Стаття 19. Правовий порядок в Україні ґрунтується на за­садах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повно­важень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовий порядок — стан організованості та упорядкованості суспільних стосунків на основі права, який утворюється внаслідок практичної реалізації приписів правових норм. Правопорядок виступає інтегративним підсумком ефективності правового регу­лювання, найважливішим якісним показником рівня розвитку правової культури в суспільстві. Його зміст становить правомірна, тобто така, що здійснюється в межах правових норм, поведінка учасників суспільних стосунків, коли вони використовують на­лежні їм суб’єктивні права, виконують юридичні обов’язки та дотримуються юридичних заборон.

Правовий порядок спирається на моральні цінності, відображає ступінь узгодженості різноманітних соціальних інтересів, надає суспільству і державі стійкості та стабільності. Правопорядок ви­ступає антиподом анархії та хаосу, убезпечує суспільні відносини від невизначеності та непередбачуваності, формує у громадян впев­неність щодо забезпеченості та захищеності своїх прав та свобод. Правопорушення, які вчиняються в різних сферах життєдіяльнос­ті суспільства та держави, руйнують правопорядок.

Правовий порядок є невід’ємною складовою функціонування влади в умовах правової та демократичної державності. Фунда­мент правопорядку становить Конституція України як основний закон суспільства і держави, конституційні принципи народного суверенітету, верховенства права, поділу влади, пріоритету прав і свобод людини і громадянина, інші конституційні положення, які є нормами прямої дії (ч. З ст. 8 Конституції).

Конституційні принципи набувають юридичної визначеності щодо певних способів правового регулювання по відношенню до поведінки різних за особливостями свого правового статусу учас­ників суспільних відносин у відповідних сферах державного і сус­пільного життя.

Найбільш загальними засадами правового порядку в Україні згідно з коментованою статтею є те, що ніхто, тобто жоден суб’єкт правових відносин незалежно від будь-яких конкретних умов та особливостей ситуації, не може бути примушений робити будь- що, непередбачене законодавством. Застосований у коментованій статті термін «ніхто» відображає рівність перед законом усіх без винятку суб’єктів правових відносин як одного із основоположних принципів права. Ним охоплюються як органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, так і під­приємства, організації та установи, громадяни та іноземці, їх об’єднання.

Конституційна заборона примушення робити те, що не перед­бачено законодавством, має широкий сенс і повинна тлумачити­ся як неприпустимість будь-яких незаконних дій одного суб’єкта права щодо іншого як у відносинах між громадянами, так і гро­мадян з органами державної влади та органами місцевого само­врядування, органів держави між собою. Зокрема, держава, її органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи не можуть примушувати інші органи, суспільні утворення громадян поступати, діяти іншим чином, ніж це передбачено Конституцією та законами України.

Примушення з метою здійснення неправомірних дій може бути як щодо використання суб’єктивних прав (наприклад, схи­лення громадянина поза його волею до вступу в ту чи іншу полі­тичну партію чи громадську організацію), так і щодо виконання юридичних обов’язків (наприклад, — до прийняття органом дер­жави чи органом місцевого самоврядування, їх посадовою особою незаконного нормативно-правового або індивідуального право­вого акта).

Громадяни, інші суб’єкти права у разі примусу їх вчиняти про­типравні дії мають право звертатися за захистом до суду, відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх по­садових осіб, спираючись на зазначені конституційні засади право­порядку, які отримали подальший розвиток в інших положеннях Основного закону та конкретних нормах законодавства.

Так, згідно із ст. 55 Конституції України кожен має право будь- якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, кожному гаран­тується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, по­садових і службових осіб. Стаття 56 Основного Закону надає кож­ному право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, за­вданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Використаний у ч. 2 ст. 19 Конституції термін «законодавство» слід тлумачити у широкому доктринальному значенні. Законо­давство є джерелом та формою існування права, способом надан­ня певним правилам поведінки загальнообов’язкового значення, формальної визначеності в конкретних статях законів та інших нормативно-правових актів, а також гарантій примусового ви­конання. У цьому контексті терміни «законний, «незаконний» використовуються як критерій для встановлення відповідності чи невідповідності конкретних дій та вчинків учасників суспільних відносин як вимогам закону, так і нормам інших нормативно- правових актів.

Окрема увага у ч. 2 коментованої статті приділяється спе­ціально-дозвільному типу правового регулювання, який поши­рюється на дії суб’єктів, уповноважених здійснювати функції держави: органи державної влади та органи місцевого самовряду­вання, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в ме­жах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Встановлення щодо органів державної вдали та органів міс­цевого самоврядування спеціально-дозвільного типу правового регулювання є найбільш відповідним способом впорядкування їх діяльності в умовах правової держави, позаяк забезпечує підпо­рядкування реалізації владних функцій вказаними органами та їх посадовими особами вимогам закону, вводить їх діяльність у чіт­кі, зрозумілі для усіх рамки і саме таким чином обмежує можли­вості прояву свавілля. Закріплюючи заборону державним органам діяти поза законом, Конституція України виходить з визнання пріоритету права перед державою, утвердження і забезпечення прав і свобод людини і громадянина як головного обов’язку дер­жави.

Правовий характер держави передовсім означає, що діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх по­садових осіб має здійснюватися на основі повноважень, встанов­лених нормативно-правовими актами, у їх межах і за процедурою, встановленою законодавством. Частина 2 цієї статті Конституції закріплює вимогу зв’язаності держави законом, яка традиційно йменується у правовій науці законністю, є невід’ємною складовою більш загального конституційного принципу верховенства права, котрий окрім вимог здійснення державного-владних повноважень відповідно до положень законодавства включає необхідність для правової держави спрямування своєї діяльності на забезпечення й охорону основних прав і свобод людини.

Будучи уповноваженими державою, органи державної влади та органи місцевого самоврядування наділяються законодавством компетенцією — певним обсягом владних повноважень для ви­конання покладених на них завдань та функцій у відповідній сфері управління державними та суспільними справами. Якщо використання громадянином своїх прав залежить від його волі, то державний орган чи орган місцевого самоврядування зобов’язані здійснювати надані їм повноваження для забезпечення і захисту публічних інтересів.

Виходячи з положень ч.2 коментованої статті, органи держа­ви та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні діяти лише у межах повноважень, визначених і встановлених у за­конодавчих актах. Спеціально наголошується на тому, що перелік повноважень органів, котрі здійснюють функції держави, піддягає точному та повному формально-юридичному визначенню, за­кріпленню в тексті Конституції та законів. Ступінь конкретизації цих норм, які отримали назву компетенційних, має бути макси­мальним для того, щоб звести до мінімуму можливе свавілля при їх тлумаченні, створити перешкоди довільному застосуванню державно-владних повноважень.

Так, ст. 85 Конституції України закріплює повноваження Верховної Ради України. Серед них — повноваження щодо вне­сення змін до Конституції України в межах і порядку, передбаче­них розділом XIII Конституції; призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених ст. 73 Конституції; прийняття законів; затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; затвердження загальнодержавних програм еконо­мічного, науково-технічного, соціально-культурного розвитку, охорони довкілля; призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією, тощо.

Обмеженість, як за змістом, так і за обсягом, повноважень органів, що здійснюють функції держави, чіткими законними рамками є обов’язковим стандартом функціонування влади в умо­вах правової, демократичної держави.

Наприклад, до повноважень Верховної Ради України нале­жить утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, на­йменування і перейменування населених пунктів і районів. У Рі­шенні Конституційного Суду України від 13 липня 2001 р. № 11 -рп/2001 спеціально зазначається, що згідно з п. 29 ч. 1 ст.

Частина друга коментованої статті зобов’язує органи держав­ної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України. Спосіб — це визначене законом в їх компетенції те, яким чином здійснюються дії, спрямовані на реалізацію владних повно­важень. Здійснюючи такі дії, уповноважені на виконання функцій держави органи мають спиратись не тільки на ті права і обов’язки, які передбачені законом, а й використовувати у своїй діяльності лише ті засоби, форми, прийоми, що безпосередньо передбачені законодавством.

Наприклад, до повноважень Верховної Ради України нале­жить здійснення парламентського контролю у межах, визначених Конституцією (п. 33 ст. 85). Способами здійснення парламент­ського контролю є: звернення народного депутата України із за­питом до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, неза­лежно від їх підпорядкування і форм власності (ст. 86); розгляд питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та при­йняття резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України більшіс­тю від конституційного складу Верховної Ради України (ст. 87); створення тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України для проведення розслідувань з питань, що становлять суспільний інтерес (ст. 89); діяльність Уповноваженого Верховної Ради Укра­їни з прав людини, що здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 101), та ін. Тому здійснення парламентського контролю іншими способами, ніж тими, що передбачені Конституцією та законами України, є неправомірним. Неправомірним є, наприклад, прове­дення безпосередньо Верховною Радою України або народними депутатами України документальної перевірки підприємств, уста­нов і організацій щодо правильності сплати податків.

Положення ч. 2 ст. 19 Конституції України поширюються на всіх без винятку посадових осіб, незалежно від того, чи є вони представ­никами законодавчої, виконавчої або судової гілок влади, виконують свої службові обов’язки в органі державної влади чи в органах міс­цевого самоврядування. Не має також правового значення службове становище особи, відомча чи галузева належність державного орга­ну, сфера його діяльності, характер та обсяг повноважень.

Конституційні положення ч. 2 ст. 19 щодо зв’язаності реалі­зації владних повноважень законом знайшли свій розвиток у га­лузевому законодавстві України, зокрема у тих законодавчих ак­тах, які встановлюють відповідальність посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування за переви­щення своїх повноважень або невиконання службових обов’язків, пов’язані з цим дисциплінарні проступки, адміністративні право­порушення та злочини.

Так, згідно із Законом України «Про державну службу» за не­виконання або неналежне виконання службових обов’язків, пере­вищення своїх повноважень до державних службовців застосову­ється дисциплінарна відповідальність. Крім того, до державних службовців можуть застосовуватися попередження про неповну службову відповідність та затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або призначенні на чергову посаду.

Стаття 15 Кодексу України про адміністративні правопору­шення передбачає адміністративну відповідальність посадових осіб за адміністративні правопорушення, зв’язані з недодержан­ням установлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, охорони здоров’я населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов’язків.

Кримінальний кодекс України включає окремий розділ, при­свячений встановленню відповідальності за злочини у сфері службової діяльності. Так, ст. 364 службовим злочином вважає зловживання владою або службовим становищем — умисне, з ко­рисливих мотивах чи в інших особистих інтересах, або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службово­го становища супереч інтересам служби. Стаття 365 Криміналь­ного кодексу передбачає відповідальність за перевищення влади або службових повноважень — умисне вчинення службовою осо­бою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повнова­жень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи гро­мадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.

Стаття 366 Кримінального кодексу встановлює відповідальність за службове підроблення — внесення службовою особою до офіцій­них документів завідомо неправдивих відомостей, інше підроблен­ня документів, а також складання і видачу завідомо неправдивих документів. Під службовою недбалістю (ст. 367 КК) розуміється невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, що запо­діяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інте­ресам, або інтересам окремих юридичних осіб.