Стаття 4. В Україні існує єдине громадянство. Підстави на­буття і припинення громадянства України визначаються зако­ном.

Громадянство України — це «правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках» (ст. 1 Закону України «Про громадянство»). Однак зазначене визначення потребує уточнення, оскільки між інозем­цями та особами без громадянства (біпатридами), які на законних підставах перебувають на території України, з одного боку, і дер­жавою — з другого, також існує правовий зв’язок, що так само знаходить свій вияв у взаємних правах і обов’язках.

Особа є громадянином не у зв’язку з проживанням на терито­рії держави, не у зв’язку з поширенням на неї державної влади чи визнання за нею певного набору прав та обов’язків, оскільки всі ці ознаки є характерними певного мірою і для іноземців чи осіб без громадянства. Головне полягає у тому, що громадяни володіють правами і свободами у повному обсязі, на них поширюються обов’язки у повному обсязі, держава зобов’язана охороняти грома­дян, їх права і свободи як на території держави, так і поза її межами, а влада держави поширюється на громадянина як на території дер­жави, так і поза її межами. У свою чергу громадянин має право розраховувати на захист та піклування з боку держави не лише в межах її території, але й під час перебування чи проживання за кордоном (у тому числі у нейтральних водах). А от захист іноземців та осіб без громадянства українська держава здійснює лише до того часу, доки вони перебувають на території України.

Інститут громадянства як сукупність правових норм визначає: по-перше, коло осіб, за якими визнаються у повному обсязі основ­ні права і свободи, на яких у повному обсязі поширюється зако­нодавство, державна влада та юрисдикція держави як на її тери­торії, так і поза її межами; по-друге, відносини, що виникають у зв’язку з набуттям та припиненням громадянства; по-третє, від­мінності у правовому статусі громадян держави, з одного боку, та іноземців і осіб без громадянства — з другого.

Громадянство слід відрізняти від підданства, яке означає пра­вовий зв’язок особи з державою, що має монархічну форму прав­ління.

Україна визнає існування лише єдиного громадянства. Це означає, по-перше, що громадянин України не може мати грома­дянства іншої держави (чи кількох інших держав), і, по-друге, окремі адміністративно-територіальні одиниці (у тому числі Авто­номна Республіка Крим чи будь-яка область) не можуть мати свого громадянства.

Якщо ж громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або кількох держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України (п. 1 ст. 2 Закону України «Про громадянство України»), Це означає, що держава не бере до уваги наявність у такої особи громадянства (чи підданства) іншої держави і ставиться до неї як до свого громадя­нина, визнаючи за ним відповідні права та покладаючи при цьому на нього відповідні обов’язки. Разом з тим, якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави, тоді виникає підстава для втрати ним українського громадянства. Однак припинення громадянства України у такому випадку настає не автоматично, а лише після видання відповідного указу Президента України.

Набуття громадянства іншої держави буде вважатися добро­вільним лише тоді, коли, по-перше, волевиявлення особи щодо набуття громадянства тієї держави насправді було вільним, по- друге, таке волевиявлення набуло форми письмової заяви чи клопотання, по-третє, особа добровільно отримала документ, що засвідчує набуття іноземного громадянства.

Не можуть вважатися добровільним набуттям іншого грома­дянства такі випадки: а) одночасне набуття дитиною за народжен­ням громадянства України та громадянства іншої держави чи держав; б) набуття дитиною, яка є громадянином України, грома­дянства своїх усиновителів унаслідок усиновлення її іноземцями; в) автоматичне набуття громадянином України іншого громадян­ства внаслідок одруження з іноземцем; г) автоматичне набуття громадянином України, який досяг повноліття, іншого громадян­ства внаслідок застосування законодавства про громадянство іноземної держави, якщо такий громадянин України не отримав документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави.

Якщо ж іноземець набув громадянства України, то у відноси­нах з українською державою він визнається лише громадянином України. При цьому не може братися до уваги те, що можливо й інша держава вважає його своїм громадянином. Особа, яка на­була громадянство України, зобов’язана протягом двох років з моменту реєстрації її громадянином України подати документ про припинення іноземного громадянства. У разі коли така особа, маючи достатні підстави, передбачені законодавством відповідної держави, не може отримати такий документ з незалежних від неї причин, вона має право подати декларацію про відмову від іно­земного громадянства (ч. 5 ст. 8, п. 2 ч. 2 ст. 9, ч. 2 ст. 10 Закону України «Про громадянство України»),

Подвійне громадянство може виникати у зв’язку з невідпо­відністю підходів, покладених в основу законодавства про грома­дянство різних держав (коли, наприклад, набуття громадянства відбувається майже автоматично чи коли не передбачається як необхідна умова набуття нового громадянства вихід з попередньо­го громадянства), або ж на підставі укладеної міждержавної угоди (договору) про подвійне громадянство.

Законодавство більшості країн світу не визнає подвійного громадянства, оскільки це створює значні проблеми на практиці. Подвійне громадянство означає для особи не лише значне роз­ширення прав і свобод, але й суттєве збільшення обсягу обов’язків, виконати які або доволі складно, або ж занадто обтяжливо (на­приклад, сплачувати податки одразу у двох державах у випадку, коли відсутня відповідна міждержавна угода про уникнення по­двійного оподаткування), або й взагалі неможливо (наприклад, одночасно проходити військову службу у збройних силах різних держав).

Саме тому загальною є тенденція до обмеження подвійного громадянства. Конвенція, що врегулювала деякі питання, пов’язані з колізією законів про громадянство від 12 квітня 1930 р. (Гаазька конвенція), виходила з невизнання подвійного громадянства і ре­комендувала ставитись до біпатридів як до осіб, що мають лише одне громадянство. При цьому пропонувалося визначати грома­дянство або за місцем «звичайного чи переважного проживання», або за принципом «ефективного» громадянства, тобто за грома­дянством тієї держави, з якою особа більш тісно пов’язана і де вона реально використовує усі свої права чи переважну більшість з них (ст. 5 Конвенції). ЗО серпня 1961 р. у Нью-Йорку була ухвале­на Конвенція про скорочення безгромадянства. 6 травня 1963 р. держави-члени Ради Європи також підписали Конвенцію про скорочення випадків множинного громадянства та про військову повинність у випадках множинного громадянства. 24 листопада 1977 р. Радою Європи було ухвалено Додатковий протокол до за­значеної Конвенції та внесено до неї поправки.

Разом з тим деякі держави укладають договори, згідно з яки­ми передбачається можливість подвійного громадянства. Консти­туція Російської Федерації (ст. 62) визнає за громадянами право на подвійне громадянство. Водночас відповідно до Федерального закону «Про громадянство РФ» від 31 травня 2002 р. «громадян­ство РФ є єдиним» (ч. 2 ст. 4), а «громадянин РФ, який має також інше громадянство, розглядається Російською Федерацією лише як громадянин РФ, за винятком випадків, передбачених міжна­родним договором чи федеральним законом» (ч. 1 ст. 6). Договір про врегулювання питань подвійного громадянства Російська Федерація уклала лише з Республікою Таджикистан (Договір від 7 вересня 1995 р.).

Поступово змінюється підхід до подвійного громадянства і при розробці багатосторонніх міжнародно-правових документів.

Підстави набуття і припинення громадянства України визна­чаються Законом «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р.

Громадянство України набувається за такими підставами:

1) за народженням (філіація); 2) за територіальним походженням; 3) внаслідок прийняття до громадянства (натуралізація); 4) вна­слідок поновлення у громадянстві (реінтеграція); 5) внаслідок усиновлення; 6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров’я, у дитячий будинок сімейного типу чи прийом­ну сім’ю або передачі на виховання в сім’ю патронатного вихова­теля; 7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; 8) у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; 9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства; 10) за іншими підставами, передбаченими між­народними договорами України (ст. 6 Закону «Про громадянство України»),

Практично кожна із зазначених підстав містить кілька варі­антів (форм) набуття громадянства України залежно від конкрет­них життєвих обставин. Так, наприклад, дитина набуває грома­дянство України за народженням (вказану підставу ще називають філіацією), якщо її батьки є громадянами України (у цьому ви­падку законодавець виходив із так званого «принципу права кро­ві», оскільки при цьому визначальним є той факт, що її батьки є українськими громадянами і не має значення, де саме народи­лася дитина: на території держави чи поза її межами). Так само особа, яка народилася на території України від осіб без громадян­ства, які на законних підставах проживають на території України, набуває громадянства України за народженням (однак при цьому законодавець виходив уже із іншого принципу — так званого «принципу права ґрунту», оскільки визначальним стає той факт, що дитина народилася саме на території України).

Набуття громадянства України за територіальним походженням означає, що особа, а також її неповнолітні діти реєструються гро­мадянами України, якщо вона сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 р. на території, яка згодом стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повно- рідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх наро­дження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Рес­публіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціаліс­тичної Республіки, і є особою без громадянства або іноземцем, який взяв на себе зобов’язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України.

Прийняття іноземців та осіб без громадянства (апатридів) до громадянства України (натуралізація) здійснюється за умови ви­конання таких вимог: 1) визнання і дотримання Конституції України та законів України; 2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов’язання припинити іноземне громадянство (для іноземців); 3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років; 4) отримання дозволу на імміграцію; 5) володіння державною мовою або її розуміння в об­сязі, достатньому для спілкування; 6) наявність законних джерел існування (ст. 9 Закону «Про громадянство України»),

Разом з тим за окремими категоріями осіб Закон «Про грома­дянство України» визнає право на спрощений порядок прийнят­тя до громадянства, тобто можливість набути українське грома­дянство, виконавши при цьому не всі, а лише окремі із зазначених вище шести умов (або вимог). Зокрема, право на спрощений по­рядок прийняття до громадянства визнається: 1) за особами, які мають визначні заслуги перед Україною (на них не поширюється дотримання вимог, передбачених пп. 3—6); 2) за особами, при­йняття яких до громадянства України становить державний інтер­ес для України (на них так само не поширюється виконання вимог, передбачених пп. 3—6); 3) за іноземцями та особами без грома­дянства, які перебувають у шлюбі з громадянином України понад два роки або перебували понад два роки у шлюбі з громадянином України, який припинився внаслідок смерті (на них не поширю­ється дотримання вимоги, вміщеної у п. 3); 4) за біженцями та особами, яким надано притулок в Україні (на них не поширюєть­ся дотримання вимог, передбачених пп. З, 4, 6); 5) за особами, які в’їхали до України особами без громадянства (на них поширю­ються всі умови, але їм достатньо безперервно прожити на за­конних підставах на території України протягом останніх не п’яти, а лише трьох років); 6) за особами, які мають фізичні вади (сліпі, глухі, німі) (на них не поширюється дотримання вимоги щодо володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньо­му для спілкування); 7) за дитиною, яка проживає в Україні і один із батьків якої або інша особа, яка є її законним представником, має дозвіл на імміграцію (їм не потрібно дотримуватися вимог, що містяться у пи. 1, 3-6). Окрім того, з деякими державами Україна уклала міжнародні угоди про спрощений порядок набуття та при­пинення громадянства (зокрема, з Білоруссю, Грузією, Казахста­ном, Киргизією, Таджикистаном).

Попри доволі демократичний характер українського законо­давства про громадянство, існує певна категорія осіб, які не можуть набути українського громадянства шляхом натуралізації. До гро­мадянства України не приймається особа, яка: 1) вчинила злочин проти людства (статті 436—447 Кримінального кодексу України) чи здійснювала геноцид (ст. 422 Кримінального кодексу України);

2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (до погашення або зняття судимос­ті); 3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано за­конодавством України тяжким або особливо тяжким злочином.

Право на поновлення у громадянстві України (реінтеграцію) визнається за тими особами, які раніше перебували у громадянстві України, але за певних обставин його припинили. Якщо особа, яка припинила громадянство України, є особою без громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, то вона реєструється громадянином України, незалежно від того, про­живає вона постійно в Україні чи за кордоном, але лише за умови відсутності обставин, що не допускають прийняття до громадян­ства України. Особа, яка після припинення громадянства України набула іноземне громадянство або кілька іноземних громадянств, повернулася в Україну на постійне проживання і подала заяву про поновлення у громадянстві України та взяла на себе зобов’язання припинити іноземне громадянство, реєструється громадянином України. У громадянстві не поновлюються особи, які втратили громадянство України у зв’язку з набуттям його внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих до­кументів, приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянство України.

У Законі «Про громадянство України» визначаються також особливості набуття дітьми громадянства України у результаті усиновлення (ст. 11), внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров’я, у дитячий будинок сімейного типу чи прийом­ну сім’ю або передачі на виховання в сім’ю патронажного вихо­вателя (ст. 12), у зв’язку з перебуванням у громадянстві України її батьків чи одного з них (ст. 14), у результаті визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материн­ства (ст. 15). Набуття громадянства України дітьми віком від 14 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.

Міжнародними договорами України можуть бути передбачені й інші підстави набуття громадянства. Як свідчить світова практи­ка, необхідність встановлення таких підстав виникала: при об’єд­нанні двох і більше держав в одну; при розпаді держави на кілька держав; при укладанні мирних договорів, угод з питань репатріації, спеціальних угод з територіальних питань, які пов’язані з переходом частини території від однієї держави до іншої, обміну окремими частинами територій, продажу частини території.

У разі територіальних змін можливі оптація і трансферт. Опта­ція — це добровільний вибір особою громадянства шляхом по­дання індивідуальної заяви у разі зміни державної приналежності певної території (особа може протягом певного строку обирати між громадянством держави, якій раніше належала ця територія, та громадянством держави, до якої ця територія переходить). Трансферт — це така зміна громадянства, коли разом з переходом території автоматично змінюється громадянство певних категорій осіб незалежно від згоди чи незгоди населення тієї території, яка переходить під юрисдикцію іншої держави.

1 березня 2007 р. між Україною та Грузією укладена Угода про спрощений порядок набуття та припинення громадянства грома­дянами Грузії, які постійно проживають в Україні, та громадянами України, які постійно проживають в Грузії, та попередження ви­падків безгромадянства та подвійного громадянства. Відповідно до ст. 1 зазначеної Угоди Сторони домовилися про спрощений порядок набуття та припинення громадянства «за наявності таких умов: а) якщо заявник постійно на законних підставах проживає на території Сторони, громадянство якої набувається, незалежно від строку проживання; б) якщо заявник або хоча б один з його батьків (усиновлювачів), дід чи баба народилися або постійно на законних підставах проживали на території Сторони, громадян­ство якої набувається, або за наявності в заявника хоча б одного з близьких родичів: чоловіка (дружини), одного з батьків (усинов­лювачів), дитини (у тому числі усиновленої), сестри, брата, діда

чи баби, онука (онуки), — які постійно проживають на законних підставах на території Сторони, громадянство якої набувається, і є її громадянами».

Підставами припинення громадянства України визнаються: 1) вихід з громадянства України; 2) втрата громадянства України;

3) підстави, передбачені міжнародними договорами України (ст. 17 Закону «Про громадянство України»), Змістовна характе­ристика підстав припинення громадянства України подається у коментарі до ст. 25 Конституції України.