Стаття 8. В Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Принцип верховенства права — це один із системи основопо­ложних принципів, що визначають новітній конституційний лад України, і є юридично обов’язковою нормою найвищого рівня сучасного українського правопорядку. Його дія поширюється на усі органи державної влади, органи регіонального і місцевого самоврядування та їх посадових осіб в усіх сферах нормотворчої, правоохоронної та правозастосовної діяльності.

Принцип верховенства права як основоположний принцип сучасного українського конституційного права є наслідком впро­вадження в національну систему права кращих здобутків євро­пейської конституційної спадщини, її норм і стандартів, здійсне­ного в рамках процесу лібералізації політичних режимів шляхом переходу від тоталітаризму до демократії, який видався можливим у країнах Східної і Центральної Європи після падіння комуніс­тичної системи влади. Принцип верховенства права — це невід’єм­ний елемент системи цінностей, покладених в основу становлен­ня і розвитку європейського правопорядку після Другої світової війни, і які є спільним надбанням європейських народів, неза­лежно від їх національних правничих культур і традицій чи на­ціональних систем права країн Європи. Принцип верховенства права є одним із тріади принципів спільної спадщини європей­ських народів, до якої належать також принцип плюралістичної демократії та принцип прав людини. Свою відданість цій тріаді принципів підтвердила кожна держава, що набула членства у Ра­ді Європи. Україна здобула статус повноправного члена Ради Європи 9 листопада 1995 р., ратифікувавши перед тим — 31 жовтня 1995 р.

Уперше принцип верховенства права набув статусу конститу­ційного принципу українського права завдяки закріпленню його в Конституційному Договорі 1995 року, стаття 1 якого визначила, що «в Україні діє принцип верховенства права». До найвагоміших здобутків національної практики новітнього конституцієтворен- ня належить юридична формула, застосована у частині першій статті 8 Конституції України 1996 року: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права». Відтоді принцип верховенства права — це наріжний камінь сучасного конституційного право­порядку в Україні.

Україномовне словосполучення «верховенство права» є пере­кладом з англійської поняття «the rule of law». Синонімічними до цього англомовного терміна в українській правничій мові висту­пають терміносполуки на кшталт «правління права», «панування права», «влада права», «владарювання права», застосування яких дозволяє рівною мірою відтворювати філософсько-юридичну сутність поняття «the rule of law». Попри те, що термін «the rule of law» вперше був застосований в англійській правничій мові ще у середині XVII століття, його активний вжиток та узвичаєння цілком виправдано пов’язують з ім’ям одного з найвидатніших теоретиків англійського конституційного права, професором Оксфордського університету Албертом Вен Дайсі (Albert Venn Dicye), який наприкінці XIX століття видав збірку лекцій з кон­ституційного права та класичну й понині працю «Вступ до ви­вчення конституційного права» (1885).

Складниками доктрини та принципу, означених як «the rule of law», відповідно до концепції А. Дайсі, були: 1) «верховенство права» як протиставлення кожній системі державної влади, в осно­ві якої лежать дії свавільного характеру (заперечення свавільної влади), з тим щоб виключити для влади загалом та її посадових осіб зокрема можливість діяти інакше, ніж на підставі повнова­жень, визначених приписами права; 2) «верховенство права» як рівність усіх членів суспільства перед законом, де виключено ідею будь-якого звільнення посадових осіб од відповідальності за свої дії та передбачено поширення на посадових осіб такої ж рівної дії законів і такої ж однакової юрисдикції звичайних судів, як і на простих громадян; 3) «верховенство права» як верховенство духу права, яке означає, що свободи людини не є наслідком проголо­шених в офіційному документі (писаній конституції) гарантій, а навпаки — сама конституція в англійському суспільстві є на­слідком прав особи, бо ці права існували ще до виникнення і за­кріплення положень права, що складають конституцію, а свій конкретний зміст ці положення дістали в результаті витлумачен­ня суддями сутності цих прав упродовж тривалого процесу роз­гляду конкретних справ у звичайних судах.

Сформульована Албертом Дайсі доктрина — це концентрова­ний вираз ідей, концепцій, теорій, конструкцій та формул, на­працьованих упродовж багатьох віків. На її основі було витворено єдину тканину політико-юридичного вчення, відомого як інте­грована доктрина лібералізму і яке стало провідним та панівним у сучасному демократичному світі, передовсім у Європі.

Доктрина Алберта Дайсі не стала догматичним вченням. У другій половині XX століття цікавість до поняття «the rule of law» вийшла за межі світу англосаксонського права (common law). У першу чергу це було обумовлено трагічними наслідками Другої світової війни, пам’яттю про небачені масштаби смертей, прине­сенні нею людству — чи то внаслідок бойових дій, чи внаслідок масових убивств у концентраційних таборах, чи внаслідок просто позбавлення життя своїх же співгромадян фашистськими або тоталітарними режимами, коли взагалі не визнавалися елемен­тарні людські права.

Поняття (принцип) «the rule of law» отримало визнання на регіональному рівні у документах, якими було закладено підва­лини для побудови нової Європи по Другій світовій війні, а також на основі яких триває процес євроінтеграції в рамках Європей­ського Союзу. Відтоді як поняття «the rule of law» увійшло до міжнародно-правових актів універсального і регіонального рівнів, постала потреба у такому його концептуальному опрацюванні, завдяки якому можна було б насамперед охопити особливості як різних систем права, так і різних політичних систем, а у підсумку — отримати узгоджене його розуміння. Це, своєю чергою, мало б надати йому і практичної значимості, неодмінної для можли­вості поширення його у світі як нормативного ідеалу, впроваджен­ня його у реальне життя через політичний процес та забезпечення його дієвості як юридичного принципу. Розпочатий ще 1955 року Міжнародною комісією юристів (ООН) пошук його формального визначення дав негативний результат. На цей час західна правни­ча думка дійшла загальновизнаного висновку: це поняття не під­дається формальному визначенню.

Лише доктрина природного права (котра є джерелом розумін­ня того, що права людини і основоположні свободи — це не нада­ні державою своїм громадянам права у вигляді створених нею норм права, котрі містяться у законах держави, а що це — при­родні права, властиві людині від природи і які належать їй як творінню Природи, а не як члену суспільства, і тому вони є невід- чужуваними; а також є джерелом розуміння того, що конститу­ція — це не «основний закон держави», а суспільний договір у ви­гляді основоположного акта, котрий становить єдино можливу легітимність самої держави як наслідковий інститут установчої влади народу) дає відповіді на усі запитання щодо практичної зна­чущості та дієвості того юридичного принципу, який, пройшовши тривалий процес формування на основі дайсієвого поняття «the rule of law», набув загальновизнаного сучасного змісту.

Негативний результат у спробах дати формальне визначення цьому поняттю надалі був підтверджений також і багаторічною та доволі розгалуженою практикою Європейського суду з прав люди­ни, яка доводить, що це поняття — за висновком, зробленим ще на Делійському світовому конгресі юристів у 1959 р. є «живою і дина­мічною концепцією». За західними науковими джерелами, саме тлумачна діяльність Європейського суду з прав людини доводить, що це поняття є «центральною концепцією» в усій структурі Євро­пейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, і як «центральна концепція» вона «пронизує всю Конвен­цію і зводить її докупи» (John J. Cremona. The Rule of Law as a Funda­mental Principle of the European Convention of Human Rights // A Council for all Seasons: 50^th anniversary of the Council of Europe. — [Valetta]: Ministry of Foreign Affairs (Malta), 1999. — P. 124).

Незаперечний авторитет як Міжнародної комісії юристів, так і Європейського суду з прав людини, і застосована ними методо­логія обумовлюють необхідність для вітчизняної науки і практики сприймати поняття «the rule of law» не інакше як термін, придат­ний для передавання в узагальненому вигляді поєднання ідеалів і досягнутого на практиці юридичного досвіду стосовно принци­пів, інститутів, механізмів і процедур, які є істотно важливими для захисту особи від свавільної влади держави і які надають особі можливість володіти людською гідністю.

Брак формального визначення цього поняття у текстах по­зитивного права міжнародного рівня (зокрема, у Статуті Ради Європи, Європейській конвенції з прав людини, установчих актах Європейського Союзу тощо) чи у рішеннях Європейського суду з прав людини жодним чином не означає, що це поняття не є юри­дичним.

Європейський суд сам кваліфікує його як юридичний прин­цип і наголошує, що це «один із основоположних принципів де­мократичного суспільства, котрий властивий усім статтям Кон­венції» (Case of Сопка v. Belgium, no. 51564/99, February 2002). Розглядаючи співвідношення Конвенції та національного права європейських країн (зокрема національних конституцій), Суд зазначив, що у більшості випадків головними інструментами вті­лення «спільної спадщини» (до якої преамбула Конвенції, з-поміж іншого, відносить і «the rule of law»), по суті, виступають націо­нальні конституції.

Отже, застосована у ч. 1 ст. 8 Конституції формула: «В Укра­їні визнається і діє принцип верховенства права» вимагає роз­криття змісту таких її трьох складових, що мають конкретне юридичне навантаження: 1) в Україні визнається принцип верхо­венства права; 2) в Україні діє принцип верховенства права; 3) по­сутній зміст власне самого поняття, означеного як принцип верховенства права.

Що стосується першої складової, яка містить імператив ви­знання цього принципу з боку держави, то Україна визнала його у вигляді міжнародно-правового зобов’язання шляхом приєднан­ня до Статуту Ради Європи та ратифікації Європейської конвен­ції з прав людини (про що вже йшлося), а також шляхом унорму­вання його у тексті самої Конституції 1996 р., завдяки чому йому було надано статусу юридичного припису найвищого рівня — кон­ституційного. Сукупно з іншими принципами того ж самого рів­ня, що містяться у розділі І Конституції, він визначає сучасний конституційний лад в Україні. У подальшому його було закріпле­но в низці звичайних українських законів, зокрема і передовсім у тих, що стосуються сфери статусу і діяльності судових органів (судоустрою загалом) та окремих видів судочинства (конституцій­ного, адміністративного, господарського), а також у деяких ін­ших.

Що стосується другої складової, яка висуває імператив його дієвості, себто його ефективності, чим властиве і здобувається та забезпечується його практична значимість, то тут ідеться пере­довсім про той комплекс національних інститутів, механізмів та процедур, що є неодмінними, аби особа мала можливість захис­тити себе від свавільної влади держави та які надають особі мож­ливість володіти людською гідністю. Ця складова спрямована здебільшого на вимогу щодо наявності у політичній і юридичній системах держави тих відповідних інституційних (структурних) елементів, які у поєднанні з відповідними юридичними процеду­рами забезпечують інституційний та процесуальний механізми верховенства права. Вона по суті є відображенням юридичної максими ubi jus ibi remedium, яка неодмінно вимагає передовсім наявності в рамках будь-якої юридичної системи тієї сукупності відповідних юридичних інститутів і процедур, за допомогою яких створюється теоретична та інституційна основа дієвого захисту прав людини і основоположних свобод. Таким чином, вона охо­плює відповідні вимоги: стосовно функціонування політичних інститутів демократичного правління — глави держави, парламен­ту та уряду; стосовно інститутів юридичної системи — судівництва та його незалежного функціонування, державного обвинувачення (прокуратури), незалежної і самоврядної правничої професії (ад­вокатури); стосовно органів забезпечення правопорядку — міліції, служби безпеки, системи слідства. Також вона стосується системи кримінальних покарань (матеріального кримінального права), системи в’язниць та інших місць позбавлення волі (слідчих ізо­ляторів), місць позбавлення волі, характеру кримінального про­цесу тощо. Слід мати на увазі, що коли у контексті другої складо­вої йдеться про «відповідні інститути», «відповідні механізми», «відповідні процедури», «відповідні вимоги», то цим робиться наголос на тому, що формальна наявність інститутів, механізмів і процедур, неодмінних для надання верховенству права дієвості, не є достатньою для того, аби частина конституційного припису, виражена як «в Україні діє принцип верховенства права», мала повноцінну практичну значимість. До формальної наявності таких інститутів, механізмів і процедур висувається обов’язкова вимо­га — всі вони мають бути «відповідними». Це означає, що всі вони мають відповідати тим нормам і стандартам, які є неодмінними для того, аби ці інститути, механізми і процедури можна було вважати такими, що здатні у практичний спосіб забезпечити вер­ховенство права. Частково такі стандарти напрацьовані на гло­бальному рівні в рамках діяльності ООН — здебільшого у вигляді рекомендацій Міжнародної комісії юристів. Певного мірою до визначення стандартів у цій ділянці останніми роками пристав і Європейський Союз. Але переважно норми і стандарти у цій сфері напрацьовано статутними органами Ради Європи в рамках просування до мети формування єдиного європейського право­порядку. Такі норми і стандарти містяться у численних рекомен­даціях Комітету міністрів РЄ, резолюціях Парламентської Асамб­леї РЄ, рішеннях (практиці) Європейського суду з прав людини. Саме ці органи Ради Європи є тими, що встановлюють норми і стандарти стосовно прав людини загалом і стосовно верховенства права зокрема.

Що ж до третьої складової української формули — власне по­сутнього змісту поняття «верховенство права», то чи не найперше доктринальне його тлумачення в контексті української конститу­ції містилося у висновку Венеціанської комісії стосовно Консти­туції України 1996 року, де зазначалося, що в її тексті «добре вті­лено принципи верховенства права» (European Commission for Democracy through Law: Opinion on the Constitution of Ukraine, adopted by the Commission at its 30^th Plenary meeting in Venice, on 7-8 March 1997. Doc. CDL-INF (97)2. - Strasbourg, 11 March 1997. - P. 13). Комісія розглядала «важливими принципами верховенства права» у цьому контексті окремі положення розділу VIII Консти­туції (Правосуддя), зокрема, які стосуються: здійснення право­суддя виключно судами (ст. 124); незалежності та недоторканнос­ті суддів (ст. 126); основних засад судочинства (ст. 129). До «важ­ливих елементів верховенства права» Комісія віднесла низку по­ложень розділу І Конституції (Загальні засади), зокрема: те, що Конституцію наділено найвищою юридичною силою (ч. 2 ст. 8); те, що визнано принцип поділу влади (ч. 1 ст. 6) та що органи за­конодавчої, виконавчої і судової влади мають здійснювати свої повноваження в межах, визначених Конституцією, та відповідно до законів (ч. 2 ст. 6); те, що в Конституції знайшов своє чітке ви­раження принцип законності (ст. 19); те, що конституційні по­ложення стосовно прав і свобод людини можуть судами застосо­вуватися безпосередньо (ч. З ст. 8).

Прикметним є те, що у висновку Венеціанської комісії мова ведеться не про «принцип верховенства права» (в однині), а про «важливі принципи верховенства права» (у множині) та про «важ­ливі елементи верховенства права», які втілено у тексті Консти­туції України. Проте у цьому зв’язку не слід робити висновок, що між текстом українського основоположного закону і підходом Венеціанської комісії існує якесь протиріччя. Адже і український конституцієдавець, і найавторитетніша у питаннях конституцій­ного права європейська інституція спільно праві: юридичний принцип верховенства права слід сприймати як інтегральний принцип права, який в перебігу своєї еволюції, окрім закладених первісно ще у XIX ст. Албертом Дайсі принципу nullum crimen sine lege (що становить перший елемент його доктрини) та принципу рівності всіх перед законом (що є другим елементом доктрини Дайсі), надалі увібрав у себе добре відомі універсальні принципи права, які наразі виступають його складниками — як його «важ­ливі принципи» та його «важливі елементи». Серед них, зокрема: принцип народовладдя (демократії); принцип поділу влади; прин­цип відповідальності держави і посадових осіб; принцип закон­ності; принцип незалежності та безсторонності суду; принцип доступу до суду (право на справедливий суд); принцип поваги прав людини і основоположних свобод; принцип заборони дискримі­нації; принцип ієрархії юридичних норм; принцип заборони зворотної дії закону; принцип юридичної визначеності; принцип res judicata; принцип пропорційності тощо.

Перелік таких принципів не є вичерпним — передовсім через те, що верховенство права є «живою і динамічною концепцією». Зміст кожного з цих принципів розкривається та їх дія забезпечу­ється завдяки похідним від кожного з них додатковим структур­ним одиницям. У тексті Конституції України міститься переваж­на більшість «важливих принципів» («важливих елементів»). Во­ни, сукупно з чималою кількістю закріплених тут же їх похідних (додаткових) структурних одиниць, наповнюють конкретним змістом верховенство права як інтегральний принцип українсько­го конституційного права. У контексті Конституції України таки­ми структурними одиницями є: принцип демократії (ст. 1), прин­цип прав людини та відповідальності держави перед людиною за свою діяльність (ч. 2 ст. 3), принцип народовладдя (статті 5 та 7), принцип поділу влади (ч. 1 ст. 6), принцип законності (ч. 1 ст. 6; ст. 19), принцип незалежності суду та суддів (ч. 1 ст. 124; ст. 126; ч. 1 ст. 129; ст. 130 та ін.), принцип доступу до суду (ч. З ст. 8, ч. 2 ст. 55), принцип поваги до прав людини і основоположних свобод (ч. 2 ст. 3; ст. 21; ч. З ст.22), принцип рівності перед законом (ч. 1 ст. 24), принцип заборони дискримінації (ч. 2 ст. 24), принцип nullum crimen sine lege (ч. 2 ст. 29), принцип заборони зворотної дії закону (ч. 1 ст.58), принцип nulla poena sine lege (ч. 1 ст. 62), принцип презумпції невинуватості (ч. 2 ст. 62) і т. д.

Показовим прикладом сутності верховенства права як інте­грального принципу українського конституційного права висту­пає, зокрема, і ч. 2 ст. 8 Конституції України, де закріплено прин­цип ієрархії юридичних норм. Він як складова принципу верхо­венства права скерований на забезпечення узгодженого характе­ру всієї юридичної системи, що є надто важливим для ситуації, коли правопорядок наповнюють також і норми, які не завжди узгоджуються поміж собою, тобто суперечать одна одній. Зміст принципу ієрархії юридичних норм полягає в тому, що Консти­туція України наділена найвищою юридичною силою, тобто вона стоїть понад: а) звичайними законами; б) іншими нормативно- правовими актами — підзаконними, що їх ухвалюють чи видають Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, міністри та різні центральні органи виконавчої влади; в) актами органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій; г) понад актами, що їх ухвалюють представницький орган і уряд Автономної Республіки Крим.

За своєю юридичною силою Конституція України стоїть також вище і стосовно міжнародних договорів України: лише ратифіко­вані Верховною Радою України міжнародні договори є частиною національного законодавства України. Найвища юридична сила Конституції у цьому випадку забезпечується її особливою вимо­гою, за якою укладення міжнародних договорів, що суперечать Конституції, є можливим лише тоді, коли Конституцію буде від­повідно змінено (ч. 2 ст. 9). Прикладом у цьому випадку є ситуація, котра до цього часу унеможливлює ратифікацію підписаного від імені України 20 січня 2000 р. Римського Статуту Міжнародного кримінального суду. Як визначив Конституційний Суд України, Статут не відповідає Конституції в частині, що стосується поло­жень абзацу другого преамбули та статті 1 Статуту, за якими Між­народний кримінальний суд «доповнює національні органи кри­мінальної юстиції». Виходячи з того, що положеннями Консти­туції України не допускається делегування функцій судів України іншим органам (що випливає, зокрема, із ч. 1 та ч. З ст. 124) та створення судів, не передбачених Конституцією України (що ви­пливає, зокрема, із ч. 5 ст. 125), а також враховуючи те, що Між­народний кримінальний суд доповнює систему національної юрисдикції, Конституційний Суд дійшов висновку, що приєднан­ня України до Римського Статуту — відповідно до ч. 2 ст. 9 — мож­ливе лише після внесення до Конституції відповідних змін (Ви­сновок Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про надання висновку щодо від­повідності Конституції України Римського Статуту Міжнародно­го кримінального суду (справа про Римський Статут) від 11 липня 2001 року № З-в/2001 (справа № 1-35/2001).

Завдання забезпечити узгоджений характер усієї юридичної системи в умовах співіснування суперечливих норм (а тим са­мим — досягти ефективності верховенства права, себто його діє­вості) покладається передовсім на інститути судової влади. Тому особлива роль у системі інституційного забезпечення верховен­ства права відведена конституційному та адміністративному видам судочинства. У випадках співіснування суперечливих норм різно­го ієрархічного рівня на орган конституційної юрисдикції покла­дено функцію перевіряти, чи відповідають Конституції звичайні закони або окремі підзаконні акти (завдяки чому визначається їх конституційність/неконституційність), а на органи адміністра­тивного судочинства — функція перевіряти адміністративні акти (будь-який нормативний акт чи акт індивідуальної дії), дії або бездіяльність влади та її посадових осіб на відповідність Консти-

туції і законам України. Проте завдання забезпечити узгоджений характер усієї юридичної системи не обмежується лише ситуацією, обумовленою співіснуванням суперечливих норм різного ієрархіч­ного рівня. Принцип верховенства права вимагає суддівської дії також і в ситуаціях, за яких співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. Тоді до судів різних видів юрисдикції висува­ється вимога застосовувати вже класичні для юридичної практики формули: lex posteriori derogat priori — lex specialis derogat generali — lex posterior generalis non derogat speciali priori. Незастосування судом таких формул за обставин, що вимагають цієї дії, позбавляють принцип верховенства його дієвості.

До похідних (додаткових) структурних одиниць, котрі напов­нюють конкретним змістом верховенство права як інтегральний принцип українського конституційного права, належать так само і положення ч. З ст. 8 Конституції України, де складовими верхо­венства права виступають, зокрема: принцип поваги до прав людини та принцип доступу до суду. Ці положення скеровані передовсім нате, щоб надати принципові верховенства права до­даткових механізмів його дієвості, що забезпечується конститу­ційною гарантією права кожного звернутися до суду для захисту прав людини і основоположних свобод.

Інституційним механізмом забезпечення дієвості верховен­ства права у даному випадку виступає судова система як незалеж­на гілка влади. Тому саме на судову владу Конституцією покладе­но обов’язок захищати права і свободи людини (ч. 1 ст. 55). Від­повідно Конституцією встановлено, що в Україні кожному гаран­товано право звертатися до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина (ч. З ст. 8). А на підсилення такої гарантії ще й окремим конституційним положенням визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого само­врядування, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55).

Принципи поваги до прав людини та доступу до суду є іс­тотно вагомими для забезпечення дієвості верховенства права. Права людини, не будучи складовою частиною верховенства пра­ва (як і верховенство права не є складовою частиною прав люди- 62

ни), виступають осібним інститутом, без якого верховенство права не існує взагалі. Своєю чергою, верховенство права виступає тим найдієвішим інструментом, завдяки якому права людини з теоретичної концепції перетворюються на практичну дійсність. Доброю ілюстрацією того є застосована у преамбулі Загальної декларації прав людини 1948 року формула, відповідно до якої «... аби людина не була змушена вдаватися до повстання як до останнього засобу порятунку від тиранії та гніту, надзвичайно важливо, щоб права людини були захищені верховенством права» (Universal Declaration of Human Rights // G. A. Res. 217A (III), U.N. Doc. A/810, at 71 (1948)). У цьому контексті йдеться не лише про права людини і основоположні свободи, зазвичай відомі як кла­сичний «каталог прав і свобод людини», тобто той клас природних прав людини, що міститься чи у самій Декларації ООН, чи у Єв­ропейській конвенції з прав людини і відповідно у національних конституціях, а також і про права людини, що мають особливий — процесуальний — характер і відомі як так звані «судові права лю­дини». Клас «судових прав людини» розлого представлений прак­тикою Європейського суду з прав людини як наслідок тривалого і динамічного тлумачення ст. 6 Конвенції (право на справедливий суд). Він включає в себе, зокрема: а) право на гарантований доступ до суду; б) право на законного і компетентного суддю; в) право викласти свою позицію в суді; г) право на ефективні засоби юри­дичного захисту в суді; ґ) право на справедливий судовий розгляд; д) право на презумпцію невинуватості у кримінальних справах; е) право на розумний строк розгляду справи; є) право на відкрите слухання справи і т.д. і т.п.

Принцип поваги до прав людини та принцип доступу до суду як дві взаємопов’язані складові верховенства права відіграли іс­тотну роль у розвитку інституційних механізмів його забезпечен­ня, з-посеред яких чи не найвагоміше місце посіло адміністратив­не судочинство. За оцінкою Європейського Суду з прав людини, якраз «запровадження та існування адміністративних судів можна вітати як одне з найпомітніших досягнень держави, закладеної на підвалинах верховенства права» (Case ofKressv. France, no. 39594/98, 7 June 2001, para. 69). Запровадження в Україні системи адміні­стративного судочинства можна вважати одним з найбільших досягнень на шляху утвердження верховенства права у нашій державі. Проте найпомітніший позитивний наслідок цього про­цесу поки що лежить у площині законодавчого забезпечення утвердження верховенства права — передовсім завдяки тому, що у Кодексі адміністративного судочинства України вперше за увесь новітній період вітчизняної законодавчої практики доволі сис­темно і докладно було виписано ті елементи, що у цій сфері судо­чинства виступають як структурні одиниці принципу верховенства права (вони містяться, зокрема, в окремих положеннях статей 8, 9, 10, 11, 12, 13, 16, 235, 237 КАСУ). Особливе практичне значен­ня для забезпечення дієвості принципу верховенства права в сис­темі українського правопорядку — і завдяки чому наш національ­ний правопорядок може набувати узгодженого характеру з євро­пейським правовим простором — належить положенням, перед­баченими ст. 235, ч. 2 ст. 236 і п. 2 ст. 237 КАСУ: саме ці положення утворюють справді дієвий механізм виконання рішень Європей­ського суду з прав людини в рамках національної юридичної системи відповідно до вимог принципу restitutio in integrum, як це передбачено однією з рекомендацій Комітету міністрів Ради Єв­ропи (№ R (2000) 2).

Аби інституційний механізм забезпечення дієвості верховен­ства права (у особі судівництва), зі свого боку, мав відповідні за­соби, то Конституцією України чітко визначено практичний ін­струментарій на досягнення цієї мети. Інструментальним меха­нізмом забезпечення дієвості верховенства права в українській юридичній системі у цьому контексті виступає конституційний припис (перше речення ч. З ст.8), відповідно до якого норми Кон­ституції є нормами прямої дії. Із цього припису логічно випливає наступний припис (друге речення ч. З ст. 8): звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина без­посередньо на підставі Конституції України гарантується. Те, що обидва конституційні приписи поєднано в одній частині статті 8 і що другий припис логічно випливає з першого — зовсім неви­падково. Третю частину ст. 8 слід розглядати як єдине ціле, з яко­го випливають такі наслідки: 1) нормами прямої дії в Конституції є винятково лише ті норми, що стосуються прав і свобод людини

і громадянина; 2) звернення до суду безпосередньо на підставі конституційних норм прямої дії гарантовано лише для захисту прав і свобод людини і громадянина, а не для їх обмеження; 3) звер­татися до суду на підставі конституційних норм прямої дії можуть лише приватні особи, а не органи державної влади чи їх посадові особи; 4) на суд покладено обов’язок захищати права і свободи людини і громадянина, а не обмежувати їх; 5) суд зобов’язаний взяти до розгляду справу стосовно захисту прав і свобод людини і громадянина навіть за умови, якщо у системі національного за­конодавства відсутній нормативний акт (чи норма) нижчого від Конституції рівня з цього предмета; 6) у разі відсутності у системі національного законодавства нормативного акта (чи норми) ниж­чого від Конституції рівня суд зобов’язаний захищати права і сво­боди людини і громадянина безпосередньо на підставі конститу­ційних норм прямої дії, які є відтворенням у національній кон­ституції положень Європейської конвенції з прав людини, за­стосовуючи практику Європейського суду з прав людини у цих питаннях; 7) до переліку прав і свобод людини, що можуть бути предметом судового захисту на підставі конституційних норм прямої дії, належать ті права людини і основоположні свободи (природні права), які входять до класичного «каталогу прав лю­дини», передбаченого Європейською конвенцією з прав людини; 8) органи державної влади та місцевого самоврядування, їх по­садові особи не можуть застосовувати будь-які інші норми Кон­ституції як норми прямої дії, окрім тих, що стосуються «консти­туційних прав і свобод людини і громадянина»; 9) заборона ор­ганам державної влади та місцевого самоврядування при здій­сненні ними своїх повноважень застосовувати інші конститу­ційні норми (інші, ніж ті, що стосуються «конституційних прав і свобод людини і громадянина») як норми прямої дії випливає із іншого складника принципу верховенства права — принципу законності, котрий зобов’язує такі органи та їх посадові особи діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Кон­ституцією та законами України (ст. 19).

Отже, спроба дати формальне визначення поняття «верхо­венство права», до чого свого часу вдався Конституційний Суд України, виявилася безуспішною. Повна безнадійність будь-якої такої спроби обумовлена, як зазначалося вище, тим, що досі за­гальновизнано: це поняття не піддається формальному визна­ченню. Окрім того, застосована Конституційним Судом формула «верховенство права — це панування права в суспільстві» (Рішен­ня Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Консти­туції України (конституційності) положень статті 69 Криміналь­ного кодексу України (справа про призначення більш м’якого покарання) № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 року. — Справа № 1-33/2004) не відповідає загальновизнаним (передовсім у Єв­ропі) уявленням про сутність верховенства права, бо вона побу­дована на доктрині юридичного позитивізму, тоді як концепція верховенства права і посутній зміст юридичного принципу верхо­венства права є продуктом протилежного вчення — вчення про природне право. Формула Конституційного Суду України нео­дмінно скеровує на потребу передовсім з’ясувати сутність власне поняття «право», а за тим — перейти до з’ясовування сутності вже буцімто похідного від нього поняття «верховенство права». Ме­тодологія юридичного позитивізму у цьому випадку є неприйнят­ною, бо позитивне право будь-якої національної юридичної сис­теми саме по собі не становить того, що визначає сутність верхо­венства права як такого. Позитивне право може лише засвідчити або ж наявність, або ж відсутність у національній політичній чи юридичній системах загальновизнаних інституційних і процедур­них елементів (складників) верховенства права.

Одну із причин, що скеровує вітчизняну наукову думку в бік методології юридичного позитивізму, можна вбачати у певній не­досконалості перекладу англомовного словосполучення «the rule of law» українською шляхом поєднання двох окремих слів «верхо­венство» і «право». Цим, власне, пояснюється також і присутній у вітчизняній доктрині метод «поелементного аналізу» поняття «верховенство права», коли пропонується його сутність розкри­вати через зміст окремо взятих слів «право» і «верховенство». Тому вдалішим у цьому випадку було б застосування українсько­го однослівного терміна «правовладдя» як відповідника англомов­ного виразу «the rule of law». Бо правовладдя — це і є суть запере­чення свавільної влади людини взагалі.