Стаття 27. Кожна людина має невід’ємне право на життя.
Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави — захищати життя людини.
Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.
Право на життя належить до невід’ємних, основоположних прав людини. Воно закріплене в усіх найважливіших міжнародних договорах про права людини і ст. 27 Конституції України відповідає цим міжнародно-правовим документам. Розуміння права на життя за Конституцією України можливо виключно в контексті принаймні двох її статей — 3 і 27, де ст. З формує основоположний ціннісний підхід української держави до людина, її життя і здоров’я як до «найвищої соціальної цінності» в Україні, а в ст. 27 закріплено загальний зміст особистого права на життя. З огляду на ч. 1 ст. 22 Конституції України, яка встановлює, що «права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними», та беручи до уваги частину 1 ст. 9 Конституції України, зміст конституційного права на життя слід розуміти також з врахуванням Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. З Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Протоколу 6 до цієї Конвенції та інших міжнародних договорів України про права людини.
Суб’єктом права на життя є людина, незалежно від того, чи є вона громадянином України. З огляду на ст. 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод Україна зобов’язана забезпечити право на життя, як і решту конвенційних прав людини, щодо всіх людей, що перебувають під юрисдикцією держави. Саме так і слід розуміти просторову дію ст. 27 Конституції України. Але ні в українському, ні в міжнародному праві не існує єдиного визначення людини. Згідно із законодавством України людина з’являється в момент народження та зникає після її смерті. Це означає, що українське законодавство не розглядає ненароджену істоту як людину, хоча і може визнавати у випадках, встановлених законом, інтереси «зачатої, але ще не народженої дитини» (ч.
2 ст. 25 ЦК України). Такий підхід збігається з нормами міжнародних договорів України про права людини, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.Право на життя містить такі складові: невід’ємність права людини на життя, заборона свавільного позбавлення життя, право захищати своє життя та життя інших людей від протиправних посягань. Визнається право особи позбавити життя іншу людину внаслідок неминучої потреби застосувати силу у випадках, визначених законом.
Головним у статті 27 є проголошення невід’ємності права на життя, яке належить кожній людини, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних переконань, громадянства тощо. Невід’ємність права на життя слід розглядати як наслідок природності цього права. Ніхто, у тому числи Конституція, не наділяють людину правом на життя. Конституція України визнає, що людина має це право в силу лише того факту, що вона є людиною.
Обов’язок захищати життя людини, а отже, й забезпечувати право на життя, покладене Конституцією України на державу. Стаття 27 сформульована передусім саме як безпосередній обов’язок держави (ч. 2 ст. 27). Тому відповідно до Конституції України українська держава приймає на себе певні обов’язки щодо захисту життя людини. Такими обов’язками слід передусім вважати: встановлення юридичної (кримінальної) відповідальності за протиправне посягання на життя людини та протиправне позбавлення її життя; заборону позбавляти будь-яку особу життя свавільно; заборону екстрадиції особи в державу, в якій до неї може бути застосована смертна кара; заборону вислання особи в державу, в якій буде існувати загроза її життю; запровадження організаційно-правових засобів захисту права на життя, зокрема за умов, коли існує висока вірогідність абсолютної загрози життю людини; запровадження правових гарантій захисту особи, яка захищає своє життя і здоров’я чи життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.
Реалізація цих обов’язків призвела до прийняття в українському законодавстві цілої низки правових норм, які повинні забезпечувати найбільш повне дотримання права на життя.
Так, КК України визнає злочинними різні види умисного чи необережного позбавлення життя та запроваджує поняття необхідної оборони та крайньої необхідності. Відповідно до зобов’язань за Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод (надано згоду на обов’язковість Верховною Радою України 14 липня 1997 р), Україна не має права здійснювати екстрадицію в держави, в яких може бути застосована до цих осіб смертна кара. В Україні визнається заборона висилати або примусово повертати будь-яку особу в державу, в якій існуватиме загроза її життю. Це випливає із закріпленого в ч. 2 ст. 26 Конституції України права на притулок. Надання статусу біженця згідно із Законом України «Про біженців» відбувається в разі, якщо особа, яка звернулася за наданням статусу біженця, внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (ч.І ст.1). Конституція України та Закон України «Про надзвичайний стан» не містять положень про можливість будь-яких обмежень права на життя в умовах надзвичайного стану, а отже, виключають такі обмеження.Обов’язок української держави забезпечити право на життя и таким чином захистити життя людини слід розглядати як одночасно її позитивний та негативний конституційний обов’язок. Позитивний обов’язок полягає у зобов’язанні Верховної Ради України (як органу законодавчої влади) та інших органів української держави (уповноважених на прийняття підзаконних актів законодавства) виконати конституційний припис про створення законодавства, яке б забезпечувало дотримання в Україні конституційного права на життя.
Така діяльність є абсолютно необхідною з огляду на складність цього права та розвиток у світі уявлень про його зміст. Ця діяльність стосується також повноцінної національної імплементації актів динамічного тлумачення міжнародними органами міжнародних договорів України про права людини, згоду на обов’язковість надано Верховною Радою України.Негативний обов’язок української держави щодо конституційного права людини на життя полягає у зобов’язанні створити належні організаційні, кадрові, фінансові та інші умови, щоб забезпечити практичне виконання відповідного законодавства. Нездатність чи небажання держави це зробити буде свідчити про порушення норми Конституції, наприклад, зухвале зволікання у проведенні необхідних слідчих дій у справі про вбивство або відмова суддів застосовувати рішення Європейського суду з прав людини щодо захисту права на життя, коли для цього є підстави.
Україна ратифікувала Протокол №6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо скасування смертної кари та відмовилась від смертної кари як способу кримінального покарання. У чинному Кримінальному кодексі України смертна кара вилучена з видів покарань.
Право на життя не належить до абсолютних, тобто не існує абсолютної, нічим не обмеженої заборони позбавляти людину життя. Згідно з ч. 2 ст. 27 Конституції України «ніхто не може бути свавільно позбавлений життя». В окремих випадках людину може бути позбавлено життя внаслідок неминучої потреби застосувати силу. Але такі випадки, оскільки вони обмежують конституційне право людини, повинні бути встановлені виключно законами України (и. 1 ст. 92 Конституції України). Крім того, на випадки неминучої потреби застосувати сили вказують міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України: «а) при захисті будь-якої людини від незаконного насильства; Ь) при здійсненні законного арешту або при запобіганні втечі людини, що законно перебуває під вартою; с) у діях, законно вчинених з метою придушення бунту або заколоту» (ст.
2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод).Позбавлення життя при захисті будь-якої людини від незаконного насильства може мати місце або в разі захисту від незаконного насильства власного життя, або в разі захисту від такого насильства іншої особи. Саме це обмеження права на життя передбачає ч. З ст. 27 Конституції України.
Законом України «Про міліцію» встановлено підстави та умови застосування сили (ст. 15), зокрема вогнепальної зброї (статті 12—14), працівниками органів по підтримці правопорядку при виконанні ними своїх обов’язків. Окремі питання застосування зброї визначені Законом України «Про Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України», дія якого поширюється на Державну прикордонну службу України, Службу безпеки України, внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України, війська Цивільної оборони України та на інші військові формування, створені відповідно до законів України, Державну спеціальну службу транспорту (ч. З Преамбули).
Європейський суд з прав людини та інші міжнародні органи по захисту прав людини головними критеріями при правовій оцінці фактів застосування сили, включаючи зброю, під час здійсненні законного арешту або для запобігання втечі особи, яка законно тримається під вартою, вважають домірність, доцільність та абсолютну необхідність.
В українському законодавстві не сформульовані додаткові підстави застосування вогнепальної зброї працівниками органів по підтримці правопорядку при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання. Це означає, що такими підставами можуть бути лише ті, що зазначені в пунктах 1—6 ч. 1 ст. 15 Закону України «Про міліцію».
Слід зазначити, що під час придушення заворушення або повстання зберігаються заборони, встановлені Законом України «Про міліцію» для використання зброї працівниками органів по підтримці правопорядку: «Забороняється застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та малолітніх, крім випадків вчинення ними групового нападу, що загрожує життю і здоров’ю людей, уповноважених осіб, або збройного нападу чи збройного опору».
«Забороняється застосовувати і використовувати вогнепальну зброю при значному скупченні людей, якщо від цього можуть постраждати сторонні особи» (ч. 2 ст. 15). Таким чином, при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання перевага повинна бути віддана не застосуванню вогнепальної зброї, а застосуванню заходів фізичного впливу і спеціальних засобів. Вся міжнародно-правова практика, що стосується оцінки правомірності позбавлення життя при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання, базується на застосуванні принципу «абсолютної необхідності».Проблемними питаннями, які можуть бути пов’язаними із застосуванням ст. 27 Конституції України, є самогубство, евтаназія, аборт
Самогубство — позбавлення людиною самою себе (без сторонньої допомоги) власного фізичного життя, що має місце внаслідок добровільного, обміркованого рішення або внаслідок рішення, що виникає у стані афекту. Сучасна теорія права виходить із загального визнання за особою права свідомо розпоряджатися власним життям. У разі психічного розладу особи, яка скоює або проявляє реальний намір скоїти дії, які становлять безпосередню загрозу для неї або оточуючих, така особа може бути примусово госпіталізована (ч.І ст.14 Закону України «Про психіатричну допомогу»), Доведення до самогубства згідно з Кримінальним кодексом України є злочином (ст.120 КК України).
Від самогубства слід відрізняти евтаназію — штучне позбавлення людини життя при наявності волевиявлення з її сторони за допомогою медичних засобів у випадках невиліковної хвороби чи серйозного порушення здоров’я (смертельні травми тощо) цієї людини. У державах, що визнають евтаназію, особлива увага приділяється правовому регулюванню встановлення волевиявлення особи, яка погоджується на евтаназію. Українське законодавство за будь-яких обставин не визнає правомірність евтаназії і кваліфікує її як злочин. У міжнародному праві залишається відкритим питання, чи охоплює право на життя також і обов’язок людини жити, а також, чи може людина за допомогою іншої людини свідомо відмовитися від цього свого права. Практика міжнародних органів із захисту прав людини залишає це питання на розсуд кожної держави.
Аборт — штучне переривання вагітності. В Україні відсутня заборона провадити аборти. Але законодавство містить численні норми, що стосуються медичної практики щодо абортів і спрямовані на захист життя та здоров’я жінки. За медичними показаннями можливе штучні переривання вагітності. Умови і порядок її проведення врегульовані «Про порядок штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів» і Додатком II «Переліку соціальних показань, при яких може бути проведено штучне переривання вагітності». Незаконне проведення аборту тягне за собою кримінальну відповідальність (ст. 134 КК України). У міжнародному праві не міститься положень про заборону або про правомірність абортів. В універсальних чи регіональних договорах про права людини держави, через наявність численних релігійних та ідеологічних чинників, намагаються максимально уникати будь-якої конкретної відповіді на питання, з якого часу людський ембріон можна вважати людиною. Наприклад, у Конвенції про права дитини, згода на обов’язковість якої надана Верховною Радою України (набула чинності для України 27.09.91 р.) дитина визначена як будь-яка людська істота до досягнення нею 18-річного віку (ст. 1). Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (набула чинності для України 11.09.97 р.) і практика її застосування відносить встановлення рівноваги між інтересами вагітних жінок та законною необхідністю захисту ембріона до повноважень держав-учасниць Конвенції.
Стаття 27 закріплює право кожного «захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань» (ч. 3). Такі дії можуть вчинятись внаслідок необхідної оборони або крайньої необхідності. Необхідною обороною визнаються «дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони» (ч. 1 ст. 36 КК України). Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту (ч. 2 ст. 36 ККУкраїни). Не є злочином заподіяння шкоди правоохо- ронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі ЧИ 0X0- ронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода (ч. 2 ст. 39 КК України).