Стаття 17. Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українсько­го народу.

Оборона України, захист її суверенітету, територіальної ціліс­ності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.

Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та право­охоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких ви­значаються законом.

Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів вла­ди чи перешкоджання їх діяльності.

Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших вій­ськових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

На території України забороняється створення і функціонуван­ня будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

На території України не допускається розташування іноземних військових баз.

Коментована стаття спрямована на регулювання конститу­ційних засад захисту суверенітету і територіальної цілісності нашої держави, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки, використання Збройних Сил України, відповідних військових формувань та правоохоронних органів, а також соціальний захист громадян, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, і членів їх сімей.

Серед конституційних засад особливе місце належить поло­женням про права і свободи людини і громадянина, державний суверенітет і територіальну цілісність України. Такий висновок ви­пливає із аналізу як статей 1 та 2, так і ст. 157 Конституції України. Виходячи із значення реальності державного суверенітету і тери­торіальної цілісності для самого факту існування і поступального розвитку незалежної української держави, Конституція України одними з головних її функцій, справою всього українського на­роду визнає захист її суверенітету і територіальної цілісності, а також забезпечення економічної та інформаційної безпеки.

Співставлення ч. 1 ст. 17 Конституції України та ст. З Закону України від 19 червня 2003 р. «Про основи національної безпеки України» дає підстави визнати суверенітет, територіальну ціліс­ність України, її економічну та інформаційну безпеку об’єктами національної безпеки України. Остання визначається цим зако­ном як захищеність життєво важливих інтересів людини і грома­дянина, суспільства і держави, за якої забезпечується сталий роз­виток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралі­зація реальних та потенційних загроз національним інтересам.

Важливість і складність завдань національної безпеки Украї­ни викликає необхідність суспільного визнання на рівні Основ­ного Закону захист суверенітету і територіальної цілісності Укра­їни обов’язком держави, справою всього народу. Визнаючи захист суверенітету, територіальної цілісності України, її економічної та інформаційної безпеки найважливішою функцією держави, ч. 1 ст. 17 Конституції України в той же час не вказує, які саме держав­ні органи її виконують. Коло суб’єктів, на яких покладається виконання цієї функції, можна визначити шляхом тлумачення частин 2—4 ст. 17, статей 85, 102, 106. 107, 116 Конституції Украї­ни, а також ст. 4 Закону України від 19 червня 2003 р. «Про осно­ви національної безпеки України». До таких суб’єктів, на наш погляд, належать: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки і оборони України, міністерства та інші центральні органи виконавчої вла­ди, Національний банк України, судові органи, органи прокура­тури, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самовря­дування, Збройні Сили України, Служба безпеки України, Дер­жавна прикордонна служба України, інші військові формування, утворені відповідно до законів України.

Повноваження вищеназваних органів держави щодо забез­печення суверенітету, територіальної цілісності України, її еконо­мічної та інформаційної безпеки чітко визначаються у статтях 85, 102,106,107, 116 Конституції України, ст.

Частина 2 ст. 17 Конституції України окреслює завдання що­до забезпечення оборони України, яка ст. 1 Закону України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 р. визначається як система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту. Реаліза­ція даного завдання покладається на Збройні Сили України, які відповідно до Конституції України забезпечують оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканнос­ті. Збройні Сили України складаються з таких видів: Сухопутні війська, Військово-Повітряні сили, Війська протиповітряної обо­рони і Військово-Морські сили.

Правовою основою діяльності Збройних Сил України є Консти­туція України, Закон України «Про Збройні Сили України» від 6 грудня 1991 р., Закон України від 6 грудня 1991 р. «Про оборону України», статути Збройних Сил України, інші закони України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України, міжнародні до­говори України, що регулюють відносини в оборонній сфері. Функ­ції Збройних Сил України, їх склад, правові засади організації, ді­яльності, дислокації, керівництва та управління визначаються За­коном України «Про Збройні Сили України» від 6 грудня 1991 р.

Частина 3 коментованої статті забезпечення державної без­пеки і захисту державного кордону покладає на відповідні вій­ськові формування та правоохоронні органи.

За чинним законодавством України військове формування — це створена відповідно до законодавства України сукупність вій­ськових об’єднань, з’єднань і частин та органів управління ними, які комплектуються військовослужбовцями і призначені для обо­рони України, захисту її суверенітету, державної незалежності і національних інтересів, територіальної цілісності і недоторкан­ності.

Забезпечення державної безпеки покладається на Службу безпеки України, яка згідно із Законом України «Про Службу без­пеки України» від 25 березня 1992 р. є державним правоохоронним органом спеціального призначення. Служба безпеки України під­порядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України.

Основне призначення Служби безпеки України полягає в за­хисті державного суверенітету, конституційного ладу, територі­альної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонно­го потенціалу України, законних інтересів держави та прав гро­мадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеці­альних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб.

До завдань Служби безпеки України Закон України «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р. (ст. 2) також від­носить: попередження, виявлення, припинення и розкриття зло­чинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції і органі­зованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Діяльність Служби безпеки України передбачає її взаємодію з іншими державними органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, які зобов’язані сприяти їй у виконанні покладених на неї завдань. Громадяни України та їх об’єднання, інші особи мають сприяти законній діяльності Служ­би безпеки України на добровільних засадах. Такого роду допо­могу Службі безпеки України можна розглядати як реалізацію громадянами України свого громадянського обов’язку, оскільки захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпе­чення її економічної та інформаційної безпеки є справою всього українського народу.

Захист державної безпеки прямо пов’язаний із захистом дер­жавного кордону України. Державний кордон України визнача­ється Конституцією України та законами України, а також між­народними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Забезпечення цілісності і недоторканності державного кордо­ну України є конституційною вимогою (ст. 2 Конституції України), обов’язок по реалізації якої покладається відповідно до Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р. на Збройні Сили України та відповідні військові формування.

Захист державного кордону України є невід’ємною частиною загальнодержавної системи забезпечення національної безпеки і полягає у скоординованій діяльності військових формувань та правоохоронних органів держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Ця діяльність провадиться в межах наданих їм повноважень шляхом вжиття комплексу політичних, організаційно-правових, дипломатичних, економічних, військових, прикордонних, імміграційних, розвідувальних, контррозвідуваль- них, оперативно-розшукових, природоохоронних, санітарно- карантинних, екологічних, технічних та інших заходів.

Координація діяльності військових формувань та правоохо­ронних органів держави із захисту державного кордону здійсню­ється Державною прикордонною службою України, яка діє від­повідно до Закону України «Про Державну прикордонну службу України» від 3 квітня 2003 р.

5 листопада 2009 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про прикордонний контроль». Поява такого закону була обумовлена необхідністю виконання Україною міжнародних зобов’язань щодо адаптації законодавства до вимог ЄС та запро­вадження новітніх форм контролю на підготовчому етапі до Єв- ро — 2012. Його було розроблено на основі Кодексу Шенгенських кордонів, і він не має аналогів в державах-членах ЄС та країнах СНД. Вперше на державному рівні прикордонний контроль ви­значено як державний вид контролю, який здійснює винятково Державна прикордонна служба України.

Охорона державного кордону України є невід’ємною складо­вою загальнодержавної системи захисту державного кордону і полягає у здійсненні Державною прикордонною службою Укра­їни на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах, а також Зброй­ними Силами України в повітряному та підводному просторі відповідно до наданих їм повноважень заходів з метою забезпе­чення недоторканності державного кордону України. Охорона державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах покладається на Державну прикордонну службу України, а в повітряному та підводному просторі в межах територіального моря — на Збройні Сили України. Державна прикордонна служба України і Збройні Сили України під час виконання завдань з охо­рони державного кордону України керуються Законами України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р., «Про Державну прикордонну службу України» від 3 квітня 2003 р., «Про оборону України» від 6 грудня 1991 р., «Про Збройні Сили Укра­їни» від 6 грудня 1991 р., іншими нормативно-правовими актами та міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких нада­на Верховною Радою України.

Державна прикордонна служба України в межах встановлених законодавством повноважень координує діяльність державних органів, що здійснюють різні види контролю при перетинанні державного кордону України або беруть участь у забезпеченні режиму державного кордону, прикордонного режиму і режиму в пунктах пропуску через державний кордон України.

Законодавство України передбачає, що в забезпеченні дер­жавної безпеки і захисті державного кордону в межах своєї ком­петенції також беруть участь: міліція, яка діє згідно із Законом України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію», внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України, правовий статус яких визначено в Законі України від 26 березня 1992 р. «Про внутріш­ні війська Міністерства внутрішніх справ України».

Громадяни України відповідно до Конституції України мають право створювати громадські об’єднання для участі в охороні громадського порядку і державного кордону Діяльність громад­ських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону врегульована Законом України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» від 22 червня 2000 р.

В Україні, яка йде шляхом розбудови демократичної, соціаль­ної, правової державності, людина, її життя і здоров’я, честь і гід­ність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціаль­ною цінністю, а права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. З Конституції України). Визнавши права і свободи людини безумовною цінністю, Конституція України заборонила використання Збройних Сил України та інших вій­ськових формувань для їх обмеження. Дана заборона отримала відображення і конкретизацію в законах, які визначають правовий статус Збройних Сил України та інших військових формувань.

Конституція України також забороняє використання Зброй­них Сил України та інших військових формувань з метою пова­лення конституційного ладу. Встановлення даної заборони ви­пливає зі ст. 5 Конституції України, яка закріплює право зміню­вати конституційний лад в Україні виключно за народом і не до­пускає узурпації цього права ані державою, ані її органами і по­садовими особами. Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, тягнуть за собою кримінальну відповідальність винних осіб згідно зі ст. 109 Кримінального кодексу України.

Основний Закон визнає неприпустимим використання Зброй­них Сил України та інших військових формувань і для усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності, оскільки через органи державної влади та органи місцевого самоврядування на­род здійснює свою владу (ст. 5 Конституції України).

Частина 5 коментованої статті встановлює обов’язок держави щодо забезпечення соціального захисту громадян України, які пере­бувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей. Фундаментальним право­вим підґрунтям для закріплення цього обов’язку держави є визнання Конституцією України людини найвищою соціальною цінністю (ст. 3), проголошення України соціальною державою (преамбула, ст. 1), гарантування громадянам права на соціальний захист, на рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму (ст. 46).

Цей конституційний обов’язок держави і відповідні йому права громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах та в інших військових формуваннях, а також членів їх сімей, отримали свій розвиток і конкретизацію в законах України від 20 грудня 1991 р. «Про соціальний і правовий захист військовос­лужбовців та членів їх сімей», від 9 квітня 1992 р. «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і ря­дового складу органів внутрішніх справ», а також у відповідних статтях Законів України «Про Службу безпеки України», «Про міліцію», «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України», «Про Державну прикордонну службу України». Важли­ве значення для реалізації даної норми Конституції України має також рішення Конституційного Суду України у справі за консти­туційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлума­чення положень п. 6 ст. 12 Закону України «Про соціальний і пра­вовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», частин 4 і 5 ст. 22 Закону України «Про міліцію» та ч. 6 ст. 22 Закону України від 3 червня 1999 р. «Про пожежну безпеку» (справа № 1 -8/99 про офіційне тлумачення терміна «член сім’ї»).

Чинне законодавство України передбачає створення воєнізова­них або збройних формувань виключно з метою забезпечення зов­нішньої і внутрішньої безпеки України. Частина 4 ст. 17 Конституції України встановлює заборону щодо створення і функціонування будь-яких інших збройних формувань, не передбачених законом.

Порушення конституційної заборони щодо створення і функ­ціонування збройних формувань має наслідком притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності згідно зі ст. 260 Кримінального кодексу України.

Під збройними формуваннями Кримінальний кодекс України розуміє воєнізовані групи, які незаконно озброєні придатною для використання вогнепальною, вибуховою або іншою зброєю. Во­єнізованими вважаються такі формування, які мають організацій­ну структуру військового типу, а саме: єдиноначальність, підле­глість і дисципліну, і в яких здійснюється військова або стройова чи фізична підготовка.

Про факт створення і функціонування таких заборонених формувань можуть свідчити дії, які виявилися: у створенні не передбачених законами України воєнізованих або збройних фор­мувань; участі в їх діяльності; керівництві ними; їх фінансуванні; поставці їм зброї, боєприпасів, вибухових речовин або військової техніки; участі в їх складі при нападі на підприємства, установи, організації або громадян. Здійснення будь-яких із зазначених дій слід розцінювати як порушення Конституції України, за яке винні особи мають бути притягнуті до кримінальної відповідальності.

У Декларації про державний суверенітет Україна проголосила про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною дер­жавою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. У Декларації також зазначено, що територія Укра­їни в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.

На виконання цих положень Декларації Конституція України заборонила розташування на території України іноземних військо­вих баз. Разом з тим, виходячи зі специфіки створення Української держави, її зв’язків з Російською Федерацією, Основний Закон у п. 14 розділу XV «Перехідні положення» передбачив можливість використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України. На сьогодні використання російським Чорноморським флотом бази в Сева­стополі здійснюється на умовах оренди відповідно до низки між­народних договорів між Україною і Російською Федерацією.

Зокрема, Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 р., Угоди між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорно­морського флоту від 28 травня 1997 р., Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про взаємні розрахунки, пов’язані з розподілом Чорноморського флоту та перебуванням Чорномор­ського флоту Російської Федерації та території України від 28 травня 1997 р., Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федера­ції на території України від 21 квітня 2010 р.

З моменту набуття Україною незалежності здійснюється по­стійна діяльність державних органів щодо удосконалення норма­тивно-правової бази захисту суверенітету і територіальної ціліс­ності української держави. Так, за цей час прийнято більше 200 законів, з яких фундаментальний або базовий характер мають більше 40%; які стосуються змін до базових законів — 99%; тих, що стосуються схвалення рішень Президента України про тим­часовий допуск підрозділів збройних сил інших держав (участь у спільних військових навчаннях, надання допомоги при стихій­них лихах тощо), — 2,5%, про схвалення рішень Президента України про направлення підрозділів Збройних Сил України як миротворчих контингентів із забезпечення безпеки тощо — 4,1%, про встановлення чисельності Збройних Сил України — 2,5%, про ратифікацію міжнародних угод, прийняття поправок, застережень до них тощо, що стосуються забезпечення оборони, територіаль­ної цілісності, суверенітету України, — 17%.

Таким чином, вже після прийняття і введення у дію Консти­туції України створена міцна законодавча база, яка вочевидь дає можливість гарантувати збереження незалежності, територіальної цілісності і суверенітету нашої держави.