Структура парламенту та порядок його формування в державах-членах ЄС

У сучасній політичній системі країн, що є членами Євро- союзу, існують однопалатні і двопалатні парламенти. Історія парламентаризму у Франції дає нам зразок Генеральних штатів, що складалися в умовах станово-представницької монархії між 1337 та 1789 рр., із трьох палат.

Двопалатна структура парламенту йменується бікамераліз- мом, що характерний для багатьох парламентів держав-членів ЄС (Австрія, Італія, Іспанія, Польща, Франція, Німеччина, Хорватія). Однопалатні або монокамеральні парламенти існують у Болгарії, Угорщині, Греції, Данії, Литві, Латвії, Естонії.

Федеративні держави мають зазвичай двопалатний парла­мент, у якому верхня палата представляє суб'єкти, що входять до складу федерації (Німеччина). Двопалатні парламенти є і в окремих унітарних державах ЄС (Італія, Іспанія, Франція). Там верхня палата формується від адміністративно-територіальних утворень.

Нині бікамералізм уже не є панівною тенденцією в розбудові вищих органів народного представництва. За підрахунками вчених двопалатні парламенти існують у 58 державах світу, тобто в 1/3 країн світу. У ЄС із двопалатним парламентом налічується 12 країн. Простежується очевидна тенденція до надання верхній палаті нової ролі, зокрема в Іспанії, Італії, Франції, де верхні палати є органами регіонального (терито­ріального) представництва^[196]. Щоправда, в іспанському Сенаті представлені як звичайні територіальні, так і автономні одиниці, які входять до складу держави.

Верхні палати називаються Сенатом (Бельгія, Іспанія, Італія, Нідерланди, Польща, Румунія, Чехія), але нерідко мають і спе­цифічні найменування, наприклад: Федеральна рада (Австрія), Бундесрат (Німеччина), Національна Рада (Словенія). Роль верх­ньої палати полягає в тому, що вона більш ретельно ставиться до законопроєктів, ухвалених, але недопрацьованих нижньою палатою. На рівні верхньої палати законопроєкт проходить остаточне шліфування.

Реальна влада верхніх палат держав-членів ЄС може бути різноманітною. Розрізняють систему сильної і слабкої верхньої палати. Сильна верхня палата передбачає її рівноправність з нижньою насамперед під час здійснення законодавчих повно­важень. Це означає, що жоден закон не може бути ухвалений без згоди обох палат (Італія). Система слабкої верхньої палати характеризується перевагою нижньої палати в законодавчому процесі, тобто в разі виникнення розбіжностей між ними щодо тексту закону вирішальне слово залишається за нижньою палатою, яка може подолати вето, накладене верхньою палатою (Іспанія, Польща).

Існує й змішана система відносин між палатами. Так, відповідно до ст. 45 і 46 Конституції Франції закон може передаватися з однієї палати до іншої доти, доки палатами не буде вироблено взаємоприйнятного тексту закону. Це свідчить про силу верхньої палати - Сенату. Але таке правило діє лише в тому разі, якщо в процес не втрутиться уряд, який, відповідно до закону, після трьох голосувань у палатах може доручити його ухвалення нижній палаті парламенту - Національним зборам.

За сучасним неписаним правилом, що демократичніше формується верхня палата, тим вона сильніша.

Порядок формування парламентів залежить від їхньої струк­тури. Зазвичай однопалатні парламенти обирає населення. У двопалатному парламенті нижня палата обирається населенням, а верхня формується способом, передбаченим законодавством країни.

Нижні палати парламентів у державах-членах ЄС форму­ються за загальним правилом - прямими виборами. Формування верхніх палат не таке одноманітне і має різноманітні способи:

— безпосередньо виборцями. Із усіх держав-членів Євросою- зу лише Конституція Італії передбачає обрання більшості депутатів верхньої палати парламенту на прямих виборах^[197], але менша частина призначається (на практиці не більше 5 %);

— призначенням. У Німеччині Бундесрат складається з чле­нів урядів земель, які їх призначають та відкликають;

— непрямими виборами.

— змішаний спосіб: частина призначається, частина обира­ється (Ірландія, Бельгія, Італія, Іспанія)^[198]. Наприклад, ст. 58 Конституції Італії (авт. - є унітарною державою) встановлює, що сенатори обираються загальним і прямим голосуванням виборців, але наступна вказує, що сенатором є кожен із числа колишніх президентів на довічний термін, якщо він не відмовиться від цього. Президенту також дозволено призначити довічно сенаторами п'ять громадян, які прославили Італію визначними досягненнями в соціальній, науковій, художній чи літературній сферах^[199].

В Іспанії верхня палата формується поєднанням прямих і непрямих виборів, оскільки одну частину сенаторів обирають безпосередньо громадяни, іншу - представницькі органи автономій, а ще частину призначає король.

Вибори сенаторів в Іспанії відбуваються за мажоритарною системою в багатомандатних і одномандатних округах від тери­торіальних одиниць: по 4 сенатори обираються від провінцій (що складає багатомандатний мажоритарний округ); по 3 сена­тора обирають Великі Канарські острови, острів Тенеріфе, острів Мальорка; по 2 - міста Сеута та Мелілья (перебувають на африканській континенті); по 1 - острови, крім вищезгаданих. 43 сенаторів призначає король за конституційною квотою.

Унікальними є правила формування верхньої палати парла­менту Словенії - Національної Ради. Згідно зі ст. 96 Конституції ця палата є носієм соціальних, економічних, професійних і місцевих інтересів і складається з 40 радників: по 4 представ­ники обирають від роботодавців, найманих працівників, селян, ремісників і осіб вільних професій, 6 - від некомерційних організацій і 22 - від територій.

Термін повноважень нижньої палати парламенту коливається в межах 2-5 років. Так, у Бундестаг Німеччини, Конгрес депута­тів Іспанії обираються депутати на 4 роки, у Національні збори Франції та Палату депутатів Італії - на 5 років.

В одних країнах ЄС верхня палата оновлюється повністю, в інших - частинами. Наприклад, Сенат Чехії оновлюється щодва роки на одну третину, Сенат Франції - щотри роки на одну третину.

У державах-членах ЄС більшість країн мають однопалатні парламенти (Болгарія, Угорщина, Данія, Швеція, Фінляндія). Нижні палати й однопалатні парламенти йменуються Націо­нальними зборами у Франції, Національною радою (Австрія), Палатою депутатів (Італія, Чехія), Палатою представників (Бельгія), Сеймом у Польщі, Національною асамблеєю в Словенії.

Низка конституцій держав-членів ЄС передбачають можли­вість розпуску нижньої палати парламенту (Італія, ФРН, Фран­ція тощо). За Конституцією Угорщини передбачено саморозпуск Державних зборів до закінчення терміну повноважень^[200].

Вважається, що однопалатний чи монокамеральний парла­мент має свої переваги, зокрема він швидше реагує на проблеми законотворчості, оперативніше виконує інші парламентські завдання.

3.