Правова природа парламенту як законодавчого та представницького органу влади

Останніми роками одним із найважливіших тематичних блоків юридичної компаративістики стало парламентське право. Парламентське право як самостійна галузь юридичної науки вивчає закономірності, роль і місце парламенту в тріаді розпо­ділу влад, а також представницький характер організації і діяльності представницьких органів народу.

У всіх сучасних конституціях держав-членів ЄС народ прого­лошується єдиним джерелом державної влади, а отже висловлює свою політичну волю за допомогою виборів. Завдяки закріп­леному в основних законах загальному виборчому праву народ своєю волею здійснює формування владної політичної структури.

У більшості країн ЄС законодавча влада здійснюється парла­ментом - загальнонаціональним представницьким виборним колегіальним органом, що працює на професійній постійній основі в системі поділу влади. Цим терміном спочатку познача­лося «правосуддя». У Франції у XIII ст. королівська курія була поділена на дві палати. Одна з них займалася судовими справа­ми і називалася парламентом. Як судова установа вона проісну­вала до кінця XVIII ст., зійшовши під час Французької рево­люції з історичної арени.

Саме як орган представницької демократії парламент виник в Англії у XIII ст., чим зробив абсолютну владу короля обме­женою.

Витоки інститутів представницької влади вчені знаходять ще за доби існування народних зборів у Стародавній Греції, у містах-полісах Північного Причорномор’я, що розташовувалися на території сучасної України, у вічі України-Руси. Форми народного представництва еволюціонували від демократичного (Стародавня Греція), аристократичного (Стародавня Спарта), цензового, станового представництва до сучасного парламен­таризму.

Етимологія слова «парламент» має різноманітні, але близькі за своїм змістом тлумачення. Згідно з однією точкою зору, тер­мін «парламент» виник у результаті з’єднання двох латинських слів: «рагіит» (рівні) і «Іатепіит» (скаржитися, сумувати).

Своєрідність та особливий статус парламенту зумовлюються його двоєдиною юридичної природою як законодавчого, так і представницького органу влади. Саме ці якості парламенту лежать в основі чинного правового регулювання його статусу. Більшість сучасних демократичних конституцій, що сприйняли теорію поділу влади, відводять парламенту пріоритетне місце в системі вищих органів державної влади.

У державах-членах ЄС застосовуються різноманітні назви, що вносить свій національний колорит у палітру позначень законодавчих органів влади. У багатьох країнах ЄС термін «парламент» вживається як конституційна назва законодавчого органу (Греція, Італія, Мальта, Румунія, Франція, Бельгія, Чехія). У Португалії він має назву асамблея, у Польщі - Націо­нальні збори, у Хорватії - Сабор, Іспанія - Генеральні кортеси. Окремі найменування парламентів подаються у їхньому місце­вому звучанні, як-от у Швеції - Риксдаг, Німеччині - Бундестаг, Естонії - Рійгікогу, Фінляндії - Едускунта. У Литовській і Латвійській республіках збереглася історична назва - Сейм.

Представницький характер парламенту як виразника інтере­сів і волі народу визначається багатьма конституціями держав- членів ЄС. Так, португальська Конституція вказує, що Асамблея республіки є зібранням, яке представляє всіх португальських громадян (ст. 150); у Конституції Люксембургу записано, що Палата депутатів представляє країну (ст. 50); ст. 95 Конституції Польщі свідчить, що верховна влада в Республіці Польща належить Нації, яка здійснюється на законодавчому рівні Сеймом і Сенатом. Щоправда, в Італійській Республіці законо­давча влада, відповідно до ч. 1 ст. 117 Конституції, здійснюється не лише державою, а й регіонами (областями). У всіх терито­ріальних одиницях вона здійснюється обраними на основі загальних виборів представницькими органами (парламентами), що називаються регіональними радами, у Сицилії - регіо­нальною асамблеєю.

Отже, сучасний парламент є загальнодержавним представ­ницьким органом, ключова функція якого в системі поділу влади полягає в здійсненні законодавчих повноважень.

2.