Стаття 58. Закони та інші нормативно-правові акти не ма­ють зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Частина 1 ст. 58 Конституції закріплює загальновизнаний принцип права, відповідно до якого закони та інші нормативно- правові акти не мають зворотної дії в часі.

Заборона зворотної дії є однією з важливих складових прин­ципу правової визначеності (див. коментар до ст. 57 Конституції). На думку Конституційного Суду України, «закріплення названо­го принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і гро­мадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізньо­го закону чи іншого нормативно-правового акта» (Рішення Кон­ституційного Суду України від 13 травня 1997 р.

Слід нагадати, що принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів також знайшов своє закріплення в між­народно-правових актах, зокрема в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (ст. 15), Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (ст. 7).

Водночас Конституція передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. Це правило також є загальновизнаним принципом права, що має чітко виражену гуманістичну спрямованість. Згідно з цим прави­лом «щодо юридичної відповідальності застосовується новий закон чи інший нормативно-правовий акт, що пом’якшує або скасовує відповідальність особи за вчинене правопорушення під час дії нормативно-правового акта, яким визначались поняття правопорушення і відповідальність за нього рішенні» (Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 р. № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно- правових актів).

У цьому Рішенні Конституційний Суд України дійшов ви­сновку, що «положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно- правових актів у випадках, коли вони пом’якшують або скасо­вують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб». Цей висновок був зроблений Конституційним Судом України виходячи з того, що ст. 58 Конституції знаходиться в розділі II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». Як сказано в Рішенні Конституційного Суду, «про це свідчить як назва даного розділу, так і системний аналіз змісту його статей і частини другої статті 3 Конституції України».

Отже, відповідно до цієї правової позиції закони, які пом’як­шують і скасовують відповідальність, завжди мають зворотну силу для фізичних осіб; для застосування цього правила не по­трібна спеціальна вказівка про це в тексті закону — воно діє авто­матично.

Наведені вище аргументи Конституційного Суду України свідчать про те, що заборона зворотної сили (у всіх інших випад­ках, крім пом’якшення або скасування відповідальності) теж стосується тільки нормативно-правових актів, що регулюють права й обов’язки громадян. Тому в принципі будь-який норма­тивно-правовий акт на основі спеціальної вказівки в його тексті може мати для юридичних осіб зворотну дію в часі. Принаймні норма ч. 1 ст. 58 Конституції, за логікою рішення Конституційно­го Суду України, не стоїть на перешкоді для законодавця.

Слід наголосити на тому, що багато науковців не підтриму­ють зазначену правову позицію Конституційного Суду України, вважаючи, що поширення дії правила про заборону зворотної сили законів і про дозволені винятки не тільки на фізичних, але й на юридичних осіб не суперечить Конституції України. Напри­клад, в окремій думці судді Конституційного Суду України Ко- зюбри М. І. у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів слушно наголошується, що «прави­ло «закон зворотної сили не має» (lex ad praeterian non valet), сформульоване ще давньоримськими юристами, нині визнано всім цивілізованим світом, незалежно навіть від того, закріпле­не воно в конституції чи ні. Це правило фактично стало право­вою аксіомою. Тим більше це стосується держав, у конституціях яких фіксується їх неухильне прагнення слідувати надбанням цивілізації — принципам правової держави, верховенства права тощо... Ніяких винятків щодо певних категорій, зокрема юри­дичних осіб, це правило не передбачає.

Необхідно зауважити, що юридичній практиці відомі при­клади широкого розуміння вимоги ст. 58 Конституції про надан­ня зворотної дії в часі законів, що пом’якшують або скасовують відповідальність особи (див. лист Департамента валютного конт­ролю і ліцензування Національного банку України від 26 лютого 2010 р. № 28-311/599-3019 та лист Державної податкової адміні­страції України від 26 лютого 2010 р. № 4014/7/22-5017 з приводу зміни законодавчо встановлених строків розрахунків за експорт­ними, імпортними операціями резидентів). Так, на підставі того, що ця вимога є загальновизнаним принципом права, було зроб­лено висновок, що вона стосується як фізичних, так і юридичних осіб. Це свідчить про відхилення практики від зазначеної правової позиції Конституційного Суду України.

Слід також звернути увагу на те, що формулювання ч. 1 ст. 58 Конституції ставить під сумнів можливість зворотної дії закону, що передбачає інше поліпшення щодо прав людини і громадяни­на, ніж пом’якшення або скасування відповідальності. Отже, ми маємо справу з парадоксальною ситуацією: при формальному тлумаченні ст. 58 законодавець позбавлений можливості надати зворотну силу законові, сприятливому для громадянина.

На нашу думку, враховуючи загальний сенс ст. 58 Конституції, можна зробити висновок про неприпустимість надання законам зворотної дії не тільки шляхом прямої вказівки про це в самому законі, але й через прийняття законів, які за своїм змістом мають таку дію, хоча б і без спеціальної вказівки про це в тексті закону. З цієї ж причини також неприпустимим є надання законам зво­ротної дії в актах офіційного тлумачення чи правозастосовною практикою.

Згідно з ч. 2 ст. 58 Конституції України ніхто не може відпо­відати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Це правило закріплює базовий принцип європейського правового мислення — Nullum crimen, nulla poena sine lege (ніякого злочину, ніякого покарання без закону). При­тягнення до відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, представляє собою один із найбільш небезпечних випадків зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів. Тому цю заборону слід роз­глядати у причинно-наслідковому зв’язку з нормою, закріпленою в ч. 1 ст. 58 Конституції.

Водночас слід пам’ятати, що згідно із ч. 2 ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод подібне правило не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь- якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинен­ня становила кримінальне правопорушення відповідно до загаль­них принципів права, визнаних цивілізованими націями. У дано­му випадку йдеться про застосування кримінального права проти держави та її «слухняних виконавців»; заборона зворотної дії не стосується «злочинності, посиленої державою».