Світовий конституціоналізм у світлі глобалізаційних процесів: проблеми визначення

Доктрина конституціоналізму є найважливішою складовою загальної теорії конституційного права. Вона є сутнісною характеристикою держави, способом організації державної влади у вітчизняній та зарубіжній конституційно-правовій практиці.

Цілком слушною є позиція українських учених М. П. Орзіха та А. Р. Крусян, які розглядають конституціоналізм як центр, навколо якого «обертається» вся сучасна конституційно-правова проблематика. Адже категорія конституціоналізму є універсальним носієм теоретичної енергії сучасного конституційного права, основною парадигмою конституційної практики, критерієм конституційності діяльності та актів індивідуальних і колективних суб’єктів права, умовою становлення «динамічної конституційної юриспруденції», яка на відміну від «статичної» орієнтована на формування і використання законів і технічних прийомів розвитку права, реформування конституційної дійсності[410].

Незважаючи на важливість проблеми, феномен конституціоналізму у вітчизняній науці конституційного права став предметом дослідження порівняно недавно, при цьому акцент робився лише на науково-теоретичному аналізі окремих елементів системи конституціоналізму, які з моменту проголошення Україною державної незалежності тільки почали формуватися. Вітчизняна наука конституційного права дуже фрагментарно розкриває категорію конституціоналізму, ґрунтуючись на досягненнях зарубіжної науки. Водночас сучасні реалії конституційного буття на порядок денний ставлять проблему комплексного вивчення цього багатогранного феномена як складної політико-правової системи історії, теорії (доктринального обґрунтування) та практики становлення, функціонування і розвитку держави і суспільства.

Поняття «конституціоналізм» походить від терміна «конституція», проте воно не рівнозначне останньому за сутнісни- ми характеристиками і має чимало доктринальних інтерпретацій у вітчизняній і зарубіжній науці конституційного права. Традиційно у вітчизняній науці конституціоналізм як «вчення про конституцію» розглядається крізь призму вузького і широкого розуміння. Так, у широкому сенсі конституціоналізм еволюціонує, починаючи від міфологічних форм світосприймання IV—III тис. до н. е. до раціонально-логічних форм мислення, тобто до ознак теоретичного знання, виникнення полі- тико-правової науки. У вузькому розумінні він тлумачиться як комплекс політико-правових ідей і практики державного будівництва буржуазії XVII—XVIII століть, яка орієнтувалася на створення інституціонально-правових умов функціонування держав, де забезпечувалося б «верховенство народу, виняткове правління законів, широкі права і свободи особи, демократична виборча система, де всі державні органи і установи, службові особи були б підзвітні та підконтрольні громадянському суспільству[411].

Конституціоналізм виник як сукупність принципів, норм та інститутів, як система обмеження влади[412], і відображає зазначену Е. Рубіном[413] властивість конституційного права імпліцит- но ставити питання про природу людини і держави. Ядром конституціоналізму виступає конституція. Слід зазначити, що значення конституції як основного закону і акта найвищої юридичної сили утвердилося в континентальній Європі з часів Ф. Лассаля, а в Англії за всієї своєрідності її конституції — після ухвалення Великої Хартїї вольностей в роки правління короля Едуарда III. Саме німецький юрист Ф. Лассаль недвозначно вказував на важливість політичної, програмної суті конституції, що закріплює та відображає фактичні відносини сили, що існують в даному суспільстві[414]. Він вперше розглянув та дослідив сутність конституцїї насамперед з позицій порівняння фактичної та юридичної конституцїї. Засадничий характер і верховенство писаних конституцій стали аксіомами, що відіграють ключову роль у розумінні самого поняття конституцїї.

У різні історичні епохи терміном «конституція» позначали різні правові акти, юридичне й політичне значення яких було іншим, ніж у конституцій Нового часу. Наприклад, під конституцією в Стародавньому Римі розуміли нормативні акти, що видавалися імператорами. У середньовічній Європі конституціями називалися статути чернечих орденів і акти, що визначають структуру управління муніципалітетів[415]. Але про конституцію в сучасному значенні можна говорити лише з XVIII століття, коли формується концепція конституціоналізму. Ідеї конституціоналізму зароджуються в період боротьби буржуазії проти абсолютизму. І лише протягом двох останніх століть, з появою структурованих писаних основних законів, парадигма і вчення про конституцію набули поширення у всіх країнах світу.

Незважаючи на безліч підходів до проблеми виникнення конституціоналізму, домінує погляд, що сам термін «конституціоналізм» з’явився вперше в американській політико-пра- вовій думці наприкінці XVTII — на початку XIX століття[416].

Сучасний зміст категорії конституціоналізму, що зародився в XIX столітті та використовувався вітчизняною доктриною конституційного права, сформувався на основі засвоєння інтегрованих філософських, правових і політичних знань та є своєрідною рецепцією досвіду американського і західноєвропейського конституціоналізму. Так, під конституціоналізмом батьки американської конституції розуміли верховенство писаної конституції над законами й іншими нормативними актами, що виходили в світ[417]. У зв’язку з цим угорський конституціоналіст А. Шайо, характеризуючи конституціоналізм епохи його становлення, визначає його як своєрідний «духовний напрям»[418]. Процес формування конституціоналізму

JI. Зідентоп визначав як «певний субінститут релігії»[419]. Одночасно існували й інші, протилежні доктринальні позиції. Так, на думку Г. Тайндера, жодна політична ідея на Заході не має великого впливу[420].

Проте згодом в юридичних, політичних та історичних дослідженнях категорія конституціоналізму стала популярною, а сам термін став уживатися для характеристики процесів демократичного розвитку суспільства, побудови конституційної держави, формулювання принципу верховенства конституції.

Американський конституціоналіст В. Гвін до цілей, які переслідували творці концепції конституціоналізму, відносить цілу низку телеологічних домінант гуманістичного та демократичного змісту, серед яких уникнення тиранії, захист членів суспільства один від одного, мінімізація можливостей для державної влади заподіяти шкоду громадянам[423].

«Конституція і конституціоналізм — це щось більше, ніж писаний текст конституції, конституційне правосуддя і праці учених-юристів, — зазначав німецький правознавець О. Блан- кенагель. — Виходячи за суто юридичні рамки проблеми, в політології ми виявимо поняття політичної культури, що включає погляди і позиції також тих дійових осіб політичної системи і суспільства, які групуються навколо правових і політичних інститутів. Тому тільки з’єднання конституції та політичної культури створює повне уявлення про стан конституціоналізму в певній країні»[424].

Практичне втілення ідеалів конституціоналізму, що формувалися на цій підставі, не могло бути чимось іншим, окрім як сукупністю певних правових обмежень, заборон як для держави, так і для особи, що захищають автономію особи, її свободу.

Важливою, з точки зору підкреслення великого правового потенціалу, аксіології, гносеології та методології конституціоналізму, є думка Дж. Флетчера, який вважає, що конституціоналізм як цивілізований правовий порядок виявляється в прихильності принципу верховенства права для держав з англосаксонською правовою системою і концепцїї правової держави для країн з романо-германською правовою системою[426].

Слід зазначити, що світова спільнота має багатий досвід формування системи конституціоналізму При цьому кожна держава вирізняється певною специфікою, особливостями (національного, історичного, політичного, ідеологічного, культурологічного, економічного характеру), які детермінують необхідність створення власної моделі конституціоналізму. Розвиток конституціоналізму в XIX—XX століттях виявив ряд нових особливостей даного явища, збагатив теорію і практику конституційного будівництва.

Становлення концепції сучасного конституціоналізму — тривалий історичний процес, зумовлений еволюцією суспільства і держави в Новий і Новітній час. Вперше в науковій літературі систематизувати цей процес спробував Ю. А. Юдін, який виділяв чотири етапи конституційного розвитку[427]. Перший етап — період становлення і утвердження буржуазного суспільства в країнах Європи та Америки. Характерною рисою другого етапу є те, що єдиний процес конституційного розвитку виявився розділеним внаслідок появи конституції соціалістичного типу. Виникнення третього етапу пов’язане з ліквідацією колоніальної системи і появою понад 130 нових держав. Саме в цей період конституційний розвиток вперше став дійсно світовим явищем, яке поширилося майже на всі країни світу[428]. Четвертий етап конституційного розвитку пов’язаний з крахом тоталітарних і авторитарних режимів у більшості соціалістичних країн та країн, що розвиваються, і вступом їх на шлях демократичних перетворень.

Вважаємо, що така періодизація конституційного розвитку забезпечує цілісне сприйняття світового конституціоналізму. І на сучасному етапі можна констатувати його однорідність і цілісність, незважаючи на ідеологічні розбіжності політичних режимів держав.

У свою чергу, В. Є. Чиркін вважає, що процес формування основних цінностей конституціоналізму пройшов у своєму розвитку три основних етапи[429]. На першому етапі, що охоплює період від створення перших писаних конституцій у СІЛА, Франції і Польщі у 1787—1791 роках до Першої світової війни і революції в Росії, до конституціоналізму увійшли базові принципи, сформульовані в XVI—XVIII століттях. їх значення полягало в презюмуванні таких сфер життя людини і суспільства, куди не має права втручатися державна влада. Буржуазні революції у своїх конституційних актах проголошували невідчужу- вані права людини, право власності, створювали інституційні умови для формування громадянського суспільства, вводили в практику конституційного життя принцип поділу державної влади на незалежні гілки, місцеве самоврядування, незалежний суд за участю присяжних засідателів тощо. Ці положення, що мали зазвичай філософський, соціологічний, певною мірою абстрактний характер, увійшовши до конституційних документів, набули не тільки значення правових норм, а й силу своєрідних правових принципів. Хоча, ставши позитивним правом, вони незабаром потребували забезпечення їх юридичними засобами. Самі ж конституції цього періоду мали переважно інструментальний характер.

Другий етап розвитку конституціоналізму В. Є. Чиркін пов’язує з впливом ідеології марксизму, соціал-демократії і конституцій країн тоталітарного соціалізму. На його думку, на відміну від колишніх настанов ліберального індивідуалізму, що ґрунтувалися на безумовному пріоритеті особи щодо суспільства, колективу, на невтручанні держави, недоторканності власності тощо, у нових конституціях акцентувалася увага на ідеях колективізму, соціальної держави, державного регулювання. Конституції другого етапу, зберігши демократичні ідеї конституційних документів XVIII — початку XX століття, зробили якісно новий, соціальний наголос на проблемі загальнолюдських цінностей.

Сучасний етап конституційного розвитку, пише В. Є. Чиркін, пов’язаний із крахом соціалізму в СРСР і державах Європи й Азії, крахом більшості тоталітарних режимів у країнах, що розвиваються. Він характеризується системними змінами управлінсько-функціонального характеру — подальшою раціоналізацією парламентаризму, посиленням виконавчої влади, професіоналізацією державного управління, що зумовлені ускладненням суспільного життя. Тому, сприймаючи концепцію соціальної держави, сучасні конституції, на думку вченого, з одного боку, відкидають анархічну ринкову економіку, а з іншого — створюють такі інститути, які забезпечують самовре- гулювання суспільства в певних сферах життя. Ліберально- індивідуалістичний підхід до деяких загальнолюдських цінностей не тільки доповнюється, а й переглядається з позицій соціалізації, до конституції включаються положення про нові цінності, які поєднуються з колишніми, а колишні переосмислюються з урахуванням нових.

Подані концепції періодизації конституційного розвитку, дійсно, відображають основні тенденції його динаміки. Проте, на думку Т. Я. Хабрієвої, якщо подібну класифікацію проводити не у зв’язку зі змінами соціально-політичної картини світу, а з точки зору появи нових, нерідко принципово інших конституційно-правових інститутів, то, напевно, можуть бути запропоновані схожі, але все ж таки інші класифікації конституційних моделей[430]. Цілком слушно сучасні учені підкреслюють, що конституційна модель не виникає на традиціях окремої країни, а характеризує певний соціально-політичний підхід до об’єкта, змісту і способів конституційного регулювання[431]. Проте, на нашу думку, виокремлення соціально- політичного підходу в даному випадку не є коректним. Категорію конституційної моделі слід розуміти як явище, що виникає на конкретному етапі розвитку людства та характеризується наявністю соціально-правового механізму забезпечення, способів ефективного конституційного регулювання суспільних відносин.

Слід зазначити, що існують й інші наукові концепції і підходи до періодизації конституційного розвитку[432].

Як явище світової політико-правової культури конституціоналізм сформувався при переході до індустріального суспільства. Проте, пройшовши стадії спаду і відродження в новітній час, він, як і раніше, є найважливішим чинником розвитку демократичних держав у XX — на початку XXI століття. Він зберігає значення нормативної основи демократичного розвитку при переході до постіндустріального й інформаційного суспільства. Це несумісне з тоталітарним режимом і вимагає вільного обміну інформацією. Політико-правова система сучасного конституціоналізму як важлива інституційна і процесуальна гарантія становлення і функціонування інститутів громадянського суспільства стала основою розширення процесів глобалізації, міждержавної інтеграції, інтернаціоналізації національних правових держав.

Зміст сучасного конституціоналізму, на думку Я.-Е. Лейна[433], визначається тим, яку форму — «сильну» або «слабку» — він приймає. Сильний конституціоналізм припускає значну кількість імунітетів, насамперед у сфері, пов’язаній з приватною власністю; наявність конституції як законодавчого акту найвищої юридичної сили; складність внесення змін до конституції; судовий конституційний контроль, здійснюваний верховним або спеціальним конституційним судом з правом скасовувати акти законодавчої і виконавчої влади.

Слабкий конституціоналізм припускає відносно нечисленний набір імунітетів, незначну жорсткість конституції і відносно м’який судовий контроль конституційності. Держава, створена в межах такої системи, охороняє лише класичні негативні свободи, такі, як свобода думки, віросповідання та об’єднання. Права приватної власності можуть не входити до числа свобод, що захищаються конституцією, і регулюватися за допомогою звичайних законодавчих актів.

У сучасній політико-правовій літературі використовуються різні підходи до визначення конституціоналізму. Слід зазначити, що саме XX століття з його найпотужнішими соціально- політичними потрясіннями, формуванням загальнолюдських цінностей, появою та зростанням ролі міжнародних стандартів прав людини та громадянина, додало сучасній конституційній доктрині нової спрямованості. Проте основні правові цінності, що характеризують теорію конституціоналізму, продовжують займати важливе місце в політико-правовій вітчизняній і зарубіжній думці. Насамперед конституціоналізм розглядався як необхідний атрибут правової держави і ліберальної демократії, в якій поважається гідність особи, гарантовані права і свободи громадян, не допускається втручання у сферу приватних інтересів. Так, вважаємо, що найкраще з ліберальних визначень конституціоналізму, яке підкреслює роль конституції як лекала, що задає параметри державного управління, запропоноване в другій половині XIX століття в США Дж. П. Стоктоном: «Конституції — це ланцюги, якими люди сковують себе при повному розумі, щоб на момент помутніння розуму не покінчити життя самогубством»[434].

В американській науці конституційного права висловлюється думка про конституціоналізм як про сукупність елементів конституційного розвитку, яка включає згоду народу, обмежений уряд, відкрите суспільство, недоторканність особи, громадський контроль, поділ влади тощо[435]. На думку С. О. Єгорова, американський конституціоналізм розглядається як політична система, заснована на конституційних методах правління[436]. М. В. Савчин, розглядаючи американський конституціоналізм, відносить його до загальної ліберальної конституційної традиції[437], в основі якої — кілька теорій: «процесуальна» (Дж. Г. Елай, JL Е Трайб), «прав людини» (Р. Дворкін, Е Монаган), «дуалістичного конституціоналізму» (Б. Акерман).

Водночас в американській конституційній теорії отримала подальший розвиток теорія поділу влади[438]. Так, відомий політолог А. Вандербільт називає поділ влади найважливішим принципом правління. Він стверджує, що свободи особи і прогресу цивілізації можна досягти тільки за умови, якщо кожна з трьох гілок влади буде, з одного боку, самостійною в процесі реалізації власних повноважень, а з іншого — зможе здійснювати контроль за діяльністю інших гілок, за необхідності «включаючи» механізм стримувань і противаг[439]. Також не можна не погодитися з думкою Р. А. Ромашова про особливості американської інтерпретації системи поділу влади як найважливішого конституційного інституту, в якому важливе місце займає судова влада. Американські автори намагаються показати «неполітичний» характер цієї державної структури, пояснюючи, що правосуддя знаходиться поза «політичними чварами» і розв’язує поставлені завдання тільки з погляду відповідності (невідповідності) правовому закону (насамперед конституції)[440].

У середині 80-х років XX століття проблему ролі правосуддя в системі конституціоналізму розкрив Д. Елі у праці «Демократія і недовіра». Сам автор оцінює свою роботу як спробу розробити теорію «демократичної філософії правосуддя», яка спрямована проти сліпого підпорядкування розпорядженням представницької влади і закріплює право на легальний, звичайно, за допомогою органів судової влади, опір тиранії[441]. Незважаючи на певну логічну непослідовність положень і висновків Д. Елі, слід визнати, що вона значно вплинула на розробку сучасних теоретичних уявлень про місце і роль правосуддя у системі державної влади і тим самим сприяла розробці неопозитивістської (релятивістської) теоретико-правової моделі конституціоналізму.

Конкретніше основоположні принципи релятивістської моделі конституціоналізму були сформульовані О. Бікелом, який послідовно обстоював тезу про те, що демократичні держави можуть вибірково захищати цілі, пов’язані з довгостроковими програмами досягнення соціальної згоди, приділяючи менше уваги цілям, викликаним «потребою моменту»[442].

О.              Бікел вважає, що поточне законодавство, сформоване відповідно до «безпосередніх, нерідко егоїстичних інтересів, груп, стурбованих негайним задоволенням власних матеріальних потреб», неспроможне об’єктивно оцінити перевірені часом норми, що може спричинити їх порушення та небажані наслідки. Для вченого найважливішим принципом фактичного конституціоналізму є діяльність уряду, спрямована на досягнення довгострокової загальної згоди, збереження якої можливе лише за дотримання традиційних юридичних меж і норм не тільки громадянами, а й урядом. Таким чином, конституціоналізм для О. Бікела — це конструкція верховенства права та закону[443].

Поряд з теоріями релятивістського типу в американській юридичній науці починаючи із середини XX століття набули поширення правові моделі, в яких прихильники конституційної традиції засудили реалістичний напрям і підтвердили концепції, в основі яких лежали релігійні та класичні природно-правові поняття гідності[444]. Католицькі й некатолицькі інтелектуали, на зразок Р. Хутчинса і М. Адлера, атакували юридичний реалізм, стверджуючи, що тоталітаризм міг би бути спростований американською демократією тільки в тому випадку, якщо вона спиратиметься на незмінні основні принципи звичайного томістського богослів’я і арістотелівського природного права. Хоча ця позиція залишається точкою зору меншості, вона була підтримана католицькими юридичними школами, які обстоювали класичні принципи гідності в політичній науці та серйозно впливали на американських популяризаторів теологічного напряму в теорії конституціоналізму Таким чином, вплив томізму (неотомізму) на становлення системи сучасного американського конституціоналізму не може бути повністю проігнорований[445].

Незважаючи на велику кількість підходів, ідеї американського конституціоналізму, народжені в боротьбі за незалежність британських колоній, справляють глобальний конституційний вплив. Впродовж XVIII—XX століть багато принципів і норм Конституції СІЛА були запозичені більшістю країн Європи й Америки. Так, у Конституції Польщі 1791 року було використано її положення про народний суверенітет, організацію законодавчої влади та імпічмент, у Конституцїї Францїї 1791 року простежується її вплив у розділах про права і свободи людини, законодавчий процес, Конституція Іспанії 1812 року закріпила принципи поділу влади, захисту прав людини[446].

На відміну від англо-американського конституціоналізму, як наголошується в літературі, у французькому спостерігається історична варіативність. Якщо в Англії, яка подарувала світу оригінальну модель конституціоналізму, розвиток конституційно-правових ідеологічних конструкцій відбувався, так би мовити, «сам по собі», і визначався природною грою закладених у представницькому правопорядку сил, то еволюція теорії конституціоналізму у Франції має всі ознаки наслідування. Саме завдяки цьому розвиток французького конституціоналізму значною мірою піддавався впливу теоретичних моделей і відкинутих ідей. В Англії теоретико-правова модель конституціоналізму була сконструйована пізніше, ніж конституціоналізм отримав своє практичне втілення. Як відомо, анг- ло-американська конституційна традиція базується на дуалістичному підході: «неписаній» конституції та жорсткій конституції. Англійська «неписана» конституція, на думку А. Дайсі, базується на трьох принципах: законодавчому суверенітеті парламенту, верховенстві права та залежності звичаїв від конституційного права[447]. У свою чергу, на противагу американському конституціоналізму британський парламентаризм відображає ідею суверенітету законодавчого органу при визнанні автономної правотворчої ролі судової влади.

Практиці французького конституціоналізму завжди передувала теоретична схема, і мало не кожен крок у конституційній еволюції був у неї результатом тривалої боротьби апологетів і противників доктрини конституціоналізму, яких однаково надихали англійські приклади з політичної практики та ідейно- теоретичні викладення. Більше того, на противагу Америці, де з 1787 року діє одна Конституція США, французькою історією з моменту ухвалення Декларації прав і свобод людини і громадянина 1789 року накопичений багатий досвід[448]. Як зазначає Ж.-П. Жаке, «у Франції відомо 17 конституційних систем... при цьому послідовність конституцій не повинна, проте, приховувати елементів стабільності, яка підтримується постійністю державної адміністративної структури і організацією територіальних колективів»[449].

У своїй праці з теорії демократії Дж. Сарторі визначає конституціоналізм через складові елементи, до яких відносить: 1) писану або неписану конституцію як найвищий законодавчий акт; 2) наявність судового контролю; 3) наявність незалежної судової влади; 4) визнання обов’язковості належної правової процедури; 5) здійснення законотворчості відповідно до належної правової процедури, її легітимність[450].

Сучасна французька конституційна традиція має дискретний характер, оскільки, на думку М. В. Савчина, Конституція п’ятої республіки є шістнадцятою за переліком в історїї французького конституціоналізму. На його думку, для Франції загалом характерне ведення постійних політичних дебатів з приводу майбутньої побудови інститутів влади[451].

У свою чергу, Ж.-Л. Шабо[452] основними положеннями конституціоналізму вважає такі дві тези. Перша стосується переваг застосування в межах політики писаного права, що припускає необхідність досягти підлеглості політики саме правовій нормі, причому нормі, яка відома всім, стабільна, публічна і закріплена в жорсткій писаній конституцїї. Ця теза виступає конституїтивною основою правової держави і забезпечує абсолютну перевагу закону над необмеженою владою правителів. Друга теза — можливість за допомогою писаного права (конституцїї) досягти соціальних перетворень і позбутися соціальних негараздів.

З другої половини XIX століття самостійно формується також германська доктрина, яка реалізується у Конституцїї Німецької імперїї 1871 року, в якій вперше у практиці світового конституціоналізму закріплено соціальні зобов’язання держави. Як зазначається у науковій літературі, німецький конституціоналізм базується на спеціалізації конституційної юрисдикції, носієм якої є Федеральний конституційний суд Німеччини, наділений широкими повноваженнями щодо вирішення конституційних спорів[453]. Німецька конституційна традиція заснована на трьох цінностях-ідеях: класичному лібералізмі, соціалізмі та християнському природному праві[454]. Ці традиції відіграють формотворчу роль в історії німецького права, вони потужно представлені в Основному Законі ФРН 1949 року, збереглися та зберігають значення у сучасному політичному житті Німеччини.

Узагальнюючи праці німецьких юристів[455], можна виділити низку особливостей німецького конституціоналізму, доктрину якого, на думку С. Шевчука, становлять такі елементи: формування волі більшості народу, яка не може стримуватися і повинна здійснюватися вільно, а меншість повинна мати можливість створювати політичну опозицію і потенційний шанс стати більшістю; більшість у парламенті повинна поважати свободу і права меншості; конституційні засоби запобігання централізації і зловживанням владою, зокрема інституціо- нальні гарантії (поділ влади, федералізм, автономія муніципальних органів влади); норми Основного Закону повинні мати статус вищого права; федеральний конституційний суд повинен здійснювати судовий конституційний контроль щодо правової і фактичної поведінки держави та її органів; повага прав людини, які закріплені в Основному Законі; для забезпечення рівної свободи для всіх Конституція передбачає, якщо це необхідно, правові можливості обмеження індивідуальних прав для захисту прав інших, а також на користь суспільства,

але при цьому автономія індивіда повинна бути гарантована

ТОЩО[456].

Сучасна німецька конституційна доктрина базується на вченні про «відносність реальної конституції». Це означає, що реальна конституція не зводиться лише до тексту Основного Закону 1949 року, а базується на ієрархії цінностей, серед яких на найвищому ступені знаходяться принцип «вірності федерації», партійна держава та військова демократія. На другому ступені знаходиться положення писаної конституції, а на третьому — надпозитивні принципи, наприклад правосуддя, гідність, моральний закон тощо. Так, П. Хеберле зазначав, що конституція нормативно проголошує не реальний, а належний стан держави. Державна форма перетворюється на результат планомірної творчості творця конституції, конституція є не віддзеркаленням дійсності, а зразком для неї. Звідси, на думку вченого, випливає, що конституційні норми підкоряються «принципу відносності», тобто зумовлені й орієнтовані на сили, що формуються його опорою[457].

У політичній філософії конституціоналізм визначається як сукупність базових для держави і суспільства політичних і правових ідей і принципів Нового часу, осмислюється взаємозв’язок конституціоналізму із сучасним розумінням демократії. Так, Р. Дворкін у своїх працях торкнувся зв’язків між законом і юриспруденцією, з одного боку, і моральною, політичною теорією — з іншого. Ним була поставлена проблема сучасного розуміння конституціоналізму і демократії, їх співвідношення в правових системах сучасних демократичних держав[458]. Під конституціоналізмом Р. Дворкін розуміє систему, яка встановлює індивідуальні юридичні права, щодо яких законодавчий орган не може позбавляти їх юридичної дії або компенсувати. Обґрунтований у такий спосіб конституціоналізм стає дедалі більш популярним політико-правовим явищем. На його думку, стало загальним правилом припускати, що респектабельна правова система повинна включати конституційний захист індивідуальних прав[459].

На думку японського професора Я. Хасебе, категорія «конституціоналізм» використовується в кількох різних значеннях, два з яких безпосередньо стосуються проблеми розуміння конституційних запозичень. По-перше, майже у кожної країни є писана конституція, яка встановлює фундаментальні правила й принципи, що визначають завдання і функції центральних органів влади і місцевого самоврядування, а також регулюють взаємовідносини між особою і державою. Мається на увазі, що як додаток до писаних конституцій в різних країнах є неписана складова, так само, як конституційно-правове поле, що охоплює законодавчі акти, урядові постанови й судові рішення, які приймаються на основі писаних конституцій. По-друге, правила і принципи конституційного права описуються в юридичних мотивуваннях судових рішень[460].

Позиція А. Шайо у деяких питаннях різко розходиться з наведеними тут поглядами на феномен конституціоналізму. Суть позиції угорського правознавця полягає у функціональній наповненості цього феномена. Дослідник обґрунтовано вказує на певну відносність і обмеженість нашого пізнання конституціоналізму, здійснюваного за допомогою пошуку властивих цьому явищу ознак та особливостей. Ця відносність зумовлена тим, що конституціоналізм — це не тільки правове явище, де значне місце належить функціональним елементам, що виходять за межі права[461].

Проте результатом визнання відносності нашого пізнання конституціоналізму стали, за А. Шайо, висновки, що мають скоріше публіцистичний, ніж науковий характер. Вони полягали у відмові від будь-якого позитивного (змістовного) визначення конституціоналізму[462]. Публіцистичний характер даних висновків підтверджується й тим фактом, що в іншій своїй публікації А. Шайо все ж таки дає розгорнуту інформативну характеристику змісту сучасного конституціоналізму, визначивши його як спробу збудувати уряд завдяки поділу влади і системі стримувань і противаг. Конституціоналізм також охоплює деякі питання рівності й захисту прав. Ідея конституціоналізму включає деякі елементи правової держави, тверду ієрархію норм і можливість шляхом конституційного правосуддя застосовувати ці компоненти на практиці. Центральний же аспект конституціоналізму, на думку А. Шайо, полягає в тому, що всі галузі права повинні піддаватися суворому конституційному контролю, а їх внутрішня система цінностей, і навіть обґрунтування, повинні знаходитися під магією конституції[463].

Тезу А. Шайо про неможливість позитивно визначити конституціоналізм піддає різкій критиці А. М. Медушевський[464]. Він відстоює об’єктивність конституціоналізму, його історичну реальність, яка цілком може бути виражена в евристично значущих наукових поняттях. У сучасній науці, вказує А. М. Медушевський, конституціоналізм визначається достатньо чітко як система норм, інститутів і соціальної практики, спрямованої на гарантії прав особистості, що поширюються в суспільстві.

Отже, феномен конституціоналізму в різні історичні епохи, починаючи з Нового часу, зазнавав змін, модифікувався в державах, що відрізнялися рівнем соціально-економічного і політичного розвитку. Загальна динаміка на Європейському континенті полягала в поступовому переході від ліберального до демократичного конституціоналізму, що опосередковував діяльність держави із соціально орієнтованою ринковою економікою. Саме в другій половині XX століття, як стверджує Ю. Хабермас, відбувається чітка трансформація ліберальної конституційної держави в соціально-правову державу[465].

У теорії і практиці державного будівництва категорія конституціоналізму тісно пов’язана з поняттям «конституційний лад». Деякі вчені, зокрема Н. О. Богданова, в своїх дослідженнях безпосередньо вказують на тісне зближення і взаємодію даних понять. Це пов’язано з переходом до аксіологічного сприйняття категорії конституційного ладу, формуванням системи критеріїв, яким він повинен відповідати. У зв’язку з цим конституціоналізм можна визначити як систему ідей і поглядів, що відповідають принципам демократичного державного ладу, організації влади та її взаємин з громадянами. Така держава, як наголошується в літературі, прагне до свого ідеалу — конституційної держави[466].

Слід відзначити практичний аспект характеристики конституціоналізму, пов’язаний з реалізацією його принципів. Останні втілюються в правових і політичних інститутах конституційного ладу конкретної держави. При співвідношенні конституціоналізму і конституційного ладу перший є ідеальною моделлю, а другий — відображає конкретний державний лад. У зв’язку з цим професор С. А. Авакьян розглядає конституціоналізм як певний суспільний ідеал, до якого має прагнути суспільство, що йде по шляху соціального прогресу, складну суспільно-політичну і державно-правову категорію. На його думку, конституціоналізм утворюють чотири компоненти: конституційні ідеї; нормативно-правова база; політичний режим, адекватний конституції; система захисту конституційного ладу і конституції[467]. Кожний із цих компонентів, на думку вченого, має власний внутрішній зміст.

До конституційних ідей як до компонента конституціоналізму С. А. Авакьян відносить, зокрема, пов’язаність держави і суспільства правом, законом; пріоритет людської особистості й поваги її гідності; основоположні принципи демократії; процесуальні механізми захисту прав і свобод громадян, дієвості державних органів, органів місцевого самоврядування, створення та участі в державно-політичних справах суспільних об’єднань.

Нормативно-правовий компонент конституціоналізму, на думку С. А. Авакьяна, формується за допомогою ухвалення офіційної конституції, яка закріплює набір конституційно- правових інститутів, в яких дістають відображення демократичне суспільство і держава; свобода особистості, демократичні права і свободи громадян; інструменти влади, що поєднують пряме народовладдя і органи, які формуються демократичним шляхом та зазнають на собі впливу народу, мають необхідні повноваження і засоби взаємного впливу; виборча система, заснована на загальності, свободі й змагальності виборів; політичний плюралізм і багатопартійність.

Адекватний конституції політичний режим, на думку С. А. Авакьяна, припускає фактичну відповідність суспільних відносин нормам конституції. Він зазначає, що система захисту конституційного ладу і конституції як компонент конституціоналізму припускає забезпечення верховенства конституції як у вузькому юридичному сенсі, так і як домінанти суспільної СВІДОМОСТІ[468].

Цілком змістовне та певною мірою системне визначення конституціоналізму подає Н. О. Богданова, котра розуміє цю категорію як систему ідей і поглядів, у яких втілено уявлення про конституційну державу, їхнє конституційне оформлення, а також практику реалізації ідей і норм, що їх закріплюють[469]. Широту такого визначення вчений пояснює тим, що, як і конституційний лад, категорія конституціоналізму є системоутворюючою. При цьому категорія конституціоналізму має вищий рівень узагальнення, що й впливає на її зміст[470].

Деякі вчені, зокрема М. В. Баглай, ототожнюють реальний конституційний лад і конституціоналізм. Конституційний лад, на його думку, — це порядок, за якого дотримуються права і свободи людини і громадянина, а держава діє відповідно до конституції[471]. Водночас конституціоналізмом, на думку М. В. Баглая, є реальний конституційний лад, заснований на принципах природного права і правової держави[472].

На думку Ю. О. Тихомирова, конституціоналізм — це складне явище, яке охоплює: а) конституційні ідеї та категорії, що відображають первинні базові цінності суспільства; б) масову конституційну свідомість громадян, населення в цілому; в) конституційні норми, акти й інститути як нормативно структурова- не вираження двох попередніх елементів; г) конституційний порядок як процес і стан реалізації конституційних норм[473].

В умовах сучасного демократичного, соціального, колективізованого та інформаційного суспільства сутність конституціоналізму, на думку В. Є. Чиркіна і Т. Я. Хабрієвої, окреслена як закріплення основним законом однакових життєвих інтересів народу, де переважають інтереси домінуючої соціальної групи, юридичний вираз досягнутого в суспільстві компромісу або консенсусу на базі загальнолюдських цінностей[474].

Розглядаючи конституціоналізм крізь призму інституційних принципів, І. А. Кравець зазначає, що вони виступають як необхідні вимоги, яким повинна відповідати система, що оголошує себе конституційною[475]. Він виділяє три основних принципи конституціоналізму: верховенство права; обмежене правління; принцип поділу влади. Конституціоналізм як державне правління, що обмежене конституцією, розглядає і І. М. Степанов[476].

На думку професора Н. О. Бобрової, конституціоналізм треба розглядати і визначати як систему конституційної ідеології і теорії конституційного законодавства і практики, що поділяється на практику політичного конституційного процесу і практику дії, реалізації, гарантування і охорони конституційних норм, принципів та інститутів[477]. У широкому розумінні конституціоналізм, на думку зазначеного вченого, може розглядатися як: 1) конституційна ідеологія (система ідей, концепцій, доктрин); 2) процес (політичний процес з приводу конституційних питань, за або проти ухвалення тієї або іншої Конституції, а також політико-юридичний процес з ухвалення і зміни Конституції); 3) мета (встановлення конституційного ладу як механізму влади); 4) політико-юридична реальність (конкретний лад, реальність соціальної дії Конституції); 5) юридичний результат (реалізація конкретних норм, принципів та інститутів Конституції); 6) засіб (розв’язання політичних криз, придушення позаконституційних форм опозиції, встановлення діалогу між народом і владою); 7) тип нормативної основи правової системи країни (вихід конституційного регулювання за межі тексту Основного Закону); 8) тип відносин у системі «суспільство — держава — особистість» (обмеження влади за ліберальним типом у вигляді «мінімізації» держави або за соціальним типом); 9) тип взаємодії у системі «конституцій - ність — демократія — народовладдя»; 10) тип конституційного ладу (ліберальний, соціальний, етатистський, демократичний, еволюційний, революційний)[478]. Вважаємо, що наведена кри- теріально-ознакова конструкція дає змогу зрозуміти конституціоналізм як системне, функціональне, структуроване явище, яке суттєво впливає та фактично зумовлює оцінювання державності за онтологічними, гносеологічними, аксіологічними, методологічними та іншими якісними ознаками.

Український конституціоналізм на сучасному етапі тільки формується. Це обумовлено тим, що тривалий час після розпаду колишнього СРСР вітчизняна наука конституційного права продовжувала зберігати інерційне сприйняття радянської державно-правової доктрини, заснованої насамперед на позитивістських підходах. Така доктрина, на думку В. JI. Федорен- ка, сприймалася та вдосконалювалася російськими, українськими та білоруськими вченими-конституціоналістами протягом п’ятнадцяти років, і тільки зараз можна говорити про існування неопозитивізму як домінуючої правової ідеології на пострадянському просторі[479].

Водночас у цілому сучасна українська правова і політична думка адаптувала теоретичну спадщину світового конституціоналізму. Однак, на нашу думку, вітчизняна наука конституційного права тільки у першій половині 90-х років XX століття почала розглядати конституціоналізм як комплексну категорію, яка охоплює конституційну ідеологію, суспільно-політичний рух і конституційний стан суспільних відносин.

З прийняттям у 1996 році Конституції України вітчизняний конституціоналізм отримав не тільки власну інституційно- нормативну базу, а й усвідомлення у намаганні вібрати у вітчизняний конституціоналізм передовий досвід країн західної демократії, насамперед щодо врахування цінностей гуманістичного суспільства та ін. З цього приводу слушною є позиція О. В. Скрипнюка, який зазначає, що сьогодні майже аксіоматичним видається положення, що становлення право- державності та поступове утвердження конституціоналізму в

України і є не просто певними паралельними та відносно самостійними процесами, які зумовлюють загальний вектор розвитку України, а виступають радше двома аспектами або ж двома вимірами одного й того ж загального процесу утвердження цінностей верховенства права, верховенства конституції, законності, пріоритету прав і свобод людини і громадянина[480].

Говорити про конституціоналізм в Україні як про сформований, дійовий політико-правовий порядок ще зарано. Складні процеси становлення і розвитку конституційного ладу в Україні, побудованого на засадах плюралістичної демократії, вимагають критичного перегляду низки ідеологічних стереотипів, що тривалий час панували та відкидали цивілізаційну різноманітність ідей конституціоналізму, концепцій, теоретичних традицій.

Це ж стосується і більшості держав Східної Європи, бо мета їх конституційних реформ аналогічна меті конституційної реформи в Україні. Для аналізу причин неадекватності адаптації конституціоналізму пострадянськими правовими системами особливий інтерес становлять стаття К. Хендлі «Переписуючи правила гри в Росії: попит на право — забуте питання» і обговорення, що розгорнулося навколо положень даної статті[481]. Автор вказує на такі основні причини мізерного «попиту на право» в пострадянській практиці: сильний вплив спадщини радянської правової культури; методи проведення реформ; недоліки самої правової системи; відсутність законності. Як додаток до названих К. Хендлі причин можна згадати й «пересадку» ідей конституціоналізму з чужорідної соціально-політичної і правової дійсності та порушення правил юридичного континуїтету, міжсистемної міграції правових форм[482]; неможливість забезпечити демократичний консенсус і спадкоємність правової традиції[483]; недостатність ухвалення нової конституції для фундаментальної трансформації правової системи, політичної і правової культури[484] і навіть злощасну долю[485].

Не слід забувати також і ту обставину, що рецепція західної моделі конституціоналізму Україною, як і низкою інших держав Східної Європи, відбулася в період, коли сама ця модель переживає найтяжчу кризу за весь період свого існування[486]. У зв’язку з цим Ю. С. Шемшученко слушно зазначає, що з усіх проблем особливо важливими для нас є державно-правові проблеми, що стосуються входження України до глобальної спільноти. Власне, на думку вченого, ми до цієї спільноти увійшли самим фактом проголошення України як суверенної держави, але належним чином не визначилися в ній[487].

Однак з упевненістю можна стверджувати, що вітчизняна конституційно-правова наука поступово формує нові методологічні підходи до визначення категорії конституціоналізму, адаптується та інтегрується у світовий та європейський конституційний простір і процес.

Розвиваючи тезу про розвиток вітчизняної конституційної моделі, запропоновану автором вище, не можна не погодитися з думкою М. П. Орзіха, що для України етап становлення конституціоналізму відбувається на основі й у напрямі забезпечення реалізації конституційних норм, перевірки їх на реалізацію та ефективність у конституційній практиці, на науково-теоретичну і прикладну обґрунтованість[488]. При цьому необхідно додати, що такий процес формування вітчизняного конституціоналізму безпосередньо пов’язаний з новими конституційними підходами і тенденціями розвитку Європейського Союзу, формуванням конституційного простору, який знаходиться на новій стадії свого розвитку.

У вітчизняній науці конституційного права категорія конституціоналізму має чимало авторських інтерпретацій, які мало чим різняться одна від одної. Так, на думку Ю. М. Тодики і В. С. Журавського, «конституціоналізм — це особливий характер відносин між державою і суспільством. Він є оформленням суспільної згоди щодо відповідних цінностей, принципів і механізмів»[489]. До цього В. Я. Тацій додає, що конституціоналізм є поєднанням об’єктивного і суб’єктивного, ідей, норм і конституційної практики[490]. О. М. Мироненко і Ю. І. Римаренко визначили категорію вітчизняного конституціоналізму як скарбницю національної ідейно-політичної думки і державно- правової практики, яка створювалася на світовому досвіді вітчизняними мислителями і діячами впродовж століть і спрямована на конституційну регламентацію державного устрою, політичного режиму, прав і свобод людини, взаємовідносин особи, громадян, суспільства і держави[491]. В. Ф. Погорілко та В. JI. Федоренко розглядали конституціоналізм крізь призму динамічного розвитку системи конституційного права як провідної галузі національного права, що об’єктивно зумовлена сукупністю інститутів і норм конституційного права, а також інших структурних елементів (природного і позитивного, загального і особливого, матеріального і процесуального, національного і міжнародного) конституційного права, що регулюють суспільні відносини, які є предметом конституційного права[492].

З огляду на цінності органічного конституціоналізму

І.              Д. Сліденко розглядає дану категорію в площині функціонування Конституції і таких категорій, як «моральність», «ціннісна вартість» та «ціннісна орієнтація»[493]. Деякі автори зміст категорії конституціоналізму виражають через формулу: «конституційно-правова норма плюс її реалізація»[494], теорію конституції взагалі, історію і практику конституційного розвитку тієї чи іншої країни[495]. На нашу думку, таке лаконічне та змістовне визначення конституціоналізму свідчить про важливість саме реалізації конституційних приписів, яка стає ключовим фактором сучасної конституційної реформи, модернізації вітчизняної конституційної доктрини.

В українській науковій літературі часто філософсько-історичний зміст конституціоналізму розуміється в широкому та вузькому значеннях. У широкому плані конституціоналізм розглядається як еволюціоністська категорія — від міфологічних форм світобачення до ознак і характеристик теоретичного знання і виникнення політіко-правової науки. У вузькому розумінні конституціоналізм трактується як сукупність по- літико-правових ідей і практики будівництва буржуазної держави в XVII—XVIII століттях, що орієнтувалася на створення інституційно-правових умов функціонування держав, в яких забезпечувалося б «верховенство народу, виняткове правління законів, широкі права і свободи особистості, демократична виборча система...»[496]. Водночас, на думку П. М. Рабіновича та П. Б. Стецюка, широке сприйняття категорії конституціоналізму нерідко призводить до певної неузгодженості, раз- маїтості у розумінні змісту й сутності означеного даною категорією політико-правового явища, його системно-структурної будови, визначення базових елементів тощо. Цьому, на думку вчених, до певної міри й досі у вітчизняному правознавстві сприяє те негативне сприйняття явища «конституціоналізму», яке було властиве радянській добі[497].

В юридичному аспекті конституціоналізм розуміється у вузькому значенні як особливий режим функціонування конституційного ладу на основі конституційних принципів і методів, в широкому ж розумінні — як складна політико-пра- вова система. Так, С. В. Шевчук розглядає конституціоналізм як «режим функціонування державної влади відповідно до конституції, причому термін «конституціоналізм» у суспільстві, в якому існує конституційна держава (діяльність держави спрямована тільки на забезпечення конкретних, нормативно визначених суспільних цілей згідно із загальновизнаними правовими принципами і нормами), розуміється в широкому значенні як Конституція, заснована на ідеології конституціоналізму»[498]. На думку І. Є. Словської, конституціоналізм — це вчення про конституцію і практику конституційного будівництва, реалізацію конституції, її охорону та конституційний лад[499]. У широкому контексті розумів конституціоналізм і В. Ф. Мелащенко. На його думку, це «складне системне утворення», елементами якого є: фактична і юридична конституція, конституційна теорія, конституційні відносини, конституційна правосвідомість, конституційна законність і правопорядок[500].

На думку В. М. Селіванова, конституціоналізм є сферою юридичної теорії і політико-правової практики, обумовленої, зокрема, Конституцією України, є політико-правовим документом, спрямованим на демократичну трансформацію українського суспільства, юридичне забезпечення його прогресу[501].

В. М. Шаповал виділяє два головних «вектори» визначення конституціоналізму. Насамперед це «режим, у якому існують і функціонують держава та її інститути»[502]. У широкому розумінні це передусім політико-правова ідеологія, інтелектуальне узагальнення, притаманні певному етапу історичного розвитку[503].

У свою чергу, В. В. Речицький зазначає, що основною проблемою сучасного конституціоналізму є нормативне забезпечення свободи. Сама ж свобода характеризується вищою природною нормативністю. Гарантуючи свободу, пише дослідник, конституція забезпечує автономний від держави стан індивіда і соціуму в цілому[504]. На думку О. В. Батанова, категорію сучасного конституціоналізму можна розглядати в трьох основних аспектах: як напрям політико-правової думки, змістом якого виступає обґрунтування необхідності та пошук оптимальних засобів правового обмеження державної влади з метою захистити від посягань держави на свободу особистості; як властивий політико-правовій практиці конкретної держави комплекс інституційних і нормативних методів, за допомогою яких встановлюються межі здійснення державної влади і забезпечується захист прав і свобод особи від посягань держави; як дійсний (реальний) конституційний порядок конкретної держави, що забезпечує правове обмеження державної влади і функціонування системи захисту особистої свободи від посягань держави[505].

Безумовно, політична і філософсько-історична характеристики конституціоналізму становлять інтерес, але в їх межах, як правило, стверджуються тези, що мають достатньо абстрактний характер. Юридичний же аспект дає змогу сформулювати чітку дефініцію цього явища, що є методологічно необхідним для наукового дослідження конституціоналізму, оскільки одна з найважливіших категорій сучасної науки конституційного права не може визначатися in abstracto. Юридично конституціоналізм визначається як система, структурним елементом якої виступають конституційні норми, причому сама конституція не є статичною. Конституція тут узята разом з її доктри- нальними основами, а саме конституціоналізмом, системою політико-правових цінностей, що спільно відображають концепцію, філософію, сутність конституції, а також практику її здійснення. Окрім цих складових політико-правової системи конституціоналізму, важливе значення мають такі його елементи, як конституційна правосвідомість, конституційні правовідносини і конституційна законність, на встановлення якої зрештою спрямоване функціонування цієї складної системи. На думку М. П. Орзіха і А. Р. Крусян, саме такий «набір» елементів системи конституціоналізму є найповнішим і відображає сутність цього соціально-правового явища повного мірою[506].

Аналіз підходів вітчизняних учених до вивчення категорії коституціоналізму дає можливість зробити висновок про те, що сучасна наука конституційного права поступово відходить від радянських традицій тлумачення цього феномена, активно розробляє методологію інтеграції вітчизняного конституціоналізму в європейський конституційний простір, історичною складовою якого є українська конституційна традиція.

3. Глобальний конституціоналізм: сутність і сучасні тенденції становлення та розвитку

Останнім часом у науковій літературі категорія «глобальний конституціоналізм» набула не тільки системного характеру, але й багато варіантів щодо етимологічного визначення та змісту. З огляду на такий методологічний іструментарій, як порівняльний аналіз розвитку національних конституційних моделей, історії поширення й експансії традицій європейського й американського конституціоналізму, можна дійти висновку про початок активних процесів формування певного світового конституційного симбіозу під впливом глобалізації.

Саме в практичній площині важливе значення має з’ясування ціннісних критеріїв і орієнтирів, які лежать в основі процесів правової глобалізації і відповідно виступають як засади перманентної юридизації основних прав і свобод людини, інститутів публічної влади, інституту власності як первинних елементів сучасної соціально-політичної і економічної систем. У цьому сенсі не можна не погодитися з І. О. Конюховою, яка вважає, що процеси глобалізації і посилення універсалізму права як такого стали загальною тенденцією сучасності і не могли не торкнутися міжнародного й конституційного права як провідних галузей права[507]. На думку М. С. Бондаря, аксіо- логічною і багато в чому праксеологічною основою правової глобалізації є універсальні конституційні цінності сучасної демократії як загальні надбання людської цивілізації, що мають загальне визнання. Серед них, на думку вченого, цінності прав і свобод людини, соціальної справедливості та рівності всіх перед законом, правової, соціальної держави, поділу влади, політичного, ідеологічного й економічного плюралізму тощо[508]. Таким чином, однією з характерних рис сучасного як світового, так і вітчизняного конституціоналізму є глобалізація й універсалізація його основних цінностей. Більше того, процес формування нормативної основи для розвитку глобального конституціоналізму набуває перманентного характеру. Це виявляється у включенні основних сучасних цінностей конституціоналізму в міжнародні документи, прийняті на рівні та в межах Організації Об’єднаних Націй, Ради Європи, Наради з безпеки та співробітництва в Європі (далі — НБСЄ) Організації з безпеки та співробітництва в Європі (далі — ОБСЄ) (НБСЄ у 1991 р. було трансформовано в міжнародну міжурядову організацію).

Зазначені процеси мають своє доктринальне обґрунтування. Наприклад, ідея про подібність Статуту ООН з конституцією міжнародного співтовариства, що була висунута німецьким вченим — батьком доктрини міжнародного конституціоналізму К. Тамушатом — була позитивно сприйнята та підтримана не тільки вченими Німеччини, а й їх колегами- конституціоналістами з інших країн[509].

Повніттте аксіологічні та праксеологічні цінності сучасного конституціоналізму відображено в Документі Копенгагенської наради Конференції з людського виміру ОБСЄ від 29 травня 1990 року[510] і Паризькій Хартії для нової Європи, прийнятій державами — учасницями ОБСЄ 21 листопада 1990 року[511].

Сучасне демократичне суспільство, як зазначається в п. 1 і 2 розділу І Документа Копенгагенської наради, будується на основі правової держави, верховенства закону, повної поваги прав і свобод людини. При цьому захист і заохочення зазначених прав і свобод проголошуються однією з основоположних цілей демократичного правління. Держави, таким чином, визнаючи права і свободи людини на універсальному рівні, закладають фундамент свободи, справедливості й миру саме на державному рівні.

Документом Копенгагенської наради також постулюються основні елементи справедливості, які важливі для повного вираження гідності людини та рівних і невід’ємних прав всіх людей. Важливість такого нормативного забезпечення підкреслює М. О. Баймуратов, який вважає, що дані елементи є базовими цінностями сучасного конституціоналізму Такі цінності, на думку вченого, утворюють своєрідну систему, яку можна охарактеризувати з позицій нормативно-статутарної та нормативно-функціональної наповненості, елементами якої виступають: обов’язок уряду і державної влади дотримуватися конституції і діяти згідно із законом; діяльність уряду, адміністрації, а також судових органів відповідно до системи, встановленої законом. Держава при цьому повинна забезпечити повагу до такої системи; права людини і основні свободи повинні бути не тільки гарантовані законом, а й відповідати міжнародно-правовим зобов’язанням держав; законотворча діяльність має бути прозорою, обов’язкова публікація й доступність текстів адміністративних положень як необхідна умова їх застосування; наявність і доступність для кожної людини ефективних засобів правового захисту від адміністративних рішень, гарантованість поваги основних прав у поєднанні із забезпеченням незавдання збитку правовій системі; повна обґрунтованість адміністративних рішень, спрямованих проти будь- якої особи, такі рішення повинні, як правило, містити вказівку на наявні звичайні засоби правового захисту; забезпечення незалежності суддів і неупередженого функціонування державної судової служби; визнання і захист незалежності адвоката, зокрема щодо умов їх прийому на роботу і практики[512].

Держава, як констатується в Паризькій Хартії для нової Європи, має надмірну владу. Гарантією від такої надмірної влади виступає повага прав людини і основних свобод, їх невід’ємність і гарантованість законом[513].

Таким чином, можна стверджувати, що синергізація зазначеної гуманітарної домінанти створює не тільки відповідну «гуманітарну правову ауру», а й відповідний правовий простір, в межах якого діють відповідні міжнародно-правові стандарти прав і свобод людини, що не тільки визнаються, а й легалізуються, гарантуються, захищаються державою-членом європейської, а, враховуючи коло учасників процесу НБСЄ/ОБСЄ, й світової спільноти.

Сучасний конституціоналізм завдяки інтенсивній діяльності міжнародних організацій, міждержавних інтеграційних об’єднань отримує додатковий якісний імпульс свого розвитку. Так, для Європейського континенту діяльність Ради Європи і Європейського Союзу надає конституціоналізму країн Європи багаторівневого характеру, відображаючи зазначену В. В. Ре- чицьким властиву конституційній нормативній системі особливість, яка полягає в тому, що вибір принципів конституційної моделі відбувається зазвичай не тільки на національному, а й на регіональному (континентальному) та ширшому політичному рівні[514]. Вчений мав на увазі процеси формування, розвитку та реалізації конституційних принципів на наднаціональному рівні, прикладом чого є становлення європейського конституційного права, яке еволюціонує протягом останніх півстоліття, а в останні десять років формується як окрема галузь права.

Процеси поступової глобалізації конституціоналізму і проблема прийняття конституції для такого наддержавного утворення, яким є ЄС, були предметом розгляду та численних дискусій у контексті неписаної конституції, яку фактично формують установчі договори ЄС, і в контексті писаної конституції, проект якої розроблений Конвентом ЄС та легалізованій сучасним Лісабонським процесом як Лісабонський договір ЄС 2009 року[515].

В останнє десятиліття вчені зробили спробу описати феномен нової стадії розвитку конституціоналізму на глобальному рівні[516]. Багато авторів, наприклад О. М. Барабанов, поставилися до глобального конституціоналізму як до чергової форми правління, коли влада, щоб відповідати вимогам демократії, повинна бути конституційно обмеженою[517].

Дискусії про глобальне управління і його роль у сучасній світовій політиці розгорнулися серед науковців-консти- туціоналістів з кінця 1990-х років, тобто в період розквіту доктрини «інтернаціоналізму і глобалізму». У той час США намагалися просувати свою політику в світі як спільний вираз демократичних інтересів світової спільноти. Зокрема, зазначалося, особливо після подій у Косово, про витіснення моральними та демократичними імперативами застарілих і «недостатніх» норм Статуту ООН, про право світової спільноти на втручання у справи незалежних держав[518]. Ученими висувалася ідея формування глобального комунітарного права — так званого конституційного права народів[519]. Іншими словами, активно утверджувалася думка про те, що Вестфальська модель світу, заснована на принципах державного суверенітету, поступово повинна поступитися системі глобального «управління без уряду»[520], заснованій на розумінні співтовариства демократичних держав як «широкого уніполя» світової спільноти в цілому, про необхідність розширення такого співтовариства до демократичного світу в цілому[521] і про те, що його консенсус всередині повинен стати критерієм для ухвалення рішень, що обмежують або порушують суверенітет окремих держав. Більше того, останнім часом з вуст політиків часто звучать пропозиції про заміну міжнародного права, що розуміється «по-вестфальсь- ки» як право договорів суверенних держав, на принципово інше — глобальне комунітарне право («конституційне право народів»), що базується на ідеях глобальної конституції, яка має пряму дію в усіх державах, і відродження цілком традиційних, але переосмислених принципів давньоримського jus gentium.

У цьому сенсі щодо факторів, які впливають на становлення нового етапу в розвитку сучасного конституціоналізму та появу універсальних, глобальних його ознак, на думку Е. Венізелоса, виступає і поява багатьох молодих національних держав з моменту утворення ООН до сьогодення. Як правило, зазначає вчений, поява нової держави спричиняє автоматичну появу нової національної конституції, положення якої формулюються під впливом міжнародних стандартів, зарубіжного досвіду тощо. Як один з останніх прикладів можна навести нові національні конституції держав, що виникли в результаті розпаду Радянського Союзу і колишньої Югославії. У цих державах конституція фактично стала політичною програмою змін, вона заснувала широку інституційну структуру нової держави і сприяє широкомасштабним реформам політико-правового характеру.

Важливим компонентом зазначених тенденцій стає посилення ролі в національних конституціях положень і доктри- нальних принципів міжнародного і європейського права, що поступово, але активно отримують статус «конституційних». Постійне розширення «кадастру» основних прав і свобод людини і громадянина, об’єктивно посилення захисту навколишнього середовища, стрімкий розвиток біотехнологій — це лише деякі причини підвищення конституційного статусу міжнародного і європейського права. З іншого боку, конституція (у широкому розумінні) «інтернаціоналізується» і стає невід’ємною складовою міжнародного співтовариства[522].

Не можна також не відзначити роль міжнародних актів і процедур у розробці й ухваленні національних конституцій нових держав у перехідний період або в умовах кризи. Наприклад, Конституція Республіки Кіпр 1960 року фактично стала результатом міжнародного співвідношення політичних сил і домовленостей, підписання Цюріхської і Лондонської угод[523]. На сучасному етапі багато національних конституційних актів розробляються на міжнародному рівні, перебуваючи при цьому під прямим або опосередкованим міжнародним контролем[524].

На думку болгарського професора Є. Танчева, пріоритетність міжнародного права, підвищення ролі міжнародних організацій, таких, як Всесвітня Торгова Організація, розвиток юридичних інструментів захисту прав людини на наднаціональному рівні розглядалися як чинники формування засад та принципів глобального конституціоналізму, які обмежують свободу дій суб’єктів глобального порядку. Хоча ці феномени нагадують функції конституції, однак буде перебільшенням і спрощенням розглядати верховенство глобального права як щось більше, ніж розвиток неписаної конституції[525]. Нині, на думку деяких учених, пропозиція про створення проекту всесвітньої конституції так же утопічна, як і конституція Марса[526]. Хоча цікавим залишається факт розробки Конституції Федерації планети Земля в редакції, прийнятій на Всесвітній установчій асамблеї в 1991 році в м. Троя (Португалія), яка нині поширюється в усьому світі для ратифікації націями і народами Землі зусиллями Всесвітньої конституційної і парламентської асоціації[527].

У контексті глобального демократичного управління міжнародні правові стандарти та установчі документи міждержавних інтеграційних об’єднань стали сполучною ланкою між національним і глобальним конституціоналізмом. Вони забезпечують, на думку Є. Танчева, взаємну відповідність різних правових принципів в умовах сучасного конституційного плюралізму. Правові ієрархічні структури більш розвинені на рівні національного конституціоналізму. Вони також присутні у сфері федералізму і затверджуються в галузі взаємодії Конституції ЄС і конституцій держав-членів. У глобальному конституціоналізмі існує певна сумісність демократичних стандартів, але про повністю вибудовану ієрархію конституційних принципів не йдеться. Глобалізація поки що знаходиться в пошуку власного конституційного порядку. Влада закону і взаємодія глобальних стандартів з національними конституційними порядками все ще ґрунтуються на принципі pacta sunt servanda. У цих умовах зростає значення міжнародних правових стандартів, що компенсують юридичну слабкість наднаціонального глобального конституціоналізму, що формується[528].

У своїй статті конституціоналіст М. Мадуро висуває ідею трьох ключових опор конституційного розвитку в національному і глобальному масштабі[529]. На його думку, глобальний конституціоналізм, що формується, впливає на конституції національних держав, ставлячи під питання їх статус носіїв вищого суверенітету та безумовність легальності їх правових систем. Глобальний конституціоналізм впливає на національне конституційне самовизначення в частині ідеї самоврядування, форм демократичної участі, розподілу владних компетенцій і демократичного представництва. Правові стандарти, закріплені в міжнародних договорах, і «рекомендаційне право» (soft law — м’яке право) також можуть відігравати роль опори, за допомогою якої обмежувачі застосування влади, що з’являються, проникають на рівень національного конституціоналізму та можуть розглядатися як універсальний критерій конституційного порядку.

Конституційне правління, що розвивається, на глобальному рівні співвідноситься, як зазначається у літературі, із соціальним конституціоналізмом. Існують принаймні два основні тлумачення цієї концепції. Одне з них пов’язує соціальний конституціоналізм із розширенням сфери регулювання самого конституційного права, що безпосередньо пов’язане з утвердженням так званого четвертого покоління прав людини. При цьому категорія соціального конституціоналізму поступово зачіпає коло інтересів дедалі більшої кількості акторів, що беруть участь у процесі прийняття рішень, і обмежує свободу їхніх дій[530]. У цьому розумінні, на нашу думку, соціальний конституціоналізм скоріше виступає як доктрина «наднаціонального управління» в рамках міждержавного інтеграційного об’єднання.

У контексті глобального конституціоналізму значною подією стала розробка Конституції ЄС. Як стверджує російський дослідник С. Ю. Кашкін, хоча Конституція ще не прийнята, проте переміщення в ЄС дають змогу хоча б у найза- гальніших рисах розглянути питання про формування основ європейського конституціоналізму[531]. Більше того, поява принципово нової тенденції до формування регіонального конституційного права, на думку російських вчених, є одночасно однією з форм наднаціонального права, спрямованого на створення глобального конституційного права[532]. Новий етап світового конституціоналізму пов’язаний з Конституцією ЄС, яка в найближчі десятиліття серйозно впливатиме на розвиток конституційного права, вважає А. А. Мішин[533]. У зв’язку з цим методологічно важлива позиція Т. Я. Хабрієвої, яка зазначає, що Конституція ЄС закріпила нову модель об’єднання, яка поєднує міжнародно-правові й конституційно-правові риси[534].

Але найголовнішим у процесі розробки Конституції для нової Європи вважаємо те, що вона зруйнувала доктринальну позицію тих учених, хто вважає, що конституція є атрибутом тільки національної держави[535]. Вперше в історії міждержавне інтеграційне об’єднання розробило і почало процедуру введення в дію писаної конституції. Із створенням Конституції ЄС людство, на думку А. фон Богданді, вступило в нову стадію розвитку конституційного феномена, коли конституційне управління вийшло за межі національної держави[536]. Такої позиції дотримується більшість сучасних французьких, грецьких, ірландських, іспанських, італійських учених-конституціо- налістів[537]. А у 2004 році в Амстердамському університеті була навіть створена кафедра міжнародного конституційного права, першим її завідувачем стала Еріка де Вет[538]. Учені Російської Федерації почали активну розробку такого напряму наукових досліджень, як «конституційна економіка», предметом якої є вивчення впливу економічної універсалізації та глобалізації на конституційні процеси, що відбуваються в державі[539].

Цікавою з інституційних та гносеологічних позицій видається оцінка Є. Танчева: «Прийняття Конституції не означає, що ЄС перетворюється на державу або повноцінну федерацію. Також це не означає, що Конституція ЄС і розвиток глобального конституціоналізму ведуть до зникнення національних держав. Навпаки, європейський і глобальний конституціоналізм розвинеться за допомогою національних конституційних і правових систем, продовжить співіснувати з конституціями національних держав, а не замінить їх. Більше того, національні держави будуть основними суб’єктами в процесі розвитку конституційного плюралізму, що діють спільно з недержавними суб’єктами. У контексті глобального конституціоналізму національні держави, йдучи слідом за державами — членами ЄС, прийдуть до згоди і далі діятимуть спільно, керуючись не тільки міжнародними зобов’язаннями і правовими нормами наддержавних об’єднань, а й принципом верховенства закону, закріпленого в писаній конституції»[540]. На думку вченого, людство може пишатися прогресом, досягнутим у сфері верховенства закону, прав людини і демократичного конституціоналізму, «проте ці досягнення лише є передвісниками захоплюючої історії конституційного розвитку на глобальному рівні, яка чекатиме на нас в прийдешні десятиліття»[541].

Розвиток концепції глобального конституціоналізму безпосередньо пов’язаний з проблемою конституційної модернізації, прогнозуванням та моделюванням соціальних процесів. Більше того, деякі вчені цю проблему успішно досліджують в рамках розвитку конституційних засад стратегії сталого розвитку[542].

Проблеми глобального конституціоналізму поступово стають предметом наукового пошуку й у вітчизняній доктрині конституційного права. Як правило, актуальність тут визначається стратегічним курсом нашої держави щодо подальшого поглиблення інтеграції у світовий та європейський правовий простір, у тому числі конституційний. Важливим зрізом системи конституційного права, але малодослідженим в Україні, як зазначає В. JL Федоренко, є національне і міжнародне, насамперед європейське, конституційне право. Феноменологія цього зрізу системи конституційного права, на думку вченого, пояснюється процесами глобалізації та універсалізації міждержавних відносин, а також утвердження наднаціонального конституційного права — конституційного права Європейського Союзу[543]. Дуже перспективною за своїм змістом є позиция М. О. Баймуратова щодо концепції розвитку загальносвітового комунітарного права, яке в сучасних умовах виступає як кон- ституїтивна основа міжнародного публічного права, закріплюючи, забезпечуючи гарантії прав та свобод людини[544]. Процес його формування відбувається у якісно нових умовах, за яких предмет міжнародного комунітарного права та предмет національного конституційного права набувають спільних рис, зокрема, вони орієнтуються на спільні загальнолюдські цінності у забезпеченні прав і свобод людини і громадянина через функціонування національного та міжнародного механізму їх захисту та гарантій[545]. Для О. В. Батанова сприйняття впливу глобалізації на сучасні конституційно-правовові інститути пов’язане з формуванням «національного» (регіонального) конституціного права. Вчений, вивчаючи загальне конституційне право Європейського Союзу, СНД, Союзної держави Російської Федерації та Республіки Білорусь, констатує загальні риси як міжнародного, так і наддержавного права. Надалі це, на його думку, сприятиме формуванню міжнародного конституційного права (розробку та прийняття Конституції Європи, утворення Європейського парламенту, обрання євроомбудсмана)[546].

Вивчення взаємодії та проникнення ознак глобалізації в інші національні галузі права також є предметом дослідження юридичної науки. Так, юристами — представниками публічного права, зокрема адміністративістами, успішно розвивається доктрина[547], а деякими західноєвропейськими вченими — галузь глобального адміністративного права[548]. Глобальне адміністративне право визначає, що більша частина глобального управління може розумітися як регулювання та адміністрування. Мається на увазі зародження та формування глобального адміністративного простору, в якому жорстка дихотомія між внутрішньодержавним та міжнародним правом має бути подолана, а адміністративні функції здійснюються у складній взаємодії між посадовими особами та інститутами. На думку Ю. О. Тихомирова, глобальний адміністративний порядок у рамках глобального адміністративного простору означає більш широке, рухоме, адекватне сучасним вимогам юридичне новоутворення, яке гармонійно інтегрується в право, політику, економіку, культуру та інші сфери суспільних відносин і яке не засноване на суверенній рівності держав (як міжнародне право), а характеризується транспарентністю, багатофункціональ- ністю та адаптованістю не тільки до публічно-правових, а й приватно-правових інститутів[549]. Нові форми глобального адміністративного права стануть результатом консолідації міжнародного, внутрішньодержавного та адміністративного права за допомогою нових «норм-конгломератів». Такі «нор- ми-конгломерати» можуть з’являтися за рахунок імплементації норм не тільки міжнародного права у внутрішньодержавне, а й навпаки — норм глобального адміністративного управління у систему міжнародного права[550]. Останнім часом до проблеми глобального та регіонального (європейського) адміністративного права звернулися і деякі вітчизняні вчені-адміністра- тивісти[551].

Підсумовуючи, зазначимо, що формування глобального конституційного права, глобального публічного права є новою та революційною тенденцією у механізмі як міжнародного, так і національного правового регулювання. Зазначені процеси детермінуються та активізуються завдяки поглибленому та системному впливу глобалізації, інтернаціоналізації та багаторівневої міждержавної інтеграції на розвиток правових систем. Найважливіше місце у системі процесів міждержавної інтеграції займає трансформація та інтернаціоналізація національного конституційного права, що здійснюється під активним впливом глобалізації. Саме у цьому зв’язку появу глобального конституціоналізму можна визначити як новий системний феномен міжнародної та національних правових систем, який позитивно впливає як на розвиток національної держави, так і міжнародного співтовариства в цілому, детермінуючи позитивний розвиток усіх суб’єктів і акторів національних і міжнародної систем.

***

Зміна тисячоліть відзначена масштабними конституційними перетвореннями й численними реформами, що відобразили всю їх глибину, суперечливість, підкреслюючи національно-історичну ідентичність, традиціоналізм, модернізацію конституційно-правового розвитку в результаті тих глобальних змін, які об’єктивно торкнулися всього міжнародного співтовариства та кожної держави-члена. Це знаходить відображення в зародженні нової конституційної філософії сучасної епохи, нової парадигми конституційної доктрини і відповідно виявляється в методологічній розробці принципово нових підходів до розуміння й обґрунтування цінностей сучасного конституціоналізму

Нині жоден процес, пов’язаний із конституційно-правовим феноменом, конституційно-правовою матерією, жодне явище конституційної природи у статутарному й функціональному аспекті не є такими суперечливими і неоднозначними, не викликають стільки різних дискусій наукового, політичного та правового характеру, як саме вплив на ці процеси глобалізації.

У вітчизняній і зарубіжній науці конституційного права постійно підкреслюється особливе значення ролі правового регулювання в умовах глобалізації світу. Поява нової парадигми в правовому регулюванні, у контексті глобалізаційних процесів полягає в активному пошуку сучасних форм та методів правового регулювання в рамках нового світового порядку.

Феномен глобалізації особливо актуальний для сучасної Української держави, входження якої в міжнародно-правовий простір, що глобалізується, та приєднання до міждержавних інтеграційних процесів має революційний характер, супроводжується низкою криз, що мають об’єктивну природу та стали наслідком кардинального зламу політичного та правового (державного, конституційного) ладу, докорінної трансформації внутрішньої й зовнішньої політики, а тому й конституційно- правової доктрини і конституційних принципів у цілому. Це зумовлено тим, що конституційно-правова доктрина нашої держави формувалася не так поступово, як у низці розвинених демократичних держав, упродовж всього періоду їх історичного розвитку, а дещо хаотично.

Для України інтеграція в світову спільноту об’єктивно необхідна, щоб не стати суб’єктом (актором), що опинився в стані автаркії на світовій арені, який характеризується глобальною взаємозалежністю та наступом епохи конституційної однорідності.

Перехід у XXI століття став своєрідним етапом еволюційного поштовху суспільства до якісно та аксіологічно нових соціально-правових домінант у рамках процесів міждержавної взаємодії, інтернаціоналізації національних правових систем та глобалізації. Однією з тенденцій, що проявляється умовах глобалізації, є посилення взаємозв’язку та взаємозалежності держав і народів. У результаті спостерігається динамічний розвиток конституційного й міжнародного права та посилення їх взаємодії, що зумовлює необхідність подальшої міждержавної інтеграції, а також актуалізує необхідність розробки ефективних механізмів її конституційно-правового забезпечення.

Особливої актуальності набуває дослідження процесів впливу правової глобалізації на розвиток сучасного конституціоналізму, що дасть змогу поетапно виявити гносеологічні корені вказаних процесів, їх аксіологічний потенціал, розглянути їх динаміку, виділити основні глобальні конституційно- правові константи, концепти і тенденції.

Численні дослідження глобалізації, що проводилися вітчизняними й зарубіжними авторами зумовили появу великої кількості різних уявлень про неї та відповідних визначень. Філософський підхід до вивчення процесів глобалізації є цілком обґрунтованим, адже безпосередньо залежить від дослідження категорій, які охоплюють не тільки понятійний ряд, а й визначають окрему природу правової глобалізації, її відмінності від глобалізації економічної та політичної. Системно-категоріальний підхід для вирішення проблем конституційного забезпечення міждержавних глобалізаційних процесів дає можливість визначити відповідний спектр наукових інструментів, не доступних для розуміння інших явищ. Такий понятійний ряд має включати поняття «інтернаціоналізація права», «правова інтеграція» і «правова глобалізація». Системний аналіз зазначених понять дає можливість виявити та використати як у доктринальному, так і прагматичному сенсі «запускаючий» механізм конституційного забезпечення міждержавних глобалізаційних процесів.

Глобалізаційні процеси приводять до «ланцюгової реакції» формування глобальної соціально-правової системи, в якій проявляються глобальні проблеми, пов’язані з формуванням інституційних та правових механізмів, що мають наднаціональний характер. Відтак функціонування глобальної соціально- правової системи неможливе без відповідної правової регламентації, що є дійовим засобом подолання колізій, конфліктів інтересів тощо.

Один з позитивних аспектів глобалізації — інтенсивні процеси формування міжнародного права, що регулює новий міжнародний правопорядок, а також сталої системи інтеграційних міжнародних організацій. Але тут має місце й зворотний процес — глобалізація й інтернаціоналізація істотно впливають на розвиток конституційного права держав, звідси, формуючи свою правову систему, держави запозичують конституційний досвід одна в одної.

Чітке уявлення про глобалізацію як сучасний феномен, що дедалі активніше впливає на конституційно-правове життя національних держав та становлення, функціонування, модифікацію їх правових систем, має доктринальне і практичне значення. Остання полягає в тому, що процеси глобалізації дедалі більше проникають у найконсервативнішу правову матерію, яка завжди стояла на варті забезпечення національних суверенних інтересів держави, її ідеології, самобутності, конституціоналізму

Доктрина конституціоналізму є найважливішою складовою загальної теорії конституційного права, сутнісною характеристикою держави, способом організацїї державної влади у вітчизняній та зарубіжній конституційно-правовій практиці. Конституціоналізм є унікальним в юридичній науці й не має аналогів в інших галузях права. У вітчизняній науці конституційного права він став предметом дослідження порівняно недавно, при цьому акцент робився лише на теоретичному аналізі окремих елементів системи конституціоналізму, які з моменту проголошення Україною незалежності почали формуватися. Наука дуже фрагментарно розкриває категорію конституціоналізму, ґрунтуючись на досягненнях зарубіжної науки. Водночас сучасні реалїї конституційного буття на порядок денний поставили проблему комплексного вивчення цього багатогранного феномена як складної політико-правової системи історії, теорії (доктринального обґрунтування) та практики становлення, функціонування і розвитку держави і суспільства.

Концепція конституціоналізму безпосередньо пов’язана з ідеями правової держави, де конституція є фундаментом правової системи держави, містить фундаментальні принципи правового регулювання суспільного життя.

Світова спільнота має багатий досвід формування системи конституціоналізму, при цьому кожна держава має певну специфіку, особливості (національні, історичні, політичні, ідеологічні, культурні, економічні тощо), які зумовлюють необхідність і можливість створення власної моделі конституціоналізму.

Категорію конституційної моделі слід розуміти як явище, що виникає на конкретному етапі розвитку людства та характеризується наявністю соціально-правового механізму забезпечення, способів ефективного конституційного регулювання суспільних відносин.

Серед багатьох наукових напрямів дослідження конституціоналізму слід зробити акцент на політичній філософії, яка визначає його як сукупність базових для держави і суспільства політичних, правових ідей і принципів Нового часу, як такий, що пов’язаний із сучасним розумінням демократії.

Український конституціоналізм на сучасному етапі тільки формується. Адже тривалий час після розпаду колишнього СРСР вітчизняна наука конституційного права продовжувала зберігати радянську державно-правову доктрину, засновану насамперед на позитивістських підходах. Проте можна можливо стверджувати, що в цілому сучасна українська правова і політична думка адаптувала теоретичну спадщину світового конституціоналізму.

Вітчизняна конституційно-правова наука поступово поповнюється новими методологічними підходами до розуміння категорії конституціоналізму, поступово адаптується й інтегрується у світовий та європейський конституційний простір і процес.

У сучасних умовах відбувається певний світовий конституційний симбіоз під впливом глобалізації, який можна визначити як феномен «глобального конституціоналізму». Для такого висновку важливе значення має з’ясування ціннісних критеріїв і орієнтирів, які лежать в основі процесів правової глобалізації і відповідно виступають як засади перманентної юридизації основних прав і свобод людини, інститутів публічної влади, інституту власності як первинних елементів сучасної соціально-політичної і економічної систем.

Однією з характерних рис сучасного світового і вітчизняного конституціоналізму є глобалізація й універсалізація його основних цінностей. Більше того, процес формування нормативної основи розвитку глобального конституціоналізму набуває перманентного характеру. Це виявляється у включенні основних сучасних цінностей конституціоналізму в міжнародні документи, прийняті в межах ООН, Ради Європи, НБСЄ/ОБСЄ. Саме вони створюють відповідний правовий простір, в межах якого діють відповідні міжнародно-правові стандарти прав і свобод людини, які не тільки визнаються, а й легалізуються, гарантуються, захищаються відповідною державою-членом міжнародної (європейської) спільноти.

Серед тенденцій, що впливають на становлення нового етапу в розвитку сучасного конституціоналізму та появу універсальних, глобальних його ознак, слід виділити конституціо- налізацію міжнародного права та інтернаціоналізацію конституційного права — посилення ролі в національних конституціях положень і доктринальних принципів міжнародного і європейського права, що поступово отримують статус «конституційних», та підвищення конституційного статусу міжнародного і європейського права, що зумовлено постійним розширенням «кадастру» основних прав і свобод людини і громадянина, посиленням захисту навколишнього середовища, стрімким розвитком біотехнологій тощо.

Формування глобального конституційного права, глобального публічного права є новою, революційною тенденцією в механізмі як міжнародного, так і національного правового регулювання. Зазначені процеси активізуються завдяки системному впливу глобалізації, інтернаціоналізації та багаторівневої міждержавної інтеграції на розвиток правових систем.

Найважливіше місце у системі міждержавної інтеграції займає трансформація та інтернаціоналізація національного конституційного права, що здійснюються під активним впливом глобалізації. Саме у цьому зв’язку появу глобального конституціоналізму можна визначити як новий системний феномен міжнародної та національних правових систем, який позитивно впливає як на розвиток національної держави, так і міжнародного співтовариства в цілому, зумовлюючи позитивний розвиток всіх суб’єктів і акторів національних і міжнародної систем.