Стаття 57. Кожному гарантується право знати свої права і обов’язки.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають пра­ва і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають пра­ва і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

Конституційну норму, що проголошує право кожного знати свої права і обов’язки, доцільно розглядати у зв’язку з такими за­гальними засадами Конституції, як принцип правової держави (ст. 1) і верховенство права (ст. 8).

Так, в умовах існування правової держави, дії верховенства права правові норми та їх джерела повинні відповідати принципу правової визначеності. Згідно з цим принципом, який відштовху­ється від ідеї передбачуваності, люди повинні мати змогу планува­ти свої дії із впевненістю, що знають про їх правові наслідки. Він вимагає, зокрема, щоб правові акти заздалегідь оприлюднювалися, діяли на майбутнє (так звана матеріальна доступність права), були ясними, простими, точними, чіткими і несуперечливими (так зва­на інтелектуальна доступність права). Така передбачуваність збіль­шує автономію особи щодо держави й врешті-решт забезпечує її свободу. Тому право на визначеність правових норм, яке поза вся­ким сумнівом включає право знати свої права і обов’язки, нерідко характеризують як одне з найбільш невід’ємних прав людської осо­бистості, яке тільки собі можна уявити.

Слід зауважити, що право знати свої права та обов’язки може бути розглянуте також у контексті ч. 2 ст. 34 Конституції України, яка гарантує кожному право вільно збирати, зберігати, викорис­товувати і поширювати інформацію. У даному випадку йдеться про правову інформацію, вільне отримання і поширення якої є вкрай важливим для формування в людей знань про свої права та обов’язки. Крім того, право знати свої права і обов’язки зна­ходиться в ідейному зв’язку зі ст.

Існування конституційної норми, що закріплює право кожно­го знати свої права та обов’язки, створює відповідні зобов’язання державних владних органів. Частина 2 ст. 57 Конституції України містить вказівку лише на одне з них — обов’язок доведення до відо­ма населення законів та інших нормативно-правових актів, що визначають права і обов’язки громадян. Це пояснюється тим, що вимога про обов’язкове доведення до відома нормативно-правових актів має ключове значення в забезпеченні знання громадянами норм права. Інше зобов’язання, що гарантує право кожного знати свої права та обов’язки, встановлене в ст. 58 Конституції і пов’язане із забороною зворотної дії нормативно-правових актів у часі.

Конституційний припис про обов’язок доведення актів до відо­ма населення знаходиться в логічному зв’язку зі ст. 94 Конституції, яка регламентує процедуру набрання чинності законами і вимагає їх офіційного оприлюднення. Завдяки системному тлумаченню ч. 2 ст. 57 Конституції можна дійти висновку, що доведення до відо­ма акта слід розуміти як його офіційне оприлюднення.

Акцент на доведенні до відома населення саме законів та ін­ших нормативно-правових актів обумовлюється тим, що норма­тивно-правовий акт розглядається як основне джерело, яке міс­тить переважну більшість норм вітчизняного права. Проте це не означає, що держава не повинна докладати зусиль щодо доведен­ня до відома населення інших джерел, з яких громадяни можуть дізнатися про свої права та обов’язки. Наприклад, держава гаран­тує право на доступ до судових рішень завдяки офіційному опри­людненню судових рішень на офіційному веб-порталі судової влади України. Отже, обов’язок забезпечити доступ до судових рішень слід розуміти як гарантію права особи знати свої права та обов’язки, закріпленого ч. 1 ст. 57 Конституції України.

Необхідно також звернути увагу на те, що ст. 57 Конституції вимагає обов’язкового оприлюднення лише тих нормативно- правових актів, які визначають права і обов’язки громадян (термін «громадяни» у даному випадку слід розуміти в широкому значен­ні, яке охоплює будь-яких фізичних осіб).

Стаття 57 Конституції містить пряму вказівку на необхідність прийняття закону, який би визначав порядок доведення до відома населення законів та інших нормативно-правових актів. Насам­перед необхідно констатувати, що на сьогоднішній день в Украї­ні не має спеціального закону, який був прийнятий на підставі ст. 57 Конституції, хоча необхідність і доцільність його прийнят­тя не викликає жодних сумнівів. В умовах законодавчої лакуни Президентом України був ухвалений Указ від 10 червня 1997 р. № 503/97 «Про порядок офіційного обнародування нормативно- правових актів і набрання ними чинності», який визнається прак­тикою актом praeter legem. Слід також зауважити, що порядок оприлюднення окремих видів нормативно-правових актів все ж таки унормований на рівні законів (хоча і не завжди повного мірою). Наприклад, порядок оприлюднення законів та постанов Верховної Ради України визначений ст. 94 Конституції України і гл. 25 Регламенту Верховної Ради України, затвердженого За­коном України від 10 лютого 2010 р., актів Кабінету Міністрів України — ст. 52 Закону України від 7 жовтня 2010 р. «Про Кабі­нет Міністрів України», актів місцевого самоврядування — ст. 59 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядуван­ня в Україні».

У свою чергу, ч. З ст. 57 Конституції містить своєрідну санкцію за порушення обов’язку офіційного оприлюднення нормативно- правових актів. Вона проголошує нечинними не доведені до відо­ма населення закони та інші нормативно-правові акти, що визна­чають права і обов’язки громадян. Це означає, що такий неопри­люднений нормативно-правовий акт не є обов’язковим, його приписи не породжують юридичних наслідків. Тому громадяни не можуть бути притягнуті до юридичної відповідальності за не­дотримання його приписів, а органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не мають права ке­руватися цим актом у своїй діяльності.