ДЕРЖАВА ТА ПРАВО ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ.

План.

Державно-правовий розвиток Великобританії в другій половині ХХ ст.

Державно-правовий розвиток Франції в другій половині ХХ ст.

Державно-правовий розвиток Німеччини в другій половині ХХ ст.

Державно-правовий розвиток Італії в другій половині ХХ ст.

Державно-правовий розвиток Великобританії в другій половині ХХ ст. Великобританія – унітарна держава. Історично сформовані частини об’єднаного королівства – Англія, Шотландія, Уельс і Північна Ірландія. Але різниться їх адміністративний поділ: в Англії й Уельсі – графства, які діляться на округи. Самостійною адміністративною одиницею є Великий Лондон, що включає 32 міських райони та Сіті. Північна Ірландія поділяється на округи, Шотландія на області.

Після Другої світової війни, хоча й обмежену, але одержали незалежність Індійський Союз, Пакистан і Цейлон.

Щоб відкрити можливість вступу до Співдружності для тих колоній, які прийняли статус домініонів, не встановили в себе республіканську форму правління, конференція прем’єр-міністрів країн Співдружності у квітні 1949 р. склала нову формулу Вестмінстерського статусу 1931 р., в якому говорилось, що «члени Співдружності об’єднані загальною вірністю короні», і вважати англійського короля тільки «символом вільної асоціації незалежних націй – членів Співдружності й у якості такого главою Співдружності».

В 1948 р. була проголошена незалежність Ірландської республіки, в 1957 р. незалежність отримали Гана, Малайська федерація, в 1960 р. Кіпр і Нігерія.

За формою державного правління Великобританія – конституційна монархія. Королева (король) є главою держави. Формально зберігаються багато королівських прерогатив:

призначення прем’єр-міністра й членів уряду, інших посадових осіб (суддів, офіцерів армії, дипломатів, вищих церковних службовців),

скликання та розпуск парламенту,

накладення вето на законопроект, прийнятий парламентом.

Монарх є головнокомандуючим збройними силами, представляє країну в міжнародних відносинах, укладає й ратифікує договори з іноземними державами, має право оголошення війни та укладання миру, здійснює право помилування.

Всі ці повноваження вважаються простою формальністю, оскільки, відповідно до англійської конституційної доктрини, глава держави повинен працювати погоджено із міністрами. Саме вони підписують акти, які видає монарх, і несуть за них відповідальність. Одночасно встановлено, що монарх не зобов'язаний додержуватися всіх рекомендацій радників: він має право не давати своєї згоди на такі політичні дії, які, на його думку, руйнують «базиси англійської Конституції».

У зв’язку із цим монарх може відправити кабінет міністрів у відставку, розпустити парламент, відмовити у затвердженні білля тощо.

Законодавча влада належить двопалатному парламенту зі строком повноважень 5 років. Палата громад (нижня) обирається шляхом загальних і прямих виборів по мажоритарній системі відносної більшості. У її складі 650 депутатів. Палата ж лордів не обирається, право засідати в ній здобувається або у якості спадщини, або за призначенням монарха. На сьогоднішній день у палаті засідає більше 1100 чоловік. Приблизно половина членів палати - пери, що мають титули, отримані протягом XX століття. Третю частину членів палати лордів становлять директори компаній.

В теперішній час палата лордів має достатні повноваження. В 1956 р. лорди провалили законопроект про скасування смертної кари. Верхня палата має потужний політичний вплив на різні галузі суспільно-політичного життя країни.

Серед найбільш важливих функцій парламенту – прийняття законів і контроль за діяльністю уряду. Правом законодавчої ініціативи користуються як члени парламенту, так відповідно й члени уряду, тому що міністри обов'язково повинні бути депутатами однієї з палат.

Законопроект, схвалений Палатою громад, направляється в Палату лордів. Уряд формується після парламентських виборів.

У Великобританії розрізняють поняття «уряд» та «кабінет». Кабінет діє всередині уряду, у його склад входить прем'єр-міністр, основні міністри та особи, що займають так звані традиційні посади – лорд-голова ради, лорд-зберігач печатки, головний скарбничий тощо .

Уряд у повному складі ніколи не збирається на засідання, і фактично всі питання внутрішньої й зовнішньої політики країни вирішуються на засіданнях Кабінету, який реально здійснює вищу виконавчу владу.

У Великобританії органи місцевого управління діють у графствах й округах, з 1985 р. скасовані муніципалітети великих промислових міст.

Ряд функцій від місцевих органів влади перейшла до центральних органів. Сильна централізована влада в особі уряду Великобританії дозволила послідовно проводити економічний курс держави. Лейбористи, здійснюючи контроль над урядом, в 1946 р. прийняли закон про націоналізацію англійського банку, потім була проведена націоналізація вугільної й газової промисловості, внутрішньої транспортної галузі, цивільної авіації, телеграфу та радіозв'язку. У сфері трудових відносин були прийняті закони, що регулюють зайнятість, уведені системи державного страхування й охорони здоров'я.

Аналізуючи державно-правовий розвиток Великобританії другої половини ХХ – поч. ХХІ ст., важливо відзначити, що постійно відбувається процес змін урядів (від партій лейбористів та консерваторів), які по-різному ставилися до стратегічних та тактичних питань розвитку країни.

Зазначимо, що у післявоєнний період в Англії прийшов до влади уряд, сформований партією лейбористів. В цей час спостерігається збільшення кількості управлінських структур, зросла армія чиновників, внаслідок чого збільшуються податки. Саме тому в 1951 р. до влади приходить Партія Консерваторів, представники якої являлися супротивниками втручання держави в економіку.

Великобританія була єдиною державою Європи, яка не пережила протягом 50-60-х рр. ХХ ст. «економічного дива». Тому за загальними економічними показниками Англія переміщується з 2 місця (1940-і рр.) на 5 місце протягом 70-х рр. серед капіталістичних країн. Низький динамізм економіки, відсутність інноваційних технологій розцінювалися в світі в той час як ознаки «англійської хвороби». Причинами цього було те, що протягом Другої світової війни країна втратила 25% всього національного майна держави. До того ж економіка була колоніально-орієнтованою і надмірним був вивіз капіталу. В країні не вистачало інженерів. При цьому рівень життя був вищим, ніж в інших країнах, що пояснювалось розвиненим законодавством у галузі соціального захисту населення. Зворотнім боком цього стало послаблення традиційних цінностей англійського суспільства – індивідуалізму, підприємництва, спирання на власні сили.

У післявоєнні десятиліття також відбувається процес зниження довіри до таких політичних інститутів, як монархія та палата лордів. Притік емігрантів з населення колишніх колоній склав підґрунтя для розповсюдження не притаманного для англійців радикалізму. В 1967 р. виникає впливова права організація Національний фронт. Відбувається демократизація лейбористської партії. Так, крім парламентської фракції у виборах її лідера тепер приймають участь представники від профспілок та місцевих організацій.

В серпні 1971 р. лейбористський парламент затвердив антипрофспілковий закон «Про стосунки у промисловості». З 1 січня 1973 р. Англія вступила у Спільний ринок.

З березня 1979 р. до влади у Великобританії приходить Партія Консерваторів. Першою в історії Британії прем’єр-міністром стала жінка - Маргарет Тетчер, яка поставила на меті зробити в Англії самостійне незалежне суспільство.

В 1990 р. прем’єр-міністром став Дж.Мейджор. Він, в основному, зберіг провідні риси «тетчеризму». Проте, був відмінений подушний податок, посилив взаємозв’язки бізнесу та науки. У побуті паралельно діють державні та приватні установи.

Початок ХХІ ст. Англія зустріла з новим лейбористським урядом Тоні Блера. В цей період у Великобританії відбувається подальша модернізація суспільства. З метою зменшення внутрішньої напруженості в країні скликаються представницькі органи Шотландії та Уельсу. Водночас, проблема Північної Ірландії так до кінця не вирішилася.

У галузі зовнішньої політики протягом другої половини ХХ ст. мали місце такі тенденції, що були сформульовані ще У.Черчіллем. Це була т. зв. «концепція трьох кіл» – Англія забезпечує вплив на хід світових подій потрійно: як провідний партнер США, провідна західноєвропейська держава та лідер Співдружності націй. Так, протягом 40-х рр. були закладені підвалини «особливих стосунків» з США у рамках НАТО.

Пізніше Великобританія, не змінюючи принципів атлантизму, однією з перших заявила про небезпеку «холодної війни» та виступила з ініціативою нормалізації відносин з СРСР.

В кінці 60-х рр. у 6 графствах Північної Ірландії були введені англійські війська, які розпочали збройне протистояння з ІРА.

В 1982 р. з ініціативи М.Тетчер, Великобританія вступила у військову сутичку за Фолклендські острови, в якій перемогла . За час правління консерваторів Англія продовжувала виступати, як перший помічник США у створенні завіси для експансії «комунізму» в світі, але після розпаду СРСР в 1991 р. прем’єр-міністр М.Тетчер пішла на нормалізацію відносин. В подальшому Англія приймає активну участь у каральних операціях проти Іраку, підтримує санкції США проти Югославії. З Україною Великобританія встановила дипломатичні відносини в 1992 р.

Великобританія, будучи конституційною монархією, все ж має потужний державний апарат, що дозволяє здійснювати керування країною й впливати на політику й економічний розвиток країн, що входять у Британську співдружність націй.

Загальні аспекти правового розвитку Великобританії в другій половині ХХ ст. За формою британська Конституція протягом ХХ століття має комбінований, несистематизований характер і складається із двох частин – писаної та неписаної. Такий характер мають всі галузі англійського права. Британську Конституцію часто називають неписаною, маючи на увазі ту обставину, що вона ніколи не була «записана» в одному акті. Писана й неписана її частини мають, у свою чергу, досить різноманітні джерела.

Писана частина містить у собі статутне право, тобто прийняті в різні роки й навіть епохи закони парламенту, що регулюють питання конституційного характеру, судові рішення (прецеденти), що мають своїм предметом питання, що носять той же конституційний характер. Вираз «писаний» закон означає закон, формально прийнятий парламентом, неважливо, зафіксований він на папері чи ні, а термін «неписаний» закон уживається для позначення закону, що не приймався парламентом. Судові рішення становлять систему «загального права», вони торкаються, головним чином, прав та свобод громадян, відносин різних державних органів. Найбільше значення мають рішення вищих судових інстанцій.

Основними джерелами англійського права є судові прецеденти, тобто рішення вищих судів, що мають обов'язкову чинність для них самих і нижчих судів, статути – законодавчі акти британського парламенту й видавані виконавчими органами – акти делегованого законодавства.

Протягом ХХ століття серед джерел англійського права істотно зросла роль делегованого законодавства, особливо в охороні здоров'я, утворенні, соціальному страхуванні. Вищою формою делегованого законодавства вважається «наказ у Раді», виданий урядом від імені монарха та таємної ради (дорадчого органу при монарху, що включає вищих посадових осіб Великобританії).

В Англії єдиною областю виступає галузь цивільного й торгівельного права. Великий розвиток одержав інститут довірчої власності, керованої на користь третіх осіб (створення благодійних фондів, керування спадкоємним майном і майном недієздатних осіб й ін.). Стосовно до деяких видів зобов'язань і правопорушень діє принцип «суворої відповідальності», відповідно до якого потрібно встановити лише факт заподіяння шкоди, але немає необхідності доводити суб'єктивну провину правопорушника. При складанні договорів велике значення надається встановленню й дотриманню стандартних умов, регульованих, як і зобов'язання, в основному, нормами прецедентного права.

Сімейні відносини регулюються досить докладно різними законодавчими актами. Так, виданий Закон про шлюб 1949 р. в основному присвячений поняттю шлюбу, Закони про реформу сімейного права 1969 й 1987 р. уточнили закони щодо успадкування, права незаконнонароджених дітей і про обов'язки батьків таких дітей, Закон про визнання шлюбу недійсним (1971 р.), Закон про розлучення й окреме проживання чоловіка й жінки (1971 р.), Закон про майнові відносини чоловіка й жінки (1973 р.).

Трудові відносини регулюються законодавством і прецедентним правом, що формується в ході судового розгляду трудових суперечок. У деяких галузях виробництва найважливіша умова праці (ставки заробітної плати, тривалість робочого часу, умови праці й ін.) закріплюється у колективних договорах; в інших галузях виробництва існують лише індивідуальні трудові угоди, для яких особливого значення набувають загальні приписи, що містяться у парламентських актах.

У ХХ столітті в Англії одержала розвиток система соціального забезпечення, були створені національна служба охорони здоров'я, національне страхування. Система різних фондів, сформованих за рахунок працівників, підприємців, коштів муніципальних органів і коштів держбюджету дозволяє виплачувати пенсії по старості, допомогу по безробіттю, пенсії по інвалідності, допомогу багатодітним матерям, на придбання, оплату житла тощо.

За останнє десятиліття ХХ ст. великого поширення дістало законодавство щодо охорони навколишнього середовища.

Важливих змін в ХХ ст. зазнали норми кримінального права Англії.

Шотландське право містить у собі не тільки судові прецеденти, але й трактати шотландських юристів. У Шотландії діють ті акти британського парламенту, які містять вказівки, які поширюються на її територію, або акти, видані тільки в Шотландії. У Шотландії не застосовується інститут строгої відповідальності, допускається складання шлюбу шляхом релігійного обряду або цивільної реєстрації, шлюб вважається дійсним й у результаті фактичного спільного проживання пари. Традиційно виконується воля заповіту, яка може бути обмеженою лише обов'язковою часткою для чоловіка й дітей. Складений в писемній формі заповіт не вимагає присутності свідків при його оформленні .

Відрізняється і класифікація карних злочинів, види наміру та пом'якшувальні обставини. Процес є дуже наближеним до французької системи судочинства. Велике місце в регулюванні займають норми шотландського прецедентного права.

2. Державно-правовий розвиток Франції у другій половині ХХ ст.

Перед післявоєнною Францією постало безліч важливих проблем: економічних, соціальних, політичних. Однак центральним питанням внутрішньополітичного життя країни, навколо якого розгорнулася гостра боротьба, стало питання нового державного ладу, проблема нової конституції Франції.

В кінці літа 1944 р. Французький комітет національного визволення (ФКНВ) був перетворений на Тимчасовий уряд на чолі з Ш. де Голлем. Політичний лад, який існував у Франції з моменту визволення її від фашистської окупації з осені 1944 р. до прийняття Конституції восени 1946 р. має назву Тимчасового режиму. За підсумками війни Франція стала боржником США та Англії. Франк «загубив» 75% своєї фінансової ваги. Ключовими політичними силами в цей період стали ФКП (французька комуністична партія), соціалісти, прибічники генерала де Голля, народно-республіканський рух, Республіканська партія свободи .

Політичні партії по-різному уявляли собі перспективи розвитку державного ладу Франції, а в умовах багатопартійності це вело до появи значної кількості програм, розмежування політичних сил.

На цьому партійному фоні і розгорнулася боротьба за майбутню конституцію Франції, в ході якої були сформульовані три основні програми:

1. Комуністи вважали необхідним створити демократичну парламентську республіку з суверенними Національними зборами. Другу палату вони прагнули скасувати, владу президента обмежити. Комуністи вважали необхідним дати в Конституції перелік основних прав і свобод людини і громадянина.

2. «Голлісти» намагалися побудувати президентську республіку, де буде сильний голова держави, авторитетний уряд.

3. Радикали пропонували відновити Конституцію 1875 р. і Третю республіку.

У серпні 1945 р. Тимчасовий уряд Франції вирішив провести вибори до Установчих зборів і референдум.

У квітні 1946 р. було прийнято проект конституції, який ґрунтувався на комуністичних засадах (однопалатний парламент, обмеження президентської влади тощо). Його схвалили Установчі збори, але шляхом референдуму від 5 травня 1946 р. був відхилений більшістю французів.

У червні 1946 р. відбулися нові вибори до Установчих зборів. Другий проект конституції був компромісним, він враховував платформи різних політичних партій і на референдумі 13 жовтня 1946 р. був затверджений.

Нова конституція, яка була вже п’ятнадцятою в історії Франції, проголошувала, що «будь-яка людська істота незалежно від раси, релігії і віросповідання має невід’ємні і священні права». Основний закон урочисто підтверджував «права і свободи людини і громадянина, які були закладені Декларацією прав 1789 р.».

За формою правління Франція стала «світською, демократичною і соціальною» парламентською республікою.

Парламент складався з двох палат: Національних зборів і Ради Республіки. Обидві палати обиралися: Національні збори – на засадах загального і прямого виборчого права на п’ять років, Рада Республіки – комунами і департаментами на засадах загального і непрямого виборчого права.

Національні збори проголошувалися єдиним законодавчим органом країни, який не міг «передати це право» (ст.13), тобто делегувати свої законодавчі повноваження. Національні збори мали виняткове право ратифікації і денонсації міжнародних договорів, оголошення війни і таке інше.

Рада Республіки отримала лише дорадчі функції, її рекомендації не були обов’язковими для Національних зборів. Верхня палата лише вносила поправки до законопроектів, прийнятих Національними зборами.

Главою держави був президент республіки, який обирався на спільному засіданні палат парламенту строком на сім років (ст.29). Він призначав голову уряду, державних радників, членів Верховної ради і Комітету Національної оборони, головував у раді міністрів. Президент промульгує закони протягом десяти днів, підписує і ратифікує міжнародні договори тощо. Однак ніяких надзвичайних повноважень Конституція президенту не давала. Більше того, кожен акт президента підписувався головою ради міністрів і одним із міністрів (ст.38).

Виконавча влада, за конституцією, вручалася раді міністрів на чолі з її головою. Цей орган влади мав безпосереднє державне управління країною. В його розпорядженні знаходився розгалужений бюрократичний чиновницький апарат.

Конституція покладала на міністрів колективну відповідальність перед Національними зборами за загальну політику кабінету і індивідуальну відповідальність за їх особисту діяльність. Працював уряд під контролем Національних зборів, які мали можливість абсолютною більшістю голосів відмовити кабінету в довірі. Така відмова тягла за собою колективну відставку кабінету. Але, якщо протягом 18 місяців відбудуться дві міністерські кризи, рада міністрів «може прийняти рішення про розпуск Національних зборів» (ст. 51).

Конституція зберегла в недоторканності колишню систему місцевого управління і суворий контроль з боку уряду за органами місцевого самоврядування. Офіційно вона вступила в силу в грудні 1946 р., а у листопаді цього ж року відбулися вибори до Народних Зборів, формування яких завершило процес становлення режиму ІV Республіки у Франції .

Становлення державного ладу Франції в тій формі, яка була закріплена Конституцією 1946 р., не було повністю проведене в життя. Політична система, яка базувалася на класичному парламентаризмі, виявилася нездатною швидко і активно реагувати на складні соціально-економічні проблеми. Через це відбувалися постійні зміни в політичному режимі IV Республіки.

У 1951 р. Національні збори приймають резолюцію про перегляд Конституції 1946 р. У 1954 р. була проведена конституційна реформа. Відбулося фактичне посилення ролі впливу президента республіки, значно розширилися права і можливості уряду, простішим став процес його формування. Змінився статус верхньої палати – Ради республіки, якій були надані майже всі права і повноваження довоєнного сенату. Завдяки цьому IV Республіка і вистояла.

У 1956 р. на виборах до Національних зборів компартія знову здобула перемогу. Ідея народного фронту знову стає популярною. З іншого боку, монополістична буржуазія вимагає ліквідації демократичних інститутів, вона прагне до сильної президентської влади. Так утворюються умови для ліквідації Четвертої республіки.

У 1957 р. у Франції підіймається нова хвиля соціально-політичних суперечностей, які були обумовлені війною в Алжирі, підвищенням цін, зростанням залежності від США тощо. Населення знов згадало про політичну силу – прихильників визначного військового генерала Ш. де Голля, який в червні 1958 р. обирається на посаду прем’єр-міністра.

Структура Конституції 1958 р. відрізняється від попередньої Конституції. Невелика за обсягом, преамбула хоч і згадує про права людини і про Декларацію 1789 року, однак не дає, як це було в Конституції 1946 року, переліку економічних та політичних прав громадян. Побудована нова Конституція за такою схемою: президент – уряд – парламент.

З прийняттям нової французької конституції встановлюється режим V Республіки, при якому Франція стала президентською республікою (з жовтня 1958 р.) на чолі з Ш. де Голлем.

Центром всієї політичної системи Франції став президент Республіки. Обирається він особливою колегією виборців на 7 років. Президент «стежить за додержанням Конституції», забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів. Він є гарантом національної незалежності, територіальної цілісності (ст. 5). Йому надані широкі постійні прерогативи. Він призначає прем’єр-міністра, головує в раді міністрів, здійснює призначення на цивільні і військові посади, він є головою Збройних сил тощо. Президент республіки обнародує закони протягом 15 діб, він може до закінчення цього терміну вимагати від парламенту нового обговорення закону. Президент має право передати на референдум законопроект, що стосується організації державної влади, може достроково розпустити національні збори.

З 1962 р. президент Франції обирається загальним прямим голосуванням.

Особливе значення має ст.16 Конституції, яка надає президенту надзвичайні повноваження. «Якщо державні установи Республіки, незалежність нації, цілісність території Франції і виконання нею міжнародних обов’язків опиняться під серйозною і безпосередньою загрозою, а нормальне функціонування органів державної влади буде порушене, президент республіки вживає заходів, які диктуються обставинами». Щоб скористатися такою можливістю президенту слід було провести офіційні консультації з прем’єр-міністром, головами палат парламенту, а також Конституційною радою.

Друге місце в державному механізмі V Республіки займав уряд, який визначав і здійснював політику Нації (ст. 20). У його розпорядженні знаходились адміністративні органи та збройні сили. Прем’єр-міністр посідав особливе місце в цій структурі. Він керував діяльністю уряду, відповідав за національну оборону, забезпечував виконання законів .

На початку 60-х рр. Франція стала позбуватися статусу держави-метрополії. Так, у березні 1962 р., були підписані Евіанські угоди про надання Алжиру незалежності. Трохи раніше незалежність отримали колонії в Західній Африці. Хоча вплив Франції на ці держави зберігається і до сьогодні. В 1960-му р. була вперше випробувана ядерна зброя, Франція не стала активним членом НАТО, з лав цього союзу її вивів в 1966 р. де Голль. Міжнародною концепцією де Голля була Європа «від Атлантики до Уралу». Але із-за певних соціальних складнощів всередині самої держави генерал де Голль пішов у відставку в квітні 1969 р. Наступні уряди Франції реальних змін на державно-правовий лад Франції не справили.

Історію французької державності 80-90-х рр. визначало протистояння неоконсерватизму та соціал-реформізму. Найбільш значними політичними особистостями цього періоду були Жак Ширак та Фр. Міттеран. Вони не підтримували теплих стосунків з СРСР, не дозволяли США рахувати власний ядерний потенціал. Відносини з Росією також були прохолодними, а з Україною Франція встановила дипломатичні стосунки в 1992 р.

Загальні тенденції розвитку права у Франції в другій половині ХХ ст. Однією з особливостей французької правової системи другої половини ХХ ст. була відсутність державного регулювання діяльності монополій, їх всесвітнього переплетіння. Так, закон від 1967 р. постановив, що будь-яке товариство, органи управління якого знаходяться на території Франції, має підкорятися французьким законам.

У XX ст. у законодавстві багато уваги приділялося сімейному праву. Так, законом 1965 р., жінці було надане право займатися професійною діяльністю незалежно від бажання чоловіка. Були введені деякі положення про захист позашлюбних і покинутих батьком дітей.

Подальшу регламентацію одержали майнові відносини подружжя. Діяли два основних види правового режиму сімейного майна: договірний і легальний.

Виникнення першого пов’язано з укладенням шлюбного контракту, який складався до реєстрації шлюбу. Контракт визначав правовий режим майна, кожного з подружжя, яке належало їм до шлюбу, а також майна набутого у шлюбі і інші питання цієї сфери.

У випадку легального правового режиму встановлювалась спільність майна, тобто все майно, набуте в шлюбі, належить подружжю, але особистою власністю кожного є дошлюбне майно, а також майно, яке кожен з подружжя одержав під час шлюбу у вигляді спадщини чи подарунку. Особистим майном кожного є також майно придбане за рахунок прибутків від дошлюбної власності.

Трудове право, як окрема самостійна галузь, оформляється під прямим впливом організованого робітничого руху лише у ХХ ст. В 1945-1946 рр. було прийнято ряд нормативних актів по соціальному страхуванню. Вони передбачали право на пенсію кустарям, ремісникам, вводили пенсії за віком, за інвалідністю, у зв’язку з втратою годувальника, матеріальне забезпечення у разі хвороби або втрати працездатності. Оплата праці жінок прирівнювалася до оплати праці чоловіків.

Право на пенсію по старості мають по французькому закону особи, які досягли 60 років. Її розмір сягав 20% середнього заробітку. По досягненні 65 років вони набувають право на пенсію в розмірі 40% від середнього заробітку. Існують певні обмежувальні умови, такі як певний страховий стаж, робочий стаж.

У своїй преамбулі Конституція 1946 року проголошувала важливі економічні, політичні та соціальні принципи. Жінкам гарантувалися у всіх галузях рівні права з чоловіками. Кожен повинен працювати і мати право на одержання посади. Гарантувалося право на утворення профспілок і роботу в них, на страйк «в межах закону», на колективний договір. «Нація гарантує всім», - було сказано в Конституції, зокрема дітям, матерям і літнім працівникам, - «охорону здоров’я, матеріальне забезпечення, відпочинок і дозвілля». Організація «суспільної безкоштовної і світської освіти всіх ступенів» проголошувалась обов’язком держави.

У галузі кримінального права тривалий час діяли положення Кримінального кодексу 1810 р., до якого неодноразово вносилися різного роду доповнення і зміни. Значно посилив каральні санкції закон, прийнятий 4 червня 1960 р. Для шістнадцяти складів злочинів єдиною мірою покарання визнавалася смертна кара. Стосовно інших видів тяжких злочинів передбачалося довічне ув’язнення, ув’язнення на термін від десяти до двадцяти років. Усього було переглянуто 38 статей Кримінального кодексу 1810 р.

Після Другої світової війни основну увагу кримінальне законодавство приділяє політичним злочинам, боротьбі з робітничим рухом. У 1947 р. з’являється Закон Шумана («Про захист республіки»). Десятирічне ув’язнення загрожувало тим, хто організовував страйки і боровся зі штрейкбрехерами. Декретом, виданим у 1950 р., боротьба проти перевезення зброї прирівнювалася до «державної зради». Щоправда, поступово відбувалася демократизація кримінального права: в 1981 р. була скасована смертна кара, покарання за деякі злочини було обмежене грошовими стягненнями.

У 1992 р. був ратифікований, а в 1994 р. набрав чинності новий Кримінальний кодекс Франції, який втілив сучасні тенденції в кримінально-правовій політиці країни. Кодекс продовжує курс на посилення кримінальної відповідальності за особливо небезпечні злочини (тероризм, виробництво і поширення наркотиків, рекет і тощо), але одночасно передбачає певну гуманізацію покарань. Вищою мірою покарання стало довічне ув’язнення.

В галузі цивільного права також відбулися істотні зміни. Так, в 1978 р. було внесено доповнення до Цивільного кодексу Наполеона 1804 р., яким введено поняття юридичної особи, всього додано близько 300 нових статей. Відбулося обмеження прав власника та свободи договору .

3. Державно-правовий розвиток Німеччини у другій половині ХХ ст. Наприкінці Другої світової війни СРСР, США і Англія повинні були виробити узгоджену політику щодо подальшої долі Німеччини. Першим кроком в цьому питанні стала Кримська (Ялтинська) конференція глав урядів трьох держав у лютому 1945 року, де було вирішено питання про тимчасову окупацію Німеччини. Більш докладно і конкретно ця проблема вирішувалася на Постдамській конференції (17 липня – 2 серпня 1945 р.) голів урядів СРСР, США і Великобританії.

З метою перетворення післявоєнної Німеччини на демократичну, миролюбну державу союзники вважали необхідним вжити ряд заходів по трьом провідним напрямкам: денацифікація, демілітаризація та демократизація. Для цього слід було розпустити німецькі збройні сили і ліквідувати генеральний штаб німецької армії; арештувати і віддати до суду військових злочинців, провести чистку державного апарату від військових злочинців, ліквідувати військово-промисловий потенціал Німеччини, відновити демократичні інститути влади, місцеве самоврядування тощо.

До створення самостійного центрального німецького уряду в Німеччині, вводився тимчасовий окупаційний режим. Територія країни була розділена на 4 зони: радянську, американську, англійську і французьку. Відповідно до цього, Берлін також було розділено на 4 сектори.

Управління окупованою країною було зосереджене в Союзній контрольній раді. Для підготовки мирного врегулювання «німецького питання» відповідно до Потсдамської угоди, була створена Рада міністрів закордонних справ великих держав.

Однак, на практиці, потсдамські рішення виконувалися неякісно, а іноді просто порушувалися. У грудні 1946 р. було введене сепаратне управління американською і англійською зонами, внаслідок чого утворилася «Бізонія» зі своїми спільними органами: Економічною радою, Радою земель,Адміністративною радою. У 1948 р. після приєднання до «Бізонії» французької окупаційної зони, з’явилася «Тризонія». Так було порушено ідею Потсдамських угод про єдину демократичну Німеччину .

Фактичний розкол Німеччини на Західну та Східну частини зробив можливим роздільне конституційне оформлення цих територій.

У липні 1948 р. відбулася конференція представників США, Англії, Франції, Бельгії, Голландії, Люксембургу. На ній були розроблені рекомендації щодо створення західнонімецької держави. Слідом за цим, конференція прем’єр-міністрів західнонімецьких земель створила Комітет експертів, який повинен був розробити проект конституції нової держави.

У травні 1949 р. проект конституції ФРН був готовий. Його прийняла Парламентська рада, яка складалася з представників земель. Проект був схвалений трьома військовими губернаторами. Після цього нова конституція, яка отримала назву «Боннської» (від назви столиці ФРН м. Бонн), була прийнята ландтагами західнонімецьких земель. Проти проекту нової конституції виступив лише ландтаг Баварії.

Перед цим Англія, Франція і США розробили і проголосили Окупаційний статут, який закріплював верховну владу Англії, Франції і США у ФРН. Статут зберігав режим військової окупації, надавав окупаційним державам право контролю за додержанням Конституції ФРН і конституцій західнонімецьких земель. 21 вересня 1949 р. було проголошено утворення сепаратної західнонімецької держави – Федеративної Республіки Німеччини. У 1951 р. Окупаційний статут був переглянутий, а в 1955 р. скасований у зв’язку з прийняттям ФРН до НАТО і Західноєвропейського союзу. Федеративна Республіка Німеччина офіційно отримала статус суверенної держави .

Парламент ФРН складається з двох палат. Нижня палата – бундестаг – обирається на 4 роки народом шляхом загального, прямого та таємного голосування за змішаною виборчою системою. Це головний законодавчий орган, але його повноваження повною мірою обмежуються бундесратом – верхньою палатою парламенту. Бундесрат формується урядами земель, які призначають уповноважених до верхньої палати. При вирішенні деяких питань (зміни конституції, кордонів земель тощо) бундесрату надане право абсолютного вето.

Глава держави – федеральний президент – не отримав значних повноважень. Він обирається на 5 років спеціальними федеральними зборами. До повноважень президента Конституція відносить: представництво федерації в міжнародно-правових відносинах, укладення міжнародних угод, призначення федеральних суддів і чиновників, вибір кандидатури федерального канцлера для його наступного затвердження бундестагом.

Центральне місце в системі вищих органів федерації належить федеральному урядові і особливо його голові – федеральному канцлеру.

Федеральний канцлер «обирається без дебатів» бундестагом за пропозицією президента республіки. Федеральні міністри призначаються і звільняються президентом республіки за поданням федерального канцлера. Федеральний канцлер «встановлює основні положення політики і несе за них відповідальність». Питання про довіру може ставити перед бундестагом тільки сам канцлер.

Федеральний уряд має право законодавчої ініціативи, під час оголошення стану «законодавчої необхідності» уряд може провести закон і без бундестагу.

Важливе місце серед федеральних органів посідає федеральний конституційний суд. Членів суду обирають порівну бундестаг і бундесрат, вони користуються, як і всі судді, повною незалежністю і недоторканістю. Конституційний суд має повноваження виносити рішення про об`єм прав інших органів влади відповідно конституції, з приводу спорів про права і обов`язки між органами федерації і земель, а головне про конституційність чи неконституційність дій органів державної влади чи законодавчих постанов відносно прав громадянина (останнє було запозичене із конституційної практики діяльності Верховного суду США).

Політичну систему в Німеччині склали такі партії, як Християнсько-демократичний союз (ХДС), Християнсько-соціальний союз (ХСС), Свободна демократична партія (СвДП), Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН), та Комуністична партія Німеччини (КПН).

Під керівництвом канцлера К. Аденауера протягом 50-х рр. Німеччина відродилася в економічному плані, зробила «економічне диво». Його фактичним «батьком» вважають професора економіки, міністра фінансів Л.Ерхарда. Чинниками такого підйому стали допомога за планом Маршалла, низькі військові витрати, грошова реформа 1948 р., згідно якої всі колишні марки були одночасно вилучені, а нові гроші німці отримали у рівній кількості. Значно були знижені податки, впроваджена політика протекціонізму, надані пільги технологічним та експортним виробництвам, держава взяла на себе нерентабельні соціальні витрати.

У галузі зовнішньої політики Аденауер прагнув відродження єдиної потужної Німеччини, але виконанню Потсдамських рішень він обрав розкол держави: «Краще керувати половиною Німеччини, ніж Німеччиною наполовину». У березні 1955 р. Німеччина увійшла до НАТО, в 1956 р. відродилися перші структури «бундесверу» – збройних сил ФРН. Введено загальну військову повинність, створено Міністерство оборони. В 1955 р. Аденауер встановив дипломатичні стосунки з СРСР, державності НДР не визнав. Уряд ФРН припинив дипломатичні відносини з тими державами, які офіційно визнали НДР.

У відставку уряд ХДС-ХСС на чолі з К. Аденауером пішов у жовтні 1963 р. Канцлером ФРН став Л.Ерхард (1963-1966 р.). У галузі внутрішньої політики особливих змін не відбулося. У зовнішній політиці Німеччина повела відвертий проамериканський курс, не приділяючи належної уваги процесу євроінтеграції.

З 1969 по 1982 р. при владі у ФРН була соціал-ліберальна коаліція партій СДПН-СвДП, при яких відбувся офіційний відхід від марксизму та перехід на позиції «демократичного соціалізму». Уряд очолив соціал-демократ В.Брант . Після нього канцлером ФРН був Г.Шмідт (1974-1982 рр.). В цей період держава вела монетарну політику (контроль грошової маси), проводила низку соціальних реформ. У галузі зовнішньої політики Шмідт намагався грати роль посередника у переговорах США-СРСР стосовно ракет середньої дальності, але безуспішно.

З жовтня 1982 р. новим канцлером ФРН став лідер блоку ХДС-ХСС-СвДП Г. Коль. Зменшуються витрати по соціальним статтям, але суттєвої зміни соціального законодавства не відбулося. Уряд впроваджував неоконсервативну внутрішню політику. Щодо зовнішньої політики, то варто зауважити, що ФРН засуджувала агресію СРСР в Афганістані. Країна виступала за розрядку щодо холодної війни. Завдяки особистим стосункам Г. Коля та М. Горбачова, реальним стало питання об’єднання Німеччини. На сьогодні лідером ФРН є лідер ХДС жінка А. Меркель.

Майже одночасно з утворенням ФРН (21 вересня 1949 р.), відбулося проголошення Німецької Демократичної Республіки (НДР) 7 жовтня 1949 р.. Східна Німеччина, яка складала радянську зону окупації, після закінчення війни підпала під управління радянської військової адміністрації. Під її проводом відбулися вибори до органів місцевого самоврядування, розпочалися соціалістичні реформи у промисловості, проведена аграрна реформа.

За ініціативою Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН), яка утворилася на сході шляхом злиття комуністичних та соціал-демократичних партійних організацій, було проведено декілька Німецьких народних конгресів. Перший такий конгрес відбувався в грудні 1947 р., другий – у березні 1948 р. Останній обрав Німецьку народну раду і доручив їй розробити проект Конституції. У травні 1949 року зібрався третій Німецький народний конгрес, який затвердив Конституцію НДР.

Уряд республіки складається із прем`єр-міністра і міністрів. Найбільш численна фракція Народної Палати висуває прем`єр-міністра, який формує уряд. Міністри повинні бути депутатами Народної Палати. Прем`єр-міністр і міністри відповідальні перед Народною Палатою.

Президент Республіки обирався на спільному засіданні Народної Палати і Палати земель. Він представляв Республіку в міжнародних відносинах. Президент міг бути відкликаний з посади спільним рішенням обох палат.

Кожна земля повинна мати свою конституцію, яка відповідає принципам Конституції Республіки. Вищим і єдиним народним представництвом землі є ландтаг.

Уряд СРСР надав уряду НДР функції управління, які виконувала радянська військова адміністрація. Почалося будівництво соціалізму на німецькій землі, а Конституція НДР 1968 р. констатувала перемогу соціалістичних виробничих відносин.

Криза соціалістичної моделі призвела в 1983 р. до важливих революційних подій, що викликали глибокі суспільно-економічні і політичні зміни. Демонстрації, втеча громадян НДР до ФРН, супроводжувалися вимогами демократії, ліквідації монополії компартії на владу. Перемога на виборах християнських демократів підштовхнула навесні 1990 р. масовий громадянський рух щодо об’єднання країни.

Пропонувалися різні шляхи об’єднання Німеччини: від поступового зрощення ФРН та НДР у нову німецьку державу з новою конституцією до простого входження НДР до складу ФРН відповідно до статті 23 Конституції ФРН. Перемогу здобув другий варіант.

18 травня 1990 р. був укладений перший державний договір між ФРН і НДР про валютний, економічний і соціальний союз. 31 серпня 1990 р. був підписаний другий державний договір про механізм входження НДР до ФРН. Він набирав сили з жовтня 1990 р., коли був скасований суверенітет НДР і вона увійшла до складу ФРН. З цього часу основні політичні, правові, соціально-економічні інститути НДР або припиняли своє існування, або докорінно змінювалися відповідно до принципів ФРН. Так, цілком мирним шляхом, відбулося об’єднання єдиної німецької держави.

12 вересня 1990 р. у Москві міністри закордонних справ СРСР, США, Великобританії, Франції, ФРН і НДР підписали договір про остаточне урегулювання проблеми єдиної Німеччини. Об’єднана Німеччина відмовилася від виробництва, використання та зберігання зброї масового знищення .

Особливості розвитку права Німеччини в другій половині ХХ ст. Після поразки фашизму в Другій світовій війні, фашистське законодавство було скасовано. Так, постановою від 20 вересня 1945 р. були скасовані фашистські закони про охорону чистоти німецької крові, про гітлерівську молодь тощо. 20 лютого 1947 р. скасовані закони про спадкування в сільському господарстві, а також постанови про майоратні й ленні володіння. Після розколу Німеччини Старий цивільний кодекс зберіг свою дію на території ФРН, у НДР був прийнятий новий цивільний кодекс.

За своїм змістом Конституція ФРН – буржуазно-демократичний документ. Враховуючи післявоєнні реалії, автори Конституції включили до неї ст.14, яка наголошувала: «Власність зобов’язує. Користування нею повинно одночасно служити загальному благу. Примусове відчуження власності можливе лише відповідно до закону на основі справедливого відшкодування».

Основний закон проголошував Федеративну Республіку Німеччини «демократичною і соціальною федеративною державою» (ст. 20).

Конституція 1949 р. дає широкий перелік прав людини і громадянина. Серед них згадуються право на життя, свобода і недоторканість особи, право збиратися мирно і без зброї, право утворювати спілки і союзи, право вільно обирати для себе професію і місце роботи тощо.

До основних конституційних принципів віднесені «розподіл влади» і «федералізм». Німецька держава базувалася на засадах федералізму. Вона складалася з десяти земель, самостійних у своєму бюджеті і незалежних одна від одної. Кожна земля має свою Конституцію, свій ландтаг, свій уряд, свій земельний суд і користується значною автономією. Одночасно Конституція стверджує, що «федеральне право має перевагу над правом земель» (ст.31) і що федеральний уряд може вжити необхідних заходів, «щоб спонукати землю в порядку примушення федерацією до виконання своїх обов’язків» (ст. 37).

В Конституції НДР ст.1 зазначала, що «Німеччина є неподільною демократичною республікою; вона складається з німецьких земель».

До компетенції Республіки відноситься рішення всіх питань, які мають значення для існування і розвитку німецького народу в цілому і всі інші питання вирішуються землями самостійно. Цією ж статтею було встановлене єдине німецьке громадянство.

Вищим органом влади Республіки була Народна Палата, яка складалася з депутатів німецького народу, що обиралися на 4 роки шляхом загальних, рівних, прямих виборів при таємному голосуванні на підставі пропорційної виборчої системи.

Депутати є представниками всього народу, підкоряються тільки своїй совісті і не зв`язані ніякими наказами. В Народну Палату обиралось 400 депутатів із числа громадян, яким виповнився 21 рік.

Після закінчення Другої світової війни на основі Потсдамських угод фашистське карне законодавство було скасовано. Відновлено дію Кримінального кодексу 1871 р. з редакційними виправленнями до 1933 р. Із прийняттям конституції 1949 р. намітився рух убік демократизації кримінального права. Була скасована страта, підкреслювалася прихильність традиційним ліберальним принципам.

З 1969 по 1975 р. була проведена нова реформа кримінального кодексу 1871 р. У результаті виходу «Другого закону про реформу кримінального права» від 4 липня 1969 р. й «Вступного закону до Кримінального кодексу» від 2 березня 1974 р., відбулися радикальні зміни в Загальній й Особливій частині кримінального кодексу. Важливе нововведення, здійснене в результаті реформи – відмова від тричленної класифікації злочинів (розподілу на провини, злочини й порушення) і встановлення двочленної класифікації, тобто розподілу на злочини й провини. Це привело до того, що багато діянь, які раніше вважалися карними порушеннями, зараз є адміністративними. В 1975 р. вони були включені в «Закон про боротьбу з порушеннями порядку» 1968 р. Однак при регулюванні відповідальності за здійснення цих правопорушень застосовуються кримінально-правові інститути й поняття: провина, стадії злочину, співучасть, необхідна оборона й ін. У зв'язку із цим названий закон перебуває ніби у прикордонній області між кримінальним та адміністративним правом .

Таким чином, в основі розвитку німецького права лежить континентальна система. Основним джерелом права в Німеччині є закон.

4. Державно-правовий розвиток Італії в другій половині ХХ ст.

Розгром гітлерівських армій й італійського експедиційного корпуса під Сталінградом став, одночасно, потужним військово-політичним ударом по італійському фашизмові. Військова поразка до крайності загострила й без того напружене внутрішньополітичне положення в країні. Фашистська машина придушення вже не могла впоратися з ростом народного руху. Не допомогли й прислані Гітлером кілька тисяч гестапівців.

Велика фашистська рада, після висадження в липні 1943 р. англо-американських військ у Сицилії, прийняла резолюцію про відставку Муссоліні. 25 липня 1943 р. король доручив формування уряду маршалові Бадольо, а Муссоліні був арештований. Але ці півзаходи не могли врятувати положення. Під тиском демократичного руху уряд Бадольо розпускає фашистські організації й підписує акт про капітуляцію. Після цього Північ Італії була відразу ж окупована військами фашистської Німеччини. Південь країни виявився зайнятим англо-американськими військами. Тоді ж був утворений Комітет національного звільнення, що очолив всі антифашистські сили країни. У нього ввійшли комуністи (ІКП), соціалісти (ІСП), республіканці, ліберали й християнські демократи (ХДП).

Навесні 1945 р. у результаті збройного повстання на Півночі країни, вся Італія була звільнена від гітлерівських загарбників. Партії антифашистської коаліції утворили Тимчасовий уряд і незабаром домоглися зречення від престолу короля Віктора Еммануїла, що скомпрометував себе працею з фашистами.

Політична ситуація в країні після закінчення Другої світової війни виявилася вкрай складною. Демократичні сили країни прагнули покінчити із залишками фашистського режиму, виступали за створення демократичного республіканського ладу. У травні 1946 р. були проведені референдум з питання щодо форми правління в Італії й вибори до Установчих зборів. На референдумі 12,7 млн. голосів було подано за республіку й 10,7 млн. – за збереження монархії.

В Установчих зборах більшість місць одержали три партії: християнські демократи (35%), соціалісти (21%) і комуністи (19%). Після тривалих дебатів в Установчих зборах 22 грудня 1947 р. Конституція Італійської республіки була затверджена й 1 січня 1948 р. набула чинності. Вона проголосила Італію демократичною республікою й установила, що суверенітет належить народу. Вибори в квітні 1948 р. принесли перемогу центристським партіям. До серпня 1953 р. різними урядами керував де Гаспері.

Відновлення італійської економіки після війни відбувалося за допомогою США згідно плану Маршалла. В державі розпочалася аграрна реформа, бо на півдні держави до того часу переважали поміщицькі латифундії.

Зовнішньополітичний курс Італії базувався на членстві в НАТО та участі у Європейському об’єднанні вугілля та сталі.

У Конституції Італії закріплене широке коло демократичних прав і свобод громадян: рівність всіх перед законом, рівноправність громадян незалежно від соціального, політичного, національного становища, свобода особи та її недоторканність, свобода зборів, союзів, політичних партій, слова, печаті. У числі соціально-економічних прав були проголошені право на працю, право на справедливу винагороду за працю, рівність чоловіка й жінки в економічній області, воля профспілок і страйків, участь трудящих у керуванні підприємствами. Вищим органом законодавчої влади став двопалатний парламент. Нижня палата – палата депутатів вибирається загальними й прямими виборами за пропорційною виборчою системою. Верхня палата – сенат – обирається по областях Італії за змішаною виборчою системою, що містить елементи мажоритарної й пропорційної систем. Палати рівноправні в питаннях законодавства й контролю над урядом.

Главою держави є президент, що обирається на спільному засіданні палат за участю представників від областей строком на 7 років. До повноважень президента входить верховне командування збройними силами, призначення на вищі державні посади, право помилування, представництво республіки в міжнародних відносинах. Він може на один місяць затримати набрання законом чинності, в особливих випадках видавати декрети, що мають чинність закону, і має право розпуску парламенту. Акти президента мають потребу в контрасигнації прем'єр-міністра уряду.

Уряд Італії призначається президентом, але є відповідальним перед парламентом. Конституція допускає (з деякими обмеженнями) делегацію законодавчих повноважень парламентом уряду й надає уряду право в надзвичайних обставинах видавати декрети, що мають чинність закону.

У системі вищих органів республіки Конституція передбачила також Вищу раду магістратури – орган по керівництву судовою системою, і Конституційний суд, призначений для перевірки конституційності законів й інших актів влади.

Італія, відповідно до Конституції, ділиться на області, провінції й громади. У всіх територіальних одиницях на основі загальних виборів створюються представницькі органи - обласні й провінційні збори й муніципалітети, які обирали або колегіальні, або одноособові виконавчі органи. Конституція передбачила автономію областей з досить широкою компетенцією місцевих органів. Однак їхня діяльність багато в чому контролюється урядовими комісарами. Провінційні й общинні органи в ще більшому ступені залежать від призначуваних урядом префектів .

Християнські демократи доклали зусиль, щоб затримати реалізацію положень Конституції про обласну автономію, аграрну реформу, участі трудящих у керуванні виробництвом, можливості націоналізації монополістичних об'єднань. Протягом року не створювалися Конституційний суд і Вища рада магістратури.

З метою подальшого зміцнення своїх позицій, християнським демократам в 1953 р. удалося провести через парламент новий виборчий закон. За цим законом партія, що зібрала більше 50% голосів, одержує 65% депутатських місць. Однак уже на виборах у тому ж році бажаний християнськими демократами результат не був досягнутий, місця в парламенті були розподілені по пропорційній системі, і в 1954 р. до неї довелося повернутися. Домінуюче положення християнських демократів захиталося, і вони змушені, починаючи з 1963 р., створювати коаліційні уряди «лівого центра». Ці уряди провели ряд демократичних перетворень (націоналізація за викуп електроенергетичної промисловості, часткова аграрна реформа й ін.).

На початку 60-х рр. в Італії розпочався справжній промисловий бум, чинниками якого стали активна державна підтримка підприємств, іноземні інвестиції, розвиток технологічності виробництва, високий внутрішній попит .

В 1964 р. в Італії утворюється ліво-центристська коаліція. В цей же період у державі посилився лівий та правий радикалізм, у тому числі неофашизм, тероризм. Ліві екстремісти – «червоні бригади», «загони патріотичної дії». Урядові кризи, що виникали в результаті протиріч між учасниками коаліції, привели в 1972 р. до перших в післявоєнний період дострокових виборів у парламент, після яких християнські демократи перейшли до політики «правого центра», очолюючи уряд за участю соціал-демократів, республіканців і лібералів. Тільки в 1981 р. уперше в післявоєнній історії уряд був сформований представником республіканської партії. Але християнські демократи зберігають позиції провідної політичної сили країни. Активне використання соціальної доктрини християнства, ідеї класового миру й співробітництва, підтримка католицької церкви дозволяють їм впливати на досить широкі верстви населення. В цей період Кабінет міністрів провів через парламент низку законів: про професійну освіту та прийом на роботу молоді, про передачу частини повноважень держави місцевим органам влади.

Протягом 1979-1983 рр. відбувається криза «соціальної держави» та затвердження неоконсервативних тенденцій. Починаючи з 1983 р. у політиці держави мали місце такі тенденції: стабільна нестабільність, зростання корупції, зміцнення соціалістів та послаблення комуністів. В цілому довіра італійців до традиційних партій зменшується. Тому в 1993 р. на тлі занепаду впливу й розколу ряду інших партій християнсько-демократична партія було перетворено в Італійську народну партію.

Відбулися зміни й у виборчій системі: замість пропорційної уведена змішана й установлений поріг представництва партій у палаті депутатів – не менш 4% голосів виборців.

Політична нестабільність, пов'язана з необхідністю санації промислового виробництва й рішенням проблем відсталого півдня країни, а також з рішенням завдань, що загострилися в останні десятиліття, боротьби з мафіозною організованою злочинністю й корупцією державного апарату, виявилася, зокрема, у формуванні й розпаді партійних блоків і частій зміні урядів. Особливо варто відзначити проблему італійської мафії, яка посилила свою діяльність, особливо після ліквідації митних бар’єрів у рамках Європейського союзу з 1993 р.

На цьому тлі стабільним залишається конституційне положення основних інститутів державної влади, що свідчить про те, що Конституція 1947 р. у цілому відповідає сучасним потребам розвитку італійського суспільства.

В зовнішній політиці 80-90-х рр. Італія не підкорилася американському диктату у питанні торгівельно-економічного співробітництва з СРСР.

Внутрішні сили правопорядку провели на початку 90-х рр. операцію «чисті руки», яка показала тотальну корумпованість влади, остаточно дискредитували провідні політичні партії. Відбувається розпад старої політичної системи, що дозволяє твердити про розпад І Республіки. На позачергових виборах в 1994 р. перемогу одержало об’єднання «Полюс свободи» (ліберально-демократична організація «Вперед, Італія» на чолі з С. Берлусконі, який став прем’єр-міністром, ліберальна сепаратистська Північна ліга, правий Національний альянс). Почалися неоконсервативні реформи: приватизація, скорочення соціальних витрат, антиінфляційні заходи по зміцненню ліри.

В 1996 р. державу очолив Р. Проді, кабінет якого посилив соціальну орієнтацію внутрішньої політики.

Наприкінці ХХ – поч. ХХІ ст. економіка Італії вже не переживала масштабних страйків, і тому прогресує у своєму розвитку.

На сучасному етапі державою знов керує політичний блок на чолі з С. Берлусконі.

Основні тенденції правового розвитку Італії в другій половині ХХ ст. Конституція Італії створювалася на широкій коаліційній основі, її підтримали практично всі політичні сили країни. 22 грудня 1947 р. Установчі збори завершили свою роботу та ратифікували текст конституції. Вона була позбавлена яких-небудь догматичних, чисто ідеологічних впливів. У цілому, це був цілком дієвий документ. Він чітко гарантував основні права й свободи; забезпечував поділ влади; позбавляв військових можливості втручатися в політичне життя; проголошував відділення церкви від держави. Конституція проголошувала Італію демократичною республікою, заснованої на праці, а італійський народ – єдиним носієм суверенітету.

Авторитет судової влади в Італії був і є завжди досить високим. У конституції 1947 р. проголошувалося, що магістратура (судді, прокурори, слідчі й т.д.) утворить автономну та незалежну від усякої іншої влади структуру. Вища рада магістратури - це своєрідний орган судового самоврядування, що одержав максимально широкі права в області керування юстицією - головним чином за рахунок звуження компетенції відповідної виконавчої влади в особі міністерства юстиції.

У складній системі юридичних органів Італії особливе місце займає Конституційний суд, що складається з 15 членів, відібраних із числа суддів, професорів права університетів й адвокатів з 20-літнім стажем роботи.

У серпні 1993 р. парламент вніс істотні зміни у пропорційну виборчу систему, що діяла на протязі всього післявоєнного періоду. Якщо раніше кожна партія одержувала парламентські мандати відповідно кількості голосів, які віддавали виборці її партійним спискам по країні в цілому, то новий закон припускає боротьбу кандидатів за особисту перемогу в кожному окремо взятому виборчому окрузі, тобто обраний буде той, хто в остаточному підсумку одержить хоча б на один голос більше, ніж його суперники. Правда, 25% мандатів у сенат й у палату депутатів повинні все-таки надаватися партіям за колишньою схемою, але й отут мандати одержать тільки ті партії, які переборють 4 % виборчий рубіж. Це означає, що дрібні організації відтепер не можуть бути представлені у вищих органах державної влади, що, на думку законодавців, повинно зробити Італію більше керованою країною.

В галузі цивільного права в Італії в другій половині ХХ ст. продовжує діяти кодекс 1942 р., створений на основі французького та німецького цивільного законодавства. У галузі приватного права діє низка законів, які заповнюють пробіли цивільного кодексу.

В галузі шлюбно-сімейного законодавства варто відзначити, що до 1970 р. допускалося тільки роздільне проживання чоловіка та жінки (а розлучення заборонялось з огляду на чинність Лютеранських угод). Остаточно процедура розлучення була встановлена законом 1987 р.

Кримінальний кодекс Італії був прийнятий ще в 1930 р. Після прийняття конституції 1947 р. в цій галузі права відбулися досить істотні зміни. Так, законом 1955 р. розширилися права захисту на попередньому слідстві, а закон 1974 р. розширив права судді на пом’якшення покарання. Закон 1981 р. заміняв кримінальну відповідальність на адміністративну за злочинні діяння, що караються штрафом. Водночас, була видана низка актів, що передбачали посилення репресій щодо організованої злочинності (закони 1965, 1975, 1980, 1982 рр.). Страта, як вища міра покарання, була скасована в Італії конституцією 1947 р.