Стаття 3. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, не­доторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спря­мованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод люди­ни є головним обов’язком держави.

Коментована стаття — перша зі статей Основного Закону, спеціально присвячених людині. З неї розпочинається виклад офіційно проголошеної Українською державою та закладеної у Конституцію філософії прав людини. Ця стаття, можна сказати, «задає тон» усім наступним конституційним приписам, котрі відо­бражають реальне або ж бажане становище людини в українсько­му суспільстві, регулюють її відносини з державою, спрямовують державну політику. Одним словом, це базисна стаття, яка харак­теризує самі підвалини того суспільного й державного ладу, що закріплюється Конституцією. Вона є нормативно-юридичним фундаментом гуманістичного спрямування розвитку суспільного і державного життя в Україні.

Отже, «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недотор­канність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Наведене положення стисло відтворює зміст концеп­туальних засад преамбули Загальної декларації прав людини, чим власне і має обумовлюватись відповідність приписів Конституції України міжнародним стандартам прав людини. Серед цих засад слід відзначити, зокрема, «віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості», а також «визнання гідності, при­таманної всім членам людської сім’ї, та рівних і невід’ємних їхніх прав». Наведені постулати відображені й у преамбулах Міжнарод­ного пакту про громадянські і політичні права та Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права.

Принципово важливим є визнання людини соціальною цінністю: адже це означає, що людина є цінністю не тільки сама для себе, а й для всього суспільства, для соціуму. Причому оскіль­ки ця цінність — найвища, то жодне інше явище не може поціно­вуватись суспільством вище, аніж людина, не може, так би мови­ти, перевершити її цінність.

Це, на перший погляд, суто філософське положення може набувати і значного практичного резонансу у випадку, умовно кажучи, конкуренції цінностей: воно дає відповідну орієнтацію державі, тим чи іншим осередкам суспільства, громадським орга­нізаціям, іншим суб’єктам (у тому числі й фізичним особам) при розв’язанні ціннісних колізій: не існує такої цінності, заради якої можна було б пожертвувати людиною.

Загальне призначення коментованого твердження полягає ще й у тому, що воно має служити перепоною, бар’єром всевладдю держави, сваволі її органів щодо людини, має перешкоджати ви­никненню такої ситуації, за якої людина була б лише маріонеткою держави, «гвинтиком» державного механізму

Не випадковим є й те, що, крім самої людини, у коментовано­му приписі згадано також такі її атрибути, властивості, як життя і здоров’я, недоторканність і безпека. Адже саме вони також є пер­винною, вихідною передумовою існування та життєдіяльності кожного з нас. Включивши й їх до найвищих соціальних цінностей, Конституція у такий спосіб начебто ієрархізує потреби людини, а тим самим — і її права та свободи, які цими потребами зумовлю­ються та покликані забезпечувати задоволення останніх. Тому, навіть погоджуючись із широко визнаним нині положенням про те, що всі основні права людини є взаємозалежними, взаємо­пов’язаними і неподільними, не можна заперечувати того, що в першу чергу мають бути забезпечені все ж таки її права на життя і здоров’я, недоторканність і безпеку, тобто забезпечене саме фі­зичне існування людини, котре є матеріальною основою та пере­думовою здійснення будь-яких інших її прав. Це відображено й в одній із запропонованих у вітчизняній літературі класифікацій прав людини, згідно з якою в окремий, причому в перший, вид людських прав виділено так звані фізичні (життєві, вітальні) права.

Саме на такий рівень піднесено у коментованому положенні також честь та гідність людини, оскільки йдеться про людину як про істоту біосоціальну, а не про вид суто біологічних істот.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спря­мованість діяльності держави. Призначення цього положення — визначити основний соціальний вектор у взаємовідносинах між людиною й Українською державою. Такий вектор нині в Україні відображається формулою «від людини — до держави» (а не на­впаки, що було властиве тоталітаризованому політичному режиму, який існував у країні раніше). Отже, це положення має антитота- літарну спрямованість і є гуманістичною засадою діяльності дер­жави. З нього випливає, що держава не всевладна щодо людини; у своїй діяльності вона має бути обмежена правами та свободами людини. У цій підпорядкованості держави людині (її правам) якраз і реалізується верховенство права — суспільний стан, утвер­дженню якого спеціально присвячена одна з наступних статей Конституції.

У коментованому положенні зазначено три чинники, які ма­ють визначати пріоритети у діяльності держави. Тому належне розуміння змісту (сутності) кожного з них є дуже важливим. Від­повідні поняття можна визначити у стислому вигляді таким чином.

Права і свободи людини — це певні можливості людини, необ­хідні для задоволення біологічних та соціальних потреб її нор­мального існування та розвитку в конкретно-історичному соціу­мі, котрі об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і забезпечені соціальними обов’язками інших суб’єктів. Відмінність між правами і свободами людини є не абсолютною, а відносною. І поняття прав людини, і поняття її свобод відобра­жають людські можливості. У цьому — принципова спільність цих понять. Та все ж права і свободи людини не є цілком тотожними явищами: вони розрізняються головним чином за шляхами, за­собами їх здійснення та забезпечення. Права людини можуть бути здійснені, зазвичай, за наявності певних юридичних засобів, «механізмів» (наприклад, права на працю, на освіту, на соціальне забезпечення неможливо реалізувати, якщо державою не встанов­лено відповідної юридичної процедури). А свободи людини у ба­гатьох випадках можуть здійснюватись і без такого втручання держави: її місія щодо них полягає в охороні, дотриманні і захисті відповідних можливостей (наприклад, свободи слова, сповідуван­ня будь-якого віровчення, вибору місця проживання).

Гарантії прав і свобод людини — це такі явища, які сприяють здійсненню прав і свобод людини, забезпечують їх охорону та за­хист.

Гарантії прав і свобод людини поділяють на загальносоціаль- ні й, умовно кажучи, спеціальні. До перших належать насамперед явища економічні (розвинута ринкова економіка суспільства, різноманітні форми власності на засоби виробництва, у тому числі приватна власність в її індивідуальній та колективній фор­мах, високий рівень продуктивності праці тощо); політичні (де­мократичний соціальний устрій, плюралістична, відкрита полі­тична система, наявність розгалуженої мережі громадських об’єднань, у тому числі політичних партій, через які «прослухо- вуються» та узгоджуються інтереси різних осередків суспільства, демократична виборча система та ін.); духовно-ідеологічні (ідео­логічний плюралізм, відсутність «одержавлення» будь-якої з іде­ологій, поширеність загальнолюдських ідеалів). До другої ж групи гарантій прав і свобод людини належать встановлені державою юридичні норми, спеціально спрямовані на забезпечення прав і свобод (чимало таких норм закріплено саме в Конституції Укра­їни), а також практична діяльність з їх використання і застосуван­ня та її об’єктивовані результати (у тому числі правозастосуваль- ні акти відповідних органів держави).

Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Це положення конкретизує прокоментовану вище конституційну настанову щодо зумовленості діяльності держави правами і сво­бодами людини. Розрізняють два види відповідальності держави перед людиною (вони отримали відповідно назви позитивна і не­гативна).

Позитивна відповідальність полягає в тому, що держава має формувати різноманітні умови, необхідні для здійснення прав і свобод людини. Така відповідальність, отже, покликана сприяти правоздійсненню, полегшувати його. Позитивна відповідальність держави відображена у тих конституційних приписах, в яких за­фіксовано, що держава «гарантує» права і свободи людини (на­приклад, ч.

Негативна ж відповідальність держави полягає в її зобов’я­заннях відшкодовувати ті чи інші збитки (матеріальні, моральні), спричинені порушенням прав і свобод людини внаслідок дій (без­діяльності) державних органів, службових чи посадових осіб. Можливість такої відповідальності передбачена у ч. 5 ст. 41, ст. 56, ч. 4 ст. 62, ч. З ст. 152 Конституції.

Позитивна і негативна відповідальність держави за стан прав людини може бути не тільки внутрішньодержавною, але й існу­вати на міжнародному рівні (як відповідальність міжнародно- правова, зовнішньополітична).

Практичне значення коментованого припису полягає, зо­крема, у тому, що він може використовуватися громадянами, їх­німи об’єднаннями як загальна підстава для критики держави, для висунення претензій до державної політики у галузі прав людини, для скарг до міжнародних інстанцій стосовно недотримання дер­жавою таких прав, на відсутність чи недостатність їхніх гарантій тощо.

Водночас слід наголосити, що у стосунках «людина — дер­жава» відповідальність має взаємний характер: це взаємна від­повідальність (людина, а особливо громадянин, також відповідає перед державою, і це прямо закріплено у Конституції України (ст. 65, 67, 68).

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Тут потребують роз’яснення два поняття: «утвердження» і «забезпечення» (прав і свобод людини), які не є тотожними. Утвердження прав і свобод людини — це їх визнання державою. Воно може здійснюватись різними шляхами та засо­бами: виголошенням у деклараціях, заявах, закріпленням прав людини у Конституції, інших законах; участю у підготовці і прий­нятті міжнародних документів щодо прав людини, приєднанням до відповідних міжнародних договорів, їх ратифікацією тощо.

Оскільки означена діяльність визнана обов’язком держави, то суб’єктом, який уповноважений вимагати його виконання, є кожна людина; а втім — не лише вона: ними можуть виступати й об’єднання громадян всередині держави, й певні міждержавні організації (якщо Україна є їх членом, приєдналась до їхніх актів), а також громадські правозахисні структури (як національні, так і міжнародні).

В Україні реалізація такого обов’язку поки що є недостатньою, не завжди ефективною. Однак можна сподіватись, що коменто­ване конституційне положення слугуватиме імпульсом для більш повного його виконання.

Оскільки, як відомо, основні напрями діяльності держави є її функціями, то можна зробити висновок, що такий напрям діяль­ності сучасної України, як утвердження та забезпечення прав і свобод людини, є її головною функцією. Цим визначається від­повідна ієрархія, пріоритетність у напрямах діяльності (функціях) держави. Загалом же ст. З Основного Закону відображає й кон­кретизує одну із визначальних сутнісних характеристик «соціаль­ності» України, котру було задекларовано в її Конституції (ст. 1).