Стаття 32. Ніхто не може зазнавати втручання в його осо­бисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поши­рення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, еконо­мічного добробуту та прав людини.

Кожний громадянин має право знайомитися в органах держав­ної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організа­ціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захище­ною законом таємницею.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вима­гати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодуван­ня матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Повага до кожної людини як до особистості має стати нормою повсякденного життя в Україні, а людина має бути єдиною абсо­лютною цінністю першого порядку, стосовно якої визначаються всі інші цінності. У будь-якому суспільстві права людини є чи не найважливішим інструментом, за допомогою якого регулюється правовий статус особи, визначаються способи і засоби впливу на неї, межі втручання в особисту сферу, встановлюються юридичні гарантії реалізації та захисту прав і свобод.

Особисте життя кожної людини гармонійно взаємодіє з її суспільним життям. У цьому обидві форми соціального існування людини неподільні й рівнозначні. Проте найбільш вразливим для можливих втручань є особисте життя фізичної особи. Конститу­ційна норма закріплює неприпустимість втручання в особисте та сімейне життя фізичної особи. Винятки визначаються безпосе­редньо Конституцією України.

Розгалужену систему норм, спрямованих як на регулювання, так і охорону та захист особистих немайнових прав фізичної осо­би, містить Цивільний кодекс України, де цим питанням при­свячена Книга друга. Саме в ЦКУ (зокрема, у ст. ЗОЇ) закріплені численні гарантії недоторканності особистого життя — фізична особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайом­лення з ним інших осіб; фізична особа має право на збереження у таємниці свого особистого життя; обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, якщо вони містять ознаки правопорушення, що під­тверджено рішенням суду.

Потреба в особистому житті перебуває за межами права, але право виражає, закріплює цю потребу та забезпечує її задоволен­ня. Воно лише в найзагальніших рисах впливає на характер вза­ємовідносин між людьми у сфері особистого життя, оскільки ці відносини регулюються перш за все нормами моралі. Вся сфера сімейного життя, дружніх та інших особистих стосунків охоплю­ється поняттям особистого життя. Право на особисте життя озна­чає надану людині й гарантовану державою можливість контролю­вати інформацію про самого себе, не допускати розголошення відомостей особистого, інтимного характеру. Право людини на особисте життя — це також можливість її безперешкодного спіл­кування з іншими людьми.

Право на особисте життя включає в себе не тільки забезпе­чення його недоторканності, але й забезпечення таємниць цього життя.

Інформаційна сфера соціального буття тісно пов’язана з осо­бистим життям кожної людини. Інформація віднесена ст. 200 ЦКУ до нематеріальних благ, які є об’єктами цивільних прав і обов’язків. Хоча ст. 34 Конституції гарантує право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію, такі можливості об­межуються щодо збирання, зберігання, використання та поши­рення конфіденційної інформації про особу. Такі дії не допуска­ються без згоди особи, інформація про яку збирається.

Ці конституційні положення деталізовані в ЦКУ (ст. 302), а також в інших законодавчих актах, зокрема в Законі України «Про інформацію».

Відповідно до ст. 23 Закону України «Про інформацію» по­няттям «інформації про особу» охоплюються документовані або публічно оголошені відомості про особу, які включають дані про національність, освіту, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адресу, дату і місце народження. Дані про особу належать до конфіденційної інформації (тобто до інформації, яка має об­межений доступ). Фізична особа з будь-яких мотивів може об­межувати доступ до такої інформації. Виняток встановлений для випадків, які пов’язані з реалізацією інтересів національної без­пеки, економічного добробуту та прав людини.

Законодавство України про інформацію визначає серед га­рантій, що забезпечують конституційні права громадян у сфері поширення особистої інформації, такі:

— обов’язок державних органів та їх посадових осіб вживати всіх необхідних заходів щодо запобігання несанкціонованому до­ступу до інформації про фізичну особу;

— заборона доступу сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами та їх посадовими особами;

— заборона зберігання інформації про особу довше, ніж це необхідно для законно встановленої мети;

— вимога про максимальне обмеження необхідної кількості даних про фізичну особу, яку можна одержати законним шляхом, а також можливість їх використовувати лише для законно вста­новленої мети.

Крім того, органи державної влади, органи місцевого само­врядування, а також організації, інформаційні системи яких вмі­щують інформацію про фізичних осіб, зобов’язані надавати їх безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосу­ється. Винятки з цього правила встановлюються, зокрема, Зако­ном України «Про державну таємницю», основами законодавства про охорону здоров’я, іншими законодавчими актами.

У тісному зв’язку з правом на особисте життя та його таємни­цю знаходяться права на особисті папери (статті 303—305 ЦКУ) та на таємницю кореспонденції (ст. 305 ЦКУ). Право на недотор­канність особистої документації є невід’ємною складовою забез­печення особистого статусу громадянина.

Кожна фізична особа має право на захист своїх особистих не- майнових прав, у тому числі права на невтручання в особисте і сі­мейне життя від будь-яких протиправних посягань інших осіб.

Стаття 274 ЦКУ передбачає, що захист особистих немайнових прав може здійснюватися способами, передбаченими для захисту будь-яких порушених цивільних прав, а також іншими способами відповідно до особливостей саме особистих немайнових прав.

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено вна­слідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Якщо поширення такої недостовірної інформації здійснено у друкованих або інших засобах масової інформації, особа вправі вимагати спростування недостовірної інформації у тому ж засобі інформації. Слід особливо підкреслити, що спрос­тування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила, вирішальним є самий факт недо- стовірності інформації.

Статті 277—279 ЦКУ містять детальну регламентацію умов, порядку і правових наслідків спростування недостовірної інфор­мації. Окрім зазначених можливостей для особи, чиї права по­рушені поширенням недостовірної інформації, передбачено пра­во на відшкодування завданої майнової та (або) моральної шкоди (ст. 280 ЦКУ).

Під майновою шкодою розуміють збитки, які завдані особі в разі порушення її цивільних прав. Згідно зі ст. 22 ЦКУ до збитків належать:

1) втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошко­дженням речі, а також витрати, які особа понесла або мусить понести для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Збитки відшкодовуються за загальним правилом у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкоду­вання у меншому або більшому розмірі.

Поняття та ознаки моральної шкоди, а також умови і спосіб її відшкодування визначаються ст. 23 ЦКУ, яка, зокрема, перед­бачає, що моральна шкода може полягати в тому числі, у душев­них стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з проти­правною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів, у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної чи юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Відшкодування мо­ральної шкоди здійснюється незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язане з розміром цього від­шкодування.