Стаття 14. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набуваєть- ся і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Положення ст. 14 Конституції України конкретизують закла­дені у попередній ст.

Україна є однією з найбільших країн Європи. Земельний фонд України становить 60,4 млн га. Сільськогосподарські угіддя у скла­ді усіх земель становлять 69,3% або 41,8 млн та, що свідчить про значний потенціал країни, зокрема, у сфері виробництва сільсько­господарської продукції.

Конституція України проголосила землю основним націо­нальним багатством. Останнє у широкому розумінні являє собою все те, чим так чи інакше володіє певна нація. Тобто до національ­ного багатства включаються не лише матеріальні блага, а й усі природні ресурси, клімат, витвори мистецтва та ін. Звідси цілком обґрунтовано коментована стаття проголосила саме землю в ме­жах території України головним складником національного ба­гатства країни.

Коментована стаття Конституції України закріпила, що таке основне національне багатство, як земля, перебуває під особли­вою охороною держави. Це означає, що серед інших речей мате­ріального світу, серед інших об’єктів правовідносин пріоритет належить саме землі, а правовий режим інших об’єктів (зокрема, нерухомості), безпосередньо залежить від землі, пов’язаний із правовим режимом останньої.

Земля відіграє незамінну роль у життєдіяльності людини й суспільства. У переважній більшості випадків землі є територі­альним базисом для розміщення різних видів об’єктів — вироб­ничої інфраструктури, допоміжних споруд, поселень громадян, культурних і релігійних пам’яток та ін. Проте у сфері сільського господарства, при виробництві аграрної продукції земля є голов­ним, основним і незамінним засобом виробництва, який разом із кліматом, працею людини, іншими продуктивними засобами спроможен постачати харчові продукти й продовольчу сировину.

Конституційне положення про те, що земля є основним на­ціональним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, закріплено й у галузевому законодавстві, зокрема, у чин­ному Земельному кодексі України 2001 р. Згідно із ст. 19 цього Кодексу землі України за основним цільовим призначенням по­діляються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського при­значення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначен­ня; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі істерико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Вказаний поділ має принципове значення, оскільки впливає на правовий режим земель тієї чи іншої категорії. Так, землі сіль­ськогосподарського призначення мають використовуватися пе­редусім для виробництва сільськогосподарської продукції. На землях оздоровчого, рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати викори­станню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.

Не можна перебільшувати значення конституційного при­пису коментованої статті, що право власності на землю гаранту­ється. Протягом майже 70 років у СРСР існувала виключна дер­жавна власність на землю. Колгоспи й радгоспи були постійними користувачами земельних угідь, а громадянам надавалися в ко­ристування лише невеликі земельні ділянки для будівництва й обслуговування житлового будинку, спорудження гаражу, по­бутових споруд тощо. Ситуація принципово змінилася з початком реформування земельних відносин, зокрема, з прийняттям Закону України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р., який вперше запровадив в Україні поряд з державною колективну і при­ватну форми власності на землю.

Завдяки вміщенню відповідних положень до Конституції й земельного законодавства України щодо того, що право влас­ності на землю гарантується, в Україні склався значний прошарок приватних власників земель.

Гарантування державою права власності на землю означає, що це право належить до абсолютного права та перебуває під особливою охороною. Лише власник земельної ділянки наділений трьома правомочностями — володіти, користуватися й розпоря­джатися належною йому земельною ділянкою на власний розсуд, а всі інші особи зобов’язані утримуватися від дій, що могли б по­рушити права власника.

Однак така абсолютність права власності на землю не означає його необмеженості. Принципове положення для розуміння меж права власності містить ст. 41 Конституції України, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свобо­дам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Власність, а тим більше на землю, зобов’язує. Обов’язки влас­ників земельних ділянок вміщено у ст. 91 Земельного кодексу Укра­їни, згідно з якою власники земельних ділянок зобов’язані: а) забез­печувати використання їх за цільовим призначенням; б) додержува­тися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно спла­чувати земельний податок; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; д) своєчасно на­давати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самовряд ування дані про стан і використання земель та інших при­родних ресурсів у порядку, встановленому законом; е) дотримувати­ся правил добросусідства та обмежень, пов’язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем; ж) за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу.

Згідно із ст.

Зважаючи на те, що розглядувана норма Конституції України на перше місце поставила приватну власність на землю, а вже потім йдеться про власність державну (публічну), то відповідно й ст. 80 Земельного кодексу України визначає, що суб’єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізу­ють це право безпосередньо або через органи місцевого самовря­дування, — на землі комунальної власності; в) держава, яка реалі­зує це право через відповідні органи державної влади, — на землі державної власності.

Підставами набуття права власності на землю різними суб’єк­тами можуть бути різноманітні види юридичних фактів — укла­дення договорів купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, інших цивільно-правових угод; безоплатна передача; приватизація зе­мельних ділянок; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) земельних часток (паїв); внесення земельних ділянок засновниками юридичної особи до її статутного фонду; відчужен­ня земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхід­ності та для суспільних потреб; передача у власність державі зе­мельних ділянок державної (комунальної) власності територіаль­ними громадами (державі); штучне створення земельної ділянки за межами населених пунктів, у тому числі з порушенням уста­новлених правил та ін. Причому окремі з них характерні для ви­никнення права приватної власності на землю, а інші ж можуть застосовуватися виключно для виникнення державної (комуналь­ної) власності.

Важливою гарантією набуття й реалізації права власності на землю є чітке закріплення правовстановлюючих документів на земельні ділянки. Так, за загальним правилом право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом.

Як вже вказувалося, виключно власнику земельної ділянки гарантується можливість користуватися трьома провомочностя- ми — правом володіти, користуватися і розпоряджатися земель­ними ділянками, які він здійснює на власний розсуд.

Реалізація права власності на земельну ділянку пов’язана з обсягом правомочностей, прав та обов’язків, якими наділяють­ся її власники. Так, згідно із ст. 90 Земельного кодексу України власники земельних ділянок мають право: а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, за­ставу, спадщину; б) самостійно господарювати на землі; в) влас­ності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; г) використовувати у встанов­леному порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на від­шкодування збитків у випадках, передбачених законом; д) спо­руджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Порушені права власників земельних ділянок піддягають віднов­ленню в порядку, встановленому законом.

Обов’язки, що покладаються на власників земельних ділянок, визначені у ст. 91 Земельного кодексу України.