Окрім європейських справ, виникали зіткнення і з низки інших питань, зокрема стосовно темпів і масштабів приватизації, реформування державної служби, бюджетної та податкової політики.

Ареною зіткнень думок і концепцій був парламент і біляпарламентські кола. Водночас важливим фактором нестабільності стали суперечності в стінах кабінету міністрів і, що найголовніше, з приводу самої стратегії реформ. Гак звана група "консолідаторів". до якої належали міністр закордонних справ Д.Херд, міністр внутрішніх справ М.Хоуард, лідер палати лордів лорд'Уейкхем та інші. Вони виступали за поступову приватизацію, закликали до стриманості у реформуванні місцевого самоврядування.

Інші члени уряду, зокрема, міністр фінансів К.Кларк, міністр торгівлі та промисловості М.Хезелтайн, навпаки, вимагали прискорити темпи реформаторської діяльності консерваторів. Саме підтиском міністра фінансів було прийняте малопопулярне рішення про приватизацію пошт, він же наполягав на передачі у приватні руки ядерної промисловості. Виступала ця група і за беззастережну інтеграцію з ЄС та перехід в середині 1990-х років на єдину валюту. 1 в пресі . і в свідомості громадськості склалася уява про консерваторів як "розколоту" партію, а про кабінет Дж.Мейджора як про "виснаженим"; Престиж кабінету падав через випадки "нестандартної" поведінки міністрів, частіше на сексуальному грунті та у зв'язку з причетністю до корупції. Зазнала поразки консервативна партія на місцевих виборах до Європарламенту 1993 і 1995 років. А якщо до цього додати закономірну вто-

170

му співвітчизників від більше ніж 15-річного правління торі, то їхні споді-вання на перемогу на майбутніх парламентських виборах виглядали досить ілюзорно.

"Новий лейборизм" ("третій шлях") Ентоні Блера (1997-2002 роки).

Ентоні Чарлз Лінтон Блер - наймолодший англійський прем'єр за останні 200 років. Народився він 6 травня 1953 року в родині успішного юриста, а згодом університетського викладача юриспруденції. Батько майбутнього прем'єра в юнацькі роки пережив захоплення комуністичними ідеями (був секретарем молодіжної комуністичної ліги Шотландії), а в зрілому віці став палким і ірихильником консерватизму, точніше - одного з його сучасних різновидів - тетчеризму. Матеріальний добробут родини погіршився, коли у старшого Блера стався інсульт. Тоні виповнилося тоді 10 років. Проте хлопець отримав гарну освіту. Навчався спочатку у приватній підготовчій школі,а потім у престижній, едінбургській школі-інтернаті. яку називали "Едінбурсь-ким Ітоном", і де панували спартанські порядки. Це так пригнічувало малого Тоні, що він утік з інтернату. Щоправда, йому дозволили повернутися і завершити на відмінно навчання, шо стало гарантією його вступу до Окс-фордського університету. Тут вивчав він юриспруденцію. Політикою ж майбутній прем'єр у студентські роки не цікавився. Серйозно ставився до навчання, багато читав, захоплювався музикою (грою на гітарі та вокалом) , театром, спортом, мав успіх у дівчат. Після закінчення університету Тоні повернувся у Дерхем та невдовзі подався до столиці, де зайнявся як стажер юридичною практикою. Тоді ж вступив до місцевої організації лейбористської партії, яку незабаром і очолив. У професійній сфері молодий Блер заслужив репутацію "блискучого юрисі а". 1980 року одружився з Чері Бут, також талановитим юристом, яка залишилася вірною обраній професії і в часи, коли чоловік її став лідером парі її, і тоді, коли йото обрали прем'єром.

В травні 1982 року Тоні Блер вперше балотувався на додаткових виборах кандидатом у депутати від лейбористської партії, але програв, не набравши навіть мінімуму голосів, необхідних для повернення заставного внеску. Загалом упродовж 1980-х та першої половини 1990-х років лейбористська партія, будучи в опозиції, переживала складні часи: серед чільних партійців запанувала зневіра у можливості позитивних змін у партії. Чотири відомі лейбористські діячі, названі "бандою чотирьох" (Д. Оуен, Р.Дженкшс, Ш. Уїльямс та Р.Роджерс) навіть ініціювали 1981 року створення соціал-демократичної партії, пов'язуючи з нею політичне майбутнє країни.

Тоні Блер не поділяв поглядів песимістів. Напередодні загальних парламентських виборів 1983 року він домігся (за надзвичайно складної процедури) висунення своєї кандидатури в одному із престижних лейбористських округів у Лондоні і переміг на фоні нищівної поразки самої партії ( її парламентська фракція зменшилася на 60 осіб). 30-річний. стильно одягне-

171

ний парламентар Блер вже нічим не нагадував екстравагантного патлатого студента.

Ще до свого обрання до парламенту Тоні Блер почав публічно заявляти про необхідність ревізії політичних засад та структур лейбористської партії. Перше, чого він домігся, правда, лише в межах партійної організації свого округу, це скасування фіксованого членського внеску і дозволу членам партії сплачувати не 15 фунтів стерлінгів в рік, а стільки, скільки дозволяє їхній гаманець. Експеримент вдався, і на початку 1990-х років кількість партійщв в окрузі зросло з 400 до 2000. Ставши лідером партії,Т.Блер успішно поширив цей досвід на всю партію.

Керівники лейбористської партії, зокрема, її лідер Ніл Кіннок. помітили ініціативного і ерудованого, до того ж молодого члена партії і 1984 року кооптували його до тіньового уряду, призначивши відповідальним за конструктивні зв'язки партії з фінансовим центром країни - лондонським Сіті. Блер успішно справився з цим дорученням.

Нова поразка лейбористів на чергових парламентських виборах 1987 року змусила керівництво партії переглянути програмні настанови й усунути в них прояви надмірної лівизни. Так було започатковано '"нову" лейбори-стську партію. її програмний документ, в розробці якого Т.Блер не брав участі, пропонував конституційну реформу, тобто надання автономних прав Шотландії та Уельсу, а згодом і регіонам самої Англії, ліквідацію спадкового статусу палати лордів і перетворення її у другу виборну палату парламенту. У документі вже не йшлося про традиційні гасла лейбористів - націоналізацію, перерозподіл та соціалізм; а про те, що державі належить сприяти розвиткові ринку і становленню конкурентоздатної економіки. Майбутнє Британії автори документу вбачали в ЄЕС та НАТО.

Тим часом Т.Блер піднімався по партійній драбині: 1989 року він обійняв посаду тіньового міністра зайнятості, що передбачало тісну співпрацю з тред-юніонами, які часто-густо робили "погоду" в партії. Але керівництво партії прагнуло позбутися надмірного впливу профспілок, оскільки в очах співвітчизників партія асоціювалася з робітничим рухом. Це не додавало їй популярності, бо страйки працівників швидкої допомоги, медичних установ, сміттярів, транспортників 1970-х років та взимку 1979 року лихо-манили країну. До речі, негативне ставлення громадськості до страйку шахтарів 1984-1985 років допомогло М.Тетчер зірвати його.

Разом з тим лідер лейбористів, призначивши Т.Блера на таку серйозну посаду, певною мірою ризикував, адже для лейбористів конфлікт з тред-юніонами, тобто 10-ма мільйонами своїх членів, на фінанси та голоси яких партія опиралася, був абсолютно небажаний. Йшлося про необхідність дипломатичного полагодження проблеми. Тоні Блер блискуче з ним справився: було ліквідовано практику "закритого цеху", знято вимоги скасувати частину тру-

172

дового законодавства торі (закону, за яким страйк міг розпочатися лише за згоди більшості членів профспілки та юридичної відповідальності проф-спілок за порушення закону). У ході переговорів профспілки відмовилися від практики масового та "повторного" пікетування. Щоправда, тіньовий міністр не домагався у профспілок односторонніх поступок. Він запропо-нував низку заходів, спрямованих на уточнення колективних договорів і прав працівника на підприємстві. Профспілки пішли на компроміс, запропонований Блером.

І хоча на парламентських виборах 1992 року лейбористська партія не перемогла, зате вона змогла презентувати себе як загальнонаціональна, а не як корпоративна політична сила. Після цих виборів Н.Кіннок подав у відставку, новим лідером було обрано Дж. Сміта, а Т.Блер став відповідальним у тіньовому кабінеті за внутрішню політику. Свою увагу він зрсередив на найболючіших суспільних питаннях - боротьбі з організованою злочинністю та наркоманією. Навіть Дж.Мейджор змушений був реагувати на виступи Т.Блера з цього приводу.

Раптова смерть Дж.Сміта (від інфаркту) відкрила Т.Блеру дорогу до лідерства у партії. Він успішно провів виборчу кампанію і отримав переконливу перемогу над своїми суперниками. Очоливши партію, новий секретар зміцнив свої "тили", висунувши своїх прихильників на головні партійні посади та посиливши контроль над парламентською фракцією лейбористів. Після приступив до реалізації найамбіційнішого свого проекту - реформування партії. Для цього 1994 року здійснив безпрецедентно тривале пропагандистське турне по країні, під час якого зустрівся з 80 тисячами осіб. Передовсім новий лідер лейбористів висунув вимогу скасувати статтю 4 статуту партії, яка декларувала право на усуспільнення засобів виробництва. Свої наміри Т.Блер пояснював тим, що "після колапсу комунізму стало очевидним, що тільки етична база соціалізму витримала випробування часом. Цей соціалізм базується на ліберальному постулаті і вимагає такої політики, в межах якої ми поділяємо відповідальність за боротьбу з бідністю, забобонами і безробіттям і яка дозволяє нам створювати одну націю - терплячу, спра-ведливу, ініціативну націю, яка об'єднує нас усіх". Концепції об'єднаної нації відповідала блерівська ідея національної, а не класової партії. Вперше в історії лейбористської партії було запроваджено плебісцитарну, внутріпартійну форму прийняття рішень.

До виборів 1997 року Т.Блеру та його однодумцям вдалося суттєво зміцнити соціальну базу лейбористів, піднести її роль та авторитет у країні. Цьому сприяло певне розчарування виборців політикою консерваторів, особливо серією скандалів, які стрясали партію. Результати парламентських виборів у травні 1997 року підтвердили це. Лейбористська партія набрала 13,5 млн. голосів, або 43,2 відсотка (418 місць у палаті громад), консерватори

173

відповідно - 9,6 млн. (30,7 відсотка) та 165 місць.

Після перемоги лейбористської партії та призначення Т.Блера прем'єр-міністром знову гостро постало питання про необхідність всебічної модернізації країни, основні принципи якої виклав новий прем'єр у брошурі "Третій шлях: нова політика для нового століття". Автор пропонував синтезований рецепт побудови " відкритого, процвітаючого, стабільного" суспільства. До уваги брався досвід попередніх урядів -як правих, так і лівих (" третій шлях") - з урахуванням вимог сучасності. Провідна ідея "третього шляху" вкрай проста. Якщо "перший шлях" базувався на принципах індивідуалізму, що їх обстоювали неоконсерватори, а другий був традиційний, зорієнтований на одержавлення, соціалізм і соціал-демократизм, то третій являв собою рух до справедливого суспільного ладу, заснованого на цінностях комунітарнз-му. Цей шлях передбачав не заміну капіталізму, а лише його перебалансут вання, усунення негативних рис, вважав за доцільне поставити на службу суспільству такі його переваги, як ринок, конкуренція, вільні зовнішньогос-подарські зв'язки.

"Третій шлях" не відмовлявся від цінностей та принципів індивідуалізму, він лише збагачував їх принципами колективізму. Заперечуючи державний соціалізм і тотальну націоналізацію, у той же час визнавав необхідність державного втручання в економіку та соціальної ролі держави.

Провідна ідея "третього шляху" - "комунітаризм" - полягає, на думку Т.Блера та його однодумців, у підтримці різних форм участі населення та його окремих груп у розв'язанні соціальних, економічних та політичних проблем суспільства на всіх рівнях, в усіх основних його сферах.

У теоретичному плані вона знайшла свій вияв у концепції "суспільства співучасті", широко пропагованій прем'єром-лейбористом. Наступна сходинка взаємодії "суспільства співучасті" - це економіка, до управління та прийняття рішень в якій залучаються не тільки власники, а й наймані-робітники та їхні організації, споживчі товариства, екологи, наукові, технічні і освітні установи. І, насамкінець, "суспільство співучасті" - це " суспільство, яке грунтується на різних формах взаємодії знизу доверху".

У сфері соціальних иоСлуг ідея "третього шляху" зводилася до інвестування і скасування інших методів соціальної політики: диригування та зрівняння. Держава брала на себе роль активного інвестора в інфраструктуру, науку і технологію.

Ставилося також завдання стимулювати розвиток громадянського суспільства як партнера уряду шляхом заохочення плюралізму: терпимості "в межах загальноприйнятих норм", а також скорочення зон соціальної маргі-налізації. Передбачалися, зокрема, заходи, спрямовані на зміцнення родини, посилення турботи про дітей, активізації боротьби із злочинністю. Загалом проголошувався курс на формування "держави достатку", який полягав у

174

переході від простої роздачі грошей усім підряд до надання комплексної допомоги тим, хто може працюватита та збільшення допомоги непрацездатним.

Внутрішня та зовнішня політика лейбористського уряду Т.Блера.

Еклектизм концепції "третього шляху" став причиною його критики з боку всього спектру британських політичних сил. Разом з тим діяльність блері-вського уряду під гаслами "третього шляху" дала відчутні результати. Передовсім було впорядковано фінансово-економічну сферу: скорочено дефіцит бюджету до 0,1 відсотка ВВП у 1998 році і заплановано зведення державного бюджету у наступні роки з профіцитом; запроваджено "золоте правило" держвитрат (уряд бере позики лише для інвестицій та підтримки державно-го боргу у "розумних межах"). Одним із перших заходів "нових лейбористів" стало надання Банкові Англії права самостійно визначити базові процентні ставки на короткотермінові кредити, дотримуючись лише встановленої урядом межі інфляції (2,5 відсотка у 1999 році). Державі вдалося повністю погасити зовнішній борг. Загалом за економічними показниками Великобританія вигідно різнилася від інших країн Західної Європи і навіть США.

Значних змін зазнало податкове законодавство, що дозволило активніше використовувати фіскальну політику для розв'язання економічних та соціальних проблем. Так, з одного боку, було введено додатковий податок на осіб, які придбали денаціоналізовані урядом торі підприємства інфраструктури (наприклад, системи водо- і електропостачання). З іншого-знижено у два рази податок на корпорації, який став найнижчим в ЄС. Суттєві податкові знижки надано малим і середнім підприємствам (з прибутком до 10 тис. фунтів стерлінгів у рік). До 22 відсотків знижено базу подоходного податку. Про економічну політику лейбористів говорять як про "економіку співволодіння", а останнім часом її називають "економікою знань": держава здійснила серію програм щодо перенавчання безробітних та підвищення кваліфікації трудових резервів країни.

Важливим напрямом податкової реформи є стимулювання інвестицій, переваги надаються капіталовкладенням у розвиток НТР. Велику участь бере в цьому держава. їй належить половина інвестицій (загальна сума 2 млрд. фунтів стерлінгів) у наукові дослідження та конструкторські роботи.

Вперше в історії Великобританії з 1 квітня 1999 року визначено рівень мінімальної зарплати (3,6 фунта стерлінгів на годину), збільшено тривалість декретної відпустки для жінок з 14до 18 тижнів, законодавчо визнано профспілки на підприємствах як представників трудового колективу (у цьому статусі їх визнала також адміністрація 45 відсотків підприємств). Рівень безробіття склав шість відсотків, який є найнижчим за останні 40 років.

Започатковано реформи національної служби охорони здоров'я, розрахованих на 10 років. Упродовж трьох років виділено додатково 20 млрд. фунтів

175

стерлінгів, в тому числі - 8 млрд. на будівництво нових лікарень, клінік, медпунктів; 300 млн. - на створення по всій країні "центрів здоров'я". Передбачено забезпечити принципи справедливості та рівного права всім на безплатне медичне обслуговування.

Для зміцнення родин "нові лейбористи" запровадили низку податкових пільг; родині з двома дітьми гарантовано заробіток в 220 фунтів стерлінгів на тиждень; розширено мережу ясел та дитсадків, введено доплати на дітей.

Зміни внесено у судову практику, що сприяло зменшенню правопору-шень. Перш за все удосконалено діяльність спеціальних "судів у справах молоді", створюються спеціальні групи молодих злочинців (свого роду патронаж над молодими людьми, які відбувають умовне покарання). 1998 року прийнято жорсткий (сам Блер назвав його драконівським) "Закон про тероризм і зм'ови", який значно спрощував судову процедуру щодо учасників незаконних організацій, які не склали зброї.

Полеміку в країні викликала розпочата конституційна реформа, яка полягає у децентралізації влади (т.зв."деволюція" - повернення), тобто передачі низки урядових функцій владним структурам на місцях. Деволюцію "нові лейбористи" розуміли як всезагальний процес. Так, запроваджується система виборних органів самоврядування у столиці, 1999 року відбувся референдум та вибори у законодавчі органи Шотландії та Уельсу. На початку того ж року уряд опублікував програму модернізації палати лордів, перший етап якої названо "перехідним". Передбачається передовсім позбавити спадкових перів права бути присутніми і голосувати на засіданнях палати, мати спрощений доступ у приміщення парламенту, а також користуватися його службами. За домовленістю з Єлизаветою 11, ці права втрачають і члени королівської родини - сини королеви, чоловік, двоюрідні брати. Щоправда, з 750 нинішніх спадкових перів 92 залишено право засідати і голосувати у палаті лордів.

Безперечно, модернізація Сполученого Королівства відбувається не без труднощів. Відчутні перебої у динаміці економічного розвитку . фермерство потерпає від криз і тримається за рахунок державних компенсаційних виплат, не вдалося спростити структуру податків, реформу освіти супроводило запровадженням у вузах Англії та Уельсу додаткової платні в 1 тис. фунтів стерлінгів ("гонорар за кураторство"). Далека від завершення програма нормалізації в Ольстері, реформа державних інститутів тощо.

Разом з тим результати оздоровлення соціально-економічної ситуації в країні очевидні і вони сприяли активізації зовнішньої політики Лондона. В її основі залишаються такі атрибути британської державності, як володіння ядерним потенціалом, постійне членство в Раді Безпеки ООН, участь у "великій вісімці" та провідних світових і європейських організаціях. У першій половині 1998 року Великобританія головувала у Євросоюзі, упродовж всього

176

року - у "великій вісімці", підтримує особливі стосунки зі США, зберігає вплив у своїх колишніх колоніях ("Співдружність" нараховує 54 держави), і, нарешті, має вона одну з найрозвинутіших та найвідкритіших економік.

Цілком логічно, що зовнішньополітичні орієнтації уряду Т.Блера залишаються традиційними, але якщо порівняти їх з настановами консерваторів, особливо тетчеристів, помітні і серйозні відмінності.

З одного боку, як і консерватори. Т.Блер є твердим прихильником особливих стосунків зі США. Це найбільш предметно виявилося у спільних бом-бардуваннях Іраку 1998 і 1999 років, у ході підготовки та здійснення воєнної операції НАТО в Югославії навесні 1999 року (військові сили Великобританії, які брали участь у ній, склали 35 літаків, 8 бойових кораблів, 13 тисяч вояків).

З іншого боку, якщо порівняти європейську політику Т.Блера, помітні суттєві розходження з консерваторами. На відміну від останніх лейбористи, дотримуючись "третього шляху", налаштовані на більш тісну і конструктивну співпрацю з членами Європейського союзу, у більшості з яких при владі знаходяться соціал-демократичні партії. Щоправда, як і консерватори, вони поки що не прийняли валюту "євро" і віддають перевагу збереженню фунта стерлінгів в як національної валюти. Т.Блер обіцяє розв'язати плебісцитар-ним шляхом проблему запровадження "євро" на Британських островах.

Уряд Блера, будучи лояльним союзником США. водночас домагається лідерства в Європі і розглядає її як партнера рівнозначного США. Характерним у цьому сенсі є підтримка британським прем'єром ініціативи президента Франції Ж.Шірака щодо створення власних, незалежних від США, "європейських" збройних сил. Лейбористи підписали також європейську Соціальну хартію, яку упродовж років ігнорували консерватори.

Водночас "нові лейбористи" виступають за реформу Європейського союзу, а саме за його децентралізацію, тобто перенесення "головного фокусу" у прийнятті рішень на національний рівень (інтегровані рішення вважають доцільними лише у разі гострої потреби), за зниження зарегульованості та бюрократизації в діяльності цієї європейської структури. Так само пропонують вони нову "концепцію міжнародного співтовариства", яка передбачає перебудову структур міжнародної безпеки та міжнародного права.

Таким чином, як всередині, так і за межами країни, Т.Блер та його уряд, по суті, продовжують, хоча й іншими методами, оновлений курс, який так успішно започаткувала М.Тетчер. Британці гідно оцінили реформаторські спроби і конкретні результати діяльності "нових лейбористів" , тому в червні 2001 року знову віддали їм перевагу на парламентських виборах, лейборис-. тська партія отримала 413 місць у палаті громад (на 5 осіб менше, ніж у попередньому складі).

177