Стаття 59. Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Правовий захист людини й громадянина становить важливу частину функціонування та розвитку правової системи будь-якої сучасної демократичної, правової і соціальної держави й водночас є однією з найважливіших гарантій конституційно-правового статусу людини.

На доктринальному рівні конституційно-правові гарантії прав і свобод людини й громадянина прийнято характеризувати як систему умов і засобів, юридичних механізмів забезпечення на­лежної реалізації визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини й громадянина або ж як «систему визначених Конституцією та законами України способів і юридичних меха­нізмів забезпечення належної реалізації громадянських, політич­них, економічних, соціальних, культурних і інших, закріплених у Основному Законі прав і свобод людини».

Зараз у розділі другому Основного Закону України закріплено не лише основні права та свободи людини й громадянина, а й передбачено відповідні конституційно-правові гарантії їх дотри­мання та захисту, зокрема заборону скасування конституційних прав і свобод (ч. 2 ст. 22), неможливість обмеження конституцій­них прав і свобод людини і громадянина, крім обмежень певних прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану (ст. 64), забезпечення кожному судового захисту його прав і свобод, у то­му числі гарантування звернення до суду безпосередньо на під­ставі Конституції України, та надання при цьому можливості використання будь-яких інших не заборонених законом засобів захисту своїх прав і свобод від порушень і протиправних посягань (ч. З ст. 8, частини 2 і 5 ст. 55). Як було зазначено в Рішенні Кон­ституційного Суду України у справі за конституційним звернен­ням громадянина Голованя І. В. щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу) № 23-рп/2009 від ЗО вересня 2009 року, важли­ву роль у забезпеченні реалізації, захисту та охорони прав і свобод людини й громадянина в Україні як демократичній, правовій державі відведено праву особи на правову допомогу, закріпленому у статті 59 Конституції України. Це право є одним із конституцій­них, невід’ємних прав людини і має загальний характер. У кон­тексті ч. 1 цієї статті «кожен має право на правову допомогу», поняття «кожен» охоплює всіх без винятку осіб — громадян Укра­їни, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на тери­торії України.

Здійснення права на правову допомогу засноване на дотри­манні принципів рівності всіх перед законом та відсутності дис­кримінації за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігій­них та інших переконань, соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ст.

У згаданому Рішенні Конституційний Суд України чітко зазна­чив, що гарантування кожному права на правову допомогу покла­дає на державу відповідні обов’язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов’язки обумовлю­ють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги. За змістом ст. 64 Конституції України конституційне право кожного на право­ву допомогу в жодному випадку не може бути обмежене. Відповід­но до Основного Закону України положення «кожен має право на правову допомогу» (ч. 1 ст. 59) є нормою прямої дії (ч. З ст. 8), і на­віть за умови, якщо це право не передбачене відповідними закона­ми України чи іншими правовими актами, особа не може бути обмежена в його реалізації.

Таким чином, право на правову допомогу має подвійну при­роду, яка відображає його зміст і конституційне призначення.

З огляду на свою теоретичну і практичну значущість, як од­не з фундаментальних прав людини і одночасно як гарантія конституційно-правового статусу людини і громадянина, право на правову допомогу набуло свого відображення в чинному між­народному праві. Зокрема, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Верховною Радою Укра­їни 17 липня 1997 р., передбачає право кожного обвинуваченого захищати себе особисто або використовувати правову допомогу захисника, вибраного ним на власний розсуд (ст. 6). У Міжнарод­ному пакті про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р., ратифікованому Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р., зазначено, що держава повинна гарантува­ти кожному, чиї права і свободи порушено, ефективний засіб правового захисту, і таке право повинне встановлюватись судовим або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави (ст. 2), та гарантувати можливість вільного вибору обвинуваченим захисника (п. З ст. 14). Основ­ні принципи, що стосуються ролі юристів, прийняті восьмим Конгресом ООН з питань попередження злочинності і поводжен­ня з правопорушниками 27 серпня — 7 вересня 1990 р., передбача­ють, що кожна людина має право звернутися до будь-якого юрис­та за допомогою для захисту й відстоювання своїх прав та захисту їх на всіх стадіях кримінального судочинства (принцип 1); жодний суд чи адміністративний орган, в якому визнається право на ад­воката, не відмовляється визнавати права юриста відстоювати в суді інтереси свого клієнта, за винятком тих випадків, коли юристу було відмовлено в праві виконувати свої професійні обов’язки відповідно до національного права і практики та цих принципів (принцип 19).

Як було зазначено в Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Солдато- ва Г. І. щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Консти­туції України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника) № 13-рп/2000 від 16 листопада 2000 р., з метою забезпечення ре­алізації закріплених прав і свобод людини та громадянина Кон­ституція України встановлює відповідні правові гарантії. Зокрема, в частині першій статті 59 Конституції України закріплено право кожного на правову допомогу Право на правову допомогу — це гарантована Конституцією України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги.

Таким чином, держава в особі відповідних органів визначає певне коло суб’єктів надання правової допомоги та їх повноважен­ня. Аналіз чинного законодавства України з цього питання дає підстави визначити, зокрема, такі види суб’єктів надання правової допомоги: а) державні органи України, до компетенції яких входить надання правової допомоги (Міністерство юстиції України, Мініс­терство праці та соціальної політики України, нотаріат тощо); б) адвокатура України як спеціально уповноважений недержавний професійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є за­хист особи від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах; в) суб’єкти підприємницької діяльності, які надають правову допомогу клієн­там у порядку, визначеному законодавством України; г) об’єднання громадян для здійснення й захисту своїх прав і свобод (ч. 1 ст.

Фактично положення ч. 1 ст. 59 Конституції України гарантує кожному право на вільний вибір захисника своїх прав. Визна­чення поняття «захисник» у чинному законодавстві України від­сутнє. У Конституції України це поняття вживається у ч. 4 ст. 29, положення якої гарантують кожному заарештованому чи затри­маному можливість користуватися правовою допомогою захис­ника. Закріпивши право будь-якої фізичної особи на правову допомогу, конституційний припис «кожен є вільним у виборі за­хисника своїх прав» за своїм змістом є загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисни­ка з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають з цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших пра­вовідносин, а не тільки з кримінальних. Право на захист, зокрема, може бути реалізоване фізичною особою в цивільному, арбітраж­ному, адміністративному й кримінальному судочинстві. При цьо­му, як було зазначено у вищезгаданому Рішенні Конституційного Суду України, положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвину­ваченого і підсудного при захисті від обвинувачення, а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибрати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юри­дичної особи.

Водночас судом було вказано, що положення частини другої статті 59 Конституції України про те, що для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура, треба розу­міти як одну з конституційних гарантій, що надає підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість реалізувати своє право вільно вибирати захисником у кримінальному судочинстві адво­ката, тобто особу, яка має право на зайняття адвокатською діяль­ністю. У такий спосіб держава бере на себе обов’язок забезпечити реальну можливість надання особам кваліфікованого захисту від обвинувачення, якщо цього вимагають інтереси правосуддя. При цьому допуск приватно практикуючого юриста, який займається наданням правової допомоги особисто або за дорученням юри­дичної особи, як захисника ніяк не порушує право підозрювано­го, обвинуваченого чи підсудного на захист.

Відповідно до Закону України «Про адвокатуру» від 19 груд­ня 1992 р. адвокатура є добровільним професійним громадським об’єднанням, покликаним згідно з Конституцією України спри­яти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси грома­дян України, іноземців, осіб без громадянства, юридичних осіб у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях (статті 1, 6). Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму й конфіденційності.

Адвокатом може бути особа, яка має вищу юридичну освіту, підтверджену дипломом України або відповідно до міжнародних договорів України дипломом іншої країни, стаж роботи в галузі права не менше двох років, володіє державною мовою, склала кваліфікаційні іспити, одержала в Україні свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та прийняла Присягу адво­ката України. Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість. Адвокат має право займатись адвокатською діяльністю індивіду­ально, відкрити своє адвокатське бюро, об’єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокат­ські об’єднання, які діють відповідно до закону та статутів адво­катських об’єднань. Адвокатські об’єднання діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Реєстрація адвокатських об’єднань провадиться в Міністерстві юстиції України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Порядок утворення, діяльності, реорганізації та ліквіда­ції адвокатських об’єднань, структура, штати, функції, порядок витрачання коштів, права та обов’язки керівних органів, порядок їх обрання та інші питання, що належать до їх діяльності, регулю­ються статутом відповідного об’єднання.

Адвокати дають консультації та роз’яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть; здійснюють пред­ставництво в суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами; подають юридичну допомогу підпри­ємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпе­чення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності гро­мадян і юридичних осіб, виконують свої обов’язки відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства. Адвокат може здійснювати й інші види юридичної допомоги, передбачені законодавством. При здійснен­ні професійної діяльності адвокат має право: представляти і за­хищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їх дору­ченням у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить вирішення відповідних питань; збира­ти відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення, зокрема: запитувати і отриму­вати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об’єднань, а від громадян — за їх згодою; ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для ви­конання доручення документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом; отримувати письмові виснов­ки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань, опитувати громадян; застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства; доповідати клопотання і скарги на при­йомі в посадових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги; бути при­сутнім при розгляді своїх клопотань і скарг на засіданнях колегі­альних органів і давати пояснення щодо суті клопотань і скарг; виконувати інші дії, передбачені законодавством. При здійснен­ні своїх професійних обов’язків адвокат зобов’язаний неухильно додержувати вимог чинного законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручен­ня, та відмовитись від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Адвокат не має права прийняти до­ручення про подання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі подає або раніше подавав юридичну допомогу осо­бам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як слідчий, особа, що провадила дізнання, прокурор, суддя, секретар судового засі­дання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий, у ви­падках, коли він є родичем особи, яка провадить дізнання, слідчо­го, прокурора, будь-кого із складу суду, потерпілого, цивільного позивача, а також в інших випадках, передбачених ст. 61 Кримі­нально-процесуального кодексу України (далі — КПК України).

Професійні права, честь і гідність адвоката охороняються за­коном. Забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяль­ність, вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об’єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони не можуть бути допитані як свідки. Документи, пов’язані з виконанням ад­вокатом доручення, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню без його згоди. Забороняється прослуховування теле­фонних розмов адвокатів у зв’язку з оперативно-розшуковою діяльністю без санкції Генерального прокурора України, його за­ступників, прокурорів Автономної Республіки Крим, області, міста Києва. Не може бути внесено подання органом дізнання, слідчим, прокурором, а також винесено окрему ухвалу суду щодо правової позиції адвоката в справі. Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасниками процесу. Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної Республі­ки Крим, області, міста Києва. Адвоката не можна притягнути до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності або погро­жувати її застосуванням у зв’язку з поданням юридичної допо­моги громадянам та організаціям згідно з законом.

У такий спосіб, завдяки конституційним гарантіям функціо­нування інституту адвокатури, держава бере на себе обов’язок забезпечувати можливість надання кваліфікованої правової до­помоги особам у правовідносинах з державними органами. Зазна­чене не виключає і права на отримання особою такої допомоги від інших суб’єктів, якщо законами України щодо цього не вста­новлено обмежень. Водночас факт звернення за правовою допо­могою не може тлумачитись як ознака недостатнього рівня право­вої обізнаності громадянина або браку правової культури особи. Навпаки, активне застосування різноманітних засобів, механізмів та форм правової допомоги засвідчує високий рівень правової культури, розвиненість суспільної та індивідуальної правової сві­домості, якість правового життя суспільства.