Стаття 55. Права і свободи людини і громадянина захищають­ся судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого само­врядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини.

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Коментована стаття закріплює основоположний компонент складного механізму захисту прав і свобод людини в Україні. Нормативну основу його складають, окрім цієї статті: 1) статті Конституції, які безпосередньо пов’язані зі ст. 55, зокрема: ст. З, згідно з якою «утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави»; ст. 8, яка проголошує положен­ня, що безпосередньо формують основу механізму такого право- захисту (а саме: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права» і «Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Кон­ституції України гарантується»); ст. 64, яка закріплює, що поло­ження ст. 55 Конституції України не можуть бути обмежені навіть «в умовах воєнного або надзвичайного стану», а також ст. 124, яка обумовлює ряд положень, закладених у ст. 55, як, наприклад: «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегу­вання функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається» чи «Юрис­дикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі»; 2) статті Конституції, що опосередковано пов’язані зі ст. 55, але, однак, суттєво впливають на судовий захист прав і сво­бод людини й громадянина.

У цій достатньо розвинутій і розгалуженій сфері захисту прав і свобод людини ст. 55 Конституції України є стрижневою. Час­тина перша закріплює право на судовий захист, яке в міжнародній практиці отримало назву «право на суд», або «право на правосуд­дя».

Межею загального права на суд є два основоположні прин­ципи: верховенства права і належного здійснення правосуддя, які гарантують право на справедливий судовий розгляд. Саме ці прин­ципи мають бути визначальними при тлумаченні норми ч. 1 ст. 55. Слід мати на увазі, що обмежувальне тлумачення цієї нор­ми не відповідатиме її меті й об’єкту. Частково це положення було сформульоване Конституційним Судом України (стосовно суб’єктів цього права і випадків його порушення чи перешкоджан­ня реалізації) у рішенні № 9-зп у справі за конституційним звер­ненням громадян Проценко Раїси Миколаївни, Ярошенко По- ліни Петрівни та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 50, 64, 124 Конституції України (справа за зверненням жителів міста Жовті Води) від 25 грудня 1997 р. Виходячи зі змісту конституційної норми: «частина перша статті 55 Консти­туції України містить загальну норму, яка означає право кож­ного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для її реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. За­значена норма зобов’язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності у законі спеціального положення про судовий захист», Конституційний Суд України визначив суб’єктами цього права громадян України, іноземців, осіб без громадянства.

Захист судом прав і свобод людини можна розглядати як нор­му, реалізація якої обумовлена наявністю ряду імперативних ви­мог: надання доступу до правосуддя, заборона відмови в право­судді, захист не теоретичних й ілюзорних можливостей, а кон­кретного й дійсного права доступу в суд, рівень доступу має бути достатнім для захисту цього права, можливості ясні і конкретні, щоб у випадку їх недотримання можна їх було оспорити, обов’язок держави забезпечити ефективність права доступу до правосуддя, утвердження системи юридичної допомоги для реалізації цього права, спрощення процедури доступу до суду, надання допомоги адвоката та ін.

Разом з тим хоча право на захист прав і свобод у суді є на­стільки значущим, що не може підмінятися доцільністю, його реалізація відбувається з дотриманням рівноваги між вимогами суспільного інтересу й обов’язковими приписами самого цього права. І як демократичне суспільство не може нехтувати цим пра­вом, оскільки воно є одним із показників його демократизму, так і особа в домаганні реалізації такого права не може ігнорувати існуючий демократичний порядок, що склався в суспільстві. Інакше кажучи, право на суд, навіть коли йдеться про захист прав і свобод, не є абсолютним, а може бути обмеженим (у виборі за­собів захисту цього права, рішеннями не порушувати судового переслідування, постановою про припинення справи та ін.). При цьому важливо, щоб такі обмеження не перейшли межу, за якою знаходиться суть права на судовий захист.

Обмеження права на доступ до правосуддя може бути й у фор­мі відмови особи скористатися її існуючим правом. Правда, така відмова має бути законною, недвозначною і висловленою добро­вільно без будь-якого примусу. Право звернення до суду за захис­том своїх прав і свобод за своєю суттю вимагає державного регу­лювання, і тут держава може скористатися свободою розсуду в пла­ні застосування обмежень, виходячи з потреб і ресурсів суспіль­ства, місця і часу чи конкретних осіб. Обмеження повинні мати законну мету, розумну пропорційність (помірність) між засобами, які використовуються, і поставленою метою, вони можуть стосу­ватися умов прийнятності скарги, бути більш широкими, скажімо, у захисті репутації, доброго імені для державних чиновників чи публічних ділових людей, ніж стосовно простих приватних осіб. Обмеження можуть мати місце й у випадку юрисдикційного іму­нітету (право особи на судовий розгляд її справи має тлумачитися з врахування традиційно визнаного парламентського імунітету, імунітету іноземної держави й міждержавної організації), на під­ставі строку давності (але не в усіх випадках і стосовно не всіх суб’єктів), недотримання процедурних вимог та ін.

Частина друга коментованої статті є новелою в українському законодавстві. За радянського періоду суд не приймав позовів ні стосовно діянь органів влади й місцевого самоврядування, ні сто­совно діянь посадових і службових осіб. З часів прийняття Кон­ституції 1996 р. в Україні прийнято ряд законодавчих актів, які розвивають цю норму Конституції. Аналіз цього законодавства показує, що сфера судової діяльності й судового контролю за за­конністю рішень, дій чи бездіяльності посадових і службових осіб, органів держави і місцевого самоврядування має тенденцію до розширення. Суспільство переконалося в перевагах судового по­рядку оскарження над адміністративним. Цьому сприяють кілька факторів: незалежність судових рішень і підлеглість лише прин­ципу верховенства права та закону; професійна підготовленість суддів у питаннях з’ясування суті правових актів; відсутність ієрархічної залежності й підпорядкованості; гласність і відкритість судового розгляду й участь у ньому заінтересованої особи та ін.

До становлення норми частини другої коментованої статті український законодавець підійшов неодночасно: спочатку досвід напрацьовувався в оскарженні в суді дій посадових і службових осіб, потім колегіальних органів державного управління і нарешті всіх органів, в тому числі і місцевого самоврядування, громад­ських об’єднань, політичних партій тощо. У Конституції цей до­свід сформульований як чіткі правила поведінки особи в разі, коли її права порушені не індивідами.

Оскільки Конституція не дає чіткого переліку дій чи без­діяльності державних органів, як і органів місцевого самоврядуван­ня, службових і посадових осіб, то звідси презумується, що в суді можна оскаржити будь-яке діяння чи рішення таких органів і осіб. У таких ситуаціях, на відміну, скажімо, від цивільно-правових відносин, є своя специфіка. Сторони в процесі займають нерівні відносини, а тому фізична особа, права якої порушені, вимагає більшої уваги та потреб захисту з боку суду. Суд має ретельно ви­вчити рішення чи дії або бездіяльність органів держави чи місце­вого самоврядування, службових чи посадових осіб, щоб виявити, які з них стали причиною порушення таких прав.

Цій меті підпорядкована й процедура розгляд у таких специфіч­них справ (необхідність оперативного розгляду скарг, пільги щодо сплати мита, неможливість застосування процедури дружнього врегулювання та ін.). Здебільшого відповідальність службових і по­садових осіб є дисциплінарною, адміністративною, а у випадках грубого нехтування правами особи — кримінальною. Рішення Кон­ституційного Суду України, прийняте за зверненням громадян щодо офіційного тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції, може мати своїм наслідком визнання певних законів чи їх окремих положень такими, що не відповідають Конституції України, а отже, які втра­чають чинність з дня ухвалення рішення цього суду.

Так, у рішенні в справі за конституційним зверненням грома­дянки Дзюби Галини Павлівни щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України та статті 248² Цивіль­ного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) (справа громадянки Дзюби Г. П. щодо права на оскарження в су­ді неправомірних дій посадової особи) № 6 з-п від 25 листопада 1997 р. зазначено: «частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іно­земець, особа без громадянства, має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дію чи бездіяль­ність будь-якого органу державної влади, органу місцевого само­врядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадя­нина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах не­залежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути вста­новлений інший порядок їх розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня по відношенню до того органу і по­садової особи, що прийняли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність).

Подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду».

В іншій справі (щодо конституційності статті 248³ ЦПК Укра­їни), беручи до уваги частини першу і другу статті 55 Конституції України у взаємозв’язку із частиною другою статті 124 Конститу­ції України, Конституційний Суд України зробив висновок про невідповідність Конституції України, а отже втрату чинності по­ложень ст. 248³ ЦПК України щодо скарг на: «акти, що стосують­ся забезпечення обороноздатності держави, державної безпеки, зовнішньополітичної діяльності держави, збереження державної, військової і службової таємниці», «акти і дії службових осіб, ор­ганів дізнання, попереднього слідства, прокуратури» та ін.

У частині 3 ст. 55 Конституції України вперше в українському законодавстві передбачена така форма захисту прав людини, як звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який здійснює на постійній основі парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції. Метою такого контролю, окрім захисту, до­держання та поваги до прав і свобод людини, є запобігання їх порушенню, сприяння поновленню таких прав і сприяння при­ведення законодавства України щодо прав і свобод у відповідність до Конституції України і міжнародних стандартів, розвиток спів­робітництва в цій галузі, запобігання дискримінації, інформуван­ня населення України про стан захисту таких прав у державі за відповідний період та ін.

Уповноваженому надані надзвичайно широкі права щодо за­хисту прав і свобод людини (ст. 13 Закону України «Про Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини»), з ним у разі його звернення зобов’язані співпрацювати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форми влас­ності, посадові та службові особи. Виходячи зі статусу Уповно­важеного, широкого кола його повноважень і можливості га­рантії забезпечення прав і свобод людини, законодавець цілком логічно спростив і захистив порядок звернення до нього індивідів (всіх осіб незалежно від належності до громадянства України). Зокрема, кожен може без обмежень і перешкод звернутися в по­рядку, передбаченому чинним законодавством, до Уповноваже­ного. Закон забороняє привілеї чи обмеження за ознаками раси, кольору шкіри, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками при зверненні до Уповноваже­ного. Особам, які позбавлені волі, надано право письмово звер­нутися до Уповноваженого чи його представників. При цьому забороняються обмеження на таке листування, а саме звернення має бути відправлене Уповноваженому не пізніше 24 годин. Ко­респонденція Уповноваженому чи його представникам від затри­маних, осіб під арештом чи під вартою, з місць позбавлення волі та місць примусового тримання чи лікування, від інших громадян України, іноземців чи осіб без громадянства незалежно від місця їх перебування не підлягає ніяким видам цензури чи перевірок. Особи, які порушують такі заборони, притягуються до відпові­дальності згідно із законом.

Система захисту прав і свобод людини в Україні, передбачена ч. 4 ст. 55 Конституції, визначає два рівні такого захисту: націо­нальний і міжнародний. Тут важливо з’ясувати два компоненти, що складають зміст ч. 4 ст. 55: 1) право після використання всіх національних засобів правового захисту, 2) звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Оскільки в міжнародному праві, за яким функціонують такі органи і установи, діє правило не розглядати заяви, які за своєю суттю є ідентичними до заяв, що були подані на розгляд до іншого міжнародного органу розслідування чи врегулювання, і якщо вони не містять нових фактів у справі, то слушним може бути питання: які такі міжнародні органи й установи існують сьогодні. Не менш важливим є з’ясування положення: що нале­жить до «всіх національних засобів правового захисту»?

Сучасне міжнародне судочинство умовно можна поділити на дві групи: 1) міжнародні судові установи і 2) квазі-судові органи і установи з правом контролю за виконанням норм чи врегулю­вання спорів.

До першої групи можна віднести: суди загальної юрисдикції (два) і суди спеціальної юрисдикції (з морського права, з кримі­нального і гуманітарного права — окрім Міжнародного Кримі­нального Суду міжнародні трибунали: по колишній Югославії, по Руанді, спеціальний суд по Сьєрра-Леоне, по Кампучії, по Лівану, псевдо міжнародна кримінальна юстиція по Іраку та ін., з торгів­лі, комерції та інвестицій, з прав людини — по одному в Європі, Африці і Америці, з регіональної економічної інтеграції — чотири суди в Європі, два в Африці, два на Близькому Сході — арабські країни, і один у Латинській Америці. До квазі-судових органів і установ з правом контролю за виконанням норм чи врегулюван­ням спорів, що діють на постійній основі, слід віднести: 11 універ­сальних і регіональних міжнародних адміністративних трибуналів, три інспекційні комітети, 14 універсальних і регіональних органів і установ з питань прав людини, один орган контролю за недотри­манням міжнародних зобов’язань (за Монреальським протоколом діє з 1990 р.), сім постійних арбітражних трибуналів і комісій по примиренню, два органи з міжнародних претензій і компенсацій.

Норма вичерпання всіх національних засобів правового за­хисту визначає: рамки, в яких держава погодилась нести відпо­відальність перед міжнародним органом чи установою; момент, з якого може наступити відповідальність держави перед такими органами та установами; вичерпання лише ефективних засобів, які здатні надати достатнє відшкодування, виправити становище, що склалося, попередити та виправити порушення прав; викорис­тання лише доступних особі засобів правового захисту чи тих, які давали їй шанс добитися розгляду всієї її заяви по суті; необхідність звернення у відповідний національний суд згідно з формальними вимогами і термінами, визначеними законодавством; мету вичер­пання — надати можливість державі попередити й вирішити заяв­лене проти неї до передачі справи в міжнародний орган чи устано­ву; використання лише тих засобів захисту, які мають відношення до порушення, що складає предмет скарги, та ін.

Крім того, слід мати на увазі, що: право вичерпання всіх за­собів правового захисту не є абсолютним і не застосовується авто­матично, необхідно брати до уваги конкретні обставини справи; правило вимагає гнучкого підходу до справи, без формалізму — слід брати до уваги не лише формальні правові засоби захисту, але й обставини, в яких вони діють, загальний правовий і політичний контекст, в якому вони застосовуються, і обставини життя заяв­ника — чи зробив він все, що розумно від нього (неї) очікувалось, щоб вичерпати такі засоби; можуть бути особливі обставини, які

позбавляють чи позбавили заявника обов’язку вичерпання, як наприклад, адміністративна практика, що показала використан­ня правових засобів захисту марними; засоби правового захисту, неспроможні вирішити справу в необхідний час, не є ефективни­ми; не є ефективними теоретично обґрунтовані, а практично не­достатні правові засоби захисту, та ін.

Частина 5 ст. 55 Конституції надає право кожному захищати свої права і свободи всіма засобами, які не заборонені законом. За змістом статті до таких можна віднести: 1) ті, які визначені в Конституції України (статті 29, 32, 34, 36, 39—42, 44, 55, 59, 60, 62, 63 та ін.), що надають особі право: використовувати всі види оскарження; звернутися до суду, органів державної влади, місце­вого самоврядування, до громадськості та ін.; використати засоби масової інформації, створити комітет на свій захист, поширювати інформацію; організувати громадську організацію, об’єднуватись у політичну партію для захисту своїх прав і задоволення інтересів; збиратись мирно на збори, мітинги, походи і демонстрації, брати участь у страйках, пікетуваннях та ін.; 2) ті, які визначені законо­давством (кримінальне право визнає право необхідної оборони та право на крайню необхідність, інші закони передбачають право володіти зброєю і можливість її застосування для самооборони та захисту власності в межах необхідної оборони і самооборони (застосування зброї обмежується щодо жінок, неповнолітніх, осіб з явними ознаками інвалідності та ін.); 3) ті, які випливають з між­народних стандартів поведінки особи по захисту своїх прав на основі міжнародних договорів, належним чином ратифікованих Верховною Радою України, та ін.