Стаття 13. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, ви­значених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону.

Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом.

У коментованій статті Основного Закону держави визнача­ється конституційно-правовий режим землі, її надр, атмосферно­го повітря, водних ресурсів, рослинного та тваринного світу, при­родно-заповідного фонду та інших природних ресурсів у межах території України, а також природних ресурсів її континенталь­ного шельфу та виключної (морської) економічно зони, закріплю­ється соціальна функція власності щодо їх використання на юри­дичному титулі права власності, встановлюються гарантії захисту державою усіх субєктів права власності і господарської діяльнос­ті, які є рівними перед законом. Науково-теоретичний аналіз закріплених у Конституції України імперативів показує, що ст. 13 закріплює юридичну модель здійснення права власності на землю та інші природні ресурси Українського народу, суть якої полягає в тому, що ці об’єкти навколишнього природного середовища в межах території України, її континентального шельфу та ви­ключної морської (економічної) зони є об’єктами права власнос­ті Українського народу, який є самостійним суб’єктом права власності на зазначені об’єкти. Український народ може у ви­значених Основним Законом держави формах і межах безпосе­редньо здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження землею та іншими природними ресурсами або ж від його імені права власника на них можуть здійснювати упо­вноважені органи державної влади та місцевого самоврядування.

пільство — природа. Більше того, Конституція України не лише юридично об’єктивує природне право на природні ресурси в юридичне право власності на них Українського народу, а й зобов’язує державу охороняти землю та інші природні ресурси як національне багатство.

Системно-структурний аналіз наведених конституційних по­ложень показує, що реалізація цих конституційних норм має бути спрямована на забезпечення здійснення права власності Українського народу на природні ресурси як самостійного суб’єкта права власності. Крім того, Конституція України перед­бачає можливість кожному громадянину користуватися при­родними об’єктами права власності народу відповідно до закону і водночас гарантує громадянам, юридичним особам і державі можливості щодо набуття і реалізації права власності на них, а також закріплює можливість захисту прав усіх суб’єктів у від­носинах здійснення права власності на природні ресурси Укра­їнського народу.

У коментованій статті дається вичерпний перелік об’єктів права власності Українського народу: а) земля; б) надра; в) атмос­ферне повітря; ґ) водні ресурси; г) інші природні ресурси; д) при­родні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічно зони України.

За Конституцією України правовий режим власності має ви­значатися виключно законами. Водночас не всі з названих при­родних об’єктів права власності Українського народу визначені і закріплені у законах як юридичні категорії. Зокрема, у чинному Земельному кодексі України (далі — ЗК України) та в інших законах не дається визначення поняття «земля як об’єкт права власності Українського народу». У національній доктрині земельного права під цим поняттям розуміють розташований над надрами, терито­ріально обмежений кордонами України, цілісний, нерухомий по­верхневий ґрунтовий і зайнятий природними ресурсами шар, який є основою ландшафту і просторовим базисом для гармонійного розподілу місць розселення, діяльності людей, об’єктів природно- заповідного фонду з урахуванням економічних, соціальних, еколо­гічних та інших інтересів суспільства, що належить Українському народу на праві власності і піддягає особливій охороні з боку дер­жави як основне національне багатство.

Застосовуючи буквальний, логічний, етимологічний, порів­няльний та інші способи тлумачення коментованої статті, можна стверджувати, що в юридичному значенні земля як об’єкт права власності Українського народу не включає в себе надра, водні та інші природні ресурси. Водночас у національному екологічному законодавстві наводяться визначення понять «надра», «ліс», «води», «рослинний ітваринний світ», окремі об’єкти природно-заповідного фонду тощо. Зокрема, у Кодексі законів про надра сформульовано визначення поняття «надра» як частини земної кори, розташованої під поверхнею суші і дном водоймищ, що простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення і освоєння.

За Конституцією надра є самостійним об’єктом права влас­ності Українського народу, так само як і водні та інші природні ресурси. Враховуючи такий підхід законодавця до розмежування права власності на природні об’єкти Українського народу, землю як об’єкт права власності Українського народу слід розглядати як поверхневий шар земної кори, який розташований над надрами. При цьому земна поверхня над надрами включає в себе не лише ґрунтовий покрив з усім його біогеоценозом, а й земну поверхню, зайняту водними об’єктами. В екосистемі земля для інших при­родних ресурсів, які теж об’єкт права власності Українського народу, є основою природного ландшафту. Відповідно до закону України «Про Загальнодержавну програму формування націо­нальної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» від 21 вересня 2000 р., формування екологічної мережі передбачає зміни в структурі земельного фонду країни шляхом віднесення (на під­ставі обґрунтування екологічної безпеки та економічної доціль­ності) частини земель господарського використання до категорій, що підлягають особливій охороні з відтворенням притаманного їм різноманіття природних ландшафтів. У зв’язку з наведеним чинне екологічне законодавство України залишається не узгодже­ним як з Конституцією України, так і в частині його окремих за­конів, кодексів щодо застосування ландшафтного підходу до ре­гулювання суспільних відносин у сфері використання природних об’єктів права власності Українського народу.

За статтею 13 Конституції України суб’єктами здійснення права власності на землю та інші природні ресурси є Український народ, а також органи державної влади та місцевого самовряду­вання. Український народ, відповідно до преамбули Конституції України, становлять громадяни України всіх національностей, є самостійним суб’єктом права власності, який володіє, користу­ється і розпоряджається землею та іншими природними ресурсами в межах території України, а також природними ресурсами конти­нентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Належне Українському народові право власності на землю є: а) абсолютним, незмінним, постійним, визначальним для вста­новлення правового режиму інших природних ресурсів; б) не може бути обмежене будь-якими законами України; в) передбачає одержання абсолютної і відносної додаткової вартості (капіталу), що має присвоюватись через суспільні форми розподілу з додер­жанням пропорцій прогресивного розвитку суспільства; г) здій­снює виключне право розпорядження землею шляхом зміни те­риторії України, відчуження, обміну її часток з іншими суб’єктами міжнародного права, не дозволяє розміщення військових баз іно­земних держав на території України.

Від імені Українського народу права власника на землю здій­снюють виключно органи державної влади та місцевого самовря­дування в межах повноважень, визначених Конституцією Украї­ни, із збереженням сталості і незмінності права власності на зем­лю Українського народу в межах території України та неможли­вістю без конституційних змін здійснення цього права іншими, не передбаченими Основним Законом суб’єктами.

За Конституцією України, Водним кодексом України, Лісовим кодексом України, Кодексом законів про надра та іншими зако­нами єдиним суб’єктом здійснення від імені Українського народу всіх його правомочностей власника землі та інших природних ресурсів в межах території держави, її континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони виступає Верховна Рада України. Вона є представницьким органом державної влади з пра­вом контролю за прийнятими рішеннями органами виконавчої влади з питань здійснення прав власника на природні об’єкти від імені Українського народу, включаючи їх перегляд і скасування та прийняття своїх актів щодо застосування Конституції і законів України.

Реалізація правомочностей Українського народу щодо воло­діння, користування і розпорядження природними ресурсами має забезпечуватися системою внутрішньодержавного публіч­ного та приватного права, а також системою норм міжнародно­го права. Аналіз змісту норм Конституції України, інших законів щодо права власності народу на природні ресурси свідчить, що для Українського народу володіння ними означає можливість у межах існуючих кордонів мати для життя і прогресивного роз­витку свою територію та розташовані на поверхні і у надрах при­родні ресурси, повітряний простір, виключну (морську) еконо­мічну зону і континентальний шельф. Тому ніхто в Україні не може одноосібно чи у складі соціальних, політичних, державних та інших суспільних утворень володіти всією територією на титу­лі права власності. Правомочність Українського народу володіти природними ресурсами має абсолютний характер та є незмінною і постійною. Набуття у власність природних ресурсів суб’єктами приватного права не означає втрату для Українського народу правомочності володіння ними, оскільки право володіння народу і правомочність володіння окремої особи — це різні за економіч­ним змістом і юридичною природою явища.

Виключне право Українського народу на володіння має по­єднуватись з доступністю кожного громадянина до природних ресурсів. При цьому органи державної влади мають забезпечува­ти реалізацію соціальної функції права власності Українського народу шляхом прийняття законів, у яких закріплювалися б об­меження щодо набуття у приватну власність природних ресурсів фізичними і юридичними особами, не допускалася можливість утворення латифундій чи подрібнення земель.

Важливим елементом у змісті права власності Українського народу є правомочність користування, яка є похідною і певного мірою залежною від правомочності володіння природними ресур­сами. Юридична сутність правомочності Українського народу щодо користування розкривається через економічну природу власності на природні ресурси. Згідно із ст. 13 Конституції Укра­їни народ України зобов’язаний користуватись землею та іншими природними ресурсами відповідно до закону, у якому мають ви­значатись загальні для всіх членів суспільства на території Украї­ни вимоги і правила, а також організаційно-правові форми їх використання з метою забезпечення ефективності та раціональ­ності при їх експлуатації.

Особливий зміст має також правомочність Українського на­роду щодо розпорядження землею та іншими природними ресур­сами, що зумовлено об’єктивними і суб’єктивними факторами. Український народ є суб’єктом публічного і міжнародного права. Однак він не виступає безпосередньо суб’єктом права власності у цивільно-правових відносинах. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування. Враховуючи особливість правового статусу Українського народу як суб’єкта права власності, виключно народ може розпорядитись, наприклад, землею як територією України шляхом передачі час­тини землі іншим державам і у такий спосіб провести зменшення своєї території.

Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону. Це озна­чає, що право Українського народу володіти природними ресур- сами не виключає, а навпаки, передбачає можливість і необхід­ність використання землі та інших природних ресурсів фізичними та юридичними особами на різних правових титулах, передбаче­них у законі. Так, наприклад, згідно із ст. 14 Конституції України, а також ЗК України громадяни і утворені ними юридичні особи можуть використовувати земельні ділянки на праві приватної вланості, праві оренди, постійного користування, на умовах ем- фітевзису чи суперфіцію тощо. Водночас Конституція України гарантує кожному громадянину можливість вільного доступу до використання землі та інших об’єктів права власності народу на засадах права загального природокористування без індивідуалі­зації об’єктів права власності народу і юридичного оформлення такого права на ті чи інші природні ресурси За Водним кодексом України громадяни можуть використовувати водні об’єкти на праві користування. Кодексом законів про надра не дозволяється використання громадянами чи юридичними особами надр на праві приватної власності. У випадках, передбачених Лісовим кодексом України, ліси можуть використовуватися як на праві користування, так і на праві приватної власності.

Суб’єктивне право власності фізичної і юридичної особи, те­риторіальної громади, держави стосовно об’єктів права власності Українського народу в Конституції України пов’язується з вико­нанням цими суб’єктами обов’язків, передбачених у чинному зе­мельному та інших галузях законодавства. Відповідно до ст. 13 Основного Закону власність зобов’язує. Власність не повинна ви­користовуватися на шкоду людині і суспільству. Згідно із ст. 41 Конституції України використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспіль­ства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Крім того, у вказаних статтях Конституції України найбільш виразно окреслюється соціальна функція власності і закріплюється прин­цип збалансованості прав та обов’язків власників природних ре­сурсів, який знайшов своє відображення у чинних Земельному, Цивільному та Господарському кодексах України.

Забезпечення реалізації соціальної функції права власності на природні ресурси має здійснюватись не лише шляхом законодав­чого встановлення з боку держави правових форм їх використання, обов’язків і обмежень для власників і природокористувачів, а й закріплення для цих суб’єктів екологічних правовідносин рівних можливостей щодо захисту їх прав та виконання обов’язків.

Відповідно до ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, со­ціальну спрямованість економіки. Вказана норма конкретизує зміст права власності Українського народу на землю та інші при­родні ресурси в частині здійснення такого права органами дер­жавної влади та місцевого самоврядування, а також права кожно­го громадянина користуватись природними об’єктами власності Українського народу. Здійснюючи права власника на природні ресурси від імені народу України, держава в особі органів законо­давчої, виконавчої і судової влади зобов’язана забезпечувати у пов­ному обсязі захист не лише власників, а й природокористувачів, які використовують об’єкти довкілля для задоволення власних по­треб. Конституція України передбачає захист з боку держави зе­мельних та інших природоресурсових прав усіх суб’єктів госпо­дарювання, які користуються природними об’єктами права влас­ності Українського народу на різних правових титулах відповідно до закону. Зокрема, у ст. 150 Господарського кодексу України перед­бачається, що суб’єктам господарювання може передаватися у влас­ність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загально- поширеними корисними копалинами, що знаходяться на ній, у тому числі громадянам для ведення селянського або фермерського господарства, а також сільськогосподарським підприємствам — для господарської діяльності. Згідно із ст. 151 цього ж Кодексу для здій­снення господарської діяльності суб’єктам господарювання нада­ються у користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (у тому числі за плату або на інших умовах).

У Конституції України державний захист усіх суб’єктів права власності і господарювання поєднується з необхідністю забез­печення державою соціальної спрямованості економіки. Поняття «соціальна спрямованість економіки» у контексті здійснення права власності чи користування землею або іншими природними ресурсами як об’єктами права власності Українського народу слід розглядати через призму співвідношення приватних і суспільних інтересів у процесі реформування екологічних відносин, реаліза­ції суб’єктивних прав на природні ресурси та інших соціально- економічних прав, гарантованих Конституцією України. Органи державної влади зобов’язані прогнозувати можливі наслідки тих чи інших перетворень у земельному ладі і рахуватися з можливими соціальними наслідками прийняття будь-якого законодавчого або нормативного акта.

Згідно із коментованою статтею усі суб’єкти права власності рівні перед законом. Це означає, що реалізація права власності на землю та інші природні ресурси має здійснюватися відповідними суб’єктами без надання будь-яких переваг для того чи іншого суб’єкта. Конституційна рівність суб’єктів права власності на землю та інші природні ресурси перед законом має забезпечувати можливість усім особам вільного доступу до набуття і реалізації прав на природні ресурси, застосування цивільно-правових угод, захисту прав та законних інтересів всіх власників та природоко- ристувачів. Закріплений у Конституції України принцип рівності перед законом усіх суб’єктів права власності має стати визначаль­ним для розробки концептуальних засад здійснення права влас­ності на природні ресурси громадянами, юридичними особами, державою, територіальними громадами, виконання обов’язків власниками природних ресурсів, захисту земельних та інших прав цих суб’єктів з метою створення такого земельного ладу, у якому регулювання земельних та поєднаних з ними природоресурсних, екологічних та інших суспільних відносин має здійснюватись з урахуванням комплексного підходу до застосування норм і ме­тодів публічно-правового і приватноправового характеру.